– Винний у тяжкому злочині має бути суворо покараний, щоб іншим неповадно було, – прорекла королева.
– Звісно, покарати зі всією суворістю! Смерть негідникові! – закричали інші жінки. Король підняв руку, закликаючи їх заспокоїтися, і голосно нагадав:
– Я слухатиму тільки одну матінку… То що ж накоїв цей нещасний?
– Сину мій і королю, ви ще не довідалися, що накоїв той негідний злочинець, а вже симпатизуєте йому! – обурилася Бона.
– А ви, ваша величносте, усе розповідаєте про негідника, але досі не сказали, чому так називаєте його.
– Ваша величносте! Я намагаюся розповісти про те, що в княгині Острозької викрали дочку…
– Мабуть, це таки справді мерзенний злочинець, – погодився король. – Хто викрав, напевно, невідомо? Що ж, будемо шукати… Це все?
– До чого ж ви нетерплячі, мій королю! Ім’я викрадача відомо, я навіть назву його…
– Прекрасно, я зрозумів. Згоден з вами, матінко: злочин у наявності, лиходій відомий. Зараз же зберу сейм, там і вирішимо долю негідника. Все?! – і король підвівся, демонструючи відвідувачкам, що розмову закінчено.
Жінки зашуміли, подалися вперед, але тепер уже Бона суворо прикрикнула італійською:
– Smettere!!![22]
Настала тиша.
– Ваша величносте, цей негідник не тільки викрав Олену Острозьку, але й обвінчався з нею, не діставши дозволу опікунів. Тобто всупереч їхній волі. Подумайте, о сину мій і королю, всупереч волі опікунів! Ви один із цих опікунів – тобто негідник виступив проти волі вашої величності.
– Добре, я зрозумів і це, – замислено кивнув Сигізмунд. – Безумовно, і тут мерзотник винний, тому відповість за всією суворістю закону. Але можете нарешті сказати, хто ж він такий?!
Королева обернулася й запитально глянула на Беат.
– Хто він? – нервово й нетерпляче повторив король.
І тоді Беат проскреготала:
– Князь Дмитро Федорович Сангушко.
У кабінеті його королівської величності зависла гробова тиша. Князь Сангушко?! Найчарівніший улюбленець усього двору?… Як таке можливо?!
Нарешті Сигізмунд спробував заперечити:
– Послухайте-но, Беатрис, напевно, сталося прикре непорозуміння. І взагалі, із князем можна домовитися… Наприклад, визнати шлюб недійсним… повернути вам улюблену дочку… Зрештою, зажадати від злочинця компенсації у вигляді грошей або майна!
Але тут зненацька для всіх закричала принцеса Анна:
– Ні, Сангушка варто стратити!!! Знищити без найменшої пощади!!! Він негідник, злочинець, ошуканець, мерзотник!!! Що буде, якщо всі наслідуватимуть його приклад і почнуть викрадати безневинних дівчат для наруги, а тільки собі на потіху?!
– Чуєте, ваша величносте, чого вимагає принцеса? – Очі Беат метали блискавки. – Якщо ви справедливий правитель, то зупините скоєне беззаконня, але якщо…
Не дослухавши, король махнув рукою, демонструючи тим самим, що розмова закінчена, і полишив кабінет.
Слідом за Сигізмундом вибігла заплакана Анна. Ніхто не намагався зупинити її: весь королівський двір знав, що принцеса небайдужа до Сангушка – а тепер вона сама зажадала для цієї людини смерті…
Ніким не зупинена, Анна втекла в палацовий сад, де довго й нестримно ридала, прощаючись із дівочими мріями, яким ніколи не судилося збутися.
* * *
На терміново скликаному сеймі доля Сангушка була вирішена: князя оголосили державним злочинцем, за його голову призначили нагороду.
Ловити втікача спохопилися чимало бажаючих не тільки через запропоновані гроші. Адже тепер нареченим Олени-Єлизавети-Катерини Острозької міг стати саме той, хто виконає волю сейму й короля!..
Такий поворот справи відверто спантеличив Беат. Ситуація помінялася аж ніяк не в кращий бік: замість одного шанувальника в її дочки з’являлася ціла юрба перспективних наречених, відповідно, шанси зберегти сімейні гроші лише для себе танули на очах. Подумки княгиня обурювалася на саму себе, що послухалася поради клятого Папагоді. Звісно, треба було тишком-нишком домовитися із Дмитром Федоровичем!.. Беат спробувала знов сунутися до короля, але Сигізмунд більше не хотів слухати її.
