Відтоді ми з ним ніколи більше не зустрічались один на один; ймовірно, він відчув того разу мою відчайдушну рішучість, зрозумів, що не на того напав, і тепер уникав зіткнень зі мною. Але наша суперечка так і залишилася нерозв’язаною, і наша ворожнеча тривала, більше того, з роками вона ставала все більш гострою та непримиренною, хоча ми бачили один одного лише зрідка. Одначе варто було нам тільки зустрітись, як охолола ненависть прокидалася в нас із новою силою. Сам вигляд його був для мене нестерпний, навіть незалежно від причини нашого розбрату, мені хотілося назавжди стерти його образ із моєї пам’яті; в моєму серці не було тепер і сліду того тихого смутку, який зазвичай пом’якшує неприязнь до ворога, який іще недавно був нашим другом, так що нам і боляче і прикро дивитися на нього; у мене залишилася сама тільки огида до нього, і я передчував, що, зненавидівши мене з дитинства, він назавжди залишиться моїм ворогом, точно так само, як друзі юності на все життя зберігають прихильність один до одного. Такі ж почуття, ймовірно, відчував і він, побачивши мене, тим більше що вже сама причина нашої ворожнечі – злощасна історія з реєстром моїх боргів, усе ще ніяк не могла вийти у нього з голови і, як видно, сильно дратувала його. Тим часом він вступив на службу в торговельну контору, де він нарешті в повному блиску розгорнув свої оригінальні здібності, зарекомендував себе досить діловим службовцем та здобув прихильність свого принципала, спритного та меткого у справах комерсанта, який вважав, що його помічник далеко піде; коротше кажучи, він був щасливий і з упевненістю дивився в майбутнє, сподіваючись із часом відкрити власний заклад. Тому я дуже добре розумію, що те жорстоке розчарування, яке йому принесла його дитяча спроба укласти вигідну угоду, мусила залишити в його душі такий же глибокий і болючий слід, який залишають у душі дитини з поетичними або художніми схильностями глузування однолітків і дорослих, які відкидають його перші наївно-простодушні спроби.
Ми обоє вже пройшли конфірмацію, йому було приблизно вісімнадцять, мені шістнадцять років; тепер ми почувалися більш самостійними та поступово осягали життя і взаємини людей. Зустрічаючись на людях, ми намагалися не дивитись один на одного – і тільки, а проте ні він, ні я не приховували нашої взаємної ненависті від своїх друзів; деколи вона загрожувала прорватися назовні, а оскільки кожен з нас дружив із молодими людьми свого складу, близькими йому за схильностями та характером, то вона була ще небезпечнішою: достатньо було однієї іскри, щоб пожежа ворожнечі запалала з новою силою, охопивши на цей раз і наших приятелів. Тому я з тривогою думав про те, що ж буде далі, якщо ми так і залишимося ворогами на все життя, та ще в такому невеликому місті, як наше. Але ці побоювання виявилися марними, оскільки незабаром одна сумна подія поклала кінець нашій ворожнечі. Батько мого недруга купив старий будинок, химерної архітектури будівлю з великою вежею, що колись належала знатному дворянину, який жив у ньому тільки під час своїх наїздів у місто. Тепер це будівля призначалася під житловий будинок, для чого його треба було зверху донизу перебудувати. Для Мейєрлейна настала щаслива пора, – адже сама покупка будинку була вигідною комерційною операцією, зовсім у його дусі, а крім того, йому випадала нагода пустити в хід усі свої різноманітні здібності й таланти. Як тільки у нього видавалася вільна хвилинка, він негайно ж поспішав на риштовання, де допомагав майстрам, а щоб не платити їм зайвих грошей, узяв деякі роботи цілком на себе. По дорозі на службу мені щодня доводилося проходити повз цей будинок, і між дванадцятою та годиною дня, коли всі робітники відпочивали, а також увечері, після їх відходу, я незмінно бачив його на риштованнях або де-небудь у вікні з відерцем фарби чи з молотком у руці. За останні кілька років він зовсім майже не виріс і, старанно працюючи у своїй утлій підвісний люльці, здавався ще меншим зростом на тлі потворних стін; спочатку це дивне видовище викликало у мене мимовільний сміх, потім його енергія та працьовитість почали мені подобатись, і дуже можливо, що моє ставлення до нього стало б іще більш дружелюбним, якби одного прекрасного дня, скориставшись нагодою, він не струсив на мене зі своєї щітки добрячу порцію вапняного розчину.
