Так витрачався на дурниці найдорогоцінніший час мого дитинства, поки було вирішено, куди мене прилаштувати. Після довгих розмов про необхідність дати хід моїм природним схильностям, вибір було зроблено на користь того, що найменше їм відповідало, і мене помістили до пана Масрона, міського секретаря суду, щоб я вивчився у нього, за словами дядька Бернара, корисного ремесла крючкотвора. Це слівце мені страшенно не подобалося; надія заробляти гроші не в надто гідний спосіб дуже слабо тішила мій гордий дух. Саме заняття здавалося мені нестерпно нудним. Необхідність сидіти на місці й підкорятися довершили мою огиду до нього, і я входив до контори із жахом, що зростав з кожним днем. Масрон, зі свого боку, був незадоволений мною, ставився до мене з презирством, без кінця дорікав мені у млявості, дурості і повторював, що дядько запевняв його, ніби я «вмію все», а насправді я не вмію нічого, що йому обіцяли гарного хлопця, а прислали віслюка. Нарешті мене з ганьбою вигнали з контори за тупість, і клерки Масрона заявили, що я придатний лише для роботи напилком.
Так і визначилося моє покликання. Мене віддали в учні, але не до годинникаря, а до гравера. Зневага секретаря мене вкрай принизила, і я підкорився без нарікань. Мій новий хазяїн, пан Дюкомен, був молодий, грубий і жорстокий; цій людині вдалося дуже швидко остаточно затьмарити яскравість мого дитинства, огрубити мій привітний і жвавий характер і звести мене, морально і матеріально, до мого справжнього стану підмайстра. Латина, античність, історія були надовго забуті, я вже і не згадував про існування римлян. Коли я відвідував батька, він не впізнавав у мені свого кумира, я вже не був галантним Жан-Жаком з дамами і добре розумів, що пастор Ламберсьє та його сестра тепер не впізнали б у мені свого учня. Мені соромно було стати перед ними, і з тих пір я їх більше не бачив. Найпорочніші схильності і низькі пустощі змінили мої колишні забави. Незважаючи на порядне виховання, в мені, мабуть, були сильні й погані схильності, бо моє падіння відбулося швидко і без зусиль. Ніколи ще скоростиглий Цезар не ставав так стрімко Ларідоном.[21]
Само по собі ремесло мене не відштовхувало: я любив малювання, і робота різцем мені теж подобалась. У годинниковому ремеслі від гравера не вимагається великих талантів, і я сподівався швидко добитися досконалості. Можливо, я його і досягнув би, якби грубість хазяїна й надмірне примушення не відвертали мене від праці. Я відбирав у неї час, використовуючи його на такі самі заняття, але які мали для мене привабливість свободи. Я гравіював медальки для ігор з товаришами і рицарські ордени. Хазяїн застав мене за цією підпільною роботою і побив, звинувативши в тому, що я намагався підробляти монети, позаяк наші медалі прикрашалися гербом республіки. Можу присягнутися, що я й не думав про фальшиві гроші і ще менше – про справжні. Я куди краще знав, як робити римські аси,[22] ніж монети у три су.
Тиранія хазяїна зробила для мене нестерпною працю, яку я міг полюбити, і обдарувала мене такими ненависними мені пороками, як брехливість, неробство і злодійство. Ніщо так добре не вказує мені на відмінність між синівською залежністю і рабською підлеглістю, як спогад про те, як дуже змінився я у той час. З природи боязкий і соромливий, я завжди був особливо далекий від такого пороку, як безсоромність; але досі я мав чесну свободу, яка лише поступово обмежувалася і врешті-решт зникла зовсім. Я був сміливий у батьківському домі, вільний у Ламберсьє, скромний у дядька; у свого хазяїна я став боязливий і перетворився на зіпсуту дитину. Звикши до рівності зі старшими у побуті, до доступності будь-яких задоволень, до можливості пригощатися будь-якою стравою за столом і висловлювати будь-які бажання – одне слово, виявляти відкрито будь-які порухи свого серця, міркуйте самі, чим я став у домі, де не смів і рота відкрити, де треба було виходити з-за столу після першої страви й покидати кімнату, як тільки в ній мені не було чого робити, де образ свободи хазяїна та його компаньйонів лише посилював тяжкість моєї підлеглості, де в розмовах на добре відомі мені теми я не наважувався промовити й слова і де, нарешті, все, що я бачив, ставало предметом бажань для мого серця лише тому, що я був усього позбавлений. Прощавайте, достаток, веселість і влучні слівця, що позбавляли мене колись покарань.
