Завіса опустилась, і за лаштунками почалася метушлива, безладна біганина, а я нишпорив у всіх під ногами в пошуках аркушів паперу, які я ще раніше помітив у руках директора трупи і в акторів; нарешті я знайшов їх у куточку за однією з бутафорських стін. Мені не терпілося заглянути в ці списані аркуші, що таїли в собі таку величезну силу впливу, і незабаром я весь поринув у читання ролей. Але хоча я вже збагнув і відчув зовнішню, тілесну оболонку трагедії в особі її героїв, написані на папері слова, ця мова знаків, якою великий поет висловлював свою зрілу, мужньо-сувору думку, були абсолютно недоступні нерозвиненому розуму дитини; самовпевнений юнак, який дерзнув проникнути у вищі сфери, змирився, знову побачивши себе перед замкненими дверима, і незабаром я міцно заснув над моїми вченими заняттями.
Коли я прокинувся, в театрі було тихо й безлюдно, вогні були погашено, і місяць-повня лив своє світло через куліси на сцену, де панував химерний безлад. Я не міг збагнути, що зі мною і де я перебуваю, а проте, коли я усвідомив своє становище, мене охопив страх, і я почав шукати вихід, але двері, через які я увійшов, виявилися замкненими. Тоді я примирився зі своєю долею й вирішив іще раз оглянути приміщення та всі дивовижі, що були в ньому. Я торкав усю цю паперову пишність, яка шаруділа під руками, і, помітивши коротенький плащ та шпагу Мефістофеля, що лежали на стільці, надів їх поверх моєї мавпячої шкури. Вбравшись таким чином, я почав ходити туди й сюди в яскравому світлі місяця, час від часу оголюючи шпагу та роблячи випади. Потім я виявив блоки, на яких було закріплено завісу, і мені вдалося підняти її. Переді мною відкрилася темна, чорна зала для глядачів, що дивилася на мене, як око сліпого; я спустився в оркестр, де безладно лежали інструменти; тільки скрипки були дбайливо укладені в свої футляри. На литаврах лежали витончені точені палички; я взяв їх у руки і нерішуче вдарив по туго натягнутій шкірі, яка видала приглушений рокітливий звук. Тоді я осмілів і вдарив сильніше, потім іще сильніше, так що врешті-решт вибухнула ціла буря звуків, які розігнали нічну безмовність порожньої зали. З моєї примхи гуркіт то наростав, то завмирав, а моторошні, повні очікування паузи, коли він стихав зовсім, подобалися мені ще більше. Я тарабанив доти, поки сам не злякався; тоді я кинув палички, виліз із оркестру і, не наважуючись підвести голову, пробіг по лавках, які стояли в партері, й забився в найдальший куток. У порожній залі було холодно і страшно, й мені захотілося додому. У цьому кінці зали вікна були щільно зачинені, так що таємниче світло місяця осявало тільки сцену, де все ще стояли декорації темниці. Дверцята на задньому плані так і залишилася відчиненими, і блідий промінь місяця падав на постелену біля неї солому, де було ложе Маргарити; мені згадалася красуня Ґретхен та страта, що загрожує їй, і, дивлячись на безмовну, залиту чарівним сяйвом темницю, я відчував іще більше благоговіння, ніж Фауст, коли він вперше увійшов до спаленьки Ґретхен. Підперши щоки обома руками, я почав із тихим смутком дивитися на сцену, особливо часто зупиняючись поглядом на напівосвітленій ніші, де лежала солома. Як раптом у темряві щось заворушилося; затамувавши подих, я подивився в той бік, – у ніші стояла біла фігура; це була Ґретхен, точнісінько така, якою я бачив її востаннє. Холодне тремтіння пробігло по моєму тілу, зуби у мене зацокотіли, але в той же час серце сильно стислося від несподіваної радості, й на душі стало тепло. Так, це була Ґретхен або, можливо, її привид, хоча здалеку я й не міг розгледіти риси її обличчя, від чого вона здавалася мені ще більш схожою на привид. Вона напружено вдивлялася в темряву, наче шукала когось у залі. Я встав і з серцем, що голосно калатало, попрямував до сцени; переступаючи через лавки, я раз у раз зупинявся, але потім знову йшов далі, немов якась невидима рука владно штовхала мене вперед. Хутро, в яке я був зашитий, робило мої кроки нечутними, так що вона помітила