– Я гадаю, це проповідь, – стояв на своєму Трім; – почерк чіткий, так, з дозволу ваших милостей, я вам прочитаю одну сторінку; – бо, треба вам сказати, Трім любив слухати своє читання майже так само, як і свою промову.
– Я завжди відчував сильний потяг, – сказав батько, – розбиратися в речах, що перетинають мені дорогу, зважаючи на ось такий дивний збіг обставин; – а оскільки робити нам більше нічого, принаймні до повернення Обадії, то я був би вам дуже вдячний, братику, якби ви, – лікар Слоп, сподіваюся, заперечувати проти цього не буде, – звеліли капралові прочитати нам одну або дві сторінки зі знайденої проповіді, – якщо у нього є стільки ж уміння, скільки він виявляє бажання. – Смію доповісти вашій милості, – сказав Трім, – я цілі дві кампанії у Фландрії виконував обов’язки причетника при полковому священику. – Він прочитає не гірше за мене, – сказав дядько Тобі. – Трім, запевняю вас, був кращим грамотієм у мене в роті й у першу ж чергу отримав би алебарду,[121] коли б не скоїлося з бідолахою нещастя. – Капрал Трім приклав руку до серця і низько вклонився своєму панові; – потім, опустивши свій капелюх на підлогу й узявши проповідь у ліву руку, щоб права залишалася вільною, – він виступив, без найменшого вагання, на середину кімнати, де міг краще бачити своїх слухачів і вони його також.
Розділ XVІ
– Якщо у вас є які-небудь заперечення… – сказав батько, звертаючись до лікаря Слопа. – Зовсім ніяких, – відповів лікар Слоп; – адже ми не знаємо, на чиєму боці автор цієї проповіді; – її міг вигадати богослов нашої церкви з такою ж вірогідністю, як і ваші богослови, – так що ми піддаємося однаковому ризику. – Вона не на нашому і не на вашому боці, – сказав Трім, – тому що в ній ідеться тільки про совість, смію доповісти вашим милостям.
Аргумент Тріма розвеселив слухачів, – тільки лікар Слоп, обернувшись лицем до Тріма, подивився на нього трохи сердито.
– Починай, Тріме, – і читай виразно, – сказав батько. – Хвилину, з дозволу вашої милості, – відповідав капрал, відважуючи поклін своїм слухачам і привертаючи їх увагу легким рухом правої руки.
Розділ XVІІ
– Але перш ніж капрал почне, я мушу вам описати його позу, – інакше ваша уява легко може подати вам його у змушеному положенні, – підібраним, – витягнутим у струнку, – з розподілом ваги свого тіла на обох ногах рівномірно; – з очима, втупленими в одну точку, як на караулі; – з виглядом рішучим, затиснувши проповідь в лівій руці, мов рушницю. – Словом, ви були б схильні намалювати Тріма так, як ніби він стояв у своєму взводі, готовий іти в атаку. – Насправді поза його не мала нічого спільного з щойно вами уявленою.
Він стояв перед своїми слухачами, зігнувши тулуб і нахиливши його вперед якраз настільки, щоб він утворив кут вісімдесят п’ять з половиною градусів до площини горизонту; – всі хороші оратори, до яких я зараз звертаюся, прекрасно знають, що це і є найпереконливіший кут падіння; – ви можете говорити і проповідувати під будь-яким іншим кутом; – ніхто в цьому не сумнівається; – та так воно й буває щодня; – але з яким результатом, – надаю судити про це кожному!
Необхідність саме цього кута вісімдесят п’ять з половиною градусів, виміряного з математичною точністю, – хіба не показує нам, зауважу мимохідь, – яку братську допомогу надають одне одному науки і мистецтва?
Яким дивом капрал Трім, що не вмів навіть відрізнити гострого кута від тупого, потрапив просто в точку; – був то випадок чи природна здатність, вірне чуття чи наслідування, чи що-небудь інше, – все це буде роз’яснено в тій частині справжньої енциклопедії наук і мистецтв, де піддаються обговоренню допоміжні засоби красномовства в сенаті, на церковній кафедрі, в суді, в кав’ярні, у спальні й біля каміна.
