А Черевань йому:
– А чом же не оддав би, бгате? Нехай нашим ворогам буде тяжко! Хіба ти не Шрам, а я не Черевань?
– Так чого ж довго думати? Давай руку, свате!
Да й подали собі руки, да й обнялись, да й поцілувались.
Тоді за дітей, да й кажуть:
– Боже вас благослови! Поцілуйтеся, діти!
Петро од радості не знав, де він і стоїть, мов сон йому сниться! Про що він тілько подумав, зараз воно йому й єсть. А Леся чогось ніби злякалась да й каже:
– Татусю! Хіба ж ви не бачите, що не всі в хаті?
Обернувсь Черевань – немає жінки. Аж ось вона знов увійшла в світлицю.
– Меласю! – каже Черевань. – Чи бачиш, що тут у нас діється?
– Бачу, бачу, пишний мій пане! – дала вона такий одвіт да зараз і взяла од його дочку за руку.
Глянув Петро: де ж та ласка у очах у Лесі? Де ж той жаль дівся, де ділось те, чого не вимовиш ніякими словами? Вона схилила головку на материне плече і перебирає в неї на шиї дукати, а на Петра й не гляне. Гордо піднялась її губка – не добрий знак для залицяння!..
– Ну, нічого сказати, панотче! – каже Череваниха Шрамові. – Швиденько ви добуваєте із своїм сином замки! Отже ми вам доведемо, що жіноче царство стоїть кріпше над усі царства.
Черевань тілько сміявся. А Шраму було не по нутру.
– Враг мене візьми, – каже, – коли з іншим замком не скоріш ісправишся, ніж із бабою! Тілько ж не знаю, що за одсіч ви нам ізробите? Чим я вам не сват? Чим син мій не жених вам?
Черевань, стоячи збоку, усе дививсь на Шрама, роззявивши рот, да слухав. Як же Шрам замовк, тоді він повернув шию до жінки, що то вона скаже.
А та вже тоді медовим голосом:
– Панотче, пане полковнику, приятелю наш любий! Нема на Вкраїні чоловіка, щоб не знав, чого стоїть старий Шрам, і який старшина, який полковник не оддав би дочки за твого пана Петра? Не к тому, панотченьку, тут річ. З дорогою душею раді й ми оддать за його свою дитину; тілько ж бо треба чинити таке діло по-християн-ськи. Наші діди й баби, як думали заручати дітей, то перше їхали з усею сім'єю на прощу до якого монастиря да молились Богу. От Бог давав дітям і здоров'є, і талан на всю жизнь. Се діло святе: зробімо ж і ми попредків-ськи.
Знала Череваниха, що сказати: так і посадила Шрама, мов горщок од жару одставила.
– Ну, брате Михайло, – каже він Череваневі, – благословив тебе Господь дочкою, да не обидив же й жінкою.
– Га-га-га! – каже Черевань. – Еге, бгате! Моя Мелася не зневажила б себе і за гетьманом.
– По сій же мові да буваймо здорові! – каже Череваниха, піднісши гостям по кубку.
– Щоб нашим ворогам було тяжко, як добре мовляє мій сват! – каже Шрам.
– А діти наші нехай отак вибрикують! – додав Черевань, бризнувши з кубка на стелю.
– Амінь! – каже Череваниха.
На тім і застряло сватаннє. Старі вже більш і не згадували, бо і в Череваня, і в Шрама була така думка, що ще поспіють з козами на торг. Не так думав Петро: він зараз догадавсь, що Череваниха б'є на якогось іншого зятя, да й сама Леся їм гордує. І вже йому тоді здалось, що ні для чого більш і на світі жити; а на душі така пала туга, така печаль, що й сказати не можна!
Леся, викрутившись із того сватання, зникла в світлиці і не ввійшла на вечерю; а після вечері зараз порозходились на спочинок.
Старого Шрама і Божого Чоловіка положили в світлиці, а Петро по-козацьки ліг у садку під чистим небом.
Не знаю вже, яково-то йому після того сватання спалось. Як же вернувся вранці до світлиці, то Божого Чоловіка вже не було в компанії: поплентавсь дідусь іще до схід сонця із Хмарища. Усі повдягались у довгі подорожні сукні і ждали тілько старого Шрама. Той, стоя перед образом, дочитував своїх молитов. По стінах і по полицях у світлиці не видно було більш ні дорогої зброї, ні срібних кубків; бо в тую неспокійну старосвітщину, одлучаючись, не кидай було плохо дома нічого, а ховай по тайниках, по підземних скарбницях.
