Прощавай, милий мій друже. Напиши мені все ж таки свою думку.
Із *** 19 серпня 17…
Лист 17
Від кавалера Дансені до Сесілі Воланж
Перш ніж вдатися, мадемуазель, – не знаю вже, як сказати: до радості чи необхідності писати вам, – я хочу благати вас вислухати мене. Я усвідомлюю, що потребую поблажливості, позаяк наважуюся відкрити вам свої почуття. Якби я прагнув лише виправдати їх, поблажливості було б мені не треба. Що ж я, по суті, збираюся зробити, як не показати вам діяння ваших же рук? І що ще можу я сказати вам, крім того, що вже сказали мої погляди, моє зніяковіння, вся моя поведінка та навіть мовчання? І чом би стали ви на мене гніватися через почуття, вами ж самою вселене? Витоки його у вас, і, значить, воно достойне бути вам відкритим. І якщо воно палке, як моя душа, то й чисте, як ваша. Хіба скоює злочин той, хто зумів оцінити вашу чарівну зовнішність, ваші спокусливі обдаровання, вашу граційну витонченість і, врешті, зворушливу невинність, що робить ні з чим не порівнянними якості, й без того такі дорогоцінні? Ні, звичайно. Але, навіть не знаючи за собою провини, можна бути нещасним, і така доля очікує мене, якщо ви відкинете моє освідчення. Воно – перше, на яке зважилося моє серце. Коли б не було вас, я був би якщо не щасливий, то спокійний. Але я вас побачив. Спокій залишив мене, а в щасті я не впевнений. Вас, одначе, дивує мій сум; ви запитуєте мене про причину його, і часом навіть мені здавалося, що воно вас засмучує. Ах, скажіть одне тільки слово, і ви станете творцем мого щастя. Але перш ніж вимовити будь-що, подумайте, що і зробити мене остаточно нещасним теж може одне лише слово. Так будьте ж суддею моєї долі. Від вас залежить, стану я навіки щасливий чи нещасливий. Яким дорожчим для мене рукам міг би я вручити справу, таку важливу?
Закінчую тим, із чого почав: благаю про поблажливість. Я просив вас вислухати мене. Наважуся на більше: прошу про відповідь. Відмовити в цьому означало б вселити мені думку, що ви ображені, а серце моє порука в тому, що повага до вас така сама сильна в мені, як і любов.
Р. S. Для відповіді ви можете скористатися тим же способом, яким я надіслав вам цього листа: він уявляється мені і вірним, і зручним.
Із***, 18 серпня 17…
Лист 18
Від Сесілі Воланж до Софі Карне
Як, Софі, ти заздалегідь засуджуєш те, що я збираюся зробити? У мене і без того було доволі хвилювань – ти їх іще множиш! Очевидно, кажеш ти, що я не мушу відповідати. Легко тобі казати, особливо коли ти не знаєш, що тепер відбувається: тебе тут немає, і бачити ти нічого не можеш. Я впевнена, що на моєму місці ти вчинила б так само, як я. Звичайно, взагалі-то відповідати в таких випадках не слід, і з мого вчорашнього листа ти могла переконатися, що я й не хотіла цього робити. Але вся суть у тому, що, мабуть, ніхто ще ніколи не перебував у такій ситуації, як я.
І до всього я ще змушена сама приймати рішення! Пані де Мертей, яку я розраховувала побачити, учора ввечері не приїхала. Все йде якось наперекір мені; адже це завдяки їй я з ним познайомилася. Майже завжди ми з ним бачились і розмовляли при ній. Не те щоб я на це нарікала, але ось тепер, у тяжкий момент, вона залишає мене саму. О, мене і справді можна пожаліти!
