Він повернувся та поглянув на Тора.
“Ти досі тут?” – запитав він. “Іди в дім!”
Тор стояв. Його голова розривалася. Він не хотів ослухатися свого батька, але він мав поговорити з ним. Його серце калатало. Він вирішив, що найкраще буде, якщо він підкориться, принесе мечі, але потім поговорить з батьком.
Тор помчав до будинку, а через нього до сараю, де зберігалася зброя. Він знайшов три мечі своїх братів, кожен з яких був витвором мистецтва, увінчаний рукояткою зі щирого срібла. Це були цінні подарунки, на які батько трудився роками. Він узяв усі три, як завжди здивований їхньою вагою, і вибіг з ними назад.
Він підбіг до своїх братів, видав кожному по мечу та розвернувся до батька.
“А відполірувати?” – спитав Дрейк.
Батько повернувся та несхвально поглянув на Тора, але Тор заговорив першим.
“Батьку, будь ласка. Мені треба з тобою поговорити!”
“Я сказав тобі відполірувати”.
“Будь ласка, батьку!”
Батько озирнувся, роздумуючи. Напевне, він побачив серйозність обличчя Тора, бо все-таки відповів: “Що?”
“Я хочу, щоб мене розглянули. З іншими. До Легіону”.
Його брати зайшлися сміхом, а його обличчя почервоніло.
Але батько не сміявся. Навпаки, він став ще похмуріше.
“Ти впевнений?” – спитав він.
Тор впевнено ствердно кивнув головою.
“Мені чотирнадцять. Я маю право”.
“Чотирнадцять – це мінімум”, – зневажливо кинув Дрейк через плече. – “Якщо вони візьмуть тебе, ти будеш наймолодшим. Ти думаєш вони віддадуть перевагу тобі переді мною, який на п’ять років старший?”
“Який же ти нахабний”, – сказав Дарс. – “Ти завжди таким був”.
Тор повернувся до них. “Я не вас питаю”, – заперечив він.
Він повернувся назад до батька, який все ще хмурився.
“Батьку, будь ласка”, – благав він. – “Дай мені шанс. Це все, що я прошу. Я знаю, що я молодий, але я покажу себе, з часом”.
Батько похитав головою.
“Хлопче, ти не солдат. Ти не такий, як твої брати. Ти пастух. Твоє життя тут. Зі мною. Ти виконуватимеш свої обов’язки і виконуватимеш їх добре. Не замріюйся. Прийми своє життя і навчися його любити”.
Тор відчув, як розривається його серце, а життя руйнується прямо на очах.
“Ні”, – подумав він. – “Цього не може бути”.
“Але, батьку…”
“Мовчати!” – батьків крик прорізав повітря. – “Досить з тебе. Вони вже йдуть. Відійди з дороги і думай над своєю поведінкою, допоки вони тут”.
Батько підійшов і однією рукою відштовхнув Тора у бік, наче він був небажаним предметом. Його міцна долоня обпекла груди Тора.
Здійнявся великий гуркіт, і селяни повибігали зі своїх домівок і вишикувалися уздовж вулиць. Зростаюча хмара диму віщувала колону, і скоро вона приїхала – дюжина кінних екіпажів, що гуркотіла подібно до великого грому.
Вони увійшли у місто несподівано та зупинились біля будинку Тора. Коні гарцювали на місці та фиркали. Хмара пилу довго висіла в повітрі, і Тор з хвилюванням намагався розгледіти їхні обладунки та зброю. Він ніколи не був так близько до Срібла, і його серце важко билося.
Солдат з головного коня спішився. Ось він, справжнісінький член Срібла, захищений блискучою кольчугою, з довгим мечем на поясі. Виглядало, що він вже розміняв четвертий десяток, справжній чоловік, з щетиною на обличчі, шрамами на щоці та зламаним під час битви носом. Це був найміцніший чоловік, якого Тор коли-небудь бачив, удвічі ширший за інших. Вираз його обличчя говорив, що він тут головний.
Солдат зістрибнув на брудну дорогу, його шпори брязкнули, і він наблизився до шеренги хлопців.
Десятки хлопців стояли по стійці смирно, сповнені надії. Вступ до Срібла означав життя честі, битв, визнання, слави, не кажучи вже про землі, титули та багатства. Він означав найкращу наречену, найкращі землі та життя у славі. Він означав честь для всієї родини. І вступ до Легіону був першим кроком.