Одного разу, коли я вже підійшов досить близько до будинку Мейєрлейна, моя щаслива зірка повела мене іншою дорогою, і я звернув у провулок; через кілька хвилин, коли я знову вийшов на ту ж вулицю, я побачив, що біля його будинку зібрався натовп і люди, що йдуть звідти, чимось налякані, збуджено перемовляються одне з одним, а інші голосно плачуть. Робітники, яким було доручено зняти з вежі старий заіржавілий флюгер, заявили, що для цього доведеться спорудити риштовання й потрібно досить багато часу та матеріалів. Не бажаючи входити у витрати, Мейєрлейн, який самовпевнено брався за будь-яку справу, вирішив, що і на цей раз він усе зробить сам; опівдні, коли робітники обідали, бідолаха забрався, не сказавши нікому ні слова, на високий крутий дах, зірвався з нього, і тепер його понівечене тіло непорушно лежало на бруківці.
Почувши цю звістку, я поспішно пішов далі, глибоко схвильований тим, що трапилось, і здригаючись від жаху, одначе я був вражений самою трагічною подією, і хоч скільки б я рився у своїх спогадах, я досі не можу пригадати, щоб у моїй душі ворухнулося тоді хоч що-небудь схоже на жалість або каяття. У голові моїй довго ще миготіли невеселі, похмурі думки, але десь у схованках серця, не підвладних розуму, все сміялось і раділо. Якби він розбився на моїх очах, якби мені довелося побачити його передсмертні муки або хоча б його труп, тоді це видовище неодмінно викликало б у мене і жалість і каяття – я твердо впевнений у цьому. Але все це сталося без мене, я тільки почув незримі, безтілесні слова і зрозумів, що раз і назавжди позбувся мого ворога. Тепер я до деякої міри примирився з ним, але в цьому примиренні не було місця ні скорботі, ні любові, в ньому була тільки вдоволена жадоба помсти. Щоправда, одумавшись, я нашвидку написав нещиру, надуману та плутану молитву, в якій просив Бога, щоб він навчив мене милосердя й допоміг мені забути ворожнечу та простити покійного; у глибині душі я сам сміявся над цією молитвою, і хоча відтоді минуло вже багато довгих років, мене й понині лякає думка про те, що моя запізніла спроба виявити співчуття до долі нещасного була плодом скоріше тверезих роздумів, аніж веління серця, – надто вже глибоко пустила в ньому своє коріння ненависть!
Розділ шістнадцятий
Невмілі наставники, злі учні
Повертаючись до розповіді про останні роки навчання в школі, я бачу, що їх аж ніяк не можна назвати світлою та щасливою порою моєї юності. Коло знань, що їх підносили нам, розширився, з нас почали більше й суворіше вимагати, у мене було неясне відчуття, що в моєму житті відбувається щось важливе, що мене вчать чогось доброго, і я прагнув чинити так, як мені підказувало це відчуття. Але мені завжди було неясно, де закінчується одна ступінь пізнання і де починається інша, а часто ці переходи й зовсім вислизали від мене. Вся біда була в тому, що сама школа переживала в той час крутий перелом; старе покоління вчителів, тобто головним чином священики протестантської церкви, що панувала в країні, вчені богослови, які не мали своєї парафії та бралися – хто знічев’я, хто по нужді – за викладання найрізноманітніших предметів, уживаючись у її стінах із молодими, які отримали спеціальну освіту, педагогами; у тих і в інших були свої, часто досить суперечливі погляди на навчання, і вони діяли нарізно. Якщо вчителі з духовного звання викладали по-старому, як Бог на душу покладе, часто-густо дозволяли собі відхилятися від теми уроку й підходили до всього скоріше як дилетанти, то у світських педагогів-професіоналів теж були свої примхи: вони застосовували найрізноманітніші прийоми та методи, знову-таки ще не перевірені на практиці. Звідси ж виникає і головне зло: невмілий і часто несправедливий підхід до окремих вихованців, що призводив до найнеймовірніших казусів і трагічних непорозумінь, жертвою яких ставав то наставник, то учень.
