Вони підслухують. Але до них долітає тільки невиразний шепіт. По тілі в них пробігає нервове тремтіння. Вони бояться: ану ж усе, що тут відбувається, обмине їх і вони нічого не довідаються.
Але раптом у кімнаті починають говорити голосніше. Це материн голос. Він звучить злісно й сердито.
– Ви гадали, що всі люди сліпі, що ніхто цього не помітить? Уявляю собі, як ви виконували свій обов’язок із такими думками й з такою моральністю! Кому тільки я доручила виховання своїх дітей, своїх дочок! Бог його святий знає, як ви їх виховували!
Фройляйн, мабуть, щось заперечує. Але вона говорить надто тихо, і діти нічого не можуть зрозуміти.
– Це все відмовки, та й годі! Кожна легковажна жінка завжди має напоготові якусь відмовку. Віддається першому-ліпшому і ні про що не думає. А далі – як бог дасть!.. І ви ще хочете бути вихователькою, вчити дівчаток! Це ж просто нахабство! Невже ви думаєте, що я вас у такому стані й далі триматиму в своєму домі?
Діти підслухують під дверима. Вони тремтять з переляку і нічогісінько не розуміють, але їх сповняє жахом гнівний материн голос. А тепер вони чують у відповідь тихий, гіркий плач фройляйн. Сльози ллються в них з очей. А їхня мати стає ще лютіша.
– Це єдине, що ви вмієте, – лити сльози. Та мене ваш плач не зворушує. До таких, як ви, я не маю співчуття. Що з вами тепер буде, мене нітрохи не обходить. Ви самі добре знаєте, до кого маєте вдатися, я вас навіть і не питаю про те. Я знаю тільки одне – того, хто так підло занедбав свій обов’язок, я жодного дня не потерплю більше в своєму домі.
Відповідь на це – тільки ридання, таке розпачливе, несамовите ридання, що діти за дверима тремтять, наче в пропасниці. Вони ще ніколи не чули, щоб хтось так плакав. І невиразно відчувають, що той, хто так плаче, не може бути винний. Тепер їхня мати мовчить і чекає. А тоді раптом гостро каже:
– Оце все, що я хотіла вам сказати. Пакуйте сьогодні свої речі, а завтра вранці приходьте по вашу платню. Прощавайте!
Діти відскакують від дверей і тікають до своєї кімнати. Що це було? Немов блискавка вдарила перед самими їхніми очима. Бліді стоять вони у своїй кімнаті і тремтять. Це вперше перед ними трохи прочинилася дійсність. І вперше зважуються вони повстати проти своїх батьків.
– Це підло – так з нею говорити, як говорила мама, – каже старша, кусаючи губи.
Меншу ще лякає це зухвале слово.
– Але ж ми зовсім не знаємо, що вона вчинила… – затинаючись, жалібно каже вона.
– Напевне нічого поганого. Фройляйн не могла вчинити щось погане. Мама її не знає.
– А як же вона плакала! Мені аж страшно стало.
– Так, то було жахливо. Але ж як мама гримала на неї! То було підло, кажу тобі, то було підло!
Вона тупає ногою. Сльози затуманюють їй очі. Аж ось до кімнати заходить фройляйн. Вона здається дуже втомленою.
– Діти, сьогодні по обіді я маю одну роботу. Ви побудете самі, гаразд? Я можу на вас покластися, правда ж? А ввечері я до вас прийду.
Вона виходить, не помітивши, що діти схвильовані до краю.
– Ти бачила, які в неї заплакані очі? Я не розумію, як мама могла з нею так повестися!
– Бідолашна фройляйн!
Знову звучать ці слова, співчутливі, сказані крізь сльози… Дівчатка стоять зовсім розгублені. Та ось заходить мати й питає, чи не хочуть вони поїхати з нею на прогулянку. Діти відмовляються. Вони бояться мами. І їх обурює, що фройляйн виганяють, а їм про те нічого не кажуть. Вони воліють лишитися вдома самі. Немов дві ластівки у тісній клітці, кидаються вони з кутка в куток, задихаючись у цій атмосфері замовчування і брехні. Вони міркують: може, піти до фройляйн і розпитатися її про все, вмовити її, щоб вона залишилася в них, сказати їй, що мама була несправедлива. Але вони бояться образити її. А крім того, їм соромно: таж усе, що їм відомо, вони підслухали й вистежили! Треба прикидатися дурними, такими дурними, якими вони були два-три тижні тому. І вони залишаються самі й цілісінький день, безмежно довгий день, міркують, плачуть, і весь час їм вчуваються ті страшні голоси – лиха, безсердечна лють матері і відчайдушне ридання фройляйн. Увечері фройляйн мимохідь заглядає до їхньої кімнати і каже їм «на добраніч». Дівчатка хвилюються, бо бачать, що вона лагодиться піти від них, а вони ж так хотіли б іще їй щось сказати! Але, підійшовши вже до дверей, фройляйн раптом сама повертається, немов їхнє німе бажання зупинило її, і ще раз підходить до них. Щось блищить у неї в очах, щось вогке і тьмяне. Вона пригортає до себе дівчаток, що починають ридма ридати, цілує їх ще раз і швидко виходить.
