А у Тартарена Тарасконського багажу немає. Ось він спускається зі своїм приятелем Барбасу Морською вулицею, повз базарчик, завалений бананами та кавунами. Наш невдачливий герой залишив на мавританському березі не тільки скрині зі зброєю, а й усі свої ілюзії – тож до Тараскона відпливає порожнем… Тільки-но він стрибнув у капітанську шлюпку, як згори, з майдану, на набережну стрімголов, відсапуючи, вибігла якась тварина і помчала до шлюпки. Це верблюд, вірний верблюд – він цілий день і цілу ніч шукав свого хазяїна по всьому Алжиру.
Тартарен міниться на виду й удає, що це зовсім не його верблюд, але верблюд рветься до нього. Він, як несамовитий, гасає по набережній. Він кличе свого друга, він дивиться на нього з благанням. «Візьми мене з собою! – мовби промовляють його сумні очі. – Візьми мене з собою в човен і відвези далеко-далеко від цієї Аравії з розмальованого картону, від цього чудернацького Сходу з локомотивами та диліжансами, де мені, одногорбому відщепенцю, немає життя. Ти – останній турок, я – останній верблюд… Чому ж ми маємо розлучатися, о мій Тартарене?…»
– Це не ваш верблюд? – питає капітан.
– Ні, ні! – кричить Тартарен і здригається на саму лиш думку про те, як би він з’явився в Тарасконі з таким сміховинним почтом. І він одпихає шлюпку від алжирського берега: отак наш герой, не змигнувши оком, відцурався товариша своїх злигоднів. Верблюд нюхає воду, витягає шию так, що суглоби хрускотять, з розгону кидається в море й пливе слідом за шлюпкою до «Зуава». Горб його гойдається на хвилях, як гарбуз, а довга шия стирчить із води, наче ніс триреми.
Шлюпка і верблюд підпливають до пакетбота разом.
– А мені жаль цього дромадера! – розчулено каже капітан Барбасу. – Знаєте що? Я візьму його з собою. Привезу в Марсель і подарую зоологічному саду.
Верблюда, обважнілого від морської води, з допомогою линв і блоків насилу підняли на палубу, і «Зуав» вийшов у відкрите море.
Пливли вони дві доби, і Тартарен усі дві доби просидів у каюті. Море було спокійне, і шешьї не довелося зазнати страждань, але клятий верблюд, тільки-но тарасконець витикав на палубу носа, просто нетямився з радості й виказував її в дуже кумедний спосіб… Не верблюд, а справжнісінька причепа!..
Тартарен, час від часу виглядаючи в ілюмінатор, бачив, як блакитне алжирське небо стає чимраз блідішим. Нарешті – було це вранці – він, на превелику свою радість, почув, як у сріблястому тумані дзвонили марсельські дзвони… Приїхали! «Зуав» кинув якір.
Багажу в нашого героя, як ми знаємо, не було, тож він, нічого не сказавши капітанові, зійшов із «Зуава» і квапливо подався марсельськими вулицями, безперестану озираючись, чи не бреде слідом верблюд… І тільки у вагоні третього класу тарасконського поїзда він відітхнув з полегкістю. Та ба – то була примарна безпека! Не проїхав поїзд і двох миль, як усі пасажири, здивовано галасуючи, поприлипали до вікон. Тартарен і собі підійшов – і що ж він побачив? Верблюда, невідчепного верблюда: він мчав по рейках услід за поїздом!.. Тартарен знеможено забився в куток і заплющив очі.
Наш герой сподівався, що приїде в Тараскон інкогніто, – адже такою мандрівкою не похвалишся… Та спробуй-но зберегти інкогніто, коли за тобою назирці плентає чотиринога почвара! Оце так повернення, Боже милий! Без грошей, без левів, без нічого… І з верблюдом!
– Тараскон! Тараскон!
Треба виходити…
Сто чортів! Тільки-но у вагонних дверях показалася Тартаренова шешья, як під скляним склепінням вокзалу гучно розляглося:
– Слава Тартаренові! Хай живе Тартарен! Слава винищувачеві левів!
Наступної миті заграла музика, заспівав хор…
Тартарен ладен був провалитися крізь землю – він подумав, що тарасконці глузують з нього… Ні! Весь Тараскон вийшов його зустрічати, всі підкидають догори капелюхи, очі всіх проміняться радістю. Ось бравий командир Бравіда, зброяр Костекальд, голова суду, аптекар і, нарешті, весь безстрашний загін стрільців по кашкетах… Вони оточують свого ватажка і, піднявши його на руки, несуть вокзальними сходами…
Самоомана!..