мене лише тоді, коли, вилазячи із суфлерської будки на сцену, я потрапив у смугу місячного світла і постав перед нею в моєму дивному вбранні. Я помітив, як вона з жаху повернула на мене свої очі, що яскраво блищали, а потім відсахнулася, хоча й не видала жодного звуку. Я тихенько наблизився на крок і знову зупинився; очі мої були широко розкриті, простягнені до неї руки тремтіли, але гаряча хвиля радості, що захльостувала мене, підігрівала мою мужність, і я сміливо пішов просто назустріч примарі. Але тут вона вигукнула: «Стій! Звідки ти такий узявся?» – і в її голосі й у загрозливо витягнутій руці було так багато владної сили, що я негайно ж зупинився, як заворожений. Ми пильно дивились одне на одного; тепер я добре впізнавав її риси; на ній був білий пеньюар, шия і плечі були оголені та м’яко світились, як сніг у зимову ніч. Я відразу ж відчув, що переді мною жива людина, і показна хоробрість, яку я напустив на себе, думаючи, що маю справу з привидом, перетворилася на природну боязкість, на збентеження хлопчика, що ненароком побачив так близько жіноче тіло. Що ж до її самої, то вона все ще не вирішила, чи слід приписати мою появу нечистій силі, та про всяк випадок запитала ще раз:
– Хто ти, хлопчику?
Я смиренно відповів:
– Мене звуть Генріх Леє, я грав у вас мавпу, і мене тут замкнули!
Тоді вона підійшла до мене, відкинула мою маску, взяла моє обличчя в свої долоні і сказала з гучним сміхом:
– Ах ти, Господи Боже мій! Та це та сама мавпа, що цілий вечір очей з мене не зводила! Ах ти пустун! Так ось хто наробив тут такого шуму! А я-то подумала, що це грім гримить!
– Так! – відповів я, не зводячи очей із вирізу її сорочки, де біліли її груди, і душу мою знову охопив радісний молитовний настрій, якого я не знав уже давно, з того часу, коли я дивився в роззолочені заходом небесні далі й мені здавалося, що я бачу там самого Господа Бога.
Я довго ще спокійно і неквапливо розглядав її гарне обличчя, з наївною відвертістю замилувавшись чарівними лініями губ, які дихали ніжністю. Деякий час вона мовчки і серйозно дивилася на мене, потім промовила:
– А ти, як видно, славний хлопчина, та тільки ось виростеш і станеш таким же негідником, як і всі.
З цими словами вона пригорнула мене до себе й кілька разів поцілувала в губи, так що вони завмерли й тільки в проміжках між її поцілунками тихо ворушилися, шепочучи молитву, яку я таємно посилав до Бога, від усієї душі дякуючи йому за казкову пригоду, що випала на мою долю.
Потім вона сказала:
– А тепер залишайся-но ти у мене, поки не розвидниться, це буде найрозумніше: адже зараз уже далеко за північ! – І, взявши мене за руку, провела у віддалену кімнату; після закінчення вистави вона влаштувалася тут на нічліг і спала, поки її не розбудив учинений мною нічний переполох. Вона перестелила своє ліжко, залишивши місце в ногах для мене, і, почекавши, поки я там влаштуюся, щільно закуталася в оксамитову королівську мантію й уляглася так, що ступні її маленьких ніг легко спиралися на мої груди, від чого моє серце радісно закалатало. Так ми й поснули, точнісінько в тій же позі, як ті кам’яні фігури на стародавніх надгробках, де зображено на повний зріст лицаря, що спить зі своїм вірним псом у ногах.
Розділ дванадцятий
Любителі читання. – Брехня
Не з’явившись додому до ночі, я завдав матінці стільки занепокоєння та клопоту, що вона суворо заборонила мені гуляти вечорами й відвідувати театр; та й в денний час вона наглядала за мною більш ретельно, ніж раніше, і не дозволяла мені водитися з дітьми бідняків, яких чомусь було заведено вважати поганими та розбещеними хлопчаками. І от приїжджі актори закінчили свої гастролі в нашому місті, а я так і не побачив свою нову знайому, яка остаточно заволоділа тепер моїм серцем. Почувши, що трупа поїхала, я сильно засумував і досить довго був невтішним. Чим менше я знав про ту країну, куди вони верстали дорогу, тим більш бажаним уявлявся мені світ, який лежав по той бік гір, – заповітний край туманних мрій і невиразної туги.