Діти гірко плачуть, бо відчувають, що то було прощання.
– Ми її більше не побачимо! – каже одна з них крізь сльози. – Вважай – коли ми завтра прийдемо зі школи, її вже більше тут не буде.
– Може, ми колись її відвідаємо. Тоді вона обов’язково покаже нам свою дитину.
– Атож, вона така добра.
– Бідолашна фройляйн! – В цих словах уже бринить жаль до самих себе.
– Уявляєш, як нам тепер буде без неї?
– Я ніколи не полюблю іншої фройляйн.
– Я теж.
– Жодна не буде така добра до нас. А, крім того…
Вона не зважується договорити. Але відколи вони знають про її дитину, підсвідоме жіноче почуття підказує їм особливу пошану до їхньої фройляйн. Обидві думають про це ненастанно, і тепер уже не з колишньою дитячою цікавістю, а зворушено й з глибоким співчуттям.
– Послухай-но! – каже одна з них.
– Що?
– Знаєш, я б дуже хотіла чимось потішити фройляйн, перше ніж вона поїде від нас. Хай знає, що ми її любимо і що ми не такі, як мама. Хочеш?
– Як ти можеш питатися!
– Я пригадала собі, як вона любить білі гвоздики. А що як ми завтра рано, перед школою, купимо тих квітів і поставимо в її кімнаті?
– Коли поставимо?
– Опівдні.
– Її тоді напевне вже не буде. Знаєш що? Я краще ранесенько збігаю і принесу їх, так, що ніхто й не побачить. І зразу ж віднесемо їх до неї в кімнату.
– Гаразд. І ми встанемо рано-ранесенько.
Дівчатка беруть свої скарбнички і чесно висипають з них усі свої гроші докупи. Тепер вони знову веселішають, бо знають, що зможуть ще виявити фройляйн свою німу, щиру любов.
Вони встають дуже рано й виходять з дому. Коли ж згодом з чудовими повними гвоздиками в тремтячих руках стукають вони до фройляйн, ніхто їм не відповідає. Вони гадають, що фройляйн ще спить, і обережно, навшпиньки, закрадаються до неї. Але кімната її порожня, постіль неторкана. Речі скрізь накидано жужмом, абияк. На темній скатертині біліють кілька листів. Дівчатка лякаються. Що сталось?
– Я піду до мами, – рішуче каже старша.
І затято, з похмурим виразом в очах, без найменшого страху, з’являється вона перед своєю матір’ю й питає:
– Де наша фройляйн?
– Мабуть, у своїй кімнаті, – здивовано відповідає мати.
– Її кімната порожня, постіль неторкана. Вона, мабуть, пішла ще вчора звечора. Чому ж нам про це нічого не сказали?
Мати навіть не помічає її сердитого, задирливого тону. Вона блідне і йде до батька. Той швидко зникає в кімнаті фройляйн.
Він довго не виходить звідти. Дівчинка гнівними очима стежить за матір’ю, яка, видно, дуже збентежена і не зважується зустрітися з її поглядом.
Та ось повертається батько. Він зблід, аж пополотнів, і тримає в руці листа. Він іде з матір’ю в кімнату фройляйн, і там вони про щось тихенько розмовляють. Діти стоять під дверима, але тепер не зважуються підслухувати. Вони бояться, що батько розгнівається, бо ще ніколи не бачили його таким.
Мати виходить з кімнати фройляйн розгублена, з заплаканими очима. Дівчатка мимоволі, ніби їх штовхає туди страх, кидаються до неї з запитаннями. Але вона різко їх спиняє:
– Ідіть до школи, вже пізно.
Їм доводиться йти до школи. Наче уві сні просиджують вони там чотири, п’ять годин разом з усіма іншими дітьми, але не чують жодного слова. А тоді мчать прожогом додому.
Там усе як було, тільки відчувається, що всіх пригнічує одна страшна думка. Ніхто нічого не каже, але всі, навіть слуги, поглядають якось дивно. Мати йде назустріч дітям. Мабуть, вона приготувалася до того, що має їм сказати. Вона починає:
– Діти, ваша фройляйн більше не повернеться до вас, вона…
Але мати не зважується докінчити. Погляд у дітей такий палючий, вони так загрозливо, так небезпечно дивляться їй у вічі, що вона не зважується їм збрехати. Вона відвертається і швидко йде геть, тікає до своєї кімнати.
