Розділ десятий
Дитячі ігри
Тим охочіше я проводив час наодинці з самим собою, у своєму таємному дитячому маленькому світі, який я мимоволі змушений був сам для себе створити. Матінка дуже рідко купувала мені іграшки, думаючи лише про те, як би приберегти кожен зайвий гріш на майбутнє, коли я виросту, і вважала непотрібними всякі витрати, якщо тільки вони не призначалися на найнеобхідніше. Замість цього вона намагалася розважити мене тривалими розмовами, розповідаючи мені всілякі історії зі свого життя та з життя інших людей, а позаяк жили ми усамітнено, ця звичка полюбилась і їй самій. Проте ні бесіди з матінкою, ні години, проведені в дивовижному домі нашої сусідки, все-таки не могли заповнити мого дозвілля; я відчував потребу в якійсь більш живій справі, хотів чимось зайняти свої руки, але все це знову-таки залежало від мого вміння майструвати. Незабаром я зрозумів, що не можу розраховувати на допомогу зі сторони, і заходився сам виготовляти собі іграшки. Папір і дерево, незмінні помічники в таких випадках, скоро набридли мені, тим більше що у мене не було ментора, який навчив би мене прийомам цього мистецтва. Тоді безмовна природа сама дала мені те, що я марно шукав у людей. Придивляючись здалеку до моїх однолітків, я помітив, що деякі хлопчики є володарями невеликої колекції, що складалася головним чином із мінералів і метеликів, і що, гуляючи за містом, вони самі поповнюють свої зібрання за вказівками вчителя або батька. Наслідуючи їх, я зайнявся колекціонуванням за власним розумінням і зробив низку ризикованих експедицій на струмок і вздовж річки, де виблискували під сонцем наноси зі строкатої прибережної гальки. Незабаром я зібрав чималу колекцію різнобарвних мінералів – блискучих шматочків слюди та кварцу і ще якихось камінчиків, що привернули мою увагу своєю незвичайною формою. Шматки шлаку, викинуті в річку де-небудь на гірському заводі, я теж брав за зразки рідкісних порід, злитки скла – за коштовне каміння, а старий мотлох, подібний до осколків полірованого мармуру та завитків світлопрозорого алебастру, що перепадав мені від пані Марґрет, був у моїх очах чимось надзвичайно стародавнім і рідкісним, наче його було знайдено у розкопках. Я наготував ящиків і коробок на всю колекцію та забезпечив кожен предмет ярличком із красномовним написом. Коли в нашому дворику з’являлося сонце, я зносив усі мої скарби вниз, перемивав камінчик за камінчиком у струмені джерела, після чого розкладав їх на сонці, щоб вони просохли, і довго милувався їх блиском. Потім я укладав їх у попередньому порядку по коробочках, а найцінніші екземпляри ретельно обгортав шматочком бавовни, насмиканої з величезних тюків на пристані або коло торгового складу. Цього заняття мені вистачило надовго, одначе мене цікавив тільки зовнішній бік справи, і коли я помітив, що інші хлопчики знають назву кожного каменю, що в їх колекціях є чимало дивовиж, абсолютно для мене недоступних, таких, як кристали та зразки різних руд, коли мені стало ясно, що всі вони вже дещо тямлять у цих речах, у той час як я нічого в них не тямлю, – тоді у мене пропав усякий інтерес до гри, і я тільки засмучувався, дивлячись на мої камінчики. Занедбані іграшки були для мене в той час якимось мертвим вантажем, і я не міг спокійно дивитися на них; якщо річ ставала мені непотрібною, я поспішав її спалити або заховати кудись подалі, і ось одного прекрасного дня я навантажив на себе всі свої камені, з чималим зусиллям відніс їх до річки, кинув у хвилі й, сумний і зажурений, побрів додому.