Зі свого боку і принцеса Анна, охолонувши, подумала про те, щоб просити брата про помилування для князя. Але так і не наважившись знов постати перед королем, замкнулася у своїй кімнаті, де безупинно молилася й ридма ридала.
Дивлячись на сестрині страждання, Катаржина сама попросила його величність короля Сигізмунда ІІ Августа повторно скликати сейм, щоб замінити страту майновою і грошовою компенсацією постраждалій стороні. Що зрештою й було зроблено.
Але надто пізно: за порадою Василя Костянтиновича Дмитро Федорович разом з молодою дружиною втік чи то в Чехію, чи то в Моравію. Оскільки полювання на нього вже почалося, королівські гінці просто не встигали сповістити всіх про перегляд вироку. Тим паче, гінці не могли дістатися за кордони Польщі…
Сангушко був приречений.
Глава 3
Розправа
Село Лиски-над-Лабою неподалік Рудницького замку, Богемія, 2 лютого 1554 року
Ніщо не передвіщало прийдешнього лиха. Усе почалося менш ніж за годину перед світанком, коли пронизливий крижаний дощ вщухнув, а небо затягнуло сизими хмарами. Від яскравого блиску місяця й зірок не залишилося й сліду. Навколишній світ буквально потонув у мороці.
На заїжджому дворі було тихо і спокійно. Челядники тільки-но почали прокидатися, струшуючи залишки сну й поступово збираючись із силами, щоб відправитися хто на кухню розводити вогонь, хто на двір годувати худобу та іншу живність. Саме тоді у двері затишної маленької кімнатки на другому поверсі, де зупинилася князівська пара, тихо постукали. Стривожений князь Сангушко різко підхопився з ліжка й кинувся відчиняти, але перед цим про всякий випадок нервово поцікавився:
– Хто там?
– Це я, Анджей, – пролунало з-за дверей. – Ваша милосте, відчиніть, мені необхідно сказати вам щось надзвичайно важливе.
Дмитро Федорович миттю вислизнув у коридор, але відразу завбачливо зачинив за собою вхідні двері. Тут його справді чекав охоронець Анджей, світловолосий, високий і могутній хлопець років двадцяти семи. Зараз у його великих карих очах читалися одночасно повага й переляк.
– Навіщо будити мене так рано? – накинувся на охоронця Дмитро Федорович.
– Княже, мені здається…
– Якого греця тобі там здається?! Ти ж знаєш, що княгині потрібен спокій! – роздратовано перебив служника Сангушко.
– Пане, мені здається, що нас вистежили люди Зборовського, – боязко повторив служник.
– Чого ти це вирішив? – князь миттю посерйознішав.
– Учора пізно ввечері, коли ми саме закінчували вечеряти, на наш заїжджалий двір прибули двоє підозрілих чоловіків. Вони обережно спостерігали за нами на відстані, потім підкликали хлопчиська-служника і щось у нього довго розпитували.
– Може, це просто місцеві жителі, охочі до новин? – з надією припустив Дмитро Федорович.
– Ні… Пішовши за ними, я довідався, що в ялиннику в них заховані коні. Тоді я повернувся на заїжджалий двір, осідлав коня й кинувся навздогін, але пустився цей клятий дощ. Ех, і до чого ж дивовижна земля Богемська: чи бачив хтось, щоб посеред зими отакий дощ ішов!..
– І що ж далі? – перервав нарікання охоронця князь.
– Ну так, ваша милосте, далі… Я ледь розбирав сліди, незабаром збився зі шляху й повернувся назад на заїжджалий двір. Тут знайшов служника-хлопчиська і як міг, розпитав його про дивних відвідувачів. Той розповів, що незнайомці повідали про жахливого державного злочинця, що начебто зупинився тут, на заїжджалому дворі. Згадували Зборовського. Я думаю, йдеться про вас, мій пане… За вашу голову оголошено величезну нагороду – двісті золотих червінців.
– І як ти вчинив далі? – сумно спитав Дмитро Федорович.
– Замкнув хлопчиська в прикомірку й відразу ж до вас кинувся.