По обіді раптом з’являється Отто. Його викликали – тут був лист і для нього. Отто також блідий. Він розгублено оглядається навколо. Ніхто не озивається до нього. Всі його уникають. Він бачить дівчаток, що причаїлися в кутку, і хоче з ними привітатися.
– Не смій мене торкати! – каже одна, здригаючись від огиди. А друга плює перед ним на підлогу. Збентежений, спантеличений, він ще якийсь час тиняється по будинку. Потім зникає.
Ніхто не розмовляє з дітьми. Вони й самі не озиваються одна до одної. Бліді й налякані, без угаву, наче звірі в клітці, блукають вони по кімнатах, раз у раз зустрічаються, дивляться одна одній у заплакані очі й не кажуть ні слова. Вони знають тепер усе. Знають, що їм брехали, що всі люди можуть бути лихими й ницими. Вони більше не люблять своїх батьків, більше не вірять їм. Вони знають, що нікому не можна довіряти. Відтепер увесь тягар страхітливого життя ляже на їхні тендітні плечі. Ніби в глибоку прірву звалилися вони з веселого затишку дитинства. Вони ще не можуть збагнути всього жаху того, що тут сталося, але думки їхні прикуті до нього, той жах стискає їм горло. На щоках у них палають червоні плями, в очах зачаїлася злість і роздратованість. Мов замерзаючи в своїй самотності, тиняються вони, не знаходячи собі місця. Ніхто, навіть батьки, не зважуються до них заговорити, так гнівно поглядають вони на кожного; їхня безупинна блуканина виказує їхнє хвилювання, що гризе й шматує їм душу. І хоч вони й не розмовляють між собою, їхня страхітлива одностайність зрозуміла без слів. Мовчання, затаєне мовчання, що не ставить ніяких запитань, підступний біль, що сам у собі замкнувся, – біль без крику і без сліз, робить їх чужими й небезпечними для всіх. Ніхто не наближається до них, доступ до їхніх душ закрито – може, на довгі роки. Вони вороги – це відчувають усі навколо, і вороги запеклі, що більше не можуть прощати. Бо від учора вони вже не діти.
За один день вони постаршали на кілька років. І тільки ввечері, коли вони залишилися самі в пітьмі своєї кімнати, в них прокидається дитячий страх, страх перед самотністю, перед небіжчиками і ще інший, сповнений передчуттів, страх – перед невідомим майбутнім.
Серед загальної розгубленості забули напалити в їхній кімнаті. Тому вони, тремтячи з холоду, залазять до однієї постелі, міцно обнімаються худими дитячими руками й горнуться одна до одної тонкими, ще не розквітлими тілами, немов шукаючи порятунку від страху, що обгорнув їхні душі. Ще й досі не зважуються вони озватись одна до одної. Та нарешті менша заходиться сльозами, і старша починає гірко ридати разом з нею. Вони плачуть, стискаючи одна одну в обіймах, гарячі сльози течуть по їхніх обличчях, спочатку поволі, а тоді все швидше й швидше. Тулячись одна до одної, грудьми до грудей, обидві вони здригаються від гіркого плачу. Обидві вони – єдиний біль, єдине тіло, що плаче в темряві.
Вони вже плачуть не по фройляйн, не по батьках, втрачених для них навіки, – ні, то страх трусить їхніми тілами, страх перед усім тим, що чекає на них у незнаному світі, в який вони кинули нині свій перший переляканий погляд. Їх лякає життя, в яке вони вступають, життя, що, таємниче й загрозливе, стоїть перед ними, мов темний, похмурий ліс, крізь який вони повинні пройти. Той страх, такий непевний і таємничий, стає ще невиразніший, поволі поступається місцем дрімоті, помалу затихають ридання. Їхнє рівне дихання тихо зливається докупи, як щойно зливались їхні сльози. І так вони, нарешті, засинають.
Пекуча таємниця
Партнер
Паротяг хрипко засвистів і зупинився на станції Земмерінґ.[13] Чорні вагони на мить застигли у сріблястому високогірному світлі, а потім виплюнули кількох несхожих між собою пасажирів, проковтнули інших, зазвучали чиїсь роздратовані голоси, пропливли вздовж перону, а потім спереду ще раз засвистіла захрипла машина і ривком потягнула чорний ланцюг донизу, до печери тунелю. І знову довкола аж до самого горизонту простягнувся чисто заметений вологим вітром краєвид.
