Не вельми почесна робота – писати на рівні туалетного плінтуса, але «памфлетоністам» діватися нікуди – треба відробляти отримані аванси, видані за очорнення національних героїв України, які боролися – і борються – за незалежність своєї Батьківщини.
Не відстають від таких «памфлетоністів» і «святі отці» Руської православної церкви (звичайно ж, Московського патріархату).
Двоє століть – ба навіть більше – щороку, в першу неділю Великоднього посту в усіх церквах Російської імперії з амвона проклинали, проклинали й проклинали Івана Мазепу, проголошуючи йому анафему. Та й після того як російське самодержавство почило в бозі, в радянський період це ім’я якщо й згадували, то лише з образливо-лайливими епітетами, тож образ гетьмана змальовувався виключно лише чорними фарбами. Та й факти його життя підбиралися і подавалися здебільшого тенденційно перекрученими, у невигідному світлі.
Але коли в незалежній Україні почали передруковувати книги, статті та інші публікації про Івана Мазепу істинного (вони вільно виходили за кордоном, де їх не могла заборонити всемогутня тоді радянська цензура), то що за незвичайна особистість українського гетьмана нарешті постала й перед нами, українцями!
І виявилося, що це ніякий не «зрадник», а незвичайна, унікальна людина. Наполеглива в своєму стремлінні вибороти Україні волю. І ще в особі Івана Мазепи переплелися романтичні пригоди, драматизм долі, трагізм епохи. І – любов. Та любов, що, за словами українського поета, приходить лише раз на тисячу літ.
А якої думки про Івана Мазепу був славетний отаман Запорозької Січі Іван Сірко?
Іван Мазепа, у часи Сірка ще молодий і, як казали, голінний (бравий, завзятий, охочий до чого-небудь, можливо, й до авантюр, як тлумачиться це симпатичне слівце), десь починаючи з 1669 року, був на службі в гетьмана П. Дорошенка.
У чині генерального осавула числився дорадником, порученцем і навіть приятелем гетьмана, який з будь-ким не водився. Як такий, що «гарно тямив балакати» (риторику ж бо вивчав), часто виконував важливі міжнародні (десять мов знав!) та дипломатичні доручення. Був – і не раз – посередником у переговорах з турецьким султаном, кримським ханом, польським королем, московським царем.
Якось під час однієї з таких поїздок до Криму (звідти він мав вирушити ще й до Туреччини), коли гетьманського посланця супроводжував турецький загін – Мазепа з татарами потрапив у засідку на якомусь там шляху. Турків козаки ще в сутичці нападу порубали, а Дорошенкового посланця схопили – та він і спротиву не чинив, свої ж бо козаки.
Але козаки, не довго думаючи-гадаючи, засудили його до смерті – за те, що «лишався з басурманами». (Дипломатичний ранг Мазепи їм абсолютно нічого не говорив, та вони й слухати нічого не хотіли: з татарами злигався – смерть йому! Амба!)
Мазепа попросив слова перед стратою – його збиралися повісити на якійсь там гілляці.
– Гм, – гмикнули козаки, – хай говорить, послухаємо, чи він хоч уміє язиком орудувати.
Мазепа й заговорив…
Кошовий отаман Сірко був вражений мудрою красномовністю полоняника, подумав, вуса покрутив і, зрештою, присуд виніс:
– Не вбивайте його. Може, колись він стане в пригоді Батьківщині.
Кошовий як у воду дивився.
А ловелас… Козацький донжуан…
Гм… Мазепа був і таким, з пісні, як кажуть, слова не викинеш – козацьким донжуаном, як його в Європі охрестили.
Що ж, і жінок, братове, треба любити, бо як же чоловікові без них, га? Як і без любові (тут мимовільно і ловеласом будеш, і донжуаном). А все інше починається потім, після любові. Чи разом з нею. А любов нам дарують – відкриття, правда, небозна-яке – тільки жінки.
Правий був і Олександр Сергійович Пушкін, коли писав про любов Мазепи.
Хоча… В одного з авторів, який писав по гетьмана, прохопився насамкінець гіркий абзац:
«Шкода тільки, що через справжнє кохання, в якому нічого легковажного не було, згодом зробили з національного героя України такого собі ласого до дівчат стариганя».