Не можу без сміху згадувати, як одного вечора батько відіслав мене спати без вечері за якусь витівку. Проходячи через кухню зі своєю скорботною хлібною шкориночкою, я побачив і почув нюхом смаженину на рожні. Рідні сиділи навколо вогнища, мені треба було попрощатися з усіма. Обійшовши всіх, я кинув крадькома погляд і на смаженину, що так привітно і так чудово пахла, не стримався і, уклонившись і їй, жалібно сказав: «Прощавай, смаженино!» Моя наївна витівка здалася такою милою, що мені дозволили залишитися. Можливо, і в хазяїна вона мала б не менший успіх, але вона просто не прийшла мені до голови, чи я не посмів би промовити такі слова.
Ось як я навчився мовчки заздрити, таїтися, прикидатися, брехати і, нарешті, красти, чого раніше мені й на думку не спадало і від чого з того часу я не можу остаточно вилікуватися. Заздрість і безсилля завжди до злодійства й ведуть. Ось чому всі лакеї – шахраї, а підмайстри змушені ставати такими; але, досягнувши спокійного становища і діставши змогу вільно користуватися всім, що вони бачать, останні з роками втрачають цю ганебну схильність. Мені не припало на долю цього щастя, тому я не міг скористатися його перевагою.
Майже завжди зробити перший крок назустріч злу змушують дітей збочені добрі почуття. Незважаючи на нестатки й постійні спокуси, я більше року залишався у свого хазяїна, не наважуючись красти навіть їстівного. Свою першу крадіжку я скоїв з послужливості, але вона відчинила двері іншим, що не мали вже таких похвальних мотивів. Ось як це трапилося.
У мого хазяїна був компаньйон, такий собі Верра, чий будинок, по сусідству від майстерні, був оточений великим садом, у якому вирощувалася чудова спаржа. Верра потребував коштів і, щоб роздобути грошей на обіди, йому спало на думку красти у своєї матері молоду спаржу на продаж. А що він не бажав ризикувати сам і був не надто спритний, то вибрав для цієї справи мене. Після попередніх улещувань з його боку, які привернули мене тим швидше, що я не розумів їх мети, він виклав мені свою затію так, ніби вона щойно прийшла йому до голови. Я сперечався, він наполягав. Я ніколи не вмів протистояти ласкавому поводженню і здався. Щоранку я тягав цю прекрасну спаржу і відносив її на ринкову площу, де яка-небудь добра жінка, здогадавшись, що спаржа крадена, і назвавши мене злодюжкою, змушувала поступитися ціною. Злякавшися, я брав те, що вона мені пропонувала, і відносив панові Верра. Гроші стрімко перетворювалися на обід, який я й постачав, а поїдали Верра з товаришем, а я вдовольнявся їх недоїдками, і ніколи мені не перепадало навіть вина.
Ці маневри тривали багато днів, і мені навіть на думку не спадало обікрасти злодія і стягнути на свою користь частину доходу від спаржі. Я шахраював з цілковитою відданістю, лише роблячи послугу тому, хто мене про неї просив. Та якби мене спіймали, скільки стусанів, лайливих слів і яке жорстоке поводження спіткали б мене! Негідник звалив би провину на мене одного, і йому повірили б, а мене покарали б подвійно за те, що я насмілився його звинувачувати. Він був компаньйоном, а я – всього лише підмайстром! Так сильний і винуватий завжди рятується за рахунок слабкого й невинного.
Отже, я дізнався, що красти не так уже й страшно, як я думав, і незабаром почав добувати урок зі своєї науки так ревно, що ніщо з того, чого я бажав, не залишалося в безпеці. У хазяїна мене не так вже погано годували, і помірність мені була нестерпна лише з огляду на його власну нестриманість. Звичай випроваджувати з-за столу хлопців саме тоді, коли подавалися найспокусливіші страви, здається мені ніби навмисне придуманим, щоб виховати з них ненажер і шахраїв. Я незабаром став і тим і тим і відчував себе при цьому чудово. Погано мені було, лише коли я попадався.