Тепер я вирішив взятися за жуків і метеликів. Матінка зробила мені сачок і часто сама ходила зі мною на луки; вона схвалювала мою нову затію, позаяк вона явно не вимагала ні складних пристосувань, ні будь-яких витрат. Я ловив усе, що тільки потрапляло мені на очі, і незабаром незліченна безліч гусениць знемагали у мене в неволі. Але я не знав, чим їх годувати, та й узагалі не вмів із ними поводитись, і жодна з моїх вихованок не перетворилася на метелика. Крім того, я ловив і живих метеликів, і блискучих жуків, яких треба було умертвляти і зберігати в їх природному вигляді, і це теж приносило мені чимало клопоту і прикрощів, бо, потрапивши в мої безжальні руки, ці тендітні божі створіння наполегливо чіплялися за своє життя. Коли ж вони нарешті вмирали, від їх забарвлення і природної принади не залишалося й сліду, і на моїх шпильках красувалося збіговисько розтерзаних мучеників, що викликали жалість. Та й сама процедура умертвіння втомлювала та збуджувала мене, бо я не міг спокійно дивитися на муки цих тендітних маленьких істот. Не можна сказати, що то була якась невластива дитині чутливість; неприємних чи байдужих мені тварин я здатний був мучити, як це роблять усі діти; просто я був несправедливо упереджений до цих строкатих створінь і жалів їх скоріше тому, що вони красивіші за інших. Їх тлінні останки незмінно налаштовували мене на меланхолійний лад, тим більше що з кожним із нещасних страждальців у мене було пов’язано спогад про щасливий день, проведений на лоні природи, або про яку-небудь пригоду. Кожен із них відтоді, як став моїм в’язнем, і до мученицької смерті випив свою чашу страждань, до яких був причетний і я, і їх безмовний прах був для мене красномовним докором.
Однак і це захоплення було забуто, коли я вперше побачив великий звіринець. Я негайно ж намірився завести у себе такий же і набудував безліч кліток і кліточок. Із більшою ретельністю я пристосовував під них ящики та коробки, виготовляючи їх із картону й дерева та приробляючи до них решітки з дроту та ниток, залежно від сили звіра, для якого призначалася клітка. Першим мешканцем звіринця була миша, що потрапила до мишоловки, звідки я перевів її в заздалегідь виготовлену камеру, діючи при цьому настільки повільно й обачно, ніби мені треба оселити за ґрати щонайменше ведмедя. За нею пішов молоденький кролик; кілька горобців, досить великий вуж, мідянка і ще кілька ящірок різної величини та забарвлення; незабаром з’явився величезний жук-рогач, який знемагав разом з іншими жуками в акуратно поставлених один на одного коробочках. Кілька великих павуків з успіхом замінювали мені лютих тигрів, бо, по правді сказати, я страшенно їх боявся і зловив їх у свій час із великими пересторогами. Тепер вони були в моїй владі, і я відчував моторошно-приємне почуття, спостерігаючи за ними, поки в один прекрасний день один із них не вирвався з клітки і, несамовито перебираючи лапками, забігав у мене по руці та по одягу. Я дуже злякався, але це тільки посилило мій інтерес до звіринця, і я годував своїх звіряток вельми регулярно та навіть зазивав до себе інших дітей, із поважним виглядом даючи їм пояснення з приводу кожної істоти. Пташеня шуліки, якого мені вдалося придбати, я видавав за королівського орла, ящірок – за крокодилів, а вужів обережно виймав із купи ганчірок, де вони лежали, і обвивав їх кільцями навколо тіла ляльки. Інший раз я цілими годинами сидів один біля журних у неволі звірів і спостерігав за їхніми рухами. Миша давно вже прогризла дірку і вислизнула, у мідянки був зламаний хребет, хвости всіх крокодилів теж були відламані, кролик до того охляв, що був схожий на скелет, і все ж не вміщувався у своїй клітці, всі інші істоти дохли одна за одною, і це наводило мене на сумні роздуми, так що я вирішив убити і поховати всіх підряд. Я взяв тонкий і довгий залізний прут, розжарив один кінець і, просовуючи його тремтячою рукою то в одну, то в іншу клітку, мало не влаштував страшне кровопролиття. Проте мої звірята встигли вже мені полюбитися, і, побачивши здригання руйнованого живого тіла, я перелякався й не зміг довести справу до кінця. Я побіг у двір, викопав під горобинами яму, покидав туди абияк усіх моїх вихованців, мертвих, напівмертвих і живих, і квапливо закопав їх разом із клітками. Побачивши мене за цим заняттям, матінка сказала, що я міг би просто віднести звірів подалі від дому і випустити їх на волю, – можливо, там вони відійшли б. Я зрозумів, що вона має рацію, і каявся у вчиненому; лужок під горобинами довго ще вселяв мені жах, і я так ніколи й не наважився піддатися тій дитячій цікавості, яка завжди спонукає дітей знову викопувати те, що вони одного разу закопали, аби подивитися, що вийшло.
