Якось раз нам було оголошено, що на Трійцю ми вирушимо в далекий похід; весь наш невеликий гарнізон, кілька сот школярів, мав бути у строю та з музикою виступити з міста і, проробивши марш через гори і долини, провідати юних ратників сусіднього містечка, де намічалося влаштувати спільні навчання та паради. Ця звістка схвилювала всіх нас, а радість очікування та веселі клопоти й приготування хвилювали нас іще більше. Ми споряджали за всіма вимогами статуту наші маленькі похідні ранці, набивали патрони, причому наготували їх набагато більше покладеного числа, прикрашали гірляндами квітів наші двофунтові гармати і древка прапорів, а тут іще стали ходити чутки про те, що наші сусіди не тільки славляться своєю солдатської виучкою та виправкою, але понад те гострі на язик, люблять весело побенкетувати й горою стоять один за одного, так що кожен з нас мусить не тільки причепуритись і триматись якомога більш хвацько, а й прихопити з собою більше кишенькових грошей, аби ні в чому не спасувати перед хваленими сусідами. До того ж ми знали, що в урочистостях братимуть участь також і представниці прекрасної статі, що вони зустрічатимуть нас у святкових вбраннях і вінках при нашому вступі в місто і що після обіду буде влаштовано танці. Стосовно цього ми теж не були схильні поступитися своїм суперникам; вирішено було, що кожен роздобуде собі білі рукавички, щоб з’явитися на балу галантним і в той же час по-військовому підтягнутим кавалером; всі ці важливі питання обговорювалися за спиною в наших вихователів, і притому з такою серйозністю, що мене мучив страх, чи зумію я дістати все те, що від мене вимагалося. Щоправда, рукавичками я зміг похвалитись один із перших, оскільки матінка зглянулася на мої благання і, порившись у своїх потаємних запасах, знайшла там серед забутих речей, свідків її далекої молодості, пару довгих дамських рукавичок із тонкої білої шкіри, в яких вона, не довго думаючи, відрізала верхню частину, після чого вони прийшлися мені саме враз. Зате щодо грошей я не очікував нічого гарного і з сумом думав про те, що мені належить зіграти принизливу роль людини, вимушеної утримуватися від усіх задоволень. Напередодні радісного дня я сидів у куточку, поринувши в ці невеселі роздуми, як раптом у мене майнула нова думка. Я дочекався, поки матінка вийшла з дому, а потім швидко підійшов до заповітного столика, де стояла моя скарбничка. Я прочинив кришку і, не дивлячись, вийняв монету, що лежала зверху; при цьому я зачепив і всі інші, так що вони видали тихий сріблястий дзвін, і хоча цей звук був чистий і мелодійний, мені все ж почулася в ньому якась владна сила, від якої мене кинуло в дрож. Я поспішив приховати свою здобич, але мною тут же опанувало якесь дивне почуття; тепер я відчував боязкість перед матінкою і майже зовсім перестав розмовляти з нею. Адже якщо першого разу я посягнув на шкатулку під тиском іззовні, лише на мить підкорившись чужій волі, та не відчував після цього докорів совісті, то мій теперішній відчайдушний вчинок було здійснено з власного бажання і навмисно; я вчинив його, знаючи, що матінка ніколи не дозволила б цього; до того ж і сама монета, така красива та новенька, здавалося, всім своїм виглядом говорила, що розміняти її було б святотатством. І все-таки я не відчував себе злодієм у повному розумінні цього слова: мою провину пом’якшувала та обставина, що я обікрав тільки самого себе, та й то лише з огляду на крайню необхідність, бажаючи самого ж себе виручити з критичного становища. Це можна було б скоріше порівняти з тим невиразним почуттям, яке, напевно, несвідомо мав блудний син у той день, коли він залишав отчий дім, забравши свою частку спадщини, щоб самому витратити її.
