– Я бував у багатьох битвах, з дозволу вашої милості, – сказав із зітханням Трім, – але в таких жахливих, як це, мені бути не доводилось. – У мене рука не піднялася б навести рушницю на беззахисних людей, – хоч би мене зробили генералом. – Та що ви розумієте в таких справах? – сказав лікар Слоп, подивившись на Тріма з презирством, на яке зовсім не заслуговувало чесне серце капрала. – Що ви розумієте, приятелю, в битві, про яку говорите? – Я знаю те, – відповів Трім, – що ніколи в житті не відмовляв у пощаді людям, які мене про неї просили; – а щодо жінок і дітей, – вів далі Трім, – то перш ніж у них прицілитись, я б тисячу разів позбувся життя. – Ось тобі крона, Тріме, можеш випити сьогодні з Обадією, – сказав дядько Тобі, – а Обадія отримає від мене іншу крону. – Нехай Бог благословить вашу милість, – відповів Трім, – а я вважав би за краще віддати свою крону цим бідним жінкам і дітям. – Ти у мене молодчина, Тріме, – сказав дядько Тобі. – Батько кивнув головою, – наче бажаючи сказати – так, він молодець. —
– А тепер, Тріме, – сказав батько, – закінчуй, – я бачу, що в тебе залишився всього аркуш чи два.
Капрал Трім вів далі:
«Якщо свідчення минулих століть недостатньо, – подивіться, як прибічники цієї релігії нині думають служити й догоджати Богові, здійснюючи щодня справи, що вкривають їх безчестям і ганьбою.
«Щоб у цьому переконатись, увійдіть на хвилину зі мною до в’язниць інквізиції«. (Хай допоможе Бог моєму бідолашному братові Тому.) – «Погляньте на цю Релігію, із закутими в ланцюги біля ніг її Милосердям і Справедливістю, – страшна, як привид, сидить вона в чорному суддівському кріслі, підпертому дибами та знаряддями тортур. – Слухайте! – Чуєте цей жалібний стогін?» (Тут обличчя Тріма зробилося попелясто-сірим.) – «Погляньте на бідолашного страждальника, який його видає», – (тут сльози покотились у нього) – «його щойно привели, щоб завдати мук цього лжесудилища і найвитонченіших тортур, які в змозі була винайти обдумана система жорстокості». – (Будь вони всі прокляті! – вигукнув Трім, обличчя якого тепер почервоніло.) – «Погляньте на цю беззахисну жертву, видану катам, – тіло її так змучено скорботою і ув’язненням…» (– Ах, це брат мій! – вигукнув бідолашний Трім у страшенному збудженні, впустивши на підлогу проповідь і сплеснувши руками, – боюся, що це бідолаха Том. – Батько і дядько Тобі пройнялися співчуттям до горя бідолашного хлопця, – навіть Слоп виявив до нього жалість. – Годі, Тріме, – сказав батько, – ти читаєш зовсім не історію, а тільки проповідь; – будь ласка, почни – фразу знову.) – «Погляньте на цю беззахисну жертву, видану катам, – тіло її так змучено скорботою і ув’язненням, що кожен нерв і кожен мускул виразно говорить, як він страждає.
«Спостерігайте останній рух цієї страшної машини!» – (– Я б скоріше заглянув у жерло гармати, – сказав Трім, тупнувши ногою.) – «Дивіться, в які судороги вона його кинула! – Роздивіться положення, в якому він тепер простягнутий, – яких витончених тортур він зазнає!» – (– Сподіваюся, що це не в Португалії.) – «Більших мук природа не в змозі винести! – Боже милосердний! Дивіться, як змучена душа його ледве тримається на тремтячих устах!» – (– Ні за що у світі не прочитаю далі ні рядка, – мовив Трім. – Боюся, з дозволу вашої милості, що все це відбувається в Португалії, де тепер мій бідолашний брат Том. – Повторюю тобі, Тріме, – сказав батько, – це не опис дійсної події, – а вигадка. – Це тільки вигадка, шановний, – сказав Слоп, – у ній немає ні слова правди. – Ну, ні, я не те хотів сказати, – заперечив батько. – Однак читання так хвилює Тріма, – жорстоко було б змушувати його читати далі. – Дай сюди проповідь, Тріме, – я дочитаю її за тебе, а ти можеш іти. – Ні, я бажав би залишитись і дослухати, – відповів Трім, – якщо ваша милість дозволить, – але сам не погоджуся читати навіть за платню полковника. – Бідолашний Трім! – сказав дядько Тобі. Батько вів далі:)
«– Роздивіться положення, в якому він тепер простягнутий, – яких витончених тортур він зазнає! – Більших мук природа не в змозі витерпіти! – Боже милосердний! Дивіться, як змучена душа його ледве тримається на тремтячих устах, – що готова відлетіти, – але не дістає на це дозволу! – Погляньте, як нещасного страждальника відводять назад у його темницю!» (– Ну, слава Богу, – сказав Трім, – вони його не вбили.) – «Дивіться, як його знову дістають звідти, щоб кинути у вогонь і в передсмертну хвилину обсипати образами, породженими тим забобоном, – тим страшним забобоном, що може існувати релігія без милосердя». – (Ну, слава Богу, – він помер, – сказав Трім, – тепер він уже для них недосяжний, – гірше для нього вже залишилося позаду. – Ах, панове! – Замовкни, Тріме, – сказав батько, продовжуючи проповідь, аби перешкодити Тріму сердити лікаря Слопа, – інакше ми ніколи не закінчимо.)