Шкура сліпого лева, яку Тартарен прислав командирові Бравіда, – ось причина цієї катавасії. Цей скромний дарунок повісили в клубі, і він вразив уяву всіх тарасконців, а потім і всієї південної Франції. Про Тартарена писали в «Семафорі». То була справжня епопея. Тартарен убив уже не одного, а десять, двадцять, хтозна-скільки левів! Тож наш герой, коли сходив на берег у Марселі, був уже славетним Тартареном, хоч і в гадці цього не мав. Захоплена телеграма прибула в рідний Тараскон за дві години до його приїзду.
І вже годі й змалювати радість та захват тарасконців, коли вони побачили, що слідом за героєм сходами, спотикаючись, спускається якась фантастична тварина, спітніла й запорошена. На мить їм здалося, що то знову з’явилася Тараска.
Проте Тартарен спустив своїх земляків із небес на землю.
– Це мій верблюд, – сказав він.
І, пригрітий тарасконським сонцем, чудодійним сонцем, що змушує брехати щиросердних людей, великий муж додав, погладжуючи дромадера по горбу:
– Шляхетна тварина! Усіх моїх левів я вбив на її очах.
Він по-дружньому взяв під руку командира Бравіда, розчервонілого від щастя, і в супроводі верблюда та стрільців по кашкетах, під привітальні крики тарасконців статечно попрямував до будиночка з баобабом і вже дорогою заходився розповідати про свої мисливські подвиги.
– Уявіть собі, – почав він, – якось увечері в Сахарі…
Тартарен в Альпах
Нові подвиги тарасконського героя
І. Поява в «Рігі-Кульм». Хто він? Розмови за столом, накритим на шістсот персон. Рис і чорнослив. Імпровізований бал. Невідомий розписується в реєстраційній книзі. П. К. А
10 серпня 1880 року, в годину казково прекрасного заходу сонця на Альпах, так красномовно описаних у путівниках Жоанна та Бедекера, непроглядний жовтий туман та густий сніг, що повільно вихорився білими спіралями, повивали вершину Рігі (Regina montium[4]) і величезний готель, чужий і дивний серед цих диких гірських пасом. То був славетний «Рігі-Кульм», схожий безліччю вікон на обсерваторію, збудований міцно, як фортеця, – сюди на одну добу звідусіль з’їжджаються туристи, щоб помилуватися сходом і заходом сонця.
Гості цього велетенського розкішного караван-сарая нудилися по своїх номерах, чекаючи другого дзвінка на обід, або, пригріті вогким теплом калориферів, умостившись на канапах у бібліотеці, понуро дивилися, як, замість пишнот, кружляють за вікном білі мухи, як спалахують біля під’їзду величезні ліхтарі, порипуючи на вітрі подвійними дверцятами…
Заради цього їхати в таку далеч, вибиратися на височенну гору… О Бедекере!..
Зненацька з туману випливло щось велике і, брязкаючи залізом, вайлуватою ходою, до чого спричинялося якесь химерне спорядження, посунуло до готелю.
Знудьговані туристи, всі ці англійські міс, кумедно підстрижені «під хлопчика», поприпадали до шибок і крізь віхолу розгледіли кроків за двадцять од входу якусь істоту; спершу вони подумали, що то заблукана корова, а потім – що то лудильник, обвішаний своїм причандаллям.
Пройшовши іще кроків десять, істота постала вже в іншій подобі: за плечима в неї був арбалет, на голові – шолом з опущеним заборолом… Як? Середньовічний лучник серед оцих верховин? Неймовірно!.. Скоріше це корова чи лудильник…
Коли власник арбалета зупинився на ґанку, щоб відхекатись і обтрусити сніг із жовтих сукняних наколінників, з кашкета такого самого кольору та з плетеного шолома, з-під якого видніли тільки пасма темної сивуватої бороди й величезні зелені окуляри, схожі на стереоскоп, то всі побачили: це звичайнісінький собі чоловік, невисокий на зріст, кремезний, міцний. Льодоруб, альпеншток, скрутень линви через плече, мішок на спині та сталеві «кігті» при поясі, який стягував англійську куртку з широкими хлястиками, доповнювали спорядження цього альпініста.