На Трійцю я вже з самого ранку був на ногах. Наші барабанщики, найменші, а тому й найметкіші хлоп’ята, давно вже прокинулись і, склавши значний загін, проходили по вулицях, збираючи навколо себе натовпи старших школярів, які з нетерпінням чекали виступу, й мені теж кортіло примкнути до них. Але матінка все ще поралася навколо мене; вона поклала в ранець припаси на дорогу, повісила мені через плече похідну фляжку, наповнену вином, раз у раз пхала мені ще щось у кишені й давала материнські настанови, як мені слід поводитись. Я давно вже взяв рушницю на плече, пристебнув патронташ, у якому серед патронів був захований мій великий талер, і хотів було вислизнути з її рук, але тут вона здивовано сказала, що мені, напевно, хочеться взяти з собою хоч трохи грошей. Із цими словами вона дістала заздалегідь відраховані гроші та стала наказувати, як мені ними краще розпорядитись. Їх було, щоправда, не так уже й багато, але все ж цілком достатньо, – це була пристойна сума, розрахована не тільки на найнеобхідніше, але навіть на непередбачені витрати. Крім того, в особливім папірці було загорнуто ще одну монету, – її я мав дати на чай прислузі в тому гостинному домі, де я зупинюся на нічліг. Гарненько поміркувавши, я зрозумів, у чому тут річ: адже це був, по суті, перший випадок у моєму житті, коли така щедра видача виявилась і справді необхідною, і ось матінка зробила все, що від неї залежало. І все-таки це було для мене несподіванкою; я був дуже збентежений і схвильований, а коли я спускався сходами, з очей моїх бризнули сльози, чого зі мною давненько вже не траплялося. Мені довелося затриматись перед дверима, щоб утерти їх, і лише після цього я вийшов на вулицю та приєднався до веселого натовпу товаришів. Радісне збудження, що охопило всіх, знайшло б гарячий відгук у моїй душі, зігрітій зворушливими турботами матінки, якби не захований у патронташі талер, що каменем лежав у мене на совісті. Але ось весь загін був у зборі, пролунали слова команди, ми вишикувались і рушили в дорогу, і тоді мої похмурі думки мимоволі почали розсіюватися. Мене призначили в авангард, і ми найпершими увійшли в гори, а внизу, біля наших ніг, колихалися строкаті ряди колони, що далеко розтягнулася та з піснею і з розгорнутим прапором крокувала слідом за нами; тут, на вільних просторах гір, під ясним ранковим небом, я остаточно забув про все на світі, цілком віддавшись враженням теперішнього часу, який дарував мені одну чудову мить за одною, і нетерпляче очікуючи, яка нова перлина зісковзне зараз із золотої нитки часу. Наш передовий загін жив веселим похідним життям; старий вояка, посивілий на службі в чужих краях, а тепер приставлений до нас, жовторотих пташенят, аби навчати нас свого ремесла, сам був не проти попустувати з нами, прихильно прислухався до наших невідступних прохань зробити ковток із чиєї-небудь фляжки та безупинно прикладався то до однієї то до іншої, засуджуючи, втім, їх вміст. Горді тим, що з нами немає нікого з вихователів, – вони супроводжували основний загін, – ми з побожністю слухали розповіді старого солдата про походи та бої, в яких він побував.
Опівдні загін зупинився на привал у залитій сонцем безлюдній улоговині; у цьому дикому куточку росли дуби, що стояли на деякій відстані один від одного, і наше юне воїнство розташувалося під ними. Що ж до нас, солдатів передового загону, то ми стояли на одній з вершин і з задоволенням поглядали вниз, на веселий гамірний табір. Ми принишкли і впивалися тишею та яскравим блиском чудового весняного дня; старий фельдфебель із насолодою розтягнувся на землі та, примружившись, вдивлявся в мирні далі, що дихали спокоєм, край гірських потоків і блакитних озер. Хоча ми ще не вміли судити про красоти ландшафту (а деякі, можливо, так ніколи й не навчилися цьому), в ту хвилину кожен із нас усією душею відчував принадність природи, тим більше що наша радісна хода вельми вдало оживляла й урізноманітнювало пейзаж, який розгорнувся перед нами; ми самі виступали як живі, діючі персонажі цієї картини й були, таким чином, позбавлені захопленої чутливості, властивої людям, що милуються природою лише як бездіяльні спостерігачі. Тоді я ще не відчував цієї різниці, але згодом на власному досвіді переконався в тому, що дозвільне милування могутньою природою один на один із нею розпещує душу людини та розслабляє її, не насичуючи; міць і краса природи зміцнюють і живлять наші духовні сили, тільки якщо ми самі – хоча б зовні – відіграємо в ній якусь діяльну, осмислену роль. І навіть тоді її величава безмовність усе ще пригнічує нас; там, де людина не чує плескоту хвиль, не бачить навіть бігу хмар, їй хочеться розвести вогонь, аби змусити її струсити свій сон і хоч на хвилину знову почути живе дихання природи. Так ми і вчинили: зібравши трохи хмизу, ми розпалили багаття; червоні вуглинки так тихо і приємно потріскували, що навіть наш сивочолий суворий командир із задоволенням дивився у вогонь, а блакитний стовп диму слугував для розташованого в долині війська сигналом про те, що наш бівуак знаходиться саме тут; незважаючи на гарячі промені полуденного сонця, ми з задоволенням грілися біля жаркого полум’я багаття, і коли ми рушали в дорогу, нам не хотілося гасити його. З якою насолодою порушили б ми навколишню тишу кількома пострілами в повітря, якби це не було найсуворіше заборонено! Один із хлопчиків уже зарядив свою рушницю, проте його відразу ж змусили знову витягти заряд із патронника, що він і зробив за всіма правилами мистецтва, але з таким же незадоволенням, із яким балакун перемагає себе, щоб не вибовкати довірений йому секрет.