Був у нашій школі вчитель, який був людиною чесною та щиро бажав добра своїм вихованцям, але, на свою біду, був украй недосвідченим у поводженні з дітьми і мав до того ж дивну, хворобливу зовнішність. Свого часу він мужньо взяв участь у тій боротьбі, результатом якої був ряд важливих адміністративних перетворень, зокрема корінна реформа всіх шкіл, і зажив собі серед консервативно налаштованих городян репутації завзятого ліберала. Ми, хлопчаки, всі, як один, зараховували себе до аристократів, – за винятком тих, чиї батьки жили в селі. Навіть я, хоча я сам був, по суті, селянин за походженням і тільки народився в місті, проте старанно співав з чужого голосу і, уявивши, що я теж міський патрицій, за своєю дитячою наївністю вважав це за велику честь для себе. Матінка ніколи не говорила зі мною про політику, а позаяк, окрім неї, у мене не було нікого з близьких, чия думка була б для мене авторитетом, то мої судження про такі речі були досить поверхові й незрілі. Я знав тільки, що новий уряд радикалів розпорядився знести кілька старих веж і закласти отвори та ніші в стіні міського муру, які були найулюбленішим місцем наших ігор, і що він складався з ненависних нам вискочнів і пройдисвітів, які наїхали з села. Коли б мій батько, якого теж вважали одним із таких вискочнів, не помер так рано, я, безсумнівно, став би вже з пелюшок найпереконанішим лібералом.
Незабаром після того, як відкрилися нові школи і невдалий учитель, сповнений райдужних сподівань, приступив до виконання своїх обов’язків, один із учнів, син знатного городянина, що фанатично ненавидів усі ці нововведення, з найсерйознішим виглядом розповів нам, нібито наш учитель присягнувся тримати всіх нас, дітей аристократів, у шорах. Нібито він був у когось у гостях і його попередили, що серед його вихованців є діти старої міської аристократії та що йому доведеться нелегко з цими зарозумілими молодиками, розпещеними своїм знатним походженням, на що він нібито відповів, що зуміє з нами впоратись. У такому приблизно викладі ця чутка, – ймовірно, не без сприяння дорослих, – почала поширюватися по всій школі та, подібно до іскри, кинутої в сіно, негайно розпалила наші безрозсудні голови. Ми прийняли кинутий нам виклик; ті, хто був сміливіший, надали дружню відсіч і вступили в легку перестрілку з супротивником, допікаючи його своїми витівками. Це відразу ж збило його з пантелику, і, замість того, щоб спокійно, рішуче відбити наші наскоки розумною та уїдливою насмішкою, він поспішив кинути на нас свої головні сили й відкрив по нас вогонь зі своєї найважчої гармати, в сліпій люті караючи за кожну дрібну витівку, навіть за кожен ненавмисний проступок, і необачно завдаючи винним найсуворішої та найстрахітливішої кари, яка тільки була в його владі та зазвичай застосовувалася лише в рідкісних випадках. Тим самим його дії втратили в наших очах будь-яку законну силу, позаяк ми були дуже дійшлими в оцінці співвідношення між тяжкістю проступку та мірою покарання. Тепер ми вже аніскільки не боялися накликати на себе його гнів, а під кінець це стало для нас навіть справою честі, своєрідним мучеництвом. Ми не соромилися голосно розмовляти в його присутності, на уроці стояв страшенний гамір, у всіх інших класах, де він викладав, його зустрічали тим же, так що нещасний почувався зовсім зацькованим. Тоді він зробив іще один промах: замість того щоб терпляче почекати, поки загальне збудження вляжеться само собою, він почав виганяти з класу всіх, хто виявляв хоча б найменший непослух. Варто було тільки поставити йому найневинніше запитання або впустити що-небудь на підлогу, – однаково, навмисне чи ненавмисно, – як він негайно ж виставляв винного за двері. Ми швидко зметикували, що нам тепер треба робити, і відтоді він, як правило, давав свій урок двом-трьом ґречним, а всі інші натовпом стояли під дверима і жартували з нього. Якби в цю справу втрутилося вище начальство або якби він сам виявив енергію та рішучість і, незважаючи на заборону бити учнів, хоч один-єдиний раз узяв би декого з нас за чуприну та дав би доброго прочухана, то цього напевно виявилося б достатньо, щоб відновити порядок і спокій. Але в нього не вистачило мужності зважитися на цей крок; не такий він був чоловік; до того ж начальники, яким він був безпосередньо підпорядкований, у тому