За часів гетьманування Івана Мазепи Батурин сягнув найбільшого свого розвитку. У 1669–1684 роках було ґрунтовно реконструйовано Литовський замок – цитадель Батурина. В замку були дві муровані будівлі – великий гетьманський палац і менша за розмірами скарбниця. Палац був одноповерховим, включав три основні приміщення (палати), дві з яких мали печі, облицьовані полив’яними кахлями різних типів, а також сіни і допоміжні помешкання.
Загалом у Батурині з передмістями налічувалося 40 церков, більшість із них, правда, були маленькими домовими церквицями в садибах козацької старшини. Місто прикрашали п’ять великих храмів, з них чотири збудовані гетьманським коштом. Поряд з ними стояла мурована дзвіниця, пізніше відома серед батуринців як «Мазепин стовп». Найбільша церква – Миколаївська – мала п’ять бань.
Паралельно до головного «прошпекту» проходили ще дві вулиці, їх перетинали чотири поперечні вулиці, завдяки цьому утворилися чотирикутні квартали зі щільно розташованими садибами невеликих розмірів – від 500 квадратних метрів до тисячі. На території фортеці було 250 садиб, у яких мешкало 1500 осіб. У кожній садибі було по одному чи два житлових будинки на підклітах – нижній поверх використовувався здебільшого для господарських потреб.
У Литовському замку містилася й Генеральна військова канцелярія, вищий орган виконавчої влади в тодішній Гетьманщині.
На другому місці в Генеральній раді він, Василь Леонтійович Кочубей, генеральний суддя. Коли б не гетьман, то він би урядом керував. Але й перед ним, як перед владарем, гнуться. Для полкових та сотенних судів він, Василь Леонтійович, і цар, і бог. Та й полкова й генеральна старшина у його віданні. Що не може гетьман, все може генеральний суддя. Один крок йому залишився до булави, а він ніяк його не може зробити. Наче між гетьманом і ним прірва. От і крутись – і там пече, і тут гаряче. Булава поруч, а до неї не дотягнешся…
– Бо – тюхтій! – звично гне своє жона. – На таких, як ти, їздять. – І додає традиційно: – Пора, пора вже тобі вирушати в похід за булавою.
– Куди – в похід? Що ти мелеш?
– Що чуєш. А в похід до царя. До Петербурга. Йому треба капнути на гетьмана, що він щось там – придумай, – проти царя затіває. От твоє й буде зверху. Цар не стерпить, якщо гетьман щось проти нього має… От і відхопиш булаву…
– От і відхопиш булаву, – слідом за жоною повторив Василь Леонтійович. І по хвилі зітхнув: ах! Якби ж то нарешті пощастило відхопити її, рідненьку!.. Булава… Як ти близько і як ти водночас ще й далеко. Скільки до тебе не наближайся, ти – ось-ось, а дотягнутися до тебе то те заважає, то те… І треба набиратися терпіння, хитрощів та впертості і знову тягнутися до неї, рідненької…
Що таке булава? Всього лише палиця з кулястим потовщенням на кінці, яка колись була військовою зброєю – нею зручно було трощити черепи. Лусь, трісь! І ворога немає. А вже потім ця палиця, але оздоблена усіма коштовностями, стала символом влади. І самою владою водночас.
У правій руці – булава, кулею прихилена здебільшого до правого плеча свого господаря-носія, головка її виступає трохи вище плеча. Як на парадній парсуні Богдана Хмельницького, першого українського гетьмана. Це, так би мовити, його офіційний портрет (чи, як у Квітки-Основ’яненка, патрет). Булава – незмінна. Без булави гетьмана ще не було. Без голови – траплялося, але щоб без булави… Ні, ні, такого й бути не може. В подібній позі з булавою біля правого плеча гетьмани Дорошенко, Брюховецький.
Правда, траплялося, що на своєму офіційному портреті гетьмани тримали булаву в лівій руці. Як хоча б Виговський, Тетеря, Орлик, Мазепа – і так, і так. А деякі гетьмани на своїх парсунах і взагалі без булави – Xaненко, Полуботок, Апостол… Але у всі часи гетьманства за булавою була видима і невидима черга. І боротьба була не на життя – на смерть.