Не відаю, як щодо інших, а я особисто спочатку пізнав Мазепу – за історичними джерелами, звісно, – лише як гетьмана, політика, державотворця, який хотів створити незалежну Україну, а ось як людину, якій ніщо людське не було чужим, я Мазепу спізнав, лише дізнавшись про його любов до Мотрі Кочубеївни. І він мені став близькішим і зрозумілішим, щоб не сказати, живим.
У 1818 році знаменитий англійський поет Джордж Байрон напише одну з найвідоміших своїх поем під назвою «Мазепа». Вона неодноразово перевидавалася різними європейськими мовами.
Ще б пак!
Поема так поетично-яскраво й романтично подала «любовну трагедію» українського гетьмана, що всі були в захопленні. Вона стала поштовхом до написання поем, присвячених гетьману, іншими поетами, серед найвідоміших – «Мазепа» Віктора Гюґо (1829), «Полтава» Олександра Пушкіна (1829), «Мазепа» Юліуша Словацького (1839). Романтичний сюжет надихнув до написання симфонічних опер під однойменною назвою «Мазепа» геніальних композиторів Ференца Ліста та Петра Чайковського.
У Джорджа Байрона Мазепа, підсумовуючи своє життя і «подвиги» на любовній ниві, трохи з сумом зізнається на прощання:
І трудно збагнути, чого було більше в справжній його любові: мук чи втіх?
Але одне ясно-ясненько: Мазепа кохав і коханим був…
А щодо мук і втіх, то вони будуть – якщо любов справжня…
Частина перша
І такої чарівної ночі забевкав у Батурині дзвін…
Як я чув… гетьман Мазепа, поза іншими своїми чеснотами, приваблює легко до себе своїм чаром жінок, як хоче.
Із донесення французького посла месьє Бонака.
Не поможуть і чари, як хто кому не до пари!
Із кредо пані Кочубеїхи, що його вона затято дотримувалася в історії, про яку й піде мова у цій повісті.
Однієї чудової, просто-таки чарівної травневої ночі, коли так і хотілося захоплено процитувати Миколу Васильовича Гоголя, – пам’ятаєте: «Чи знаєте ви українську ніч? О, ви не знаєте української ночі! Пригляньтесь до неї: з середини неба дивиться місяць. Безмежне склепіння небесне розійшлося…» Ну і так далі, і так далі; так ось, такої чарівної травневої ночі… Ні, чорт забирай, це була саме та ніч, про яку пізніше, через сто з лишком років, зачаровано писатиме Михайло Петрович Старицький:
Чи Олександра Сергійовича Пушкіна хутчій процитувати класичні рядки:
І так далі… (Любителі української – незвичайної! – ночі можуть самі прочитати поему Пушкіна «Полтава», про яку в нас ще буде мова.)
А щодо згаданих у Пушкіна тополь, то… Ні, ні, це просто необхідно вам розповісти, бодай і у вигляді вставної новели. Так ось… В Україні росте одинадцять видів тополь. Наприклад, тополя тремтяча, або осика, тополя чорна, або осокір, тополя біла, тополя пірамідальна, тополя дельтолиста, або канадська, тополя бальзамічна, тополя сірувата – гібрид білої і тремтячої…
Уявити Україну без тополі аж ніяк не можна. Це міфічний образ-тотем давніх слов’ян, а з ХIV століття – українців, персонаж фольклору, символ сумної дівчини.
Наприкінці весни в Україні неодмінно влаштовувалося пишне свято Тополі. У селі обирали найвродливішу струнку дівчиноньку, якій зв’язували над головою руки. Потім їх прикрашали різнобарвними стрічками, хустками, намистом тощо. Дівчину водили селом, полем, лугом, співаючи ритуальних пісень:
Тополя вважалася сакральним, священним деревом, і рубали її лише для жертовних вогнищ. В українському фольклорі це символ засмученої безталанної дівчини. Висаджувалися тополі здебільшого на узбіччях доріг, біля господи, тож українську хату, як і село, без неї не уявити. В поемі Т. Шевченка «Тополя» – персоніфікований образ тополі-дівчини, яка так і не дочекалася коханого.
Андрій Малишко переосмислив народнопоетичні символи тополі. В його поезії вона уособлює рідну землю, її багатостраждальну історію
.