Один із прибулих був симпатичним юнаком, елегантність його вбрання і природня пружність ходи відразу впадали в око, він першим сів до фіакра і вирушив у готель. Коні повільно підіймалися дорогою. У повітрі відчувалася весна. Кілька білих неспокійних хмарок бігали по небу, як буває лише у травні або червні: світлі, юні і легковажні, вони бавилися, перестрибуючи через синю дорогу, щоб потім раптом сховатися десь за високими горами, обіймалися і тікали одна від одної, а тоді, зім’яті, ніби носовички, або ж роздерті на дрібні шматочки, продовжували свої ігри і натягували на гори білі шапки. Неспокійно було і вгорі, де вітер завзято трусив ще вологими від дощу деревами, аж вони тихо поскрипували суглобами і струшували з себе, немов сипали іскрами, тисячі крапель. Часом здавалося, ніби від гір усе ще віє запахом снігу, і тоді у повітрі відчувалося щось солодке і пряне. Усе в небі й на землі складалося з невпинного руху і нетерплячого бродіння. Коні тихо сопіли і рухалися дорогою, яка тепер уже спускалася, дзеленчання їхніх дзвоників було чути далеко попереду.
У готелі юнак насамперед переглянув список гостей і відчув розчарування. «Навіщо я взагалі приїхав сюди, – питав він подумки сам себе. – Сидіти в горах самому, без товариства, ще нудніше, ніж у канцелярії. Здається, я приїхав занадто рано. Або ж надто пізно. Мені ніколи не щастить із відпусткою. У цілому списку гостей жодного знайомого прізвища. Якби тут було хоча б кілька жінок. Невеличкий, з біди не надто цікавий флірт міг би врятувати цей тиждень, зробити його не таким безнадійним». Юнак був бароном і походив із не дуже відомої родини австрійських чиновників, працював у солідній державній установі і взяв цю відпустку не тому, що відчував у ній нагальну потребу, а просто так, бо всі колеги виклопотали собі перший весняний тиждень для відпочинку. Він теж вирішив не пропускати нагоди. Барон був достатньо здібним і надзвичайно товариським хлопцем, якого всі любили і радо приймали у дуже різних товариствах. Він ненавидів бути на самоті і добре знав за собою цю рису. Опинятися віч-на-віч із собою не мав жодної охоти і всіляко уникав такої необхідності, бо йому зовсім не хотілося більше дізнатися про себе. Він знав, що потребує товариства інших людей, аби мати змогу продемонструвати усі свої таланти, теплоту і відкритість свого серця, а сам-один почувався ні на що не здатним, ніби сірник у коробці.
Він тинявся у порожньому вестибюлі, гортав газети або ж перебирав клавіші піаніно у музичному покої, намагаючись вловити ритм вальсу, але пальці не слухалися його. Урешті він набурмосено всівся у крісло і почав спостерігати у вікні, як поволі опускається на землю темрява, а туман сивою парою виривається з-поміж ялинових гілок. Так він нудився десь годину, неприкаяний і роздратований. Потім перейшов до ресторану.
Там було зайнято лише кілька столиків, і він швидким поглядом обдивився присутніх. Але марно! Жодного знайомого, тільки берейтор[14] з іподрому за дальнім столиком, на привітання якого він ліниво відповів, і ще одне обличчя він явно зустрічав колись на Рінґштрассе. Більше нікого. Жодної жінки, жодного шансу на якусь хоча б найменшу пригоду. До його поганого настрою додалася нетерплячка. Він належав до тих юнаків, яким багато що легко дається в житті завдяки вродливому обличчю і які завжди шукають нових зустрічей і нових вражень, завжди поспішають зануритися у невідомість чергової любовної пригоди, яких ніщо не дивує, бо вони подумки прораховують усі можливості й до всього готові, і які не пропускають жодної еротичної нагоди, бо вже перший їхній погляд на жінку має чуттєвий відтінок і відразу ж вивчає майбутню жертву, незалежно від того, чи це дружина товариша, чи її покоївка. Таких чоловіків часто зневажливо називають ловеласами, і в цьому визначенні справді дуже точно і спостережливо відображена сутність такого характеру, бо ними керують інстинкти полювання і вистежування, вони постійно насторожі, не знають відпочинку і готові навіть на справді жорстокий вчинок, аби досягнути своєї мети. Вони ніколи не втрачають пильності й завжди готові рішуче йти слідом за своєю жертвою аж до самого кінця і навіть до падіння в прірву. Вони завжди сповнені пристрасті, але не пристрасті закоханого, а пристрасті гравця, небезпечної і повної холодного розрахунку. Найбільш наполегливі з них не обмежуються часом своєї юності і перетворюють усе життя на всякчасне очікування нової інтрижки. Кожен їхній день заповнений сотнями дрібних чуттєвих вражень – випадковий погляд, миттєва, зловлена на ходу, усмішка, доторк до коліна сусідки. А кожен рік складається із сотень таких днів, у яких чуттєві враження становлять невпинний потік, і саме він підживлює їхню життєву наснагу і додає привабливості існуванню.