Нічого не відповівши, Дмитро Федорович повернувся в кімнату, спочатку кинувся до розчахнутого вікна, але, трохи подумавши, попрямував до сусіднього – прикритого віконницями. Відтіля обережно, через шпарини оглянув прилеглу територію. З вікна другого поверху відкривався прекрасний краєвид на вулицю: звідси як на долоні проглядалася більша частина центральної площі Лисок-над-Лабою. Поки все тихо… Князь дещо заспокоївся й звернувся до охоронця:
– Спасибі, Анджею, ти все зробив правильно. Терміново буди інших, нехай збирають речі, сідлають коней. Ми відправляємося в дорогу.
Анджей негайно побіг виконувати доручення Сангушка. Незабаром речі були зібрані, коні осідлані. Тоді в очікуванні сигналу на від’їзд служники вирішили трохи підкріпитися. Трапеза була в самому розпалі, коли до них приєдналися князь із княгинею.
Дмитро Федорович був одягнений у жупан і дорогий дорожній кунтуш,[23] прикрашений великими ґудзиками-самоцвітами й облямований соболями, на ногах князя красувалися м’які сап’янові чобітки. Княгиня також вдяглася по-чоловічому й стала схожою не на тендітну молоду жінку, а на витонченого хлопця-пажа. Однак подружня пара навіть не встигла приступити до їжі, коли в трактир увірвався один з козаків і з порога загорлав:
– Вони незабаром будуть тут! Треба їхати!
Анджей підскочив на місці.
Дмитро Федорович завмер із чашею в руці й, судомно ковтнувши, ледве вичавив із себе:
– Хто?…
– Зборовський і його люди!
– Прокляття!!! – скрикнув Сангушко.
Олена придушено зойкнула й заплакала. Дмитро Федорович ніжно обійняв княгиню, дбайливо обтер сльози з її щік і ласкаво зашепотів на вушко:
– Не бійся, кохана моя дружинонько, все минеться. Для нас головне – до замку дістатися, там ми будемо в безпеці…
Олена поступово заспокоїлася. Щоб не налякати її ще сильніше, князь звернувся до старого служника:
– Остапе, бери всю охорону і негайно доправ княгиню й Марисю в замок.
Наостанок міцно поцілував дружину, підштовхнув її до виходу й крикнув на прощання:
– Їдь спокійно, кохана! Зустрінемося в замку!
Княгиня під охороною служників терміново відбула, із князем же залишився сам лише Анджей. Попереджені охоронцем, трактирні челядники забралися геть від гріха подалі.
За деякий час іззовні долинув потужний тупіт копит. Анджей кинувся до вікна, але одразу ж відсахнувся.
– Пане, вони вже тут…
– Не бійся, Анджею! Нехай заходять, ми їх затримаємо.
– Навряд чи, – приречено мотнув головою челядник. – Надто вже їх багато.
Тепер до вікна підійшов Дмитро Федорович і побачив, що по дорозі до трактиру щодуху нісся загін: з півтора десятка вершників на чолі з Мартином Зборовським, за ними на пристойній відстані бігла мало не сотня міцних селян, озброєних першим-ліпшим господарським інвентарем, що підвернувся під руку: сокирами, вилами, ціпами, а то й просто дрючками. Окремо трималися ще з десяток вершників імперської кінноти.
– Швидше до входу! – закричав Дмитро Федорович. – Тягни меблі до дверей, це хоча б трохи затримає їх!
Разом з Анджеєм князь перевернув найбільший стіл, і вони спробували забарикадуватися. Однак тут стривожені трактирні челядники висунулися з кухні й завмерли, мовчки притулившись до стін, кидаючи здивовані погляди то на князя з його охоронцем, то на двері.
– А вам що тут потрібно?! – заревів розлючений Сангушко. – Сказано ж було, забирайтеся звідси по-доброму…
Зненацька з’явився господар закладу – пузатий трактирник і забелькотів:
– Шановний пане, що таке ви робите?…
– Там грабіжники!!! Розбійники!!! – гаркнув молодий князь. – Допоможи підперти двері! Або хочеш, щоб негідники увірвалися зараз сюди?!
– Ні-і-і… Я-а-а… Ме-е-е… – трактирник був украй здивований. – Ви впевнені, пане, що там лиходії?
– Так!!! Упевнений!!! За дверима розбійники й убивці!!!
– А якщо ви помиляєтеся, пане?… – не вгамовувався хазяїн.
– Тобі, торгашеві, докази потрібні?! Тоді відкрий їм, вони миттю порубають тебе на капусту, а майно твоє розтягнуть! – підтримав свого пана Анджей. Трактирник не знайшов, що відповісти. У цю мить люди Зборовського забарабанили у двері ззовні.
