Багатий чумак, – оповідає далі казка, – вертав раз тим лісом сивими волами додому. Серед темного ліса у ясну місячну ніч напали на него розбишаки, забрали сиві воли, одібрали гроші, старого же чумака завели до підземного льоху, стяли голову, кинули єї до величезної діжки, а решту тіла поклали в куточку льоху. Жде-жде стара жінка чумака зі своєю одинокою донькою на чоловіка, та діждатися не може, а далі і каже: «Пійдем, доню, в широкий світ тата шукати». – «Пійдем мамуню, – каже дочка, – та куди?» «Ти підеш тихим лісом, а я широкими полями-степами».
Пійшла донька тихим лісом, взявши з собою вірну собаку. Біжить собака попереду дівчини, шукає та нюхає, а дівчина іде та іде за нею. Іде день, іде другий, уже замучилась, ніженьками поллялася червона крівця та скропила биту лісову доріжечку. Змучена на четвертому дні, сіла дівчина під зелений явір та плаче-плаче дрібненькими слізоньками. А явір тільки скрип та скрип. Собака скулилася коло дівочих ніг та спить. Аж чує дівчина щось дуднить лісом; заперла дух у грудях та слухає. Чує, ржуть коні, пес зачав гавкати, дівчина знітилася та жде, що то буде такого. Аж тут підлітає дванадцять розбійників, страшні, бородаті та погані, як ніч.
«Що робиш, дівчино, тутка?» – запитався єї якийсь старий розбишака. «Тата шукаю», – одповіла дівчина. «А де ж твій тато?» – «Поїхав чумакувати сивими волами та не вертає.» Старий розбишака казав взяти дівчину з собою, привести до своєї печери та тамка замкнути у якусь темну хату з одним маленьким віконцем. Сидить дівчина та плаче, визираючи на світ через одне вікно. А до вікна день-денно прилітає маленька пташина та цвіркає, та б'є крильцями у шибку. Якось раз дівчина отворила віконце, пташина влетіла до хати, сіла собі на кілочку тай каже: «Не журися, дівчино, таточко твій недалеко звідси, дивися в тій стіні є двері», – вона стріпнула крильцями тай вдарила собою об стіну, – «потисни вдолині ногою і вони отворяться. Тогди іди до підземного льоху, дивися добре, тамка знайдеш діжу з людськими головами, а у куточку тіло твого батька. Біжи ж тоді з того льоху простенько до джерела, бери сім раз воду у губу та неси скропити нею трупа твого батька, приложивши до него і голову».
Я не буду довго розводитися та наводити цілі довгі казки в тому місци, скажу тілько коротко, що дівчина послухала пташини, сім разів принесла в устах цілющої води з джерела і тим способом воскресила свого забитого батька.
Крім тих джерел з цілющою водою простий наш люд у своїй вірі народній знає ще джерела з водою шкідливою житю та здоровлю людини. Ворожка та знахорка одсилає дівчину полишену любовником-парубком до джерела, що тече з-під зеленого дуба; каже тої води зачерти у синій, новий горнець до сходу сонця, зварити в ній чар-зілє, та одвару того дати напитися легиневі, котрий або вернися до полишеної любки, або «задре ногами». Є джерела з такою поганою та нечистою водою, що, встромивши ногу або руку, дістаєся на тім члені тіла струпи або не вилічені рани. В таких джерелах має перебувати Обійник або якась інша чорна сила, котра любить шкодити на здоровлю та майні всім людям.
Що ж в кінци дивного, если наш простий люд наділив у своїй вірі та забобонах кирничну воду надприродною силою, коли навіть серед таких культурних народів, як французи та німці, простий люд з почестю відноситься до декотрих джерел, приписуючи їм надприродну силу?
МОРЕ ТА РІКИ
В округ широкої та просторої землі розливався ще ширше та довше море, на середині котрого стоїть білий камінь, на тому камені росте дерево і по тім то дереві на птасі грифі можна дістатися на тамтой світ (записано в Літині). В інших сторонах нашого краю, як Рудецькім, Самборщині, в Равськім та Жовківськім вірує наш простий люд, що на самій середині моря підноситься величезна золота гора, по котрій душі небіжчиків мусять діставатися на тамтой світ. Котра душа на тій землі не шанувала своїх нігтів та, обтинаючи їх, не ховала за пазуху, ся так скоро не видрапаєся на тоту високу гору. Будь-що-будь, наш люд уважає море за двері на тамтой світ, а по декотрих сторонах, як в Короснянськім, вірує, що на конци моря з глибокої води виринають прехороші золоті стовпи, на котрих спочиває просторе синє небо.