Тор вивчав поглядом великі золоті екіпажі, він знав що лиш вони здатні вмістити багато рекрутів. Це було велике королівство, і вони мали відвідати багато містечок. Він глитнув, розуміючи, що його шанси навіть менші, ніж він думав до цього. Він мав перемогти усіх інших хлопців, багато з яких були добрими бійцями, а також своїх власних братів. Раптом він відчув свою слабкість.
Тор заледве дихав, коли дивився як солдат мовчки ходить, оглядаючи ряди претендентів. Він почав з дальнього кінця вулиці, а потім рухався по колу. Звичайно, Тор знав усіх інших хлопців. Він також знав, що деякі з них насправді не хотіли, щоб їх вибрали, хоча цього хотіли їхні родини. Вони боялися, що з них не вийде гарних солдатів.
Приниження спалювало Тора зсередини. Він відчував, що має таке само право бути обраним, як і будь хто з них. Лише той факт, що його брати були старші, більші та сильніші за нього не означав, що він не повинен мати права стояти і бути обраним. Він ненавидів свого батька, і мало не виліз із власної шкіри, коли солдат наблизився.
Солдат вперше спинився перед його братами. Він оглянув їх з голови до п’ят і, здається, був вражений. Він підійшов, схопив одну з їхніх піхов та смикнув її, наче хотів перевірити наскільки міцно вона трималася.
Він посміхнувся.
“Ти ще не використовував свій меч у битві, чи не так?” – спитав він Дрейка.
Вперше у своєму житті Тор побачив як Дрейк нервує. Дрейк глитнув.
“Ні, мій сеньйоре. Але я використовував його багато разів на практиці, і я сподіваюсь…”
“На практиці!”
Солдат зайшовся сміхом і розвернувся до інших солдатів, які теж реготали.
Дрейк почервонів як буряк. Вперше Тор бачив Дрейка ображеним, зазвичай це він ображав інших.
“Добре, тоді я обов’язково передам нашим ворогам, щоб вони боялися тебе – того, хто застосовував свій меч на практиці!”
Солдатська юрба знов здійнялася реготом.
Солдат звернувся до інших братів Тора.
“Три хлопчики з одного лотка”, – промовив він, потираючи щетину на підборідді. – “ Це може стати у нагоді. Ви усі гарного розміру. Хоча, неперевірені. Вам потрібно буде багато тренуватися, якщо ви пройдете відбір”.
Він зупинився.
“Думаю, ми знайдемо місце”.
Він кивнув у сторону заднього фургону.
“Ідіть туди, і швидко. Поки я не змінив свою думку”.
Торові брати побігли до фургону, сяючи від щастя. Тор помітив, що його батько теж дуже радий.
Але він був дуже засмучений.
Солдат розвернувся та попрямував до іншого дому. Тор не міг більше стримуватися.
“Сер!” – вигукнув він.
Його батько суворо подивився на нього, та Тора це більше не хвилювало.
Солдат зупинився та повільно повернувся до Тора.
Тор зробив два кроки вперед, його серце билося, і він виставив свої груди уперед, наскільки міг.
“Ви не розглянули мене, сер” – сказав він.
Ошелешений солдат дивився на Тора, наче це був невдалий жарт.
“Хіба?” – спитав він та зареготав.
Його люди теж зайшлися сміхом. Але Тор не здавався. Це була його мить. Зараз або ніколи.
“Я хочу вступити до Легіону!” – заявив Тор.
Солдат підійшов до Тора.
“А ти знаєш?..”
Здається, він тішився.
“Тобі, хоча б, чотирнадцять років виповнилося?”
“Так, сер. Два тижні тому”.
“Два тижні тому!”
Солдат засміявся, засміялись і його люди позаду.
“В такому випадку наші вороги, напевне, повинні тремтіти від одного твого вигляду”.
Тор палав від приниження. Він мав щось зробити. Він не міг дозволити, щоб на цьому все закінчилося. Солдат розвернувся, щоб піти, але Тор просто не міг дозволити цьому статися.
Тор зробив крок уперед і прокричав: “Сер! Ви робите помилку!”
Над юрбою піднявся жахливий гомін, а солдат знов зупинився та почав розвертатися.
Тепер він був сердитим.
“Іди додому, дурню” – сказав Торів батько, штовхаючи його за плече.
“Не піду!” – зойкнув Тор, скидаючи батькову руку порухом плеча.
Солдат підійшов до Тора, а його батько відступив.
“Тобі відоме покарання за образу Срібла?” – спитав солдат.
Серце Тора виривалося з грудей, але відступати було пізно.