А сьогодні булава – це всього лише сувенір. Така собі іграшка. Колись студенти, перед якими я виступав, подарували мені булаву – точна копія справжньої. Лежить у мене на шафі. Гляну… і що в ній такого-сякого? А скільки з-за неї було воєн, підступів, зрад. Всі поривалися до булави. Сиріч до влади.
Потім поривалися до папахи – висока хутряна чоловіча шапка з суконним верхом. Теж довгий час – символ влади, високої посади. (Вищі офіцери, генерали-маршали незмінно з’являлися перед нижчими лише в папахах.)
Сьогодні й папаха – архаїка. Символом влади стали на сотні тисяч доларів автомобілі. І рахунки в банках…
А виготовляли ж іноді булаву – м-м-м!!! Майстри від Бога. Не булава виходила, а – чудо! Диво мистецтва і влади водночас.
У серпні 1669 року турецьке посольство вручило гетьману Петрові Дорошенку привілеї і серед них булаву «турецької роботи, золотим яблуком вінчану, яке зроблено так, що світилося наскрізно, як чарівне тоненьке мереживо, а всередині у ньому грали райдужно промені від граней яхонта; рукоять була через полосу червлена, на протилежному кінці небесною блакиттю світило око бірюзи; по яблуку та рукояті йшли пояси, по них – одинадцять смарагдових іскрин…»
Ну як з такою булавою та не бути гетьманом!
У 2007 році московське видавництво «Вече» видало солідний том «Сто великих казаков». У книзі й справді наводяться біографії ста великих, знаменитих, видатних козаків Росії та України. Звичайно, видання дещо суб’єктивне – кого зарахувати до ста великих козаків вирішував – з особистих міркувань-симпатій – автор О. В. Шишов та згадане видавництво. Але на дев’яносто п’ять відсотків – плюс-мінус – список видатних підібрано правильно, тож ним і будемо оперувати.
Кого там не зустрінеш, починаючи з Іллі Муромця (особа його, правда, дещо нереальна, це швидше міф, легенда-переказ): Єрмак, Сагайдачний, Хмельницький, Кривоніс, Богун, Дорошенко, Разін, Данило Апостол, Булавін, Розумовський (їх, до речі, два), Залізняк, Пугачов…
А ще ж – Головатий, Краснов, Платов, Гладкий, Каледін…
…Павлов, Мамонтов, Корнілов, Шапошников, Шкуро, Семенов, Шолохов (так-так, Михайло)…
І серед них – Іван Степанович Мазепа – так-так, той…
Згадали. І на тім спасибі, що серед ста великих козаків спом’янули нашого гетьмана, який у першій половині свого життя був справді видатним козаком. Та й ставши гетьманом, він не перестав бути козаком, адже народився і виріс у країні козаків.
Тож іще раз повторимо: Мазепа був видатним козаком. Таким же пізніше став і гетьманом.
Цитата перша: «Гетман Левобережной Украины. Человек, который в истории старой России стал одним из первых обладателей ее высшей орденской награды – Святого апостола Андрея Первозванного – и единственным среди награжденных орденом Иуды (мировая история ничего подобного не знает)».
Щодо ордена Іуди, то це елементарне хамство Петра I, який Україну обдурював стільки разів і такі криваві звірства чинив (хоча б у Батурині), що теж заслужив стати кавалером ордена Іуди, а заразом ще й орденом якогось кровопивці… Хай придумує для себе такий орденок – заслужив. Хоча б того ж Дракули.
Крім ордена Андрія Первозванного, гетьман Мазепа – кавалер ордена Білого Орла. Король Польщі Август II нагороджував цим орденом магнатів, які підтримали його на виборах, серед яких був і гетьман Мазепа.
На той час це найвища нагорода Польщі і мала вона одну ступінь. Являла собою медальйон із зображенням білого польського орла і девізом «За віру, короля і закон». Орден носили на стрічці білого кольору з червоними смужками, 1713 року стрічка стала синьою.
Крім того, Мазепа мав княжий титул – князь Священної Римської імперії, що його надав українському гетьману 1 вересня 1707 року австрійський імператор Йосиф I.