У морю живуть різні люди та дива. На дні широкого моря живуть такі панни, котрих очі з самісеньких жемчугів, а волося із коралів та дорогого каміння. Тоті панни літом у ясні дні виходять на берег та, поклавшися на зеленій траві, вигріваються на сонячному світлі. Тогди підкрадаються до них немилосердні моряки, лапають їх, одрізують хороше волося, вилуплюють жемчуга з очей, а одтак пускають їх назад у море. У морю відростає їм назад волосе та вертаються дорогі очі. На дні моря є міста та села з своїми людьми та різними гаями, лісами та різними превеликими багатствами.
У чорному морі живуть мелюзини. Люди по передмістю в Дрогобичи описують їх двояко; одні говорять, що то є дівчата з головою, руками, грудьми до самого пояса чоловічими, а від пояса йде хвіст риби; інші описують їх так, начеб то були через половину рибою, а другою половиною дівчатами, такі що мають по одній руці а по одній плетві. Вони суть авторами народних пісень, котрі в погодні дні виспівують: сі пісні підслухують чумаки, учаться їх та розвозять по селах.
В морю є величезні риби, котрі живут тисячами літ. Тоти риби рушаються дуже поволи, деколи засипають довгим, твердим сном на середині моря, виставивши спину на верх. Тогди їхні хребти покриває трава, на нім ростуть корчі та дерева. І не раз моряки, доїхавши до тої риби човном, вискакують на ню, думаючи, що то острів, але не раз така риба тогди, вражена або вдарена чим, моцно стрепнеся, потрясе собою, шморгне під воду і тим способом позбавляє житя моряків.
Турки після народної віри бувають дуже добрими плаваками по синьому морі. Я чув оповідане в Літині, в котрім простий люд представляє собі, що турки по морю плавають так добре, наче качки або гуси. Вони стріляють до свого ворога з ручниць, а одтак самі ховаються перед своїм ворогом у глибокі морські хвилі.
За синє море одлітають птиці восени у вирій, з синього моря виринають розмаїті звірята, птахи; з синього моря походять морські свинки, котрим наш сільський люд приписує, що вони витягають ревматизм.
Річна вода не вливаєся після вірувань нашого люду до синього та безкрайнього моря, вона морем тече аж під самісіньку землю довго-довго; тому, если на воду на Великдень кине селянин посвячені шкарлупи з яєць та з великоднього м'яса кісточки, то все тото за якийсь час рікою заплине до Рахманова під землю, тай там людям з другого світа скаже: «Христос Воскрес», звіщаючи тим способом їхній Великдень.
У ріках жиють русалки та топельники з зеленими студеними руками, з рогами, та кучерявим, русявим волосєм. В тих водяних духів палати з кришталю та прозрачного шкла, з синіми кровлями, а в середині них знаходяться заслані ложа з барвінку та водяних лілей.
Взагалі ріки та річна вода одограє вельми важну ролю в духовнім житю нашого сільського люду. В народних піснях, казках та оповіданнях дуже часто згадуєся про тихий Дунай, за котрий поїхав козак в далеку чужу чужину. Зі струї ріки стараєся згадати дівчина свою будучу долю та своє житє, пускаючи на Купала зелені з барвінку вінки на воду. З Щедрого вечора на Йордань опівночи вода переміняєся на вино, а той чоловік, котрий у Бога щасливий, зможе під той час з ріки зачерти вина місто води у свій збанок. Тоє віруванє розповсюджене особливо в сторонах положених над Дністром в селах: Літня, Тинів, Колодруби, Ропчиці та другі. І мені не раз зустрічалося видіти тамошніх селян в ту ніч ждучих тої години, в котрій би можна вмісто води зачерти вина.