У будинку пані Марґрет я знайшов собі нову забаву. Виявивши серед її книг на рідкість безглуздий порадник із теософії, що містив проілюстровані описи різноманітних наївних експериментів, я вичитав там між іншим повчання для влаштування досліду, який дозволяє наочно показати всі чотири стихії. Дотримуючись цих вказівок, я взяв велику колбу і наповнив її на чверть піском, на чверть водою, потім олією, а останню чверть залишив порожньою, тобто наповненою повітрям. Речовини відокремилися одна від одної й розмістилися в колбі згідно зі своєю питомою вагою, так що я міг на власні очі бачити чотири стихії, замкнуті в обмеженому просторі: землю, воду, вогонь (горюча олія) і повітря. Гарненько збовтавши вміст колби, я перемішував речовини, в результаті чого виникав хаос, потім він незмінно прояснявся, і це високовчене заняття приносило мені чимале задоволення.
Потім я брав аркуші паперу та малював на них за зразком, узятим із тієї ж книги, величезні сфери, покреслені вздовж і впоперек колами та лініями, облямовані кольоровими смугами і поцятковані цифрами та латинськими літерами. Чотири сторони світу, зони та полюси, зірки й туманності, стихії, темпераменти, чесноти і вади, люди і духи, земля, пекло, чистилище, сім небесних сфер – усе це було безладно, але все ж у деякій послідовності навалено в одну купу, так що розбиратися в цій премудрості було справою головоломною, але захоплюючою. Всі сфери були населені людськими душами, що ділилися на розряди, кожен із яких міг процвітати тільки в певній сфері. Я позначав їх зірочками, а зірочкам давав імена: вищого блаженства зазнавав мій батько, душа якого мешкала всередині трикутника, що зображував око Господнє, біля самісінької зіниці; через це всевидюще око вона, здавалося, дивилась на матінку й на мене, що гуляли в найкрасивіших місцевостях, які тільки є на землі. Зате мої недруги всі до одного знемагали в пеклі, в товаристві нечистого, якого я зобразив із довжелезним хвостом. Зважаючи на те, як поводились окремі люди, я змінював їх місцеперебування, переселяв їх у вигляді заохочення в ті сфери, де жила публіка чистіша, або виганяв їх туди, де стоїть плач і скрегіт зубовний. Інших я піддавав випробуванню, і вони витали у мене між небом і землею; іноді я навіть зводив разом душі двох людей, які за життя терпіти один одного не могли, і прирікав їх на спільне ув’язнення в якій-небудь віддаленій сфері або, навпаки, розлучав двох люблячих, насилав на них багато різних негараздів, а потім улаштовував їм радісну зустріч в іншому, блаженному світі. Таким чином я тримав під наглядом усіх відомих мені людей, старих і молодих, і в цілковитій таємниці від них розпоряджався їхніми долями.