Він стояв, – я це повторюю для цілісності картини, – зігнувши тулуб і трохи нахиливши його вперед; – права його нога стояла просто під ним, несучи на собі сім восьмих усієї його ваги; – ступня ж його лівої ноги, вада якої не заподіювала ніякого збитку його позі, була трохи висунена, – не вбік і не вперед, а навскоси; – коліно було зігнуте, – але не круто, – а так, щоб уміститися в межах лінії краси – і, додам, лінії наукової також: – бо зверніть увагу, що нога мусила підтримувати восьму частину його тулуба; – таким чином, положення ноги було в цьому випадку суворо визначене, – тому що ні ступня не могла бути висунена далі, ні коліно зігнуте більше, ніж це допустимо за законами механіки для того, щоб підтримувати восьму частину його ваги, – а також нести її.
Сказане рекомендую увазі художників і, – чи потрібно додавати? – ораторів. Гадаю, що не потрібно; адже якщо вони не дотримуватимуться цих правил, – то неодмінно гепнуться носами в землю.
Ось усе, що я хотів сказати про тулуб і ноги капрала Тріма. – Він вільно, – але не недбало, – тримав проповідь у лівій руці, трохи вище живота і трохи відставивши її від грудей; – права його рука невимушено висіла на боці, як те наказували природа і закони тяжіння, – долоня її, проте, була відкрита і повернена до слухачів, готова, у разі потреби, прийти на допомогу почуттю.
Очі та лицьові м’язи капрала Тріма перебували в повній гармонії з іншими частинами його тіла; – погляд його був відкритий, невимушений, – досить упевнений, – але зовсім не зарозумілий.
Нехай критики не запитують, яким чином капрал Трім міг дійти до таких тонкощів; адже я вже сказав їм, що все це дістане пояснення. – В усякому разі, так стояв він перед моїм батьком, дядьком Тобі й лікарем Слопом, – так нахиливши тулуб, так розставивши ноги й настільки надавши собі вигляду оратора, – що міг би слугувати відмінною моделлю для скульптора; – більш того, я сумніваюся, щоб найученіший кандидат богослов’я – і навіть професор єврейської мови – здатні були внести тут скільки-небудь істотні поправки.
Трім вклонився і прочитав таке:
Проповідь
Послання до євреїв, XІІІ, 18
– Бо ми впевнені, що маємо добру совість. – «Упевнені! – Упевнені, що маємо добру совість»!
– Чесне слово, Тріме, – сказав батько, перебиваючи капрала, – ти надаєш цій фразі вкрай непідходящого виразу; ти морщиш ніс, голубе, і вимовляєш її таким глузливим тоном, начебто проповідник мав намір знущатися з апостола.
– Він і має намір, з дозволу вашої милості, – відповідав Трім. – Фе! – вигукнув, усміхнувшись, батько.