Посвячена йорданська вода після людового віруваня охороняє чоловіка од розлучного рода нещасть та недругів. Чоловік обложений струпами, ранами та золотухою нехай тілько скупаєся в йорданськім полонці, а певне поздоровіє; таких людей лічить також купіль в воді в живний четвер. На Щедрий вечір місить у свяченій воді селянин пшеничне тісто, робить ним хрестики на дверях та стінах не тільки своєї хати але й всіх будинках, віруючи, що тим способом приступ всім злим та нечистим духам до свого домівства. Ба що більше! Зішкробане з хрестиків йорданське тісто помагає на різні слабості та хороби.
Я бачив в деяких сторонах нашого краю переведене людового забобону у йорданськім дні. Особливо в горах в Сяноцькому, вірить люд, що купелею в йорданській полонці зможе очистити та позбавити чарівниць та знахарів їхньої сили. Мені зустрінулося видіти в однім селі, як парубоцтво серед тріскучого морозу купало три баби в йорданській воді, котрих підозрівали в цілім селі о тоє, що вони є чарівницями та що забирають молоко коровам.
В Белзькім та Дрогобицькім вірує сільський люд, що коли чорна градова хмара над суне над село та поле, нічого не потреба робити, лише ждати на перше зернятко граду; тоє зернятко кинути до перехованої йорданської води, а град перестане падати.
В воду кидає вдосвіта на Різдво ґазда срібний грош та миєся в тій воді, думаючи, що тим способом він з цілою своєю сім'єю стане богатирем.
Але згадаймо звичай, розповсюджений не тілько по нашій Руси-Україні, але й по других слов'янських землях на Великодні свята, коли то парубки обливають водою дівчат! Є села по нашій землі, в котрих дівчина не борониться, добровільно даєся зливати студеною водою, тихо і покірливо стоїть вона при вербі над рікою, коли тим часом парубки одну коновку води за другою на неї ллють. Вона ж не борониться та не втікає, бо вірує, що тота вода надасть їй краси, здоровля, черствоти, а вконци принесе їй жениха та змінить не раз лукаву долю на ліпшу.
ТУЧА, ДОЩ ТА СНІГ
Так само, як річна вода, так само дощ та сніг почитує наш люд в своїх вірованях, казках та забобонах за святий, та односиться до него начеб до якого святця. В Грушови коло Дрогобича між дітьми записав я співанку, котру вони літом співали запрошуючи, щоби перестав дощ падати:
В Равськім представляє собі наш люд, що на чорних хмарах, під самісіньким небом, сидить страшно старий дід, борода у него аж по самі костки на ногах; скулившися ховаєся він перед ясним поглядом золотого сонця, бо боїться, щоби жарке сонце у літні дні посухи та спеки не висушило ему его мокрої бороди, у котрій дощ криєся. Коли повіє буйний вітер і потрясе бородою того старця, тогди пускаєся дощ. Деколи і тому старому діду забагаєся погуляти та розвеселити свої старі кості, тогди бере він за руку свою стару сестру – тучу, ослонює ясне сонце темними хмарами тай пускаєся у танець полями, степами, лугами та лісами.
В Руденськім кажуть, що дощем, градом, снігом та тучею володіє святий Ілія та св. Миколай. А тогди, коли в хмарах гоготить та гримить, сі два святі огненими колесницями розвозять калачики та кидають ними на землю.
Тихий, супокійний та тепленький літній дощ, котрий скрапляє селянські ниви, у вірованях, називаєся чистим, святим дощем. Бурю та дощ уливний називає наш люд нечистим, і тим дощем володіє нечистий дух або лиха сила.
В Дрогобицькім в Літині я чув такий опис дощу: «На вершках дерев сидить чоловік та тримає на плечах шкіряний міх дощу. Як тілько захмариться та вітер повіє, летить той чоловік попід самісінькі хмари, бере сито та зо свого міха ллє на него воду. Деколи вітер свариться з тим чоловіком, тогди віддирає від него шкіряний міх, теліпає ним з цілої сили тай тим способом спроваджує на землю тучу».
Дрібненький та легенький дощ, котрий довго не йде, називає сільський люд в наддністрянській дрогобицькій стороні дощем «сліпим». Коли сонце світить, а дощ падає, тогди чарівниця масло робить, а дощ той не є дощем чистим, бо єго накликала чарівниця. Взагалі ворожбити, чарівники та знахарі зі злости або з якого завзятя можуть спровадити на село не тілько дощ, але навіть хуртовину, град та тучу.