За даними Вікіпедії:
Про присвоєння титулу зроблено запис у реєстраційній книзі («Райхсадельсамт»), том II, князем Шемборном. Однак грамоту про присвоєння княжого титулу гетьману Мазепі отримати не вдалося через те, що вона не була викуплена. Іван Мазепа вручив Меншикову для викупу грамоти 3000 дукатів, однак ці гроші Меншиков до Відня не передав. На думку Теодора Мацківа, ці гроші Меншиковим були привласнені.
У квітні 1707 року, під час військової наради в Жовкві, цар Петро I повідомляє гетьману Мазепі про свій намір реорганізувати козацьку армію, що означало скасування самостійності українського війська і ліквідацію Гетьманщини. Крім цього, княгиня Ганна Дольська у своєму листі до гетьмана пише, що Меншиков, плетучи інтриги, «риє яму йому і сам хоче стати гетьманом України».
Щоб пом’якшити удар від такого рішення, цар вирішує зробити Івана Мазепу князем Священної Римської імперії. З цією метою в Посольському наказі було сфабриковано листа до імператора Йосифа I про те, що нібито Мазепа сам просить про князівський титул. Після відправлення цього листа до Відня Петро I доручає німецькому дипломату барону Генріху фон Гуйссену вирішити питання про князівський титул для гетьмана Мазепи.
Сфабрикований лист, написаний нібито гетьманом Мазепою, зберігся в австрійському державному архіві. Він був досліджений Теодором Мацківом і Орестом Субтельним, які, зробивши графологічну експертизу підпису на цьому листі із справжніми підписами гетьмана Мазепи, прийшли до висновку, що лист підписав не гетьман Мазепа. Також почерк написаного листа не збігся і з почерком Пилипа Орлика, який писав усі гетьманські листи.
І все ж за допомогою барона Генріха фон Гуйссена Іван Мазепа отримує титул князя. Надання княжої гідності Мазепі було правочинним і без того, отримав він свою чи не свою княжу грамоту, тому що про князівській титул Мазепи в Європі було загальновідомо. Англійський посол у Відні Філіп Медовс писав у своєму звіті за 26 грудня 1708 року, що «свого часу цар постарався для генерала Мазепи отримати гідність князя Священної Римської імперії як винагороду за його службу в минулому». Популярний німецький журнал «Ной ерефнетер гісторішер Більдерзаль» у виданні за 1710 рік, згадуючи про Мазепу, писав: «Князь Мазепа як начальник і полководець козаків».
Гетьман Мазепа, знаючи про інтриги Меншикова і Петра I, в розмові з Пилипом Орликом сказав: «…Я сам добре знаю, що вони задумали зробити зі мною і з усіма вами: мене хочуть задовольнити гідністю князя Римської імперії, всю старшину викорінити, наші міста забрати під свою владу, поставити в них своїх начальників та губернаторів… Меншиков просив у царя для себе Чернігівське князівство, через яке він пробиває собі дорогу до гетьманства».
Коли б автор називав глави свого роману, то цю неодмінно нарік би так:
«ЗАГАДКОВИЙ ЙОГАННЕС КОЛЕДИНСЬКИЙ, ЯКИЙ КОЛИСЬ ЖИВ У ГОЛЛАНДСЬКОМУ МІСТІ ДЕВЕНТЕРІ»
Се почалося задовго до Мазепи, у ті часи, коли Україну в Європі називали Країною козаків. У ті часи, коли історію стародавнього світу заступило Середньовіччя – після падіння Римської імперії. У новій історії український народ на зламі формацій опинився у непростих умовах, адже його південно-східні кордони починаючи з ХV століття терзали татарські орди. І не було кому тоді захищати український народ, тож він мусив сам дбати про свій захист, аби вціліти на планеті Земля, через те і виник такий феномен, як козацтво. І п’ять століть тому європейці почали називати землю наших предків Ucraina terra cossacorum. Довгий час українці тоді й особливо в пізніші часи асоціювалися з цією неймовірно відважною і мужньою верствою населення, загартованою у битвах з кочовими ордами – козацтвом.