– Сер, – сказав лікар Слоп, – Трім без сумніву має рацію; бо автор проповіді (який, я бачу, протестант) своєю колючою манерою розривати текст апостола ясно показує, що він має намір знущатися з нього, – якщо тільки сама ця манера не є вже знущання. – Але з чого ж, – здивувався батько, – ви так швидко зробили висновок, лікарю Слоп, що автор проповіді належить до нашої церкви? – наскільки я можу судити на підставі сказаного, – він може належати до будь-якої церкви. – З того, – відповідав лікар Слоп, – що якби він належав до нашої, – він би не посмів дозволити собі таку вільність, – як не посмів би схопити ведмедя за бороду. – Якби в нашій церкві, сер, хто-небудь надумався образити апостола, – святого, – або хоч би тільки відрізаний ніготь святого, – йому б очі видряпали. – Невже сам святий? – запитав дядько Тобі. – Ні, – відповів лікар Слоп, – його б помістили в один старий будинок. – А скажіть, будь ласка, – запитав дядько Тобі, – інквізиція – це стара будівля чи в нинішньому смаку? – В архітектурі я нічого не розумію, – відповідав лікар Слоп. – З дозволу ваших милостей, – сказав Трім, – інквізиція – це наймерзенніша… – Будь ласка, позбав нас від її опису, Тріме, мені осоружне саме ім’я її, – сказав батько. – Це нічого не означає, – відповів лікар Слоп, – у неї є свої достоїнства; я хоч не великий її захисник, а все-таки у випадку, про який ми говоримо, той, що провинився, скоро навчився б краще поводитись; і я йому можу сказати, що коли він не вгамується, так буде відданий інквізиції за свої витівки. – Допоможи йому Боже! – сказав дядько Тобі. – Амінь, – додав Трім; – бо Господь знає, що у мене є бідолаха брат, який чотирнадцять років знемагає в її в’язницях. – Уперше чую, – жваво мовив дядько Тобі. – Як він туди потрапив, Тріме? – Ах, сер, у вас серце кров’ю обіллється, коли ви почуєте цю сумну історію, – як воно вже тисячу разів обливалось у мене; – але історія ця занадто довга для того, щоб розповідати її зараз; – ваша милість почує її як-небудь від початку до кінця, коли я працюватиму біля вас над нашими укріпленнями; – в коротких словах: – брат мій Том вирушив на посаді служителя в Лісабон – і там одружився з однією вдовою єврея, що тримала крамничку і торгувала ковбасою, що і було, не знаю вже як, причиною того, що його підняли серед ночі з ліжка, де він спав із дружиною та двома маленькими дітьми, і потягли просто в інквізицію, де, допоможи йому Боже, – вів далі Трім із зітханням, – що вирвалося з глибини його серця, – бідолашний, ні в чому не повинний хлопець знемагає до цього дня; – чеснішої за нього, – додав Трім (дістаючи носову хустку), – людини на світі не було.
– Сльози так рясно полилися по щоках Тріма, що він не встигав їх утирати. – Декілька хвилин у кімнаті стояла мертва тиша. – Вірний доказ співчуття!
– Годі, Тріме, – мовив батько, коли побачив, що у бідолашного хлопця трохи відлягло від серця, – читай далі, – і викинь із голови цю сумну історію; – не ображайся, що я тебе перебив; – тільки почни, будь ласка, проповідь спочатку: – якщо її перша фраза, як ти кажеш, містить знущання, то мені б дуже хотілося знати, який для цього привід подав апостол.
Капрал Трім утер обличчя, поклав хустку в кишеню і, вклонившись, – почав знову.
Проповідь
Послання до євреїв, XІІІ, 18
– Бо ми впевнені, що маємо добру совість. – «Упевнені! упевнені, що маємо добру совість! Зрозуміло, якщо в нашому житті є що-небудь, на що ми можемо покластись і пізнання чого здатні досягти на основі найбезперечніших свідчень, так саме те, – маємо ми добру совість чи ні».
– Я таки маю рацію, – сказав лікар Слоп.
«Якщо ми взагалі мислимо, у нас не може бути ніяких сумнівів із цього приводу; ми не можемо не усвідомлювати наших думок і наших бажань; – ми не можемо не пам’ятати минулих наших вчинків і не мати достовірного знання істинних пружин і мотивів, що керували зазвичай нашими вчинками».
– Ну, вже це нехай він залишить, я його розіб’ю без чиєї-небудь допомоги, – сказав лікар Слоп.
«У інших речах ми можемо бути обдурені помилковою видимістю; бо, як скаржиться мудрець, насилу будуємо ми правильні припущення про те, щó існує на землі, та з зусиллям знаходимо те, що лежить перед нами. Але тут розум в собі самому містить усі факти й усі дані, що можуть слугувати доказом; – усвідомлює тканина, яку він виткав; – йому відомі її щільність і чистота, а також точна частка участі кожної пристрасті у вишиванні різних візерунків, намальованих перед ним доброчесністю або вадою».