В людових віруваннях віщунами дощу та тучі бувають кури, ворони та ластівки. Загально відоме тоє вірованє, що на дощ кури піють та встають зі свого сіданя дуже рано; ластівки звіщають тим дощ, що вганяються високо попід самі облаки; ворони же на тучу та заметіль пхаються до села та людських жилищ.
Крім вірувань про чистий і нечистий дощ можна також подибати в декотрих сторонах нашого краю поговірку між нашим людом про камінний, сірчаний та огненний дощ. Дощ огненний буде падати при кінци світа, запалить цілісіньку землю, залявши єї перше огненною водою. З дощем у літі та на весну з самого неба спадають на землю жаби; особливо належиться згадати тутка про маленьку зелену жабу, котру люд простий в сторонах Дрогобицьких уважає за дар неба, відноситься до неї дуже дружно, бо вірує, що, приложивши тоту зелену жабу до посідалих та попуканих од буйного вітру уст, ніг або рук, тим способом вилічиться їх, а при тім охорониться на будуче од посіданя та попуканя. Після віруваня тамочного люду ся зелена жаба не любить дуже річної води, а коли серед літа настане страшна посуха і всі калабані висохнуть так, що ся жаба не має дрібочки води, чим могла би закропити свою спрагу, тогди вилазить вона на вербу і так, як каня рохкотанєм просить у Бога дощу. Тому люд по деяких селах уважає рохкотанє тої маленької жаби за признаку слоти. Серед літа та погодної осени з дощем спадають на землю також миші, котрі одтак розлазяться по полях, споруджуючи в зимових засівах чималу шкоду; з дощем спадає на пшеницю руда і др.
Маєвий дощ надає хлопцеви росту та сили, а дівчині краси та вроди; тому декуди по наших селах посилають матері своїх малих дітей на маєвий дощ, щоби їм той надав краси, сили та росту. Єсли на весілі парубка та дівчини падає дощ, тогди в деяких сторонах нашого краю, загалом всі весільні разом з молодятами тішаться, бо вірують, що той дощ принесе молодій парі щастя та долі; в Дрогобицькім же я чув, що дощ падає по найбільшій часті на весілю того парубка чи тої дівчини, котра любила за свого дівування поїдати ласощі, а в Груді я бачив, як молода княгиня заливалася дрібними слезами на своїм весілю, бо в тім дни, в котрім вона шлюб брала, падав рясний дощ. Стілько, отже, сліз – після її вірованя – прийдеся їй небозі вилляти в житю зо своєю парою. Які два суперечні вірованя та які суперечні погляди на ворожбу про будуче житє молодих!
Крім дощу на тім місці належиться згадати про росу, котра серед погідної літної ночі такими гарними каплями вкриває поля, луги та луки. В Дрогобицьких сторонах вірить люд, що росу самі «янголи» змітають на землю з ясних звізд; а на Солтисах од старої баби я чув, бутьтоби роса мала бути тими дрібними слезами, котрі Пречиста вилляла за своїм сином тогди, коли его жиди били та розпинали, тому щорана ясне сонечко збирає росу із землі та ховає у золоту скриню. Колись визбирає сонечко всі слези Матінки Божої із землі, поскладає їх до скрині, замкне золотим ключем, а тогди горе буде людям! В Теглові од одної старої жінки я чув, що росу ронить проклята од Бога дівчина за тоє, що на самісінький Великдень різала на вінець зелений барвінок. Тому теперка од Великодня (од весни) аж до пізної осени вганяє вона по ночах та ронить слези-росу на дрібненьку траву, зіля та дерева.
Роса назбирана з ячмінних зелених колосків у святоянську ніч помагає на очи; вночи на св. Юра, Онуфрія, Івана Купала збирає чарівниця з трави, з зіля та з дерев росу до відерця та робить з неї масло та сир. Хто щорана буде вмивати своє лице, той ніколи не постарієся, дівчина же, котра часто обливаєся свіжою ранньою росою, охорониться од рябини, чиряків та струпів, єї лице буде завжди гоже, румяне та свіже.