числі попечитель школи, недолюблювали його і тривалий час удавали, що нічого не помічають. У себе вдома учні з гордістю розповідали про свої славні подвиги й усіляко чорнили бідолаху, зображуючи його якимось бездушним опудалом. Слухаючи їхні розповіді, поважні бюргери із задоволенням згадували свої шкільні роки, коли вони самі були такими ж паливодами; виховані на поглядах і поняттях доброго старого часу, вони дивилися на школу як на певне тихе пристановище, де їх достойне чадо, не обтяжуючи себе зайвими турботами, може спокійно чекати, поки привілеї батьків принесуть йому якесь тепленьке місце в стародавній цеховій ієрархії рідного міста; добродушно посміюючись, вони давали зрозуміти, що аж ніяк не засуджують поведінки своїх синків, а інші навіть заохочували їх. Історія з учителем давно вже наробила шуму в місті, але вищому начальству справу завжди підносили так, ніби він сам у всьому винен; раз або два на його урок приходив якийсь важливий пан, як видно, побажав особисто перевірити чутки: проте в його присутності ніхто не наважувався бешкетувати, та й на уроках інших вчителів ми намагалися сидіти якомога тихіше. Нещасному доводилося відчувати на собі всі ті погані нахили, які виховала в нас школа. Так він протягнув майже цілий рік, поки йому не оголосили, що він тимчасово відсторонюється від посади. Він охоче пішов би зовсім, позаяк прикрощі останніх місяців зашкодили його здоров’ю і він сильно схуд; але вдома в нього було багато голодних ротів, і він не міг кинути службу. Зрештою він знову вступив на свій тернистий шлях, щосили намагаючись триматися тихше і не сваритися з нами; але марно він розраховував пробудити співчуття до себе; тріумфуючи свою перемогу, учні зустріли його злорадними вигуками, знову почали бешкетувати на його уроках, і через кілька днів йому довелося назавжди покинути школу.
Сам я тривалий час поводився скромно, не брав участі в жодній із цих численних сутичок і тільки спокійнісінько спостерігав за ними збоку. Вчителю я жодного разу не зробив нічого поганого, тому що мені було гидко грубити людині набагато старшій за мене. І тільки коли він почав виганяти з класу мало не всіх підряд, я вирішив не відставати від товаришів, для чого дозволяв собі якийсь безневинний жарт або ж попросту норовив шаснути в двері разом із іншими; адже, по-перше, в коридорі було дуже весело, а по-друге, я ні за що на світі не погодився б примкнути до тих небагатьох праведників, які воліли залишатися в класі й яких усі одностайно зневажали. Зате вже, вирвавшись на волю, галасував ледве не більше за всіх, допомагаючи будувати плани наших подальших дій, і, знову піднісшись духом після довгих місяців, протягом яких я цурався приятелів, віддавався розгнузданій радості; коли починався наступний урок і ми знову сиділи за партами, серце моє все ще шалено калатало в грудях і кров стукала у скронях. Я добре пам’ятаю, що радів просто так, тому що мені було радісно, й у мене не було нічого злого на думці, більше того, я потай відчував співчуття до бідолашного вчителя, тільки уникав говорити про це відкрито, побоюючись видатися смішним. Одного разу я зустрівся з ним за містом, на путівці; він, як видно, вирішив відпочити й гуляв тут у цілковитій самоті; побачивши його, я мимоволі відразу ж зняв шапку і шанобливо вклонився; це так його втішило, що він увічливо подякував мені, й у його погляді було стільки муки, наче він просив зглянутися над ним. Я був зворушений і сказав собі, що далі так тривати не може. Вирішивши діяти навпростець, я наступного ж дня підійшов до компанії найвідчайдушніших бешкетників нашого класу, щоб спробувати пробудити в них співчуття до нещасного та змусити їх замислитися над тим, що вони роблять; у мене було вірне передчуття, що рано чи пізно мої слова неодмінно вплинуть і залучать на мій бік непостійні симпатії більшості. Хлопчаки якраз говорили про вчителя і щойно придумали для нього нове прізвисько, таке веселе, що всі були в цілковитому захваті й голосно розреготалися; з язика мого зірвалися зовсім не ті слова, які я збирався сказати, і, замість того щоб виконати мій обов’язок перед учителем, я ганебно зрадив і його, і свої власні благородні бажання, описавши вчорашню зустріч у такому тоні, що моя розповідь іще більш розвеселила компанію, яка й без того ввійшла в азарт.