– Мова добра, і Трім, як на мене, читає чудово, – сказав батько.
«А оскільки совість є не що інше, як властиве розуму знання всього цього в поєднанні зі схвальним судженням або таким, що гудить, яке він неминуче виносить про всі вчинки, що послідовно здійснювалися нами, – то ясно, скажете ви, з самих наших передумов ясно, що кожного разу, коли це внутрішнє свідчення показує проти нас і ми виступаємо самообвинувачами, – ми неодмінно маємо бути винні. – І, навпаки, коли свідчення ці для нас сприятливі й серце наше не засуджує нас, – то ми не просто впевнені, як стверджує апостол, – а знаємо достовірно, як незаперечний факт, що совість у нас добра і серце, отже, теж добре».
– У такому разі, апостол абсолютно неправий, я так думаю, – сказав лікар Слоп, – а має рацію протестантський богослов. – Майте терпіння, сер, – відповів йому батько, – бо, я гадаю, незабаром виявиться, що апостол Павло і протестантський богослов тримаються однієї і тієї ж думки. – Вони так само далекі один від одного, як схід і захід, – сказав лікар Слоп; – усьому провиною тут, – вів далі він, здійнявши руки, – свобода друку.
– У гіршому разі, – заперечив дядько Тобі, – всього тільки свобода проповіді; адже ця проповідь, мабуть, не надрукована, та навряд чи коли й буде надрукована.
– Продовжуй, Тріме, – сказав батько.
«З першого погляду може здатися, що такий і є істинний стан справи; і я не сумніваюся, що пізнання добра і зла так міцно збережене в нашій думці, – що якби совісті нашій ніколи не траплялося непомітно грубіти від довгої звички до гріха (як про те свідчить Писання) – і, подібно до деяких ніжних частин нашого тіла, поступово втрачати від крайньої напруги та постійної важкої роботи ту тонку чутливість і сприйнятливість, якою її наділили Бог і природа; – якби цього ніколи не траплялось; – або якби вірно було те, що себелюбство ніколи не чинить анінайменшого впливу на наші судження; – або що дрібні ниці інтереси ніколи не спливають нагору, не збивають з пантелику наші вищі здібності й не закутують їх туманом і густим мороком; – якби таким почуттям, як прихильність і ласка, закритий був доступ у цей священний трибунал; – якби дотепність гребувала там хабарами – або соромилася виступати захисником недозволених насолод; якби, зрештою, ми були впевнені, що під час розбору справи користь завжди стоїть осторонь – і пристрасть ніколи не сідає на суддівське крісло й не ухвалює вироку замість розуму, якому завжди личить бути керівником і вершителем справи; – якби все це було дійсно так, як ми мали припустити у своєму запереченні, – то релігійні та моральні якості наші були б, без сумніву, в точності такими, як ми самі їх собі уявляємо; – і для оцінки винності або невинності кожного з нас не було б, загалом, кращого мірила, ніж міра нашого самосхвалення або самоосуду.
«Я згоден, що в одному випадку, а саме, коли совість нас викриває (бо в цьому відношенні вона помиляється рідко), ми дійсно винні, і, якщо тільки тут не замішані іпохондрія та меланхолія, ми можемо з певністю сказати, що в таких випадках звинувачення завжди досить обґрунтоване.