«Найвірніший спосіб визначити ціну якого-небудь спірного положення – розглянути, наскільки узгоджуються з духом християнства наслідки, що випливають із нього. – Це просте і вирішальне правило, залишене нам Спасителем нашим, варте тисячі яких завгодно аргументів. – По плодах їх упізнаєте їх.
«На цьому я і закінчую мою проповідь, додавши тільки два чи три коротенькі самостійні правила, які з неї випливають.
«По-перше. Коли хто-небудь розпинається проти релігії, – завжди слід підозрювати, що не розум, а пристрасті взяли гору над його Вірою. – Погане життя і добра віра незлагідні і сварливі сусіди, й коли вони розлучаються, повірте, що це робиться єдино заради спокою.
«По-друге. Коли ось така людина каже вам із якого– небудь приватного приводу, що така-то річ відразлива його совісті, – ви можете завжди бути впевнені, що це зовсім однаково начебто вона сказала, що така-то річ відразлива їй на смак: – в обох випадках істинною причиною її відрази зазвичай є відсутність апетиту.
«Словом, – ні в чому не довіряйте людині, яка не керується совістю в кожній справі своїй.
«А вам самим я скажу: пам’ятайте просту істину, нерозуміння якої погубило тисячі людей, – що совість ваша не є закон. – Ні, закон створений Богом і розумом, які вселили у вас совість, аби вона виносила ухвали, – не так, як азіатський каді, залежно від припливу і відпливу пристрастей своїх, – а як британський суддя в нашій країні свободи і розсудливості, який не вигадує нових законів, а лише чесно застосовує існуючі».
Fіnіs[123]
– Ти читав проповідь чудово, Тріме, – сказав батько. – Він би читав набагато краще, – заперечив лікар Слоп, – якби утримався від своїх зауважень. – Я б читав удесятеро краще, сер, – відповів Трім, – якби серце моє не було таке переповнене. – Якраз із цієї причини, Тріме, – заперечив батько, – ти читав проповідь так добре. Якби духовенство нашої церкви, – вів далі батько, звертаючись до лікаря Слопа, – вкладало стільки почуття у проголошувані ним проповіді, як цей бідолашний хлопець, – то, оскільки проповіді ці складені прекрасно, – (– Я це заперечую, – сказав лікар Слоп) – я стверджую, що наше церковне красномовство, та ще на такі хвилюючі теми, – зробилося б зразком для всього світу. – Але, на жаль! – вів далі батько, – із сумом мушу признатися, сер, що в цьому відношенні воно схоже на французьких політиків, які вигране ними в кабінеті зазвичай утрачають на полі битви. – Жаль було б, – сказав дядько, – якби проповідь ця загубилася. – Мені вона дуже подобається, – сказав батько, – вона драматична, – і в цьому літературному жанрі, принаймні в майстерних його зразках, є щось захоплююче. – У нас часто так проповідують, – сказав лікар Слоп. – Так, так, я знаю, – сказав батько, – але його тон і вираз обличчя при цьому настільки ж не сподобалися лікареві Слопу, наскільки приємною йому була б проста згода батька. – Але наші проповіді, – вів далі трохи зачеплений лікар Слоп, – дуже вигідно відзначаються тим, що коли вже ми вводимо в них дійових осіб, то тільки таких, як патріархи, або дружини патріархів, або мученики, або святі. – У проповіді, яку ми щойно прослухали, є декілька дуже поганих характерів, – сказав батько, – але вони, по-моєму, ніскільки її не псують. – Проте чия б вона могла бути? – запитав дядько Тобі. – Як могла вона потрапити в мого Стевіна? – Щоб відповісти на друге запитання, – сказав батько, – треба бути таким же великим чарівником, як Стевін. – Перше ж, – по-моєму, – не таке важке: – адже якщо мені не занадто зраджує моя кмітливість, – я знаю автора: звичайно, проповідь цю написав наш парафіяльний священик.