Так ось такої чарівної травневої ночі числа десь так двадцять п’ятого, року 1704-го, коли в Батурині квітли вишні, неймовірно тьохкали-лящали соловейки й тріщали перелази (чи козаки до дівчат через ті перелази стрибали, чи навпаки, дівчата до козаків – хто їх розбере), близько півночі, як у небі над Батурином піднявся і золотим сяйвом спалахнув місяць уповні, отоді зненацька над Батурином тривожно, як на сполох – так воно, вочевидь, і було, – раптом бевкнув дзвін.
Властиво, не бевкнув, а хтось на дзвіниці вдарив у набат: бим-бим-бим!..
Але народ, зачувши дзвін генерального судді, сипонув на вулиці, вертячись та озираючись навсібіч: де біда? Де лихо?
Чого він бевкає, як несамовитий? Чого народ баламутить?!
А ніч яка була, яка ніч! Так і хотілося ще і ще цитувати славетного сорочинця: «Божественна ніч! Чарівлива ніч!.. А вгорі все дише, все чудове, все урочисте.
А на душі і безмежно, і дивно, і рої срібних видінь зграйками виникають у її глибині.
Божественна ніч! Чарівлива ніч!.. Пісні заспівують скрізь тихо. Благочестиві люди вже сплять…»
Але в Батурині такої ночі вже не спали – ні благочестиві, ні які інші люди. І підняв їх набат із дзвіниці домашньої церковки пана генерального судді Кочубея. Церковний дзвін – приналежність деяких релігійних культів: християнства, синтоїзму (синто японською – шлях богів) та інших. Використовують у православних і католицьких релігіях головно для ритуального оповіщення вірян про церковні служби. (Яка служба опівночі?) А звичай дзвонити у дзвони зародився ще в древніх культах – шум-гам та гучне бевкання вважалися магічними, що відлякують нечисту силу, злих духів, чортів та іншу нечисть. Але яка нечисть напала на садибу пана генерального судді, що її доводиться відганяти дзвонами?
А набат не вгавав. То, може, правий був той самий Гоголь: мордуються люди. А чого? З якої лихої причини?
Якесь птаство, що за звичкою влаштувалося під крівлею дзвіниці тихо-мирно переночувати, як то траплялося раніше не раз, цього разу змушене було фуркнути навсібіч. А глухий дзвонар Микита Голуб (того й глухий, що все життя своє бевкає у дзвін), вже не чуючи дзвону, калатав і калатав: чи на пожежу, чи на яку біду, не інакше, як чортів розганяючи, що тієї ночі напали на обійстя пана генерального судді, чи православний люд згукуючи, чи, зрештою, застерігав мешканців про напад на місто кочових людоловів, як то в тих краях раніше траплялося не раз…
Бовкання неслося з боку урочища Чорна Річка (це за межами міської фортеці), де в ті часи знаходився (та він і нині там, правда, вже дещо переобладнаний) мурований будинок – резиденція генерального судді. Там на першому поверсі містилися тоді судові приміщення, а в двокамерному підвалі була в’язниця, звана ще хурдигою.
У 1700 році будинок із 130 десятинами землі став власністю пана генерального судді Василя Кочубея.
Поблизу тієї кам’яниці в садибі Кочубея, крім численних дворових та господарських будівель, посеред чималого парку із старими деревами – коли по весні вкривалися буйноквіттям розкішні липи – а старі липи квітли щовесни мовби востаннє, – рої бджіл вилися над ними, і тоді все навколо пахло медом (який-небудь дотепник нюхнувши тих пахощів, бувало, вверне: пахнуть, мовляв, медом, як і речі пана генерального судді), і де був чималий став, створений на перегаченій Чорній річці (того й Чорна, що вода в ній така; буцімто в тому урочищі колись розбійники чатували на мандрівників – людей убивали, а в річці, в її ковбанях добро награбоване ховали – от вода й почорніла, і люди стали річку Чорною звати), але, попри колір, вода в річці місячної ночі відливала сріблом – може, навіть чорненим, і де-де на плесі чувся плескіт – вистрибували чималі коропи, що їх пан генеральний суддя так любив, звичайно ж, смажених; так ось неподалік панського будинку стояла Введенська дерев’яна церква – мідний хрест на її бані золотом відбивався у воді ставка, тож такої чарівної ночі, коли безгучно літали кажани й сюрчали-тюрлюкали коники, із дзвіниці домашньої церковки пана генерального судді, раптом опівночі, як Батурин вже влігся і заходився дивитися перші сни, такі ж золоті, як і місяць над містом, на сполох тривожно забевкав набатом чималий і досить таки лункий дзвін (язикатий, казали про нього батуринці), що його городяни відразу ж розпізнавали серед інших дзвонів.