«Але речення зворотне не буде істинним, – а саме: кожного разу, як здійснено провину, совість неодмінно виступає викривачем; якщо ж вона мовчить, значить, ми невинні. – Це невірно. – Ось чому улюблена втіха, до якої щогодини вдаються інші добрі християни, – кажучи, що вони, слава Богу, вільні від побоювань, що, значить, совість у них чиста, оскільки вона спокійна, – вкрай оманлива; – і хоча висновок цей у великому ходу, хоча правило це здається з першого погляду непогрішним, все-таки, коли ви придивитеся до нього ближче й перевірите його істину буденними фактами, – ви побачите, до яких серйозних помилок призводить неґрунтовне його застосування; – як часто перекручується принцип, на якому воно будується, – як безслідно втрачається, іноді навіть винищується все його значення, та на додаток іще таким негідним чином, що на підтвердження цієї думки боляче наводити приклади з навколишнього життя.
«Візьмімо чоловіка порочного, наскрізь розбещеного у своїх переконаннях; – якого поводження в товаристві догани варте; чоловіка, що забув сором і що відкрито вдається до гріха, для якого немає ніяких розумних виправдань; – гріха, за допомогою якого, наперекір усім природним імпульсам, він назавжди губить обдурену співучасницю свого злочину; – викрадає кращу частину її посагу, і не лише їй особисто наносить ганьбу, але разом із нею повергає в горе і соромить усю її доброчесну сім’ю. – Певна річ, ви подумаєте, що совість отруїть життя такому чоловікові, – що її докори не дадуть йому спокою ні вдень, ні вночі.
«Овва! Совість мала весь цей час достатньо іншого клопоту, їй ніколи було порушувати його спокій (як докоряв Ілія бога Ваала) – цей домашній бог, можливо, замислився, або зайнятий був чим-небудь, або перебував у дорозі, а можливо, спав і не міг прокинутися.
«Можливо, вона виходила в товаристві Честі битися на дуелі, – заплатити який-небудь картковий борг; – або внести наложниці брудні гроші, обіцяні Похіттю. А можливо, весь цей час Совість його зайнята була вдома, розпинаючись проти дрібних крадіжок і громлячи жалюгідні злочини, оскільки своїм багатством і громадським становищем сам він застрахований од усякої спокуси поважитися на них; ось чому живе він так само весело (Ну, коли б належав він до нашої церкви, – сказав лікар Слоп, – він не став би особливо веселитися), – спить у себе в ліжку так само міцно, – і на закінчення зустрічає смерть так само безтурботно, – як дай Бог людині найдоброчеснішій».
– Усе це у нас неможливо, – сказав лікар Слоп, обертаючись до мого батька; – такі речі не могли б статися в нашій церкві. – Ну, а в нашій, – відповів батько, – трапляються часто-густо. – Припустимо, – сказав лікар Слоп (трохи присоромлений відвертим визнанням батька), – чоловік може жити так само погано і в римській церкві; – зате він не може так спокійно померти. – Ну, що за важниця, – заперечив батько з байдужим виглядом, – як помирає мерзотник. – Я маю на увазі, – відповів лікар Слоп, – що йому буде відмовлено в добродійній допомозі останніх таїнств. – Скажіть, будь ласка, скільки їх усіх у вас, – поставив питання дядько Тобі, – вічно я забуваю. – Сім, – відповів лікар Слоп. – Гм! – мовив дядько Тобі, – але не згідливим тоном, – а надавши своєму вигуку той особливий вираз здивування, який буває нам властивий, коли, заглянувши в ящик комода, ми знаходимо там більше речей, аніж очікували. – Гм! – мовив у відповідь дядько Тобі. Лікар Слоп, слух у якого був тонкий, зрозумів мого дядька так само добре, начебто той написав цілу книгу проти семи таїнств. – Гм! – мовив, у свою чергу, лікар Слоп (застосовуючи аргумент дядька Тобі проти нього ж), – що ж тут особливого, сер? Адже є сім основних доброчесностей? – Сім смертних гріхів? – Сім золотих свічників? – Сім небес? – Цього я не знаю, – заперечив дядько Тобі. – Є сім чудес світу? – Сім днів творіння? – Сім планет? – Сім страт? – Так, є, – сказав батько з удаваною серйозністю. – Але, будь ласка, Тріме, – вів далі він, – продовжуй читати твої характеристики.