Вже як Україна нарешті – НАРЕШТІ!!! – здобула те, за що боровся Іван Степанович Мазепа і за що зложив голову свою, – волю і незалежність, – лише тоді про нього, про Івана Степановича Мазепу, гетьмана Божою милістю і Божим покликанням, нарешті почали писати об’єктивно і справедливо, не обливаючи брудом його пам’ять. За російсько-радянських ще часів в Україні Мазепа титулувався виключно як зрадник.
«Иван Мазепа: человек со множеством лиц»
«Почти триста лет замалчивались времена гетманщины на Украине, и все эти годы имя одного из знаменитейших гетманов оставалось под знаком табу. Европа знала о Мазепе по произведениям Вольтера, Ю. Словацкого, по одноименным поэмам Гюго и Байрона, по музыкальной поэме Листа, по истории Петра I, вышедшей на немецком языке, где Мазепе был посвящен целый раздел. На родине же Ивана Степановича о нем говорили как об Иуде…
Наконец пришло время исследовать загадки, связанные с именем этого человека, и выяснить, кто он, гетман Мазепа: провокатор и предатель, как нас учила пропаганда советских времен, или же патриот и видный государственный деятель?
Его не то чтобы забыли – о нем не любили вспоминать. В России на протяжении веков имя Мазепы было нарицательным именем предательства. В Украине в тот же период «проклятой мазепой» называли не только плохого человека, но и любое зло вообще. Но времена меняются, и люди изменяются тоже. В последнее время все чаще поднимается вопрос о том, кем же на самом деле был этот неординарный человек, и так ли уж правы проклинающие его.
Загадки начинаются уже тогда, когда речь заходит о внешности Мазепы. До нас дошло более десятка портретов, изображающих одну из самых таинственных и противоречивых личностей украинской истории. Интересно, что среди них не существует хотя бы двух… похожих друг на друга! Мазепа словно являлся человеком со множеством лиц… Хотя, по сути, таким он и был по жизни: для Украины – одним, для России – другим, для Польши – третьим, для Швеции – четвертым. Даже возможных дат рождения гетмана насчитывается штук пять… Итак, давайте знакомиться с одним из наиболее выдающихся и, как ни странно, наиболее неизвестным украинским гетманом, который пребывал у власти дольше всех остальных – свыше 20 лет» (50 знаменитых загадок истории Украины. – Харків: Фоліо, 2010).
Всі, хто знав гетьмана, спілкувався з ним, вітчизняні й зарубіжні гості свідчать, що Мазепа був людиною винятковою – навіть для тих виняткових часів. Вирісши при дворі польського короля Яна Казимира, він замолоду об’їздив з освітньою метою всю Європу.
Поліглот: знав десять мов, найдосконаліше – мову міжнародного спілкування у ті часи – латину. Тож, як свідчать очевидці, він з кожним розмовляв його мовою. Творець і керівник чималої розвідувальної мережі, що охоплювала чи не всю Європу. Великий полководець і водночас поет, тонкий лірик, блискучий оратор, колекціонер і бібліофіл. Врешті – музикант.
Французький посол Жан де Балюз згадував, що ніде більше не бачив такої, як у Мазепи, колекції старовинної зброї та бібліотеки… І ще пан посол свідчив: згадавши свою молодість, Мазепа зітхнув і процитував: «Eheu, fugaces labuntur anni» – «На жаль, мчать швидкі літа». Вислів з оди римського поета Горація.
І далі посол додає, що загалом гетьман вельми любить оздоблювати свою мову-розмову латинськими цитатами й чудовим і досконалим знанням цієї мови може суперничати з найкращими «нашими отцями єзуїтами».
Пан посол споминає: мова його взагалі добірна й чепурна, правда, під час спілкування більше любить мовчати та слухати інших. При його дворі два лікарі-німці, з якими Мазепа розмовляв їхньою мовою, а з італійськими майстрами говорив італійською, з французами – французькою.
«Він дуже поважний у своїй країні, де народ загалом свободолюбивий та гордий, мало любить тих, хто ним володіє, – далі згадував Жан де Балюз. – Привернув Мазепа козаків до себе твердою владою, великою воєнною відвагою й розкішними прийомами у своїй резиденції для козацької старшини.