Один спогад усе ще сповнює мене тремтіння і водночас смішить. Це історія мого полювання на яблука, яке мені дорого обійшлося. Яблука лежали в комірці, що її освітлювало денне світло з кухні через високу відтулину, прикриту ґратами. Якось, залишившись удома сам, я заліз на діжку, щоб помилуватися на плоди цього Гесперидового саду,[23] до якого я не міг підібратися. Щоб дотягнутися до яблук, я озброївся рожном, але він виявився закороткий. Я надставив його іншим рожном, коротшим, для дрібної дичини, бо мій хазяїн любив полювання. Багато разів безуспішно штрикав я рожном і нарешті із захватом відчув, що підчепив яблуко. Я обережно підвів його до ґрат і вже був готовий схопити його… Хто висловить мій біль? Яблуко виявилося надто великим і не пролізало в дірку. До яких тільки хитрощів я не вдавався, щоб його витягти! Довелося знайти опертя для рожна, довгий ніж, аби розрізати яблуко, дощечку для його підтримування. Уживши найрізноманітнішої спритності і витративши багато часу, я зумів розрізати його, сподіваючись потім витягнути порізно обидві половинки, але щойно вони розділилися, як упали на підлогу комірки. Милосердний читачу, розділи моє горе.
Я не занепав духом, але згаяв надто багато часу. Боячись бути заскоченим, я відклав нову спробу на завтра і, мов нічого й не було, повернувся до роботи. Я й не думав, що в комірці ховалися два нескромні свідки, які на мене й наскаржилися.
Другого дня, дочекавшись зручної хвилини, я зробив нову спробу. Я піднявся на свої підмостки, подовжив рожен, прицілився… Але дракон не спав: раптом двері комірки відчинилися, в них з’явився хазяїн і, схрестивши руки на грудях, підбадьорив мене: «Сміливіше!»
Перо випадає у мене з рук.
Швидко звикнувши до побоїв, я став до них менш чутливий і нарешті почав їх вважати свого роду компенсацією за крадіжку, що давала мені право красти і далі. Не зважаючи на покарання, я намагався відомстити. Я думав, що, дістаючи за крадіжку побої, дістаю і дозвіл на неї. Я уважав, що крадіжка й побої невіддільні і становлять певне ціле. Виконуючи свою половину діла, я здавав клопіт про другу половину хазяїну. З такою думкою я віддавався крадіжкам ще упертіше, ніж раніше, і говорив собі: «Що ж трапиться? Мене поб’ють. Нехай: для того я і створений».
Я люблю попоїсти, але не жадібний; я чуттєва людина, але не гурман. Надто багато що відволікає мене від цього. Я заклопотаний шлунком, лише коли серце моє дозвільне, а це траплялося в моєму житті так рідко, що в мене й не було часу мріяти про ласі шматочки. Ось чому я не довго обмежував своє шахрайство їстівним і незабаром спрямував його на все, що мене спокушало. Якщо я не став справжнісіньким злодієм, то лише тому, що гроші ніколи мене не спокушали. У спільній майстерні у мого хазяїна був власний закуток, який він замикав на ключ. Я знайшов спосіб відчиняти і зачиняти його двері так, що це залишалося непоміченим, і став користуватися його прекрасними інструментами, його кращими малюнками, його відбитками – всім, що викликало мою заздрість і чого він намагався не давати мені. По суті, то були досить невинні крадіжки, бо я користався краденим для його ж користі, але мене охоплював захват від володіння цими дрібничками, і мені здавалося, що разом з творами я краду і його талант. У його коробках зберігалися обрізки золота і срібла, дрібні прикраси, рідкісні монети, гроші. Якщо у мене й бувало в кишені чотири-п’ять су, то я вважав це чималою сумою, а проте, не торкався його грошей і не пам’ятаю, щоб хоч зазіхнув на них; їхній вигляд викликав у мене більше страху, ніж задоволення. Думаю, що жах перед крадіжкою грошей і тим, що з цього може вийти, походив багато в чому від мого виховання. Сюди домішувалися таємні думки про ганьбу, в’язницю, кару та шибеницю, які злякали б мене, якби я й піддався спокусі. Мої ж витівки здавалися мені не більше, ніж пустощами, та нічим іншим по суті й не були. Вони заслуговували лише на добряче биття від хазяїна, і я наперед з цим мирився.