Далі в теософії рекомендувалося зайнятися виливанням у воду розтопленого воску, – не пам’ятаю вже, що саме був покликаний продемонструвати цей експеримент. Наповнивши водою кілька аптечних склянок, я почав бавитися, роздивляючись химерні форми, яких набував застигаючий віск, а потім закупорив склянки і поповнив ними мої наукові колекції. Ці маніпуляції зі склянками припали мені до смаку, а коли я набрів на анатомічний музей при лікарні та, завмираючи від страху, нашвидку пробіг по його залах, у мене виникла нова ідея на цей рахунок. Справа в тому, що ті посудини з ембріонами та виродками, які я все-таки встиг розгледіти, викликали у мене жвавий інтерес, і, побачивши в них чудові зразки для моєї колекції, я вирішив виліпити щось подібне. В одній із шаф у матінки зберігалися шматки суворого, а також і вибіленого полотна, натканого нею в години дозвілля, і в тій же шафі було приховано, а потім забуто кілька плиток чистого воску, які свідчили, що багато років тому господиня будинку старанно займалася бджільництвом. Відламуючи від цих плиток усе більші шматки, я почав ліпити курйозних великоголових чоловічків, точнісінько таких, як у музеї, тільки трохи менших, і прагнув усіляко урізноманітнити їх і без того фантастичний вигляд. Я намагався роздобути якомога більше склянок усілякої форми і величини та підганяв під них мої фігурки. У високих та вузьких флаконах із-під одеколону, в яких я відбивав шийку, бовталися на ниточці довготелесі та худі суб’єкти, в плоских і широких банках із-під мазі тулилися роздуті, як пузир, карлики. Замість спирту я наповнював судини водою і давав кожному з їхніх мешканців яке-небудь кумедне прізвисько, позаяк ліплення фігурок виявилася превеселим заняттям, і мій спочатку суворо науковий інтерес непомітно змінився інтересом до гумористичного боку справи. Коли у мене набралося десятків три таких красенів і кінчався віск, я вирішив охрестити всю чесну компанію і забезпечив мої творіння кличками на кшталт Пташиний Ніс, Кривоніжка, Кравчик, Круглопузик, Ганс Пупок, Воскогриз, Восковик, Медовий Чортик та іншими подібними до цих іменами. Я тут же склав для кожного з них короткий життєпис і довго ще з захопленням придумував подробиці їх минулого життя, яке вони провели в тій горі, звідки, за розповідями наших нянечок, беруться маленькі діти. Я навіть виготовив для кожного особливу таблицю зі сферами, де зазначав усі його добродійні або погані вчинки, і якщо хто-небудь із них викликав на себе моє невдоволення, я чинив із ним точно так само, як із живою людиною, і відправляв його на помешкання в яку-небудь гіршу місцевість. Усе це я проробляв у одній віддаленій кімнатці, де стояв мій улюблений потемнілий від часу стіл із кількома висувними шухлядками. Одного вечора, коли вже сутеніло, я розставив на ньому всі мої склянки, так що утворилося коло, всередині якого красувалися чотири стихії, і, розклавши яскраво розфарбовані таблиці, освітлювані восковими чоловічками, що тримали в руках запалені ґноти, занурився у вивчення сузір’їв на картах, викликаючи зі строю та піддаючи огляду по черзі то Восковика, то Кривоніжку, то Пташиного Носа, зважаючи на те, чий гороскоп я складав. Раптом я ненавмисно штовхнув стіл, так що склянки дзвякнули, а воскові чоловічки захитались і засмикалися. Це мені сподобалось, і я почав ритмічно постукувати по столу, а вся компанія затанцювала в такт ударам; тоді я заспівав і затарабанив по столу ще голосніше й несамовитіше, так що склянки відчайдушно задеренчали, стукаючись одна об одну. Як раптом за моєю спиною хтось пирхнув, і в кутку блиснули двоє яскравих очей. Це була якась чужа, дуже велика кішка, що виявилася замкненою в кімнатці, вона досі сиділа тихенько, а тепер злякалася шуму. Я хотів прогнати її, але вона погрозливо вигнула спину, наїжачилась і з гучним бурчанням витріщилася на мене; злякавшись, я відчинив вікно і кинув у неї склянку; кішка спробувала скочити на підвіконня, але зірвалась і знову перейшла в наступ. Тут я взявся шпурляти в неї одну фігурку за одною; спочатку вона забилася в страшних судомах, потім скрутилась у клубок, готуючись до стрибка, а коли я нарешті метнув їй просто в голову всі чотири стихії, вона опинилась у мене на грудях і запустила кігті в мою шию. Я звалився під стіл, свічки погасли, і, опинившись у темряві, я почав кричати і кликати на допомогу, хоча кішка вже втекла. Матінка, що ввійшла в кімнату саме в той момент, коли кішка вибиралася на волю, застала мене лежачим на підлозі майже непритомного, а навколо мене струмками текла вода і всюди валялися осколки скла та страшні потвори. Вона ніколи не звертала уваги на мою метушню в комірчині, радіючи з того, що я поводжуся тихо й не сумую, і тепер із подивом слухала мою плутану розповідь про подію. Попутно вона виявила, що її запас воску сильно підтанув, і вже з деякими ознаками гніву почала розглядати руїни мого загиблого світу.