Розмова з цим володарем дуже приємна, він має великий досвід у політиці, у протилежність до московців, слідкує і знає, що діється в чужоземних країнах».
І далі пан посол обережно зазначає: гетьман Мазепа «належить до тих людей, які воліють або зовсім мовчати, або говорити й не сказати. Все ж гадаю, що ледве чи любить (він) московського царя, бо ані слова не сказав, коли я йому скаржився на московське життя».
Варто згадати й Мазепу-мецената. Він був багатим, і значну частину своїх багатств віддавав на розбудову духовних, культурних та освітніх закладів. Будучи покровителем Київської академії, довів число студентів до двох тисяч. Засновував школи і колегії, будував монастирі й храми, опікувався книгодрукуванням. За словами ректора Київської академії, пізніше – митрополита Феофана Прокоповича, за Мазепи Київ перетворився на «новий Єрусалим».
А його унікальна акція, що мала міжнародний розголос: 1708 року в місті Алеппо в Сирії коштом Мазепи було видане… Євангеліє арабською мовою – для арабів-християн Близького Сходу!
У соціальній політиці Мазепа робив ставку на старшинську еліту, роздавши їй понад 1000 земельних володінь. Він не лише наділяв козацьку старшину маєтностями, а й дбав про її вишкіл, стримував хижацькі амбіції та прискорено формував нову національну аристократію, без якої не можна було сподіватися на самостійну державність, що була потаємним головним смислом всього його життя й діяльності.
У зв’язку з цим (що гетьман відстоював українські інтереси) з України до Москви «нестримним потоком пливли доноси на гетьмана». Але доки цар вірив Мазепі, Мазепа якось викручувався, аби й далі служити своїй великій ідеї. Як зазначатиме Феофан Прокопович, колишній близький співробітник гетьмана, вже служачи Петру I і новопосталій Російській імперії, «Мазепа так високо піднісся, що над собою бачив одного лише государя. Та не вдовольнившись усіма тими благами, забажав він добути собі незалежність. І для досягнення мети вирішив використати шведського короля».
«Итак, кто же он, загадочный Иван Степанович Мазепа, гетман Украины? Каким он был как личность? Разным, но в целом он являлся сыном своего времени, отразившим в себе всю противоречивость той далекой эпохи. Он дошел к нам с клеймом предателя, преданным анафеме Православной церковью, «клятой мазепой». Как говорится, ниже анафемы не упадешь…
Более двух веков имперские идеологи, проклинали имя гетмана, называя его преступником и христопродавцем. Интересно, что проклинали Мазепу именно за то, за что восхваляли Хмельницкого, – за восстание против иностранного господства!
Выходит, восстание против Польши – событие праведное и величественное, а восстание против России – преступление? А ведь даже в отношении России Мазепа не являлся, по сути, предателем. По действовавшему тогда в Европе закону вассал имел право выбирать себе сюзерена. Как и поменять его в случае притеснений. Так что гетман просто сделал свой выбор…»
І показує булавою на Москву…
Від Богдана до Івана не було у нас гетьмана…
Це тому така приказка існувала, що Богдан Хмельницький та Іван Мазепа були видатними діячами відродженої в ХVII столітті України.
Обидва вони затіяли війни – Богдан проти Польщі, Іван проти Росії.
І обидва отримали своє.