На диких верховинах Монблану або Фінстерааргорну таке спорядження було б дуже доречним, але в «Рігі-Кульм», за кілька кроків од залізниці!..
Щоправда, альнініст з’явився з протилежного боку, і наколінники його свідчили про те, що він довго брів по снігу та багнюці.
Якусь мить він зчудовано дивився на готель – певно, не сподівався побачити тут, на висоті двох тисяч метрів над рівнем моря, таку величезну, розкішну будівлю: сім поверхів, безліч широких вікон, скляні галереї, колони, широкий ґанок з двома рядами засвічених ліхтарів, завдяки яким ця гірська верховина скидалася на площу Опери зимового надвечір’я.
Та хоч як був незнайомець вражений – туристи були вражені ще дужче. Коли він вступив у просторий вестибюль, туди з усіх зал ринули цікаві: чоловіки з більярдними киями та розгорненими газетами, дами з книжками чи рукоділлям. На верхню площадку сходів теж повибігали люди й, перехилившись через поручні, видивлялися на нього між тросів ліфта.
Невідомий заговорив гучним голосом, який гримів і рокотів, мов цимбали, – справжнісіньким «південним басилом».
– Дідько б узяв цю кляту погоду!..
Він раптом замовк і скинув окуляри.
Йому перехопило дух.
Яскраві вогні, тепло, яким віяло від газових ріжків та калориферів, – і це після мороку й холоднечі! – розкішна обстава, високі стелі, швейцари в галунах і в адміральських кашкетах, на яких сяяв золотом напис «Regina montium», білі краватки метрдотелів, цілий загін дівчат-швейцарок у національному вбранні, що збіглися на його дзвінок, – усе це ошелешило невідомого, правда, на одну лише мить.
Помітивши, що всі погляди звернені на нього, він підбадьорився, мов актор перед залою, повною глядачів.
– Я до ваших послуг, добродію, – недбало мовив чепуристий директор у смугастій візитці, з випещеними баками, із кучерями, мов у дамського кравця.
Альпініст сказав, що йому потрібен номер, «невеличкий, зручний і затишний», – сказав так невимушено й приязно, наче перед ним стояв не величний директор, а давній шкільний товариш.
Він ледве стримався, коли до нього підійшла із свічником у руці покоївка-бернка в золотій корсетці, яка щільно облягала її стан, із збірчастими серпанковими рукавами, і спитала, чи не хоче мосьє скористатися ліфтом. Він був би менш обурений, якби вона запропонувала йому скоїти злочин.
– Я… Щоб я… ліфтом!.. – вигукнув він і так змахнув рукою, що забряжчав увесь його обладунок.
Та вже за мить злагіднівши, він додав:
– Ні, кицюню, я піду своїм ходом…
І подався слідом за швейцаркою, не відриваючи очей від її широкої спини й усіх розштовхуючи, тим часом як туристи повторювали всіма мовами світу:
– Що це за проява?
Аж тут задзвонили до обіду, і всі вмить забули про незвичайного гостя.
Такої їдальні, як у «Рігі-Кульм», ніде більше не побачиш!
Величезний стіл, що вигинався підковою, був накритий на шістсот персон. На ньому в ряд, упереміш із квітучими рослинами, стояли компотниці, повні рису та чорносливу, і в світлій та темній підливі відбивалися застиглі вогники люстр та позолота ліпної стелі.
Як і скрізь за швейцарськими табльдотами, рис та чорнослив розмежовували їдців на два ворожі табори; визначити, до якого саме табору ви належите, можна було з того, якими очима дивилися ви на десерт – ненависними чи пожадливими. Рисники були худі та бліді, чорносливники – повні та рум’яні.
Того вечора чорносливників за табльдотом було більше, до того ж серед них були вельми поважні особи, європейські знаменитості: видатний історик, член Французької академії Астьє-Рею, старий австро-угорський дипломат барон фон Штольц, лорд Чіпіндейл (?), член Жокей-клубу зі своєю племінницею (гм-гм!), відомий професор Боннського університету Шванталер та перуанський генерал з вісьмома доньками.
А рисників представляли тільки такі світила, як бельгійський сенатор із родиною, дружина професора Шванталера та італійський тенор, що повертався з Росії, – він хизувався своїми запонками завбільшки з блюдечко.