Основою для цього припущення була схожість прочитаної проповіді за стилем і манерою з проповідями, які батько постійно чув у своїй парафіяльній церкві, – воно доводило так незаперечно, як тільки взагалі апріорний Аргумент здатний довести таку річ філософському розуму, – що автором її був Йорик і ніхто інший. – Здогадка ця отримала також і апостеріорний доказ, коли наступного дня Йорик прислав за нею до дядька Тобі слугу свого.
Мабуть, Йорик, що цікавився всіма видами знання, колись брав Стевіна у дядька Тобі; через неуважність він засунув у книгу свою проповідь, коли написав її, і, через властиву йому забудькуватість, відіслав Стевіна по приналежності, а заразом із ним і свою проповідь.
– Злощасна проповідь! Після того, як тебе знайшли, ти була повторно втрачена, прослизнувши через непомічену діру в кишені твого вигадника за роздерту зрадницьку підкладку, – ти глибоко була втоптана в бруд лівою задньою ногою його Росінанта, що нелюдяно наступив на тебе, коли ти впала; – пролежавши таким чином десять днів, – ти була підібрана жебракам, продана за півпенні одному сільському причетнику, – поступилася ним своєму парафіяльному священикові, – назавжди втрачена для її вигадника – і повернена неспокійним його манам тільки у цю хвилину, коли я розповідаю світу її історію.
Чи повірить читач, що цю проповідь Йорика виголошено було під час сесії суду присяжних у Йоркському соборі перед тисячею свідків, готових клятвено це підтвердити, одним пребендарієм названого собору,[124] який не посоромився потім її надрукувати, – і це сталось усього лише через два роки і три місяці після смерті Йорика! – Щоправда, з ним і за життя ніколи краще не обходились! – а все-таки було трохи безцеремонно отак його пограбувати, коли він уже лежав у могилі.
Проте, запевняю вас, я б не став анекдот цей розголошувати, – бо джентльмен, який учинив так, був у найкращих стосунках із Йориком – і, керуючи духом справедливості, надрукував лише невелику кількість примірників, призначених для безкоштовної роздачі, – а крім того, мені говорили, міг би й сам вигадати проповідь не гірше, якби вважав це за потрібне; – і розповідаю я про це зовсім не з метою зашкодити репутації згаданого джентльмена чи його церковній кар’єрі; – надаю це іншим; – ні, мене спонукає два міркування, яким я не в силах опиратися.
Перше полягає в тому, що, виправляючи несправедливість, я, можливо, принесу спокій тіні Йорика, – що, як думають сільські – й інші – люди, – дотепер блукає по землі.
Друге моє міркування те, що розголос цієї історії слугує мені зручним приводом повідомити: якби характер священика Йорика і цей зразок його проповідей припали кому-небудь до смаку, – що у розпорядженні родини Шенді є й інші його проповіді, які могли б скласти добрячий том до послуг публіки, – і принести їй велику користь.
Розділ XVІІІ
Обадія безперечно заслужив дві обіцяні йому крони; бо в ту саму хвилину, коли капрал Трім виходив із кімнати, з’явився він, брязкаючи інструментами, вміщеними у згаданий вже зелений байковий мішок, який висів у нього через плече.
– Тепер, коли ми в змозі зробити деякі послуги місіс Шенді, – сказав (просяявши) лікар Слоп, – було б не погано, я гадаю, дізнатися про її здоров’я.