Богдан Хмельницький, який повстав, піднявши козаків і народи проти Польщі за приєднання до Росії, отримав від Росії:
а) звання видатного державного діяча, полководця, майже сакрального героя-світоча;
б) йому присвятили безліч дум, історичних пісень, художніх творів (вірші, поеми, повісті, романи, опери, кінофільми – і все всуціль хвалебне);
в) йому поставлено пам’ятники у Києві, Берестечку, Чернігові, Хмельницькому;
г) на його честь місто Переяслав перейменований на Переяслав-Хмельницький, місто Проскурів – на Хмельницький, Кам’янець-Подільська область – на Хмельницьку;
д) засновано орден в СРСР його імені (1943), що разом з орденами Леніна, Суворова, Кутузова, Олександра Невського, Ушакова, Нахімова є визначним орденом трьох ступенів (на кожному – наш гетьман з традиційною булавою);
е) найвеличніший пам’ятник, звичайно ж, у столиці України, на площі Б. Хмельницького (колишня Софіївська), там наш гетьман на бойовому здибленому коні, здійнявши булаву, показує нею на…
Так-так, на Москву як на землю обітовану для українців – себе великий гетьман у листі до московського царя величав «підніжком його величності»…
Іван Мазепа, який, як і Хмельницький, теж підняв повстання-війну проти сусідньої держави, отримав анафему і тавро-кликуху – зрадник і всі інші епітети, пов’язані з цим «званням». Бо, на відміну від Хмельницького повстання підняв не проти Польщі за Росію, а проти Росії, за що й отримав уже згадувану анафему-прокляття, що не затихає з московських амвонів вже яке століття поспіль. Все від тієї ж Росії. А взяв би Іван Степанович приклад з Хмельницького і підняв повстання проти когось, але за Росію, то й він би сьогодні був для Москви видатним, ледь чи не сакральним героєм, і його імені був би орден – орден Івана Мазепи. За видатні заслуги перед Росією…
«Современные историки, давая оценку деятельности Мазепы, прежде всего принимают во внимание его вклад в укрепление украинской государственности. Именно ему удалось поднять украинское хозяйство, науку, образование и культуру, достичь определенной стабилизации общества.
Стремление Мазепы создать собственную элиту, его политика преследовали далеко идущую цель, обеспечили еще почти 80-летнее существование гетманского государства, повлияли на все дальнейшее развитие украинского народа и его государственнических традиций, на формирование национальной культуры.
(После смерти Ивана Степановича наука и культура Украины быстро пришли в упадок, большинство украинцев стали неграмотными. Россия, создававшая огнем и мечом крепкое государство, рассматривала Украину только в качестве мостика к Западной Европе. Московское царство, превращаясь в Российскую империю, разнообразными запретами и ущемлениями сумело подчинить Киев политически и экономически. Запорожская Сечь – одна из самых демократичных республик в Европе, очаг украинских вольностей в течение веков, была уничтожена. Даже сам язык Украины оказался под запретом и стал считаться “языком пастухов и свинопасов”. Поэтому можно сказать, что последний поступок гетмана история оправдала…)
Да, Мазепа был хорошим политиком, умеющим своевременно покинуть своего покровителя, чье положение пошатнулось, и перейти на сторону нового, перспективного шефа; умеющим обдумывать и приводить в исполнение свои замыслы втайне, всегда следуя поставленной цели. Но ведь нарушение соглашений власть имущими в те времена было такой же нормой, как и заключение этих соглашений! Не раз предавали украинцев поляки и россияне, турки и татары, да и украинцы часто вынуждены были идти на подобную измену. Видно, не зря любимцем Мазепы был Макиавелли – итальянский политик и писатель конца ХV и начала XVI века, считавший, что ради укрепления государства допустимы любые средства, даже аморальные…
В общем, лучше всего этого человека со многими лицами охарактеризовал К. Рылеев, который искренне считал гетмана великой личностью: “Для Мазепы, кажется, ничего не было священным, кроме цели, к которой стремился…
Хитрость в высочайшей степени, даже самое коварство почитал он средствами, дозволенными на пути к оной…” Целью же этой для Ивана Степановича являлось “восстановление мощной автократичной гетманской власти и строительство державы европейского типа, со сбережением системы казацкого строя”» (50 знаменитых загадок истории Украины. – Харків: Фоліо, 2010).
І ось такий незвичайний чоловік і державний муж, володар, як тоді казали, козацької України, або – Козакії, високоосвічений інтелігент, поліглот, бібліофіл, який мав унікальну бібліотеку, меценат, полководець, політик, державний діяч, поет зрештою (деякі його поезії навіть стали народними піснями, хоча б «Ой горе тій чайці-небозі…»), і раптом…
Ні, ідеальним він, попри все, не був, певні вади таки мав (а хто тоді був без гріха, чи хто тепер без нього?), але поклав своє життя на вівтар служіння Україні, і раптом…
Ні, він був і залишився однією з найсуперечливіших постатей нашої історії, крім прихильників мав багато й ворогів, але позитив у нього завжди перемагав негатив, і раптом…
Раптом серед ночі (бодай і чарівно-місячної) – викрав, як заголосила пані Кочубеїха, її малолітню дщерь…
Та чи могла таке утнути ТАКА людина? І втнути на схилі свого віку, коли вже до чоловіка стає ближчим Господь, а не коханка…
На той час Іван Степанович Мазепа вже 17 років був при булаві і до кінця гетьманства у нього залишалося всього лише чотири роки – останні, найтяжкіші й трагічні. І було йому вже 65 років.