Оскільки за столом зійшлися дві ворожі партії, всі почувалися напружено й ніяково. Бо чого б тоді всім шестистам персонам мовчати, бундючитись, супитися і дивитися одна на одну з невимовним презирством? Випадковий спостерігач вирішив би, що до цього спричинилася безглузда англосаксонська чванькуватість, яку тепер так охоче демонструють ті, хто подорожує світом.
Ні, ні! Істоти, які мають людську подобу, не переймуться одна до одної ненавистю з першого погляду, не будуть дерти носа, копилити губу й кидати одна на одну зневажливі погляди тільки тому, що вони не знайомі між собою. Не в тім річ.
Кажу іще раз: рис і чорнослив! Тільки в цьому причина похмурої мовчанки, що зависла над обіднім столом у «Рігі-Кульм»; в іншому разі це величезне збіговисько гостей з усього світу гомоніло б так голосно й жваво, ніби воно сіло обідати під Вавилонською вежею.
Альпініст, увійшовши в їдальню й побачивши цю німотну трапезу під яскравим світлом люстр, трохи розгубився. Він кілька разів голосно кашлянув, та ніхто не повернув голови в його бік, – і він сів край столу, в кінці їдальні. Тепер, без свого спорядження, він видавався звичайнісіньким туристом; проте в зовнішності цього чоловіка – череватого, лисого, з густою клинцюватою борідкою, з великим носом і лагідними, мов у дитини, очима, що дивилися з-під пухнастих сердитих брів, – було щось надзвичайно принадне.
Хто він: рисник чи чорносливник? Поки що цього ніхто не знав.
Тільки-но сівши, він неспокійно засовався на місці, а потім схопився на ноги.
– А бодай тобі!.. Протяг!.. – вигукнув він і побіг до вільного стільця.
Служниця, родом із кантону Урі, в білому фартусі, вся обвішана срібними ланцюжками, зупинила його:
– Добродію, це місце зайняте.
Але молода дівчина, що сиділа поруч, з кучмою пухнастого білявого волосся й сніжно-білою шиєю, не повертаючи голови, сказала з відчутним акцентом:
– Ні, місце вільне… Мій брат заслаб і сьогодні до обіду не вийде.
– Заслаб? Заслаб? – співчутливо, майже стурбовано перепитав альпініст, сідаючи поруч із дівчиною. – Сподіваюсь, нічого небезпечного, ге?
Він вимовив не «га», а «ге». Цю частку він вставляв у всі свої фрази, пересипаючи їх ще й інмими словами-паразитами: «що», «ану», «отакої», «ти диви», «ви тільки гляньте», «о-хо-хо», «все-таки»; вони ще виразніше підкреслювали його південну вимову, яка, видно, не сподобалася молодій блондинці, бо вона не вшанувала його відповіддю, а тільки окинула крижаним поглядом глибоких темно-синіх очей.
Її сусід праворуч теж зустрів його непривітно; це був італійський тенор, низькочолий здоровань із масними очицями й войовничо настовбурченими вусами, – він почав сердито їх підкручувати, коли альпініст втиснувся між ним і його гарненькою сусідкою. Але добрий наш альпініст любив за обідом потеревенити, гадаючи, що це корисно для здоров’я.
– Ти диви! Оце так запонки! – голосно мовив він сам до себе, кинувши оком на тенорові манжети. – На яшмі вирізьблено ноти – ах, як прегарно!
Його густий бас пролунав у мертвій тиші і не збудив аніякісінького відгомону.
– Ви, певно, співак? Ге?
– Non capisco[5], – буркнув італієць у вуса.
Альпініст посмутнів і заходився мовчки їсти, але шматки застрягали у нього в горлі. І коли австро-угорський дипломат, що сидів навпроти, простяг свою сухеньку, тремтячу від старості руку в мітенці до гірчичниці, альпініст послужливо присунув її, мовивши:
– Прошу, бароне…
Він чув, що туристи зверталися до дипломата саме так. Та лихо в тім, що бідолашний фон Штольц, хоч і справляв враження великого розумника й бувалого дипломата, давно вже порозгублював усі слова й думки і мандрував тепер по горах, сподіваючись їх віднайти. Він зупинив свої тьмяні очі на незнайомому обличчі, а тоді мовчки заплющив їх. Щоб скласти одну-єдину фразу подяки, знадобився б щонайменше десяток дипломатів, таких самих гострих на розум.