Але от вечірня зоря позолотила небо, і тоді перед нами постало нарешті дружнє місто; із його старовинних воріт, прикрашених квітами та зеленими гілками, вже рухався нам назустріч загін хлопчиків, озброєних точно так само, як і ми, і супроводжуваних своїми братами, сестрами та батьками; деякі приєдналися до тих, хто зустрічав, з цікавості, інші – з обов’язку гостинності. Їх артилерія віддала в нашу честь салют із декількох залпів, і ми прискіпливо розглядали маленьких канонірів, які стояли біля жерла гармат, що з тим же граціозним вивертом відкидалися назад, коли заряджаючий прикладав ґніт до запалу, а після кожного пострілу так само хвацько салютували банником, смикаючись, як дерев’яні паяци, тобто проробляли все те ж, що було в ходу і в нас. Але ще більш вагомою причиною для заздрості були новенькі куркові карабіни, якими були озброєні наші друзі, – адже у нас були тільки старі крем’яні рушниці, що час від часу дозволяли собі давати осічку. Уряд цього кантону був відомий тим, що у своєму прагненні якомога швидше перейняти всі найкращі й найкорисніші нововведення він нерідко витрачав більше, ніж може собі дозволити обачний і ощадливий господар, і, вірний цій звичці, закупив для учнів своїх шкіл новітні зразки вогнепальної зброї, – хоча навіть великі, розвинені у військовому відношенні держави в той час тільки ще починали вводити їх у себе. І от поки наші друзі з поблажливою люб’язністю пояснювали нам, що команда «порох на полицю» у них більше не віддається і заряджання відбувається тепер набагато швидше, ми почули, як дорослі, що супроводжували нас, півголосом висловлювали своє несхвалення з приводу настільки нерозумною марнотратства. Зрештою ми відчули втому і з задоволенням прийняли запрошення батьків, які так завзято сперечалися одне з одним за право прихистити нас у себе і так радо розкривали нам свої обійми, що весь наш загін негайно ж зник у їх натовпі, як швидкоплинна злива, котру миттєво всотала гаряча спрагла земля. Потім вони повели нас поодинці в свої будинки, де ми були урочисто прийняті та обігріті теплом домашнього затишку, і за всю цю гостинність ми відплатили тим, що кожен з нас, вирушаючи до спальні, брав із собою свою рушничку, – наче він перебував у стані ворогів, – ставив її в узголів’ї приготовленого для нього ліжка та лише після цього починав підійматися на нього, для чого йому доводилося пускати в хід усі свої гімнастичні навички, позаяк ліжка в оселях наших господарів були надзвичайно високі.
Розпочаті на наступний день святкування виправдали найсміливіші очікування. Підхльоснуті духом змагання, обидві партії змагальників закінчили навчання на плацу з однаково хорошим результатом; зате проти куркових карабінів наших суперників у нас було припасено інший козир. Якщо їх артилерію було навчено тільки холостої стрільби і вона зовсім не вміла поводитися з ядрами, то наша так майстерно била по цілі, що слова, які годиться казати в таких випадках: «А справді ж, хлопчаки знають свою справу краще за дорослих!» – цього разу не були позбавлені підстави, й наші сусіди дійсно з подивом дивилися на те, з якою серйозною зосередженістю ми наводимо свої гармати.