Приблизно в цей час я близько зійшовся з одним хлопчиком, сестри якого, вже дорослі дівиці, були великі любительки читання і зібрали у себе вдома безліч поганих романів. Зачитані томи з платних бібліотек, жалюгідний мотлох, який дістався у подарунок від подруг зі знатних родин або придбаний у лахмітника, – всі ці досить брудні на вигляд книги валялись у них на підвіконнях, лавках і столах; по неділях усе сімейство віддавалося читанню, причому за цим заняттям можна було застати не тільки дівчат і їх кавалерів, а й батька і матір, усіх інших мешканців будинку і навіть випадкових гостей. Старі батьки були люди пусті й бачили в читанні забаву, яка давала їм привід поплескати язиками, а молодь підігрівала цими вульгарними, позбавленими смаку книжечками свою уяву або, вірніше, шукала в них якийсь інший, прекрасний світ, не схожий на навколишню дійсність.
У будинку були книги двох сортів. Одні носили на собі печатку розбещених вдач минулого сторіччя: листування закоханих, амурні пригоди; інші являли собою грубуваті лицарські романи. Для дівчат головний інтерес становили романи любовні, які вони читали зі своїми шанувальниками, на кожному слові дозволяючи їм то потиснути собі ручку, то поцілувати себе; ми ж, хлопчаки, на щастя, були ще абсолютно байдужі до цих книг, сповнених відверто чуттєвими сценами найгіршого штибу, які нічого не говорили нашій уяві та здавалися нам нудними; зате, поцупивши ту чи іншу книжку про пригоди лицарів, ми були дуже задоволені своєю здобиччю і негайно ж віддалялися в який-небудь затишний куточок. Ці вульгарні твори, де всі мрії та бажання героїв були такі виразні й настільки легко збувалися, прийшлися мені дуже до ладу, позаяк там говорилося про любов, і я знайшов у них назву для моїх неясних поривів, які я досі сам не зумів би визначити. Найцікавіші історії ми незабаром запам’ятали слово в слово і довго, з неослабним інтересом розігрували їх в особах; ми давали наші вистави всюди – то на кам’яних плитах дворів, то в лісі, то в горах, – а склад виконавців поповнювався просто по ходу дії, за рахунок поступливих малюків, яким ми в двох словах пояснювали, що їм треба робити. У ході цієї гри ми помалу приточили від себе так багато нових епізодів і пригод, що від первісного сюжету не залишилось і сліду, – тепер лицарями були вже ми самі, й один із найсерйознішим виглядом розповідав іншому довгу, нескінченну історію свого кохання і скоєних ним подвигів; зрештою, ми самі безнадійно заплуталися в сплетеній нами жахливій сіті брехні: адже, оповідаючи про свої вигадані пригоди, кожен із нас удавав, ніби він розраховує на цілковиту довіру слухача, а той у своїх же інтересах прикидався, ніби й справді вірить оповідачеві. Мені було неважко підтримувати цю видимість правдоподібності, оскільки головну роль у наших оповідках неодмінно грала якась блискуча красуня з числа найбільш знатних дам нашого міста, і незабаром я й справді став щирим прихильником і обожнювачем моєї обраниці – тієї дами, яку я зробив героїнею мого вигаданого роману. Були у нас і могутні вороги, і небезпечні суперники, – так ми називали між собою поважних, по-лицарськи галантних офіцерів, яких ми нерідко бачили на вулицях гордо гарцюючими на своїх конях. У схованках у нас лежали величезні багатства, ми повновладно розпоряджалися ними, будували чудові замки у віддалених куточках країни, і то один, то інший з важливим і заклопотаним виглядом заявляв, що їде оглядати свої володіння. Одначе помисли мого приятеля були спрямовані скоріше на збагачення та своє особисте благополуччя, і його уява було зайнята різноманітними хитромудрими планами на цей рахунок, на які він був надзвичайно винахідливий, у той час як я зосередив усю силу фантазії на своїй дамі серця; що ж стосується тих дріб’язкових турбот про грошові справи, які він невпинно вигадував, то я