“Будь ласка, пробачте його, сер”, – вступився за нього батько. – “Він ще маленька дитина, і…”
“Я не з тобою говорю”, – відрізав солдат. Його спопеляючий погляд змусив Торового батька відвернутися.
Солдат знов звернувся до Тора.
“Відповідай!” – крикнув він.
Тор глитнув, йому відібрало мову. Він уявляв це собі зовсім не так.
“Образити Срібло – це образити самого Короля”, – промукав Тор, повторюючи раніше вивчені слова.
“Так”, – відповів солдат. – “А це означає, що я можу призначити тобі сорок ударів батогом”.
“Я не хотів вас образити, сер”, – сказав Тор. – “Я лише хочу, щоб мене обрали. Будь ласка. Я мріяв про це усе своє життя. Будь ласка. Дозвольте мені приєднатися до вас”.
Солдат подивився на нього, і його обличчя пом’якшало. Після паузи він похитав головою.
“Хлопче, ти ще молодий. В тебе велике серце. Але ти не готовий. Приходь до нас, коли виростеш”.
З цими словами він розвернувся та поспішив до свого коня, лише ковзнувши поглядом по інших хлопцях.
Пригнічений Тор дивився як колона від’їжджає – так само швидко, як і приїхала.
Останнє, що побачив Тор – це своїх братів, які сиділи в останній кареті та дивились на нього зневажливо та насмішливо. На його очах вони від’їжджали до кращого життя.
Тору здавалося, що він зараз помре.
Ажіотаж довкола нього згасав, і селяни почали розходитися по домівках.
“Ти хоч розумієш, яку дурницю ти утнув?” – гаркнув батько, схопивши Тора за плечі. – “Ти розумієш, що міг звести нанівець шанси твоїх братів?”
Тор різко скинув батькову руку. Батько відступив і відважив йому ляпаса.
Тор відчув опік удару та розлючено подивився на батька. Вперше в житті йому захотілось відповісти батькові ударом на удар. Але він стримався.
“Іди приведи назад мою отару. Негайно! А коли повернешся, не чекай, що я дам тобі їсти. Сьогодні ти не їстимеш. І добре подумай над тим, що ти зробив”.
“Можливо, я взагалі не повернусь!” – прокричав Тор, тікаючи з дому у напрямку пагорбів.
“Тор!” – покликав його батько. Кілька селян, які ще не розійшлися, стояли на дорозі та спостерігали за цим дійством.
Тор біг з усіх сил, намагаючись відбігти від цього місця якомога далі. Він навіть не помічав, що плаче, але сльози заливали його лице. Мрія його життя була зруйнована.
Розділ другий
Тор декілька годин бродив поміж пагорбів, аж поки не присів, схрестивши руки на ногах, вдивляючись у горизонт. Він бачив, що карети зникли, але хмари пилу ще довго продовжували висіти у повітрі.
Вони більше не приїдуть. Тепер він був приречений залишитись у цьому селі на роки, очікуючи на інший шанс, якщо він взагалі коли-небудь трапиться. Якщо його батько дозволить цьому статися. Тепер він буде жити лише зі своїм батьком і, напевне, побачить усю силу батьківського гніву. Він продовжуватиме бути прислугою в свого батька. Йтимуть роки, і він стане точно таким же, як і його батько – житиме своїм дрібним, непримітним життям. В той час як його брати здобуватимуть славу та визнання. Всередині Тора все кипіло від приниження. Це не було життя, яке він хотів би жити. Він знав це.
Тор ламав голову над тим, як змінити цю ситуацію. Але не міг нічого придумати. Життя видало йому саме таку карту.
Просидівши кілька годин, він понуро піднявся і почимчикував назад по вже знайомих йому пагорбах. Він піднімався все вище і вище. Звичайно, він повернувся до своєї отари, на високий пагорб. Коли він піднімався, перше сонце впало за хмари, а друге досягло своєї вершини, надаючи небу зеленкуватого відтінку. Тор неквапливо зняв ремінь, який був добряче зношений за роки свого використання. Він засунув руку у сумку, прив’язану до стегна, і намацав свою колекцію камінців: один гладкіший за інший, відібрані з місцевих струмків. Іноді він кидав ними по птахах, іноді – по гризунах. Цю звичку він мав вже багато років. Спочатку він ніяк не міг поцілити. Але одного разу він вразив рухливу мішень. З тих пір його приціл був точним. Тепер метання каміння стало частиною його життя, і це допомагало йому вивільняти частину гніву. Його брати могли пробити мечем колоду, але вони ніколи б не змогли вразити летючого птаха за допомогою камінця.