Великий святковий обід, у якому взяло участь кілька тисяч осіб, молодих і старих, було влаштовано на зеленому лузі. Популярні серед місцевої молоді громадяни міста виголошували застільні промови та зуміли взяти в них вірний тон, не заохочуючи нашого дурного хлоп’ячого прагнення здаватися дорослими, вони стали необразливо жартувати з нас, що відразу ж додало бесіді невимушеного характеру, самі забули про свої роки, але й не впали при цьому в дитинство і таким чином показали нам наочний приклад того, як можна веселитися, не втрачаючи голови. Потім із міських воріт пара за парою почали з’являтись ошатно одягнені дівчатка, зі співом проходили повз нас, запрошуючи піти за ними на рівну, чисто скошену галявину, щоб почати ігри й танці. Всі вони були в білих платтячках із червоною оздобою і являли собою чарівне видовище всіх відтінків квітучої юності – від кучерявого маленького дівчатка до підлітка з першими рисами дорослої дівчини; тепер вони стояли широким півколом, із-за якого там і сям виднілася гордо піднесена голова зрілої красуні, щасливої матері, що прийшла сюди, щоб наглянути за своїми ніжними нащадками, а до речі, й самій покружляти в легкому танці та, користуючись нагодою, хоч ненадовго відчути себе вільнішою і молодшою, ніж у звичайні дні. Адже й чоловіки теж не упустили цього зручного випадку і, заявивши, що вони не можуть стояти осторонь, коли їхні діти веселяться, вже встигли скріпити свою дружбу з нами пляшкою-другою доброго вина. Наш доблесний загін наближався зімкнутим строєм до хороводу красунь, які шепотілись одна з одною, ніхто не виявляв особливого бажання йти на приступ першим; ми так старалися здаватись холодними і байдужими, що дивилися на них похмуро, майже вороже, і тільки мелькання та блиск наших білих рукавичок, які ми почали надягати майже одночасно, надали нашій шерензі дещо більш святкового вигляду. Одначе незабаром нам стало ясно, що добра половина нашого загону цілком змогла б обійтись і без рукавичок. Справа в тому, що ми відразу ж різко розділилися на дві абсолютно різні групи, а саме, на тих, у кого вдома були старші сестри, і тих, хто не мав цієї приємної переваги. Якщо перші всі до одного виявилися спритними танцюристами й незабаром привернули до себе увагу дам, які хотіли танцювати тільки з ними, то останні тупцювали на галявині незграбно, як ведмеді, і після декількох безуспішних спроб зав’язати знайомство потихеньку втекли з майданчика та зібралися за заставленим пляшками столом. Там ми затягнули хвацьку пісню і віддалися розгульному солдатському життю, уявляючи себе суворими вояками та жінконенависниками і намагаючись переконати один одного в тому, що наше молодецтво все ж справляє враження на дівчаток і що вони частенько поглядають крадькома в наш бік. Ми бенкетували досить несміливо та скромно, скоріше з прагнення наслідувати старших, і не могли подолати настільки природної в нашому віці відрази до надмірності; й усе-таки цієї гулянки було цілком достатньо для того, щоб у нас заговорили наші дитячі пристрасті. Виноробство в тій місцевості було більш розвинене, й тамтешні вина були кращі за наші; тому наші юні сусіди зовсім інакше уявляли собі святкові веселощі й дійсно могли випити більше, ніж ми, що повністю підтверджувало їх репутацію. Тут-то мені й випала нагода відзначитись, і я стрімголов віддався цьому бажанню; я був при грошах, і це давало мені необхідну в таких справах сміливість і впевненість у собі, так що незабаром мої співтрапезники відчули до мене певну повагу. Взявши один одного під руки, ми пішли блукати по місту і його околицях, заглядаючи в усі розважальні заклади; чудова погода, святкове пожвавлення і випите вино запаморочили мені голову, зробивши мене балакучим і завзятим, зухвалим і винахідливим; якщо раніше я був тишком, звиклим стояти осторонь і мовчати, то тепер я раптом заговорив голосніше за всіх і якось одразу почав задавати тон, жартуючи зі співрозмовників і невпинно вправляючись у дотепності, так що навіть найзавзятіші дотепники, що досі ледь помічали мене, негайно ж оцінили належним чином мою винахідливість і стали зі мною незвичайно милі. Усвідомлення того, що я перебуваю в чужому місті й на мене дивляться незнайомі люди, тільки додавало мені духу. Важко сказати, що тут було найголовнішим: чи то захоплення власним красномовством, чи то п’янка радість життя, чи то марнославство, що прокинулось у мені; так чи інакше, я потопав у ще не вивченому мною блаженстві, яке охопило мене, мабуть, іще з більшою силою на третій день, коли ми вирушили додому. Всі ми були якнайбільше задоволені святкуванням, відчували себе набагато вільніше, бо на цей раз ішли не в строю, і, перш ніж дістатися домівки, пережили ще чимало веселих пригод.