вирішив перевершити його та розправився з ними раз і назавжди, пустивши в хід іще одну грандіозну брехню – нібито я знайшов скарб із незліченним багатством. Мабуть, це його дратувало, в усякому разі, якщо я був задоволений породженим моєю фантазією світом і не дуже-то турбувався про те, наскільки достовірні його хвалькуваті вигадки, то він уже почав сумніватися в достовірності того, що розповідав я, і приставав до мене, вимагаючи доказів. Одного разу, коли я мимохідь зауважив, ніби у нас в погребі стоїть ціла скриня, набита золотом і сріблом, йому загорілося зараз же побачити її, і він довго наполягав на цьому. Я звелів йому прийти в певний, зручний для мене день і годину, він з’явився точно в призначений час, і лише тоді, в останню хвилину, я раптом зрозумів, у яке делікатне становище він мене поставив. Не розгубившись, я відразу ж попросив його почекати біля дверей, а сам побіг у ту кімнату, де у матінки була захована в письмовому столі дерев’яна скринька зі скромними коштовностями у вигляді старовинних і сучасних срібних монет і декількох золотих дукатів. Ця скарбниця складалася наполовину з сувенірів, подарованих колись матінці її хрещеними, наполовину з подарунків моїх хрещених, і її повноправним власником вважався я. Кращою прикрасою колекції була масивна золота медаль завбільшки з талер, яка становила значну цінність; її піднесла мені в нападі щедрості пані Марґрет, наказавши віддати її на збереження матінці та не забувати мою благодійницю, коли я виросту і коли її вже, напевно, не буде на світі. Користуючись даним мені правом у будь-який час самому відчиняти цю скриньку, я частенько милувався яскравим блиском моїх скарбів і не раз уже показував їх іншим мешканцям нашого будинку. Тепер я взяв їх із собою, зніс шкатулку в льох і поклав її в порожній ящик, де лежала тільки солома. Потім я впустив мого скептика, з таємничим виглядом підняв кришку ящика і вийняв скриньку.
Я відчинив її, й перед ним яскраво засяяли блискучі срібні монети; а коли я став показувати йому золоті дукати і вийняв нарешті велику медаль, яка засяяла в напівтемряві дивним переливчастим світлом, так що можна було розгледіти вибитого на ній стародавнього швейцарця з прапором у руці та обрамленням з вінка із геральдичних щитів з гербами, – тоді він витріщив очі й простягнув руку, збираючись схопити пригорщу монет. Але я відразу ж зачинив шкатулку і сказав, ховаючи її в ящик: «Ну що, бачив? Весь ящик наповнений такими штучками!» З цими словами я випровадив його з льоху і замкнув двері на ключ. Тепер-то йому довелося здатися: він, щоправда, відмінно знав, що всі наші баляндраси – суцільний вимисел, але тон взаємної довіри, якого ми досі дотримувалися, не дозволяв йому пускатися в подальші розпитування, – адже і на цей раз житейський такт і ввічливість вимагали від нього, щоб він не спростовував так спритно і вміло піднесену йому брехню. Але якщо зараз він великодушно прийняв мої слова на віру, то це було зроблено тільки для того, щоб прискіпливо вимагати від мене надалі все нових і нових доказів і змусити мене ще більше заплутатися в брехні.
Незабаром після цього, – в той час якраз був ярмарок, – ми зустрілися, тиняючись по берегу озера, де вишикувалися цілі вулиці дріб’язкових крамничок, і, як макбетівські відьми, вітали один одного запитанням: «Що зроблено відтоді, як бачились?» Ми зупинилися перед крамницею італійця, розклали у вікні свого закладу ласощі південних країн разом із блискучими ювелірними штучками та дрібничками. Інжир, мигдаль і фініки, ящики з білосніжними макаронами та особливо цілі гори величезних ковбас викликали у мого приятеля нестримну гру уяви, а я розглядав тим часом витончені дамські гребінці, флакончики із запашними оліями та чорні свічки для обкурювання, розмірковуючи про те, як має бути добре там, де люди користуються цими речами.