«Козацтво назавжди увійшло у свідомість українського народу як символ його прагнення до свободи, демократії й національної незалежності, забезпечило появу y ній нових стереотипів мислення, – писатиме академік НАН України В. Смолій. – Однак перш ніж усвідомити себе “політичним народом”, виразником “прав і свобод” українського етносу, козацькій спільноті довелося пройти складний шлях своєї внутрішньої еволюції.
Понад три століття активної діяльності козаків на історичній авансцені – це велика, славна і трагічна сторінка, сповнена романтичним героїзмом і жахливим трагізмом протистояння численним зовнішнім ворогам. Водночас це була епоха національно-духовного і державницького утвердження українців як нації, коли вони зуміли у нерівній боротьбі не лише відстояти свою свободу й незалежність, а й створити одну з найдемократичніших для свого часу держав – Козацьку республіку. Своїм демократичним способом життя зі специфічними традиціями, моральними і правовими нормами і принципами, з відповідними державними й духовними інституціями, насамперед такими, як Києво-Могилянська академія, ця Козацька республіка справляла значний прогресивний вплив не лише на співвітчизників, а й на загальноєвропейський розвиток».
Тоді ж європейці, називаючи наших предків козаками, і назвали гетьмана Івана Мазепу вождем Країни козаків.
Гетьман наш походив із старовинного козацько-шляхетського роду Мазеп-Колединських, відомого з першої половини ХVI століття. Один з його предків у 1544 році одержав у ленне [6] володіння хутір Кам’янець під Білою Церквою, який невдовзі розрісся у чимале село, що за ним закріпилася назва Мазепинці. Там у родовому маєтку 20 березня 1639 року і з’явився на світ майбутній гетьман України Іван Мазепа.
Батько його, православний шляхтич Степан-Адам Мазепа, був високоосвіченою, передовою людиною для свого часу. Він брав досить дієву участь у Визвольній війні під проводом Б. Хмельницького, з яким був близько знайомий. Щоправда, за духом та й за віком був ближчим до соратника і спадкоємця Богданової булави Івана Виговського, з яким у нього було міцне взаєморозуміння. У 1654 році С. Мазепа став отаманом білоцерківського козацтва, але промосковських настроїв не поділяв. Після обрання І. Виговського гетьманом Степан Мазепа за його дорученням їздив до Варшави на переговори з королем Яном II Казимиром, що закінчилися підписанням Гадяцької угоди. С. Мазепа до кінця свого життя залишався прихильником пропольської орієнтації, що переважала серед козацьких старшин Правобережжя після Б. Хмельницького. Батька не стане у 1665 році – синові Івану тоді піде 26-й рік. Саме тоді польський король настановить його чернігівським підчашим.
Дитинство Івана промайнуло на тлі козацького життя – ніким, окрім як козаком чи козацьким отаманом, маленький Іван себе й не уявляв. Він уже був підлітком, як почалася Національно-визвольна війна українського народу під проводом Богдана Хмельницького, тож Іван Мазепа з дитинства був у гущі тогочасних подій і змалку себе готував до козацького життя. Казали, що їздити верхи він навчився раніше, як ходити. Вже підлітком і за юних літ своїх добре володів рушницею, пістолем, шаблею.
Мати Івана Мазепи – Марія була родом з українського шляхетства Мокевських. Продовжувала в родині традиції українського шляхетства, яке залишалося вірним прадідівській вірі. Вона була передовою жінкою свого часу, освіченою, твердого духу, свідомою патріоткою; вирізнялася палкою прихильністю до православної віри, її запам’ятали як жінку сміливу й діяльну. Вона була членом («сестрою») Луцького православного братства. По смерті чоловіка, з яким Марія прожила в любові і злагоді, постриглася в черниці, була ігуменею Флорово-Вознесенського монастиря в Києві, знана під ім’ям ігумені Магдалини. На її кошт в цьому монастирі була побудована кам’яна церква.
Мати мала великий вплив на свого сина і все життя наставляла його, допомагаючи добрими порадами. Її не стане у 1707 році. Саме матері Іван Мазепа завдячував вихованій у ньому відданості православній церкві, яку він зберігав усе життя. Мати й послала його навчатися до Києво-Могилянської колегії, де викладали відомі на той час професори, що мали освіту, здобуту в європейських університетах.