Хоча… Написав «вже» і задумався. Хіба це вік – шістдесят п’ять років? Правда, як на сьогоднішні виміри, а на виміри тих часів такий чоловік у такому поважному віці вже – дід…
І в такому віці – такому, зрештою, статусі – він захопився юним дівчам.
Чи все-таки був правий Поет, який застеріг, що, мовляв, «любви все возрасты покорны»?
«Все возрасты покорны… Все возрасты, все возрасты… Покорны, покорны…»
Гм… «Все возрасты…» Так уже й усі?
Хоча, дива трапляються. Бо хто її збагне, любов? Якщо вона, звичайно, любов. Працюючи над цим романом, коли автор тільки й думав, що про любов (у світлі, звичайно, отого твердження, що «любви все возрасты покорны», а отже, й думав про любов немолодого вже Мазепи і юної дівчини Мотрі Кочубеївни – чи буває така любов?), як з Австралії новина прилетіла. 106-річна (стошестирічна!) довгожителька, якась Марджорі Геммерд, заявила, що вона зустріла любов усього її життя.
До сто шостого року свого життя пані Геммерд ніколи не була замужем і з любов’ю, ясна річ, не зналася. І певна була: якщо Господь пошле їй друге сторіччя, як послав перше, вона і його проживе без любові, не відчуваючи від того аніякої ущербності. Аж тут раптом…
Аж тут раптом закохалася. Вперше за 106 (сто шість!) років свого життя, закохалася в якогось містера Кроуфорда, 73 років. Уявляєте, яка в них вікова різниця? Але й він теж закохався в неї.
І – любов. Як зізналася щаслива жінка – «на все життя». (На яке «усе», коли 106 років вона вже мала?)
Закохані живуть у будинку для людей похилого віку – ще одна новина! – і запевняють, що їхні стосунки – як і почуття – ідеальні.
Гм-гм-гм…
«Ми розчинилися одне в одному, ми в злагоді, як старі друзі», а різниця у віці – 106 років молодій, 73 роки молодому – їм здається, що вона не має значення.
Головне, що в них любов. Головне, що пані Геммерд, проживши 106 років, нарешті зустріла свого судженого, а з ним і любов «на все життя».
От і намагайся після цього збагнути: що ж воно таке, любов? (Ні, ЛЮБОВ!) Годі, годі! Досі це не вдавалося нікому збагнути: а що ж таке любов? І певні, що нікому й не вдасться, бо це – любов. Ні, ЛЮБОВ – і цим все сказано!
А що він за один, Іван Степанович Мазепа? Коханець до останнього дня перебування в цьому світі? Але ж йому тоді можна лише по доброму позаздрити – не кожному випадає таке щастя, таке везіння – кохати дівчат і жінок до кінця свого віку – жагуче й нестримно.
Вперше молодий Мазепа одружився десь приблизно в 1668–1669 роках.
Це тоді, як він вступив на службу до гетьмана Петра Дорошенка. З’явившись у Чигирині (тоді столиця гетьманської України, починаючи з часів Богдана Хмельницького), зазнайомився там і швидко одружився з удовою (дещо старшого від нього віку) Ганною Фридрикевич. Вона була дочкою відомого хмельничанина Семена Половця, полковника білоцерківського (1653–1654, 1656, 1658), згодом генерального обозного (1664) та генерального судді в гетьмана Дорошенка. Тесть був близьким товаришем Дорошенка, тож узявся витягувати зятя на вершину влади – як це й водиться. Власне кажучи, тоді водилося і тепер водиться. Себто шлюб з його дочкою-удовою відкрив Мазепі шлях до влади і значного становища в тогочасній Україні – бо який тесть не витягне зятя, якщо сам займає високу посаду? А Семен Половець, як генеральний суддя, став другою особою в уряді козацької України.