Якусь мить у вухах батуринців ще відлунював набат, а тоді – теж раптово – почувся несамовитий жіночий крик. Чи – вереск. Високий, пронизливий, неприємний, що роздирав і вуха, і душу.
Якась нещасна кричала й побивалася. І спершу невтямки було збагнути її верескотню – яке ж лихо з нею лучилося? А тоді до батуринців дійшло: нестямно кричала-волала пані Кочубеїха, жінка взагалі ніби ж статечна, поважна, як матрона. То яке лихо прийшло до пана генерального судді, що жона його Любов Федорівна так побивається серед ночі? Та Любов Федорівна, яку пан генеральний суддя дуже кохав, у всьому їй потурав і навіть сам слухався її. «Це ти в себе, у суді генеральний старшина, а вдома під моєю орудою, ти – козачок!..» – так частенько пані Кочубеїха повчала пана Кочубея. І що таке з нею нагальне лучилося, що пані так репетує опівночі, і репетує чи не на все місто. Це тільки вона, пані Кочубеїха, могла веліти серед ночі – накипіло в жінки чи що? – вдарити в набат, а тепер, після своєрідного музикального вступу, дала волю своїм почуттям і заодно й голосовим зв’язкам.
Біля садиби пана генерального судді у світлі місяця уповні вже зібравшись – ба збігшись, як на пожежу! – тупцювалося чимало батуринців.
Любов Федорівна, погрожуючи комусь угорі, аж у районі місяця, стисненими кулаками (пристойні в жінки кулаки, як у доброго дядька), кричала, як кажуть, від душі:
– Люди-и-и!!! Православні!!! Та що ж це коїться?! Бідство несусвітнє! Дщерь мою вночі похитив, – о, Господи, спаси й помилуй милостивий!
Хто «похитив»? Яку «дщерь»?
– А той, що при владі. Думає, як з булавою, дак йому вже й море по коліна. Дівиць уже може похитить. Але є і над ним цар – у самому Петербурзі. От він йому покаже, як дівоньок невинних серед ночі красти!
Батуринці все ще не могли збагнути. Яку дівицю?
Тож тілько в пісні співається, що якусь там Галю, Галю-роззяву викрали оті самі… Пригадуєте:
Дівчині, може, клопіт, а вони ще й виспівують:
Га? Ви чули про таке? Щоби в козаків-гультяїв та було лучче, як в рідної мами! Галя й повірила – дурне дівчисько, «покозакувати» їй, бачте, закортіло. А чим скінчилося? Гемонські та анахтемські козаки-гультяї повезли викрадену дівчину темними лісами, а тоді, нічого кращого не придумавши, «прив’язали Галю до сосни косами…» Назбирали хмизу й підпалили сосну. От гемонські іроди!
Сосна палає, а Галя, певно, поумнівши, кричить-промовляє:
Та ще темненької ночі гулять не пускає… І правильно. Нічого з козаками темними ночами і лісами темними колобродить.
А більше дівчат мовби й не викрадали. Може, деінде, але не в Батурині. То чого ж пані Кочубеїха репетує, що хтось «похитив» її дщерь? Хай краще вдома тримає та гуляти до козаків не пускає оту дщерь, тоді й бевкати серед ночі у дзвін відпаде потреба.
Хтось, занепокоєний раптовим бовканням дзвону, бабу згадав… Оту, що якось до Батурина приперлася, ніким не кликана, не звана. Та й почала лякати люд православний, біду віщувати, лихо накликати:
– Спасайтеся, люди, бо лихо вам буде. Гряде до вас, вже в дорозі воно. Живе серед вас чоловік, котрий потай темної ночі пустить у дім ваш гада, і гад той вас усіх пожере, а дім ваш спопелить і в руїну його перетворить… Стережіться того лиходія! Він живе серед вас, чоловік той зовні, а в середині – диявол. Не дайте йому вас погубити!
Було й таке.
Не інакше, як лиха година занесла до Батурина ту бабу – навіщувала три короби жахів. Баба та… У батуринців тоді й волосся сторч на голові стало. А вона й щезла, баба та…