Сповнений цих мудрих фантазій, я став поводитися так, що мене зрештою вигнали, але добився я цього не без зусиль. Якось увечері, коли я повернувся, метрдотель повідомив мене від імені графа, що мене відпускають на всі чотири вітри. Саме цього мені й потрібно було, оскільки, мимоволі відчуваючи всю безглуздість своєї поведінки, я тепер міг звинувачувати інших у несправедливості й невдячності, розраховуючи таким чином скласти на них власну провину і виправдати у своїх очах рішення, ухвалене нібито з потреби. Від імені графа де Фавріа мене попросили, щоб наступного ранку, перш ніж їхати, я зайшов переговорити з ним. Бачачи, що я геть здурів і можу не виконати й цього, метрдотель вручив мені деяку суму грошей, якої я, безперечно, не заслужив, бо мені не призначили певної платні, не маючи наміру надовго залишати мене в лакеях.
Граф де Фавріа, дарма що був молодий і легковажний, мав зі мною із цього приводу дуже серйозну і, візьму на себе сміливість сказати, дуже ласкаву розмову. Описавши у зворушливих і втішних для мене висловах турботи свого дядька й наміри свого діда, він живо змалював мені все, що я втрачаю, поспішаючи назустріч своїй загибелі, і запропонував мені примирення, вимагаючи від мене єдиного – покласти край дружбі з цим маленьким негідником.
Було очевидно, що він говорить усе це не від свого імені, і я, незважаючи на своє безглузде засліплення, відчув усю доброту мого старого благодійника і був украй зворушений. Але ця дорога моєму серцю подорож остаточно посіла мою уяву, і вже ніщо не могло здолати її привабливої сили. Я був у нестямі. Набравшись упертості, черствості й гордості, я зарозуміло відповів, що мене вигнано, я це прийняв, тепер уже не час змінювати рішення і, хоч би що трапилося зі мною в житті, я твердо вирішив, що ніколи не дозволю виганяти себе двічі з одного будинку. Тоді цей молодий чоловік у справедливому обуренні назвав мене так, як я цього заслужив, за плечі виштовхав мене зі своєї кімнати і гримнув за мною дверима. Але я пішов тріумфуючи, ніби здобув найбільшу перемогу, і з остраху, що мені доведеться витримати другу битву, утік як негідник, не подякувавши панові абату за його доброту.
Аби зрозуміти всю силу мого божевілля в ту хвилину, треба знати, до якої міри моє серце здатне спалахувати через дрібниці і з якою силою заволодіває моєю уявою предмет, що захоплює її, хоч яким би нікчемним він був. Найбезглуздіші, найлегковажніші, найхимерніші плани підтримують у такі хвилини мою улюблену ідею і переконують у її здійснимості. Хто повірить, що в дев’ятнадцять років можна будувати все своє майбутнє на якійсь порожній склянці? Тож послухайте!
Абат де Гувон за кілька тижнів до цього подарував мені Геронів водограй,[35] дуже гарний, від якого я був у захваті. Постійно приводячи його в дію і не припиняючи говорити про нашу подорож, ми з мудрим Баклем вирішили, що цей водограй може допомогти нашій подорожі і сприяти її тривалості.
Чи є на світі щось цікавіше за Геронів водограй? Ми звели будівлю нашого майбутнього благополуччя на цій основі. У кожному селі ми почнемо збирати селян навколо нашого водограю, і тоді обіди й усякі смачні страви посиплються на нас тим щедріше, що, на наше переконання, їжа нічого не коштує тим, хто її збирає, і якщо ці люди не біжать наввипередки годувати всіх перехожих, то з їхнього боку це звичайна скнарість. Ми уявляли, що повсюди стрічатимемо лише бенкети та весілля, і розраховували, що, не витрачаючи нічого, окрім повітря зі своїх легень і води з водограю, зможемо за допомогою його дійти з П’ємонта у Савойю, у Францію і куди завгодно. Ми без кінця планували наші подорожі, і якщо збиралися прямувати спершу на північ, то радше задля втіхи зробити перехід через Альпи, ніж передбачаючи необхідність де-небудь зупинитися.
Такий був план, з яким я виступив у похід, без жалю покинувши свого покровителя, наставника, заняття, надії і майже забезпечене майбутнє, для того щоб почати життя справжнього мандрівця. Прощавай, столице, прощай, придворний блиск, честолюбство, кохання, красуні і незвичайні пригоди, сподівання яких торік привело мене сюди! Я вирушаю в дорогу зі своїм водограєм і з другом Баклем, з напівпорожнім гаманцем, але із серцем, сповненим радості, і думаючи лише про те, щоб тішитися щастям мандрівного життя, мрія про яке поклала край моїм блискучим задумам.