– Я наказав старій повитусі, – відповів батько, – зійти до нас при щонайменшому утрудненні; – бо треба вам сказати, лікарю Слоп, – вів далі батько зі збентеженою усмішкою, – що через особливий договір, урочисто укладений між мною і моєю дружиною, вам належить у цій справі тільки підсобна роль, та й то лише в тому разі, якщо ця сухорлява стара не впорається без вашої допомоги. – У жінок бувають дивні чудасії, й у таких випадках, – вів далі батько, – коли вони несуть увесь тягар і терплять жорстокі муки для блага наших сімей і всього людського роду, – вони вимагають собі права вирішувати en souveraіnes[125] у чиїх руках і яким чином вони воліли б їх винести.
– Вони цілковито мають рацію, – сказав дядько Тобі. – Проте, сер, – заявив лікар Слоп, не надаючи ніякого значення думці дядька Тобі й звертаючись до батька, – краще б вони розпоряджались іншими речами; і батькові сім’ї, що бажає продовження свого роду, краще, по-моєму, помінятися з ними прерогативами та поступитись їм іншими правами замість цього. – Не знаю, – відповів батько з деякою різкістю, яка показувала, що він недостатньо зважує свої слова, – не знаю, – сказав він, – якими ще правами могли б ми поступитися за право вибору того, хто прийматиме наших дітей при появі їх на світ, – хіба тільки правом робити їх. – Можна поступитися чим завгодно, – зауважив лікар Слоп. – Даруйте, будь ласка, – відповів дядько Тобі. – Ви будете вражені, сер, – вів далі лікар Слоп, – дізнавшись, яких удосконалень домоглися ми за останні роки в усіх галузях акушерського мистецтва, особливо ж щодо швидкого і безпечного виймання плоду, – на одну цю операцію пролито тепер стільки нового світла, що я (тут він підніс руки) буквально дивуюсь, як це досі… – Бажав би я, – сказав дядько Тобі, – щоб ви бачили, які величезні армії були у нас у Фландрії.
Розділ XІX
Я опускаю на хвилину завісу над цією сценою, – аби дещо вам нагадати – і дещо повідомити.
Те, про що я збираюся повідомити вас, признатися, трохи несвоєчасно, – бо мало бути сказано на сто п’ятдесят сторінок раніше, але я тоді вже передбачав, що це доречно буде сказати потім, і краще за все тут, а не де-небудь у іншому місці. – Письменники неодмінно мусять заглядати вперед, інакше не буде життя і зв’язності в тому, що вони розповідають.
Коли те й інше буде зроблено, – завіса знову підніметься, і дядько Тобі, батько і лікар Слоп вестимуть далі почату розмову, не зустрічаючи більше ніяких перешкод.
Отже, скажу спочатку про те, що я хочу вам нагадати. – Своєрідність поглядів мого батька, показана на прикладі вибору християнських імен і ще раніше на іншому прикладі, – мені здається, привела вас до висновку (я, певне, вже говорив про це), що батько мій тримався таких же надзвичайних і ексцентричних поглядів на десятки інших речей. Дійсно, не було такої події в людському житті, починаючи від зачаття – і закінчуючи штаньми, що бовтаються, і капцями другого дитинства, з приводу якого він не склав би своєї улюбленої думки, такої ж скептичної і такої ж далекої від заїжджених шляхів думки, як і два розглянуті вище.
– Містер Шенді, батько мій, сер, на все дивився зі своєї точки зору, не так, як інші; – він освітлював усяку річ по-своєму; – він нічого не зважував на звичайних терезах; – ні, – він був занадто витончений дослідник, аби піддатися такому грубому обману. – Якщо бажаєте отримати істинну вагу речі на науковому безміні, точка опори, – говорив він, – має бути майже невидимою, щоб уникнути всякого тертя з боку ходячих поглядів; – без цього філософські дрібниці, які завжди мають що-небудь означати, виявляться такими, що зовсім не мають ваги. – Знання, подібно до матерії, – стверджував він, – ділимо до безкінечності; – грани і скрупули становлять таку ж законну частину його, як тяжіння цілого світу. – Словом, – говорив він, – помилка є помилка, – однаково, хоч де б вона сталася, – в золотнику – чи у фунті, – і там і тут вона однаково згубна для істини, і остання так само неминуче утримується на дні своєї криниці промахом у відношенні порошинки на крилі метелика, – як і відносно диска сонця, місяця й усіх світил небесних, разом узятих.
Часто бідкався він, що єдино від недоліку належної уваги до цього правила й умілого застосування його як до практичного життя, так і до умоглядних істин на світі стільки непорядків, – що державний корабель дає крен; – і що підриті самі основи чудової нашої конституції, церковної та цивільної, як стверджують люди досвідчені.