Старий Шрам звелів синові сідлати коні; як ось і Василь Невольник виїхав із-за садка з ридваном. Погодив тоді Бог козакам надрать у своїх ворогів усячини, що не один старшина, мов який дука,[43] їздив ридваном. Блищали мідяні, позолотистії герби на ридвані в Череваня; миготіла в очах дорога горорізьба[44] – леви, струсеві пір'я, булави з бунчуками; а тих, може, перевелось і кодло, що сими гербами величались…
Мати з дочкою сіли в ридван, а Черевань не покидав-таки козаковання – поїхав на прощу верхи. Шрам із ним держав перед того поїзду.
Петро хотів їхати поруч із верховими, да й сам не знав, як оставсь коло ридвана, мов прив'язаний. Їде сердега мовчки і голову понурив. Далі, надумавшись, і каже:
– Паніматко! Учора діло пішло було на лад, да й розв'язалось із твоєї ласки. Не по правді ви зі своєю Лесею робите. Я до вас із щирим серцем, а ви до мене з хитрощами. Лучче б уже одрізати попросту, да й годі. Ну, що в вас на мислі? Скажи, паніматко, щиро, чи думаєш ти оддати за мене Лесю, чи в тебе другий єсть на прикметі?
– І єсть, і нема; і нема, і єсть, – каже, сміючись, Череваниха.
– Що отеє в вас за загадки? – аж скрикнув з досади Петро. – Уже коли рвати, то рви не дьоргавши! Скажи мені, паніматко, щиро, кого ви собі маєте на думці?
– Е, паниченьку! – каже Череваниха. – Потривай-бо трошки: ще рано брати нас на ісповідь!
Замовк Петро, понурив голову, а на виду поблід, мов хустка: доняла йому до живого Череваниха. Вже й сама Леся, заглянувши на матір, похитала головою.
Усміхнулась горда мати да й каже:
– Ну, козаче, коли вже тобі так пильно припало, то от тобі уся історія. Леся моя родилась у чудну планету; ще як я нею ходила, приснився раз мені сон дивен-дивен на про-чудо. Слухай, козаче, та на ус мотай. Здалось мені, ніби посеред поля могила; на могилі стоїть панна, а од панни сяє, як од сонця. І з'їжджаються козаки і славні лицарі з усього світу – од Подолля, од Волині, од Сівери[45] і од Запорожжя. Вкрили, бачся, все поле, мов маки зацвіли по городах, вкрили да й стали битись один на один, кому буде та ясная панна. Б'ються день, б'ються другий, – як де не взявсь молодий гетьман на коні. Усі склонились перед ним, а він до могили – да й поняв ясную панну. Такий-то був мені сон, козаче! Проходить день, другий – ніяк його не забуду. Ударилась я до ворожки. Що ж ворожка? Як ти думаєш?
– Я думаю тілько, – каже Петро, – що ти, паніматко, з мене глузуєш, от і все!
– Ні, не глузую, козаче. Слухай да на ус мотай, що сказала ворожка. «А що ж, – каже, – пані, сей тобі сон пророкує дочку із зятем. Дочка в тебе буде на весь світ красою, а зять – на весь світ славою. Будуть із'їжджатись з усього світу пани й гетьмани, дивоватимуться красі твоєї доні, дароватимуть їй срібло-злото, та ніхто її не обдарує краще од судженого. Суджений буде ясен красою між усіма панами і гетьманами; замість очей будуть зорі, на лобі – сонце, на потилиці – місяць». Так промовила мені, віщуючи, стара бабуся. Як ось, справді, дав мені Господь дочку – справдилось бабусине слово: нівроку їй, не послідуща між дівчатами. Трошки згодом зашуміло по Вкраїні, закипіло, мов у казані, і стали заїжджатись у Київ пани да гетьмани – справдилось друге бабусине слово. Усі дивовались на мою дитину, даровали їй сережки, дорогі перстені; тілько ж ніхто так не обдаровав її, як той гетьман, що мені снився. Дорожчий над усі подарунки був його подарунок, і кращий над усе панство і лицарство був молодий гетьман: замість очей – зорі, на лобі – сонце, на потилиці – місяць. Справдилося ще раз ворожчине слово. Усіх панів і гетьманів затемняв він красою. І говорить мені: «Не оддавай же, паніматко, своєї дочки ні за князя, ні за лицаря; не буду женитись, поки виросте – буду їй вірною дружиною». Дай же, Боже, і ти, Мати Божа, щоб і се справдилось на щастє й на здоров'є!
Тут саме виїхали вони із-за гори. Перед ними так і заблищало, так і замиготіло, так і замережило церквами, хрестами, горами і будинками. Святий город сіяв, як той Єрусалим. Сонце ще не піднялось високо; так не то що церкви й хоромини, да й зелені сади, і все, що загледіло око в Києві, усе горіло, мов парча золототканая.
