Він подивився на руки Елени, оголені до плечей. Форма їх була такою досконалою у своїх вигинах, що нагадувала обриси античної вази з Фіренцуоли, виготовленої рукою доброго майстра. Мабуть, саме такими були руки Афіни Паллади, коли вона зупинилася перед пастухом. Її пальці ковзали по різьблених лініях зброї; а блискучі нігті здавалися продовженням коштовного каміння, що прикрашало її пальці.
– Мені уявляється, – сказав Андреа, охоплюючи її своїм поглядом, наче полум’ям, – що у вас має бути тіло Данаї Корреджо. Я це відчуваю і навіть бачу з форми ваших рук.
– О, Спереллі!
– Хіба коли ви бачите квітку, ви не уявляєте собі всі обриси рослини? Ви, безперечно, схожі на дочку Акризія, яку огорнула золота хмара, але тільки не та, з якою ви мали справу на травневому ярмарку. Ви бачили картину в галереї Борґезе?
– Бачила.
– То я не помилився?
– Годі вам, Спереллі, прошу вас…
– Чому?
Вона замовкла. Обоє вже відчували, як опинилися в колі, яке охопило їх і мало притиснути одне до одного. Ні вона, ні він не знали, коли це станеться. Після двох чи трьох годин першої зустрічі вона вже віддавалася йому подумки; і їхній взаємний потяг здавався природним.
Вона сказала після короткої мовчанки, не дивлячись на нього:
– Ви ще дуже юний. Скількох жінок ви вже кохали?
Він відповів їй іншим запитанням:
– Я гадаю, що вгадувати в одній-єдиній жінці всю вічну жіночність – більша шляхетність душі й мистецтва, аніж якби чоловік із витонченим і сильним духом прикладався до всіх уст, які проминає, як до клавіш ідеального клавікорда, щоб почути щасливе й радісне «до».
– Я не знаю. А ви?
– Я теж не знаю, як можна розв’язати цей великий сентиментальний сумнів. Але інстинкт штовхає мене до клавіш клавікорда, й боюся, зважаючи на деякі внутрішні ознаки, що я вже знайшов своє «до».
– Боїтеся?
– Je crains ce que j’espère.[85]
Він говорив цією манірною мовою з цілковитою природністю, майже виснажуючи в награних словах силу свого почуття. А Елена мала таке відчуття, ніби його голос затягує її в сильце і витягує її з того життя, яке вирувало навколо неї.
– Її світлість княгиня де Мічільяно! – проголосив слуга.
– Синьйор граф ді Джіссі!
– Мадам Кризолорас!
– Синьйор маркіз і синьйора маркіза Маса д’Альбе!
Салони наповнювалися гістьми. Довгі блискучі кортежі пересувалися пурпурним килимом. Скрізь видніли груди, оздоблені діамантами й перлами, прикрашені живими квітами, голі плечі; зачіски повсюдно мерехтіли коштовним камінням, успадкованим від предків, якими мала всі підстави пишатися шляхетна людність Рима.
– Її світлість княгиня ді Ферентіно!
– Його світлість дюк ді Ґриміті!
Присутні купчилися, утворюючи вогнища злостивості й галантності. Найбільша група шанувальників зібралася біля фортепіано, навколо герцогині ді Шерні, яка мусила встати, щоб протистояти цій своєрідній облозі. Ферентіно підійшла привітати подругу, висловивши їй докір:
– Чому ти не прийшла сьогодні до Ніні Сантамарта? Ми тебе чекали.
Княгиня ді Ферентіно була висока й худа, з дивовижними зеленими очима, які здавалися захованими далеко в глибині темних очниць. Вона була в чорній сукні з глибоким декольте на грудях і на плечах; своє попелясте волосся вона прикрасила діамантами у формі півмісяця, наслідуючи Діану, й невпинно вимахувала великим червоноперим віялом.
– Ніні йде сьогодні ввечері до мадам ван Гуффель.
– Я теж пізніше зайду туди ненадовго, – сказала Муті. – Ми з нею побачимося.
– О, Уджента, – мовила княгиня, обертаючись до Андреа, – я шукала вас, щоб нагадати вам про нашу домовленість. Завтра четвер. Розпродаж речей кардинала Імменраета почнеться завтра опівдні. Заходьте забрати мене о першій годині.
– Неодмінно зайду, княгине.
– Я повинна придбати ту вазу з гірського кришталю за будь-яку ціну!
– Але ви матимете суперниць.
– Кого?
– Мою кузину.
– А ще?
– Мене, – сказала Муті.
– Тебе? Побачимо.
Кавалери, що зібралися навколо, вимагали пояснень.
– Це буде змагання дам за вазу ХІХ сторіччя з гірського кришталю, що колись належала Нікколо Нікколі;[86] на тій вазі вирізьблено троянця Анхіза, який скидає сандалі з ноги Венери Афродіти, – урочисто проголосив Андреа Спереллі. – Цю виставу дають безкоштовно завтра, після першої години дня в одній із зал публічного розпродажу на віа Сістіна. Учасниці змагання: княгиня Ферентіно, герцогиня ді Шерні, маркіза д’Ателета.
Усі засміялися, почувши це оголошення.
Ґриміті запитав:
– Битися об заклад дозволено?
– Ставте! Ставте! – захрипів дон Філіп дель Монте, наслідуючи скрипучий голос букмекера Стабса.
Ферентіно вдарила його по спині своїм червоним віялом. Але жарт виявився вдалим. Почали вкладати парі. А що в цій групі лунали вигуки й сміх, то потроху інші дами й кавалери підходили туди, щоб приєднатись до веселощів. Повідомлення про змагання швидко поширилося; воно набувало масштабу мало не вселенської події; заполонило всі витончені уми.
– Дайте мені руку, ходімо прогуляймося, – сказала донна Елена Муті до Андреа.
Коли вони відійшли від гурту й опинилися в сусідньому салоні, Андреа, стиснувши її за лікоть, прошепотів:
– Дякую!
Вона прихилилася до нього, раз у раз зупиняючись, щоб відповісти на привітання. Жінка здавалася трохи стомленою; і була бліда, як перли в її кольє. Кожен з прибулих юнаків вітав її банальним компліментом.
– Від цієї дурості я задихаюся, – сказала вона.
Обернувшись