Але повторю, що мені й не доводилося боротися з собою, щоб стриматися від крадіжки грошей. Аркуш доброго паперу для малювання спокушав мене більше, ніж гроші, за які можна було купити його цілий стос. Це дивацтво має стосунок до однієї особливості моєї вдачі; вона так вплинула на мою поведінку, що необхідно її пояснити.
Я маю палкі пристрасті, і, поки вони мене хвилюють, ніщо не зрівняється з моїм нестримним натиском, я забуваю про обережність, повагу, страх і пристойність, я цинічний, безсоромний, неприборканий і невтомний, мене не зупиняє сором і не лякає небезпека, у всьому всесвіті для мене вже не існує нічого, окрім єдиного предмета, що цікавить мене. Але це триває мить, а наступної миті я знову поринаю в свою апатію. У спокійні хвилини я безпристрасний і навіть соромливий, усе мене лякає, все бентежить; муха, що летить, мене лякає, необхідність сказати слово чи зробити рух жахає мої лінощі; страх і сором пригнічують мене до такої міри, що хочеться зникнути з очей людських. Якщо треба діяти, я не знаю, що робити; якщо потрібно говорити, не знаю, що сказати; якщо на мене дивляться, я збентежений. Коли я захоплююся, я можу іноді знайти те, що мені потрібно сказати, але в звичайних розмовах я не знаходжу нічого, абсолютно нічого; вони нестерпні мені через одне те, що я зобов’язаний говорити.
Додайте до цього, що найбільше мене зачаровують речі, яких не можна купити. Мені потрібні лише чисті задоволення, а гроші їх отруюють. Я люблю, наприклад, гарний стіл, але можу натішитися ним лише в товаристві друга, позаяк не зношу ані світських церемоній, ані шинкового гультяйства, а наодинці мою уяву зацікавить щось стороннє, і їжа мене не радуватиме. Якщо моя розбурхана кров вимагає жінки, то моє схвильоване серце ще сильніше вимагає кохання. Продажна ласка втрачає для мене всю свою чарівність; сумніваюся навіть, що буду в змозі нею скористатися. І так з усіма приступними мені втіхами: я вважаю їх прісними, якщо вони дістаються мені задарма. Я люблю лише те, що не може належати кожному, хто захоче цим скористатися.
Ніколи гроші не здавалися мені такою цінністю, якою їх вважають. Більше того, вони ніколи не здавалися мені і надто зручними, адже самі по собі вони ні на що не годяться і, щоб ними натішитися, їх треба у щось перетворити, треба купувати, торгуватися, часто бути обдуреним, переплачувати і мало отримувати. Я хотів би мати річ гарної якості: якщо я заплачу за неї гроші, то я певен, що отримаю погану. Я дорого плачу за свіже яйце – воно зіпсуте; за гарний плід – він незрілий; за дівчину – вона розбещена. Я люблю гарне вино, але де його взяти? У виноторговця? Він може мене отруїти. Якщо я конче хочу отримати щось хороше, скільки клопотів, труднощів! Потрібні друзі, кореспонденти; потрібно давати доручення, писати, їздити, чекати; і врешті-решт, часто все-таки буваєш обдурений. Скільки клопотів з грошима! Я більше боюся цих клопотів, ніж люблю гарне вино.
Тисячу разів, поки я був учнем, та й пізніше, я виходив з наміром купити якісь ласощі. Я підходжу до крамнички пиріжника і бачу жінок за конторкою; мені відразу здається, що вони сміються з маленького ласуна. Я проходжу мимо фруктової крамнички і скоса поглядаю на прекрасні груші, що спокушають мене своїм ароматом. Але біля крамниці стоїть чоловік, який знає мене; а ген там я бачу якусь дівчину; можливо, це служниця з нашого дому? Мої короткозорі очі постійно вводять мене в оману. Я приймаю всіх, хто проходить, за своїх знайомих; скрізь мене лякає і стримує якась перешкода; бажання росте в мені разом зі страхом, і врешті-решт, я повертаюся додому, як дурень: бажання мучить мене, у моїй кишені лежать гроші, на які я міг би його вдовольнити, але я не наважуюся нічого купити.