Прочане перехрестились і сотворили молитву. А Петро їде собі, і не бачить, і не чує нічого: так опентала його Череваниха.
IV
Весело й тяжко згадувати нам тебе, старий наш діду Києве! Бо й велика слава не раз тебе осіяла, і великії злигодні на тебе з усіх боків збирались… Скілько-то князів, лицарства і гетьманів добуло, воюючи за тебе, слави; скілько-то на твоїх улицях, на тих старосвітських стогнах, на валах і церковних цвинтарях пролито крові християнської! Уже про тих Олегів, про тих Святославів,[46] про тії ясири[47] половецькії нічого й згадувати. Ту славу, тії злигодні вибила нам із голови безбожна татарва, як уломився Батий у твої Золоті ворота. Буде з нас і недавніх споминок про твою руїну.
Іще ж от і дванадцяти літ не налічив Шрам, як у той нещасливий Берестецький рік[48] прийшов до Києва Радзивілл із литвинами,[49] усе попалив і пограбовав, а міщане, сівши на байдаки, мусили до Переяслава втікати.
Та люта пожежа іще не зовсім загладилась: куди не кинь оком, усюди виден був по їй прослідок. На коморах, на станях, на огорожах, поміж свіжим деревом чорніють колодки, а інде гарний колись сад стоїть пустирем незагороджений; на спустошалому дворищі стирчать тілько печі да ворота; а де чи ділованнє, чи щит над ворітьми, чи яка хоромина, то все те нове, іще й дерево не посиніло.
Смутно було дивитись Шрамові на тії признаки пожежі. Тілько й краси було в Києві, що церкви Божі, да городи з червоними маками, да ще тії гори крутоярі, з зеленими покотами.
Тоді ще трохи не весь Київ містився на Подолі; Печерського не було зовсім, а Старий, або Верхній, город після Хмельнищини безлюдовав. Де-не-де стояли по Подолу кам'яниці; а то все було дерев'яне: і стіни з баштами круг Подолу, і замок на горі Киселівці.[50] Улиці були узенькі, плутались то сюди, то туди; а інде замість улиці майдан, і ніхто його не забудовує, і нічого на йому нема, тілько гуси пасуться.
Їдуть наші прочане по тих закоулках, аж дивляться, – посеред улиці збились вози у купу. Шрам послав сина прочистити дорогу. Поскочив Петро до возів; гляне, аж за возами, коло хати, перед ґаночком, сидить юрба людей. Посередині килим, на килимі пляшки, чарки і всяка страва.
Петро зараз догадавсь, що се, мабуть, чоловікові дав Бог родини абощо, так на радощах частує всякого, хто б не йшов або їхав улицею. Юрба гостей зібралась уже чималенька, і все були міщане. Знаті були міщане раз уже з того, що не носили шабель, – тілько ніж коло пояса: одні пани да козаки ходили при шаблях. А вдруге знаті були з того, що підперізувались по жупану, а кунтуші носили наопашку[51] (тоді було коли не пан або не козак, то по кунтушу й не підперізуйсь, щоб інде носа не втерто). Іще ж із того були вони знаті, що не важились ходити у кармазинах: ходили тоді в кармазинах тілько люде значні да шабльовані, а міщане одягались синьо, зелено або в горохвяний цвіт; убогії носили личакову одежу. Через те козаки дражнять було міщан личаками, а міщане дражнили козаків кармазинами.[52]
Гості сиділи за трапезою не мовчки: балакали-таки й геть-то голосненько, що Петро мусив добре гукнуть через вози «добридень». Обернулось тоді до його дві чи три голови.
– Пане господарю! – каже. – І ви, шановная громадо! Просить паволоцький Шрам пропуска через табор.
Скоро назвав Шрама, зараз деякі повставали да й дивляться; а господар пізнав Петра да й каже:
– Де ж той Шрам? Це хіба десята доля старого Шрама.
– Де тобі десята! – підхопили шуткуючи гості. – Хіба сота!
– І сотої нема! – закричали усі гурбою. – Хоч тисячу таких красних жупанів ізложи докупи, то все-таки не буде Шрама!
Усі були раді з такої вигадки; інші аж реготали: клюкнули вже зранку добре. Як ось під'їхав і сам Шрам. Скоро загледіли його сиву бороду, зараз вози поодкочували геть і повиходили до його назустріч. Господар із пляшкою й чаркою попереду.
– От наш старий Шрам! – кричали міщане. – От наш батько!
– Що се, Тарасе? – каже тоді Шрам господареві (а господар колись був у охочих козаках у Шрама сурмачем). – Супротив кого се ти заложив такий табір? Здається ж, тихо на Вкраїні?