Уяви собі, що вчора він з’явився, як завжди. Я була в такому замішанні, що не наважувалася на нього поглянути. Він не міг заговорити зі мною про це, позаяк мама була тут же. Я так і думала, що він буде засмучений, коли побачить, що я йому не написала. Я просто не знала, як мені поводитися. Через хвилину він запитав, чи не піти йому за арфою. Серце у мене калатало так, що єдине, на що я виявилася здатною, це вимовити: «Так!». Коли він повернувся, стало ще гірше. Я лише мигцем поглянула на нього, він же на мене не дивився, але вигляд у нього був таким, що можна було подумати – він захворів. Я страшенно страждала. Він почав настроювати арфу, а потім, передаючи мені її, сказав: «Ах, мадемуазель!..». Він вимовив лише два слова, але таким тоном, що я була приголомшена. Я почала перебирати струни, сама не знаючи, що роблю. Мама запитала, чи будемо ми співати. Він відмовився, пояснивши, що кепсько почувається. У мене ж ніяких вибачень не було, і мені довелося співати. Як хотіла б я ніколи не мати голосу! Я навмисно вибрала арію, якої ще не розучувала, оскільки була впевнена, що однаково нічого не заспіваю як слід, і відразу стане видно, що зі мною твориться недобре. На щастя, приїхали гості, і, ледве зачувши, як до двору в’їжджає карета, я припинила співати й попросила віднести арфу. Я дуже боялася, щоб він одразу ж не пішов, але він повернувся.
Поки мама та її гостя розмовляли, мені захотілося поглянути на нього ще. Очі наші зустрілись, і відвести погляд у мене не вистачило сил. Через хвилину я побачила, як у нього полилися сльози, і він змушений був відвернутися, щоб цього не показати. Тут уже я не змогла витримати, я відчула, що сама розплачусь. Я вийшла і надряпала олівцем на клаптику паперу: «Не сумуйте ж так, прошу вас. Обіцяю вам відповісти». Вже, напевно, ти не зможеш сказати, що це погано, і, крім того, я вже не могла з собою впоратись. Я засунула папірець між струнами арфи так само, як було засунуто його лист, і повернулася до вітальні. Мені зробилося якось спокійніше, але я дочекатися не могла, поки поїде гостя. На щастя, вона з’явилася до мами з коротким візитом і тому незабаром поїхала. Як тільки вона вийшла, я сказала, що хочу пограти на арфі, й попросила, щоб він її приніс. Із виразу його обличчя я зрозуміла, що він ні про що не здогадується. Але після повернення – о, який він був задоволений! Ставлячи навпроти мене арфу, він зробив так, що мама не могла бачити його рухів, узяв мою руку і стиснув її… але як! Це тривало тільки одну мить, але я не можу тобі передати, як мені стало приємно. Проте я негайно ж відсмикнула руку, отож мені ні в чому собі дорікнути! Тепер, милий мій друже, ти сама бачиш, що я не можу не написати йому, позаяк обіцяла. І потім, я більше не завдаватиму йому прикрощів; я страждаю від них навіть сильніше, ніж він сам. Якби з цього могло статися що-небудь погане, я б уже нізащо не робила б цього. Але що тут поганого – написати листа, особливо для того, щоб хто-небудь не страждав? Бентежить мене, одначе, що я не зумію добре написати, але він відчує, що провини моєї тут немає, і потім я впевнена, що позаяк лист буде від мене, то він однаково зрадіє.
Прощавай, дорогий друже. Якщо ти вважаєш, що я помиляюся, скажи мені прямо. Але я цього не думаю. Підходить час писати йому, і серце в мене так б’ється, що важко уявити. Але написати потрібно, адже я обіцяла. Прощавай.
Із ***, 20 серпня 17…
Лист 19
Від Сесілі Воланж до кавалера Дансені
Учора, добродію, ви були такі сумні, й це мене так засмучувало, що я не витримала і обіцяла вам відповісти на листа, який ви мені написали. Я і зараз відчуваю, що цього не слід робити. Але я обіцяла і не хочу зрадити своє слово. Нехай це доведе вам, що я маю до вас найщиріші почуття. Тепер ви це знаєте і, я сподіваюся, не проситимете більше в мене листів! Сподіваюся також, ви нікому не розповісте, що я вам написала. Адже мене, певно, засудили б, і це завдало б мені багато неприємностей. А надто сподіваюся, що ви самі не думатимете про мене погано, що було б для мене найважчим. Смію також запевнити вас, що нікому іншому я б такої ласки не зробила. Я б дуже хотіла, щоб і ви, у свою чергу, відповіли мені тим, що перестали б сумувати, як останнім часом; це псує мені всяке задоволення бачити вас. Ви бачите, добродію, що я говорю з вами цілком щиро. Я буду дуже рада, якщо наша дружба ніколи не урветься, але прошу вас – не пишіть мені більше.
Маю честь…
Сесіль Воланж.