– У нас закрито! – заволав хазяїн, водночас задкуючи до кухні, що здавалась йому рятівною.
– Та не може бути! – долетів через двері нахабний нетерплячий вигук, після чого пролунала команда: – Налягайте потужніше, хлопці! Ламайте кляті двері, якщо потрібно!
– Чув? – Дмитро Федорович штовхнув у бік трактирника. – Я ж казав, що це розбійники!..
У двері знову вдарили, але не надто сильно. Потім після невеликої паузи вдарили дуже потужно, від чого затріщали зламані дошки. Втім, двері все-таки встояли.
– Агов, припиніть зараз же! – істерично заверещав трактирник.
Чергового удару не було. Ззовні не дуже голосно переговорювалися, тому слів було не розібрати. Користуючись цим, Дмитро Федорович подав знак челядникам, щоб вони продовжили підтягувати до дверей меблі.
– Відчиняйте негайно! – раптом пролунав ззовні голос самого пана Мартина Зборовського.
– Забирайтеся!!! Ми сьогодні не працюємо!.. – відчайдушно заволав хазяїн. За дверима знов почали радитися, потім відтіля долинув незнайомий грізний голос:
– Іменем імператора Фердинанда, в особі представника імператорської влади гейтмана Матеса Вахтеля, відкрийте негайно! Ми, рихтар Адам Кухта, а також кат Матей Зоуфалий, прибули сюди заарештувати і стратити найнебезпечнішого державного злочинця. Нам повідомили, що він ховається у вашому трактирі. Відкрийте, й окрім цього негідника, ми нікого не чіпатимемо! А якщо допоможете нам, то ще й грошенят заробите…
– А хто мені заплатить?! – поцікавився трактирник.
– Імперська скарбниця, – відповів війт.[24]
Злодійкувато озирнувшись на князя Дмитра Федоровича, хазяїн засичав:
– Представникові імператорської влади я не можу не підкоритися… Атож, я просто зобов’язаний підкоритися!!! Доведеться відкрити…
– Бреше він усе, не бачити тобі казенних грошей, – відмахнувся Анджей. – Безсовісно бреше!.. Хто відповідає за законність усього того неподобства, що тут і зараз коїться: староста, війт, кат?!
Але хазяїн трактиру явно вагався.
– А може, ви все-таки розбійники? – звернувся він до небезпечних постояльців, водночас боязко позираючи на двері.
– Я – Литовський князь, їду в Рудницький замок на запрошення його світлості пана Яна Амора Тарновського. Чув про такого? – проревів Сангушко.
Трактирник прикусив язика. Тоді князь видобув зі шкіряного мішечка на поясі десяток золотих монет і тихо зашепотів товстунові на вухо, попутно сунувши гроші йому в руки:
– Послухай-но, добра людино, допоможи нам вийти звідси непомітно, от і все, чого ми просимо.
У цей час із вулиці долинула бадьора команда:
– Налягай!
Двері жалісливо затріщали. Трактирник з жахом подивився у бік входу, потім тихо зашепотів, пришльопуючи товстими губами:
– Там, у підвалі, є таємна кімнатка, через неї можна вийти на сусідній двір. Скоріше!..
Така раптова зміна в поведінці трактирника здалася Анджею підозрілою, однак вибирати не доводилося. Не роздумуючи, князь та охоронець кинулися слідом за ним. Хазяїн же на ходу підхопив і запалив свічковий недогарок, після чого спустився в курний сирий підвал.
– Он де ваш порятунок, – товстун махнув рукою на маленькі дверцята в стіні. – Там дуже тісно, тому туди увійде тільки хтось один.
– Ви йдіть, ваша милосте, а я їх тут затримаю, – не роздумуючи, мовив Анджей.
– Стривай, стривай-но… – почав князь, одразу второпавши, що при наявності виходу в сусідній двір розмір приміщення за дверцятами не має особливого значення. Однак трактирник грубо перебив їх, вигукнувши:
– Один нехай іде далі, а інший залишиться тут! Ви ж чули, що війт Кухта обіцяв нікого не чіпати?
– Спасибі тобі! – щиро подякував йому Дмитро Федорович і кинувся в рятівну лазівку. Трактирник спробував зачинити за ним дверцята, однак величезні сильні руки охоронця відіпхнули його убік.