– Де тобі тихо, пане полковнику чи панотче?… Я вже не знаю, як тепер тебе й величати, – каже Тарас Сурмач. – Де тобі тихо? Сьогодні народивсь у мене такий лицар, що аж земля затрусилась. Дав мені Бог сина, такого ж, як і я, Тараса. Коли миш голови не одкусить, то й він по-батьківськи трубитиме козакам на приступи; та й тепер уже трубить на всю хату.
– Нехай велик росте да щаслив буде! – каже Шрам.
– Чим же тебе шанувати, вельможний пане?
– Нічим не треба, Тарасе.
– Як то нічим? – здивовавшись, каже Сурмач. – Хіба зарок положив?
– Не зарок, Тарасе, а, прибувши до Києва, всяк християнин повинен перше поклонитись церквам Божим.
Не таківський же був і Тарас, щоб угомонивсь одразу.
– Добродію мій, – каже, – любезний! Коли б я знав, що така мені на старість буде честь од пана Шрама, то враг мене візьми, коли б я засурмив вам хоч на один приступ! Хіба ж ти не рад моєму Тараскові, що не хочеш по-порськати його пелюшок? Тобі, мабуть, байдуже, чи виросте з його добрий козак, чи закорявіє, як жидовча!
– Рад я йому з щирого серця, – каже Шрам, – пошли йому, Господи, щастє й долю; тілько ж не та пора тепер, щоб гуляти напідпитку.
– Та на добре діло, добродію, завсіди пора. Дивись, скільки возів коло хати! Ніхто не одцуравсь моєї хліба-солі. Інший на ярмарок брався, інший у гай по кіллє, інший з пашнею до млина; та отже, коли припало пильне діло, що треба привітати нового чоловіка, то нехай ярмаркує собі хто хоче, нехай свині лазять у город, а жінка рве на собі волосся, – тут ось треба запобігти, щоб новому чоловікові не гірко було на світі жити. А то скаже: «От у мене батько такий-сякий був! Поскупивсь ісправити як слід родини, а тепер і їж хліб пополам із слізьми!»
– Одумайся, Бога ради, Тарасе! – каже Шрам (уже йому докучило слухати п'яне верзяканнє). – Чи до речі ж отеє чоловікові, приїхавши до церков Божих, до мощей святих, застряти на хрестинах?
– Та що ти, куме, коло нього панькаєш? – сказав хтось ізбоку товстим голосом. – Хіба не знаєш, що се таке? Знай нас, панів! От воно що! Сказано – кармазини. Цебто вже наш брат їм не кунпанія, – от воно що!
Як сказав, то наче іскру в порох укинув. Усі так і загорілись, бо міщане вже давно на городове козацтво да на старшину важким духом дихали.
– Е, пек же його матері! – закричало десятеро разом. – Так ми тілько тоді кунпанія кармазинам, як треба виручати їх із-під кормиги лядської?
– Пхе, – каже господар, – якого ж чорта нам коло них панькати?
– К дияволу кармазинів! – загукала громада, роздродившись, як бугаї. – Вони тілько вміють бряжчати шаблями; а тоді де були сі брязкуни, як безбожний Радзивілл загуркотав із гармат у городські ворота?
Закипів же й Шрам, почувши такі речі.
– А ви ж, – каже, – прокляті салогуби, де тоді були, як ляхи обгорнули нас під Берестечком, мов горщок жаром? Де ви тоді були, як припекли нас з усіх боків, що трохи не половина війська википіла? Ви тоді бряжчали не шаблями, а талярами да дукатами, що понабирали од козаків за гнилі підошви да діряві сукна! Га! А Радзивілл прийшов, так ви, окаяннії, не одвітовали йому й разу з гармати! Плюгавії страхополохи! Оддали самохіть Радзивіллові місто[53] і, як тії баби, заголосили: «Згода!» Як же запалав Київ да почали литвини душити вас, що овечок, так хто підскочив до вас на підмогу, коли не козаки? Бідолаха Джеджелій[54] із жменею тих сіромах улетів у Київ, як голуб у гніздо за шуляком; а ви підперли його, зайці нікчемнії? Дурень покійник був! Я не Литву, я вас би сік да рубав, бісові діти! Я вас навчив би боронити, що одвоювали вам козаки!
– Який гаспед одвойовував наше добре, опріч нас самих? – кричали міщане. – Одвоювали козаки!.. Та хто ж були ті козаки, коли не ми самі? Се то тепер, з вашої ласки, не носимо ми ні шабель, ні кармазину. Козацтво ви собі загарбали, самі собі пануєте, ридванами їздите, а ми будуй власним коштом стіни, палісади, башти, плати чинш,[55] мито і чорт знає що! А чом же би і нам по-козацьки не причепити до боку шаблі да й не сидіти, згорнувши руки?