Із ***, 20 серпня 17…
Лист 20
Від маркізи де Мертей до віконта де Вальмона
Ах, негіднику, ви лестите мені зі страху, аби я не стала з вас насміхатися! Гаразд, зміню гнів на милість. Ви мені написали стільки безрозсудних речей, що доводиться пробачити вам скромність, у якій вас тримає ваша президентша. Не думаю, щоб мій кавалер виявив таку ж поблажливість. Мені здається, він не така людина, щоб схвалити відновлення нашого з вами договору і знайти вашу безумну думку забавною.
Я, однак, досхочу посміялася над нею, і мені було дуже шкода, що доводиться сміятися наодинці. Якби ви були тут, справді, не знаю, куди б завела мене ця веселість. Але у мене був час розміркувати, і я озброїлася суворістю. Це не означає, що я відмовляю назавжди, але я вважаю за потрібне почекати, і маю рацію. Нині мене, мабуть, здолало б марнославство, і в захопленні грою я зайшла б занадто далеко. Адже я така жінка, що знову прив’язала б вас до себе, і ви, чого доброго, забули б свою президентшу. А який це був би скандал, якби я, негідна, відвернула вас від доброчесності! Щоб уникнути цієї небезпеки – ось мої умови. Як тільки ви оволодієте вашою богомільною красунею і зможете надати який-небудь тому доказ, приїздіть – і я ваша. Але вам добре відомо, що в серйозних справах приймаються лише письмові докази.
У такому разі, з одного боку, я виявлюся для вас нагородою замість того, щоб слугувати втіхою, а це мені куди приємніше. З іншого боку, успіх ваш буде набагато гостріший на смак, бо сам стане приводом для невірності. Так приїздіть же, привезіть мені якнайскоріше запоруку вашої перемоги, подібно до наших хоробрих лицарів, які клали до ніг своїх дам блискучі плоди військових звитяг. Кажу не жартома, мені було б цікаво знати, що може написати недоторка після такої оказії та який покров накидає на свої промови після того, як стягнула всі покрови з самої себе. Ваша справа розрахувати, чи не занадто дорого я себе ціную; але попереджаю – ніякої знижки не буде. А поки що, дорогий мій віконте, примиріться з тим, що я залишаюся вірною своєму кавалерові та бавлюся, даруючи йому щастя, незважаючи на те, що вас це злегка засмучує.
Проте мені здається, що, якби не була я такою моральною, тепер у нього з’явився б небезпечний суперник: маленька Воланж. Я до нестями захоплена цією дівчинкою – тут справжнісінька пристрасть. Або я помиляюсь, або вона стане однією з найпомітніших у товаристві жінок. Я бачу, як розвивається її сердечко, і видовище це – просто чудове. Вона вже несамовито закохана у свого Дансені, але ще уявлення про це не має. Він сам, хоч і сильно закоханий, – іще боязкий юнак, і не наважується багато чому її навчати. Обоє вони мене обожнюють. Особливо мала – їй страшенно хочеться довірити мені свою таємницю. Останніми днями я помічаю, що вона просто пригнічена, і я зробила б їй найбільшу послугу, якби трохи допомогла. Та я не забуваю, що це ще дитина, і не хочу себе компрометувати. Дансені говорив зі мною дещо ясніше, але щодо нього я твердо вирішила: я не хочу його вислуховувати. Що стосується малої, мене часто долає спокуса зробити її своєю ученицею. Хотілось би зробити Жеркуру цю послугу. Але час у мене є: він буде на Корсиці до жовтня. Я розраховую скористатися цим терміном, і ми вручимо йому жінку, що цілком сформувалася, замість невинної пансіонерки. Яка воістину зухвала самовпевненість у цього чоловіка: він наважується спокійно спати, коли жінка, що має підстави скаржитися на нього, ще не помстилася!
Скажу відверто: якби мала перебувала в цю хвилину тут, чого тільки я б їй не розповіла!
Прощавайте, віконте, бажаю вам доброго вечора та славних успіхів, але, Бога ради, просувайтеся вперед! Подумайте, що коли ця жінка не належатиме вам, інші соромитимуться того, що ви колись належали їм.
Із ***, 20 серпня 17…
Лист 21
Від віконта де Вальмона до маркізи де Мертей
Нарешті, чарівний друже мій, зробив я крок уперед, і значний крок. Хоч він і не привів мене до мети, але принаймні допоміг мені втямити, що я на вірному шляху, і розвіяв побоювання, які ледве не охопили мене, про те, що я заблукав. Я, нарешті, освідчився в коханні, і хоча відповіддю мені було уперте мовчання, я все ж домігся й іншої відповіді, можливо, найменш двозначної та найутішнішої. Але не випереджатимемо події й повернімося назад. Ви пам’ятаєте, що за мною почали стеження. Так от, я вирішив обернути цей ганебний прийом на загальне благо і повівся таким чином. Я доручив одній довіреній особі знайти в околицях якого-небудь нещасного, що потребує допомоги. Виконати це доручення було неважко. Вчора вдень мій довірений доповів мені, що сьогодні вранці мають описати всю рухомість цілої сім’ї, яка не в змозі сплатити податей. Я постарався переконатися, що в цьому будинку немає жодної дівчини або жінки, чий вік або зовнішність могли б зробити мою поведінку підозрілою, і коли всі відомості було зібрано, оголосив за вечерею, що завтра йду на полювання. Тут доводиться віддати належне моїй президентші. Віддане нею розпорядження стежити за мною, мабуть, викликало в неї докори сумління, і, не в змозі стримати свою цікавість, вона все ж таки знайшла сили чинити опір моєму бажанню: завтра-бо очікується нестерпна спека, я ризикую захворіти, нічого не вб’ю, тільки даремно стомлюся. І під час нашого діалогу очі її, що говорили ясніше, можливо, ніж вона бажала, дали мені зрозуміти, що вона хоче, щоб усі ці корисні доводи я визнав ґрунтовними. Як ви самі розумієте, я й не подумав із нею погодитися, встоявши навіть перед невеликим випадом проти полювання і мисливців, а також перед легкою хмаркою досади, що затьмарювала увесь вечір це небесне чоло. Спершу я навіть побоювався, аби вона не скасувала свого розпорядження і її делікатність не зіпсувала мені справи. Але я просто недооцінив силу жіночої цікавості й тому помилився. Того вечора ж мій єгер заспокоїв мене із цього приводу, і я влігся цілком задоволений.
На світанку я встаю і вирушаю в дорогу. Відійшовши на яких-небудь п’ятдесят кроків від замку, помічаю спостерігача, що йде за мною. Починаю полювання і йду прямо через поле до потрібного мені села, розважаючись у дорозі лише тим, що змушую лайдака, що шпигує за мною, пробігати частенько риссю відстань утричі більшу за мою: він не наважувався йти навпростець і тримався дороги. Примушуючи його повправлятись, я сам неабияк розгарячився й сів під деревом, аби відпочити. Він же – яке нахабство! – шмигнув за кущі, що росли всього кроків за двадцять від мене, і теж там примостився. На мить мені захотілося вистрілити в нього з рушниці; хоч вона й заряджена була всього лише дробом, він отримав би гідний урок, який довів би йому, наскільки небезпечна річ – цікавість. На його щастя, я згадав, що він для моїх планів дуже корисний і навіть потрібний; це міркування його врятувало.
Ось я і в селі. Бачу якусь метушню, підходжу, розпитую. Велю покликати збирача податей і, поступаючись великодушному співчуттю, благородно сплачую п’ятдесят шість ліврів, через які п’яти людським істотам випадало впасти у відчай і убогість. Ви не можете собі уявити, як усі присутні хором почали благословляти мене, після того як я зробив цю просту справу, як рясно полилися сльози вдячності з очей старезного глави цього сімейства, роблячи привабливим обличчя патріарха, яке ще за хвилину перед тим похмура печать відчаю просто спотворювала! Я ще спостерігав усе це, коли інший селянин, молодший, який вів за руки жінку і двох дітей, швидким кроком наблизився до мене і сказав їм: «Вклонімося в ноги цьому ангелові Божому!», і в ту ж мить я опинився в оточенні всієї сім’ї, що припала до моїх колін. Мушу признатись у своїй слабкості – я розплакався і відчув, як усього мене охоплює мимовільний солодкий трепет. Я просто був здивований тим, наскільки приємно робити добро, і був недалекий від думки, що заслуги людей, які в нас іменуються доброчесними, не такі вже й великі, як нас зазвичай переконують. Хай там як, але я вважаю цілком справедливим заплатити цим біднякам за приємність, яку вони мені зробили. У мене було з собою десять луїдорів,[21] і я віддав їм ці гроші. Знову мене заходились обсипати словами вдячності, але вони звучали вже не так захоплено: справжнє, сильне враження справлене було задоволенням невідкладної потреби, а все подальше було тільки виявом удячності й здивування перед щедрістю, так би мовити, вже надмірною.