Тор бездумно поклав камінець на пращу, відтягнув її та метнув з усієї сили, уявляючи, що він стріляє у власного батька. Він поцілив у гілку далекого дерева, яка зламалася від удару. Він зрозумів, що може вбити тварин, якщо гатитиме по них та перестав цілитися у живих істот, не бажаючи їм лиха. Тепер його мішенями стали гілки. Звичайно, якщо лисиця не підбігала до його отари. З часом лисиці зрозуміли, що від Тора слід триматися подалі, і його отара почувалася найбезпечнішою з села.
Тор подумав про своїх братів, і його кров закипіла. Після дня їзди, вони мали б приїхати до Королівського Двору. Він просто бачив це. Він бачив, як їх під фанфари зустрічають якнайкраще вдягнені слуги. Воїни вітають їх. Члени Срібла. Їх приймуть, дадуть місце для проживання у казармах Легіону, дозволять тренуватися на Королівських полях, використовуючи найкращу зброю. Кожен буде призначений зброєносцем відомого лицаря. Одного дня вони самі стануть лицарями, отримають власних коней, власний герб та власного зброєносця. Їх запрошуватимуть на усі фестивалі, вони будуть обідати за Королівським столом. Це було чарівне життя. І воно вислизнуло з його рук.
Тор відчув себе фізично хворим і намагався випхати усі ці думки зі своєї голови. Але не міг. Частина його єства, десь глибоко всередині, кричала на нього. Вона казала йому, що не треба здаватися, що на нього чекає краща доля, ніж ця. Він не знав, що це було. Він відчував, що він інший. Можливо, навіть особливий. Що ніхто його не розуміє. І що всі вони недооцінюють його.
Тор досяг найвищого пагорбу та побачив свою отару. Вона була добре навчена і досі трималася купи, переміщуючись у пошуках свіжої трави. Він почав рахувати їх за червоними відмітками, які він лишив в них на спинах. Закінчивши, він завмер. Не вистачало однієї вівці.
Він перерахував знову. І знову. Він не міг повірити: однієї вівці не вистачало.
Тор ніколи раніше не губив овець, і батько нізащо йому цього не пробачить. Більше того, йому було гидко думати про те, що одна з його овець залишилася сам-на-сам з дикою природою. Він не міг бачити, як страждає невинне створіння.
Тор вибіг на вершину пагорба і почав шукати її поглядом, поки не знайшов, на відстані кількох пагорбів: одинока вівця з червоною міткою на спині. Вона була одна серед дикого лісу. Його серце опустилося, коли він зрозумів, що вівця не просто втекла, а серед усіх напрямків обрала західний, напрямок Темного Лісу.
Тор глитнув. Темний Ліс був забороненим місцем – не лише для овець, але й для людей. Він був за межами села, і з часу, коли він навчився ходити, Тор знав, що туди краще не соватися. І він ніколи цього не робив. Згідно легенди, кожний, хто потрапить туди – приречений на загибель, адже непролазні хащі лісу кишіли хижими тваринами.
Тор дивився на небо, яке темніло, та вагався. Він не міг дозволити своїй вівці піти. Він порахував, що, якщо рухатиметься швидко, зможе повернути її.
Він озирнувся останній раз та побіг, прямуючи на захід, до Темного Лісу. Над ним збиралися густі хмари. Він відчував слабкість, одначе ноги несли його самі. Він відчував, що не може повернутися, навіть якщо захоче.
Це було схоже на забіг у жахливому сні.
* * *
Тор пробіг декілька пагорбів, не зупиняючись, та опинився під густим склепінням Темного Лісу. Стежки закінчувались там, де починався ліс, і він забіг на непозначену територію. Під його ногами хрускотіло соковите літнє листя.
Щойно він опинився у лісі, його охопила темрява. Величезні сосни перекривали сонячне проміння. Тут було холодніше. Він відчув, як його беруть дрижаки. Не тільки від темряви чи холоду – це було щось інше… Щось, що він не міг назвати. Це було відчуття… що за ним хтось спостерігає.
Тор підвів погляд на старезні гілки: кострубаті, товщі від нього самого, вони похитувались та поскрипували на пронизливому вітрі. Він не зайшов у ліс і на п’ятдесят кроків, коли почув дивні тваринні звуки. Він розвернувся і зрозумів, що вже не бачить місця, де він зайшов. Йому здалося, що виходу вже нема. Він хвилювався.