Я зробив цю дивну подорож майже так само приємно, як і сподівався, але не зовсім так, як нам гадалося. Хоча наш водограй і розважав якусь часинку хазяйок і служниць у шинках, вони все-таки брали з нас плату. Але це нас анітрохи не бентежило, і ми розраховували скористатися водограєм аж тоді, коли зовсім забракне грошей. Прикрий випадок позбавив нас клопоту: біля Брамана водограй розбився, і саме вчасно, бо ми обидва відчували, не наважуючись у цьому признатися, що він почав нам набридати. Ця пригода додала нам ще більше веселощів, і ми від душі реготали зі своєї легковажності, згадуючи, як ми геть забули про те, що наш одяг і черевики зносяться, і думали, що за допомогою нашого водограю зможемо поповнити свій гардероб. Ми продовжували свою подорож так само весело, як і почали, але стали дещо пряміше рухатися до мети, до якої підштовхував нас помітно схудлий гаманець.
У Шамбері я почав замислюватися, але не про свій безглуздий вчинок, бо, як ніхто, умів швидко знаходити примирення з власним минулим, а про той прийом, що чекав на мене у пані де Варенс, оскільки своєю домівкою я вважав саме її дім. Я писав їй про те, що вступив на службу до графа Гувона, вона знала, як там зі мною поводились, і, радіючи за мене, дала мені кілька слушних порад щодо того, як я повинен відповідати на добре ставлення до себе. Вона вважала моє щастя забезпеченим, якщо тільки я сам з власної вини не зруйную його. Що ж вона скаже, побачивши мене у себе? Мені й на думку не спадало, що вона може не пустити мене на поріг, але я побоювався, що завдав їй прикрощів, боявся її докорів, гірших для мене, ніж злидні. Я вирішив стерпіти все мовчки і зробити все можливе, щоб розрадити її. У цілому світі бачив я тепер тільки її: життя без її ласки здавалося мені неможливим.
Та найбільше мене турбував мій супутник: я не хотів обтяжувати пані де Варенс піклуванням ще й про нього, але боявся, що мені нелегко буде спекатися його. Я підготував нашу розлуку, виявивши до нього холодність в останній день. Цей дивак чудово зрозумів мене; він був божевільним, але не дурнем. Я думав, що він засмутиться моєю непостійністю, але помилився – мого товариша Бакля ніщо не могло засмутити. Тільки-но ми увійшли в Ансі, як він сказав мені: «Ось ти і вдома», поцілував мене на прощання, крутнувся на одній нозі і зник. Я більше ніколи нічого не чув про нього. Наше знайомство і дружба тривали близько шести тижнів, але наслідки їх триватимуть усе моє життя.
Як калатало моє серце, коли я підходив до будинку пані де Варенс! Ноги мені підломлювались, в очах потемніло, я нічого не бачив, нічого не чув і нікого б не впізнав. Я мусив кілька разів зупинитися, щоб перевести дух і трохи оговтатись. Невже страх не дістати допомоги, якої я потребував, змушував мене так хвилюватись? Але хіба може в моєму віці страх перед голодною смертю викликати таку тривогу? Ні, ні, з усією чесністю і гордістю мушу сказати, що ніколи в житті серцем моїм не керувала користь, так само як і бідність нездатна була змусити його стискатися від страху. Протягом усього свого життя, мінливого і багатого на незгоди, часто залишаючись без притулку і шматка хліба, я завжди був однаково байдужий і до багатства, і до злиднів. У разі потреби я міг би стати злодієм чи жебраком, але ніколи б не засмучувався через те, що дійшов до крайньої межі. Мало хто зазнав стільки страждань, як я, мало хто пролив у своєму житті стільки сліз, але жодного разу бідність чи страх перед нею не вирвали у мене ані зітхання, ані сльозинки. Попри мінливості долі, душа моя знала справжні радість і горе, які не залежать від добробуту; і я відчував себе найнещаснішим із смертних саме в той час, коли нічого необхідного не потребував.
Ледве я став перед очима пані де Варенс, як вигляд її мене заспокоїв. Я затремтів, почувши перший звук її голосу, кинувся до її ніг і в пориві щирої радості припав устами до її руки. Не знаю, чи встигла вона отримати звістку про мене, але я помітив на її обличчі мало здивування і не побачив ніякого горя. «Бідний хлопчику! – ніжно сказала вона мені. – Ось ти й повернувся. Я добре знала, що ти надто молодий для такої подорожі, і дуже рада, що вона принаймні не так погано скінчилася, як я боялася». Потім вона змусила мене розповісти мою недовгу історію, і я переповів її, нічого не приховуючи, змовчавши лише про деякі подробиці, але щодо решти не щадив себе і не намагався виправдатись.
Постало питання, куди мене помістити. Вона порадилася зі своєю покоївкою. Під час цього обговорення я затамував подих; але, почувши, що житиму в її будинку, я насилу міг стримати радість. Бачачи, як вузлик з моїми речами переносять до призначеної мені кімнати, я відчув майже те саме, що відчував Сен-Пре,[36] коли його екіпаж ставили у повітку пані де Вольмар.[37] До всього я мав приємність дізнатися, що ця ласка не буде тимчасовою, бо в ту хвилину, коли мене вважали зайнятим чимось іншим, я почув, як вона сказала: «Хай говорять, що хочуть, але якщо Провидіння знову привело його до мене, я його вже не залишу».
І ось нарешті я оселився у неї. Проте ще не тієї миті почалися найщасливіші дні мого життя; хоча моє оселення у пані де Варенс і підготувало їх. Хоча серцева чутливість, що дає нам змогу знаходити насолоду в нас самих, – дар природи, а може, й продукт організації, вона потребує певних умов, щоб розвиватися. Без таких сприятливих умов людина, чутлива від народження, нічого не відчує і помре, так і не пізнавши свого єства. Майже таким був я доти і таким, мабуть, залишився б назавжди, якби ніколи не знав пані де Варенс чи якби, навіть пізнавши її, не прожив поряд з нею так довго, що набув солодкої звички до ніжних почуттів, які вона у мене збудила. Наважуся стверджувати, що той, хто визнає лише чуттєве кохання, не пережив ще найсолодшого, що є в житті. Я знаю інше почуття, можливо, не таке бурхливе, але в тисячу разів прекрасніше. Воно іноді поєднується з коханням, але часто живе й окремо від нього. Це почуття не тільки дружба – воно пристрасніше, ніжніше, і я не уявляю, щоб його можна було відчути до істоти тієї самої статі; принаймні я був таким другом, яким рідко буває людина, але ніколи не зазнавав такого почуття до своїх друзів. Усе це неясно, але з’ясується згодом, бо по-справжньому описати почуття можна лише в його виявах.
Пані де Варенс жила в старому, але досить великому будинку, де була простора запасна кімната, що правила їй за вітальню. У ній мене й оселили. Вікнами вона виходила у провулок, у якому, як я згадував, ми вперше зустрілися і де, за струмком і садами, видніли поля. Цей краєвид не міг залишити байдужим юного мешканця кімнати. Вперше після Боссе у мене була зелень перед вікнами. Завжди замурований у стінах, я бачив перед собою тільки дахи та сірі вулиці. Якою ж солодкою здалася мені ця нова для мене картина! Вона ще дужче посилила мою схильність до ніжності. У цьому чарівному пейзажі я бачив ще одне з благодіянь моєї милої господині: мені здавалося, що вона зробила це навмисно для мене. У мріях я спокійно линув за місто разом з нею, бачив її всюди серед маєва квітів і зелені, її чарівність зливалася в моїх очах з чарівністю весни. Моє серце, до цього часу обмежене, відчуло себе привільно на цих просторах, мені легше дихалося серед дерев.
У пані де Варенс не було тієї пишноти, яку я бачив у Турині, але у неї панувала охайність, благопристойність і той патріархальний достаток, який ніколи не переходить у розкіш. У неї було мало срібного посуду, зовсім не було фарфору, на кухні не готувалася дичина, а в льосі не зберігалися закордонні вина, але і в тому і в тому приміщенні було досить припасів, щоб нагодувати кого завгодно, і у фаянсових чашках подавалася чудова кава. Хоч би хто заходив навідати її, його завжди запрошували пообідати разом з нею або у неї в будинку, і жоден робітник, посильний чи подорожній не пішов од неї, не попоївши чи не попивши. Її прислуга складалася з покоївки, досить миловидної дівчини на ім’я Мерсере, уродженки Фрібура;[38] лакея з її рідних країв, котрого звали Клод Ане – про нього буде мова попереду; куховарки та двох носіїв, які приходили лише тоді, коли вона йшла в гості, що, втім, бувало нечасто. Ось на що витрачалися дві тисячі ліврів ренти, але й ці невеликі доходи, за вмілого використання, покрили б усі витрати в країні, де земля родюча, а гроші – рідкість. На жаль, ощадливість ніколи не належала до її чеснот: вона залізала в борги, розплачувалася, гроші як приходили до неї, так і йшли від неї.
Її домашнє життя було саме таким, яке запровадив би я сам: можна уявити, з яким задоволенням я його дотримував. Мені не подобалося лише подовгу просиджувати за столом. Вона погано переносила перший запах супу та інших страв, він доводив її майже до непритомності, і напад огиди минав не скоро. Потроху вона давала собі раду, починала розмовляти, але нічого не їла. І лише через півгодини куштувала перший шматочок. За такий час я тричі устиг би пообідати, моя трапеза закінчувалася задовго до того, як вона лише починала свою. За компанію я знову починав їсти, тож їв за двох, і це мені не вадило. Я тим дужче віддавався солодкому почуттю достатку, яке переживав поруч з нею, що до цього достатку не домішувалося найменшої тривоги про засоби для його підтримання. Ще не будучи цілком посвячений у її справи, я думав, що вона завжди зможе жити так, як живе тепер. Згодом я мав у її будинку ті самі радості життя, але, краще знаючи реальний стан справ і бачачи, що витрати перевищують доходи, вже не міг тішитися ними з колишнім спокоєм. Передбачливість завжди отруювала мені втіху. Даремно я заглядав у майбутнє, я ніколи не міг уникнути його.
З першого ж дня між нами запанувала найніжніша невимушеність, і такою вона залишалася до кінця її життя. Вона називала мене «маленький», я звав її «матуся», і ми назавжди залишилися одне для одного «маленьким» і «матусею», навіть коли час майже стер різницю в нашому віці. Я вважаю, що ці два імені чудово передають стиль і простоту нашого ставлення одне до одного і особливо наших сердечних стосунків. Вона була для мене найніжнішою матір’ю, що ніколи не шукала втіхи для себе, а завжди дбала про моє благо. До моєї ж власної прихильності хоча й домішувалася чуттєвість, але не змінювала її природи, а лише робила її ще вишуканішою, оп’яняючи мене усвідомленням молодості і краси моєї матусі, яку мені приємно було пестити. Я кажу «пестити» в буквальному розумінні, бо вона не шкодувала для мене поцілунків і найніжніших материнських пестощів, і мені ніколи не спадало на думку зловживати ними. Читач зауважить, що врешті-решт ми перейшли до стосунків дещо інших, – згоден, але треба почекати, я не можу розповісти все одразу.
Мить нашої першої зустрічі залишилася єдиною воістину пристрасною хвилиною, та й викликане було моє хвилювання здивуванням. Мої нескромні погляди ніколи не проникали під її шийну хусточку, хоча ледь прихована округлість у цьому місці могла б привернути мою увагу. Не відчуваючи поруч з нею ні поривів, ані бажань, я перебував у чудовому спокої і тішився сам не знаючи чим. Я прожив би так усе своє життя і навіть вічність, не нудьгуючи жодної миті. З нею однією я ніколи не почував тієї сухості в розмові, яка перетворює для мене на тортури обов’язок підтримувати її. Наші розмови на самоті були не розмовами, а радше невичерпною балаканиною, припинити яку могло лише чиєсь втручання. Тепер уже не треба було змушувати мене говорити, – радше, треба було просити мене помовчати. Обмірковуючи свої плани, вона часто впадала у мрійливість. Що ж! Я дозволяв їй мріяти, замовкав і, споглядаючи її, був найщасливішим зі смертних. У мене була ще одна дуже дивна звичка. Не домагаючись від неї особливих пестощів наодинці, я, проте, невпинно шукав їх і тішився ними з пристрастю, що переходила в лють, коли надокучливі люди порушували їх. Тільки-но хтось заходив, чоловік чи жінка – байдуже, я невдоволено йшов геть, не бажаючи залишатися з нею при сторонніх. Я йшов до її передпокою лічити хвилини, тисячу разів проклинаючи цих щоденних відвідувачів і не розуміючи, про що вони можуть так довго говорити з нею, коли у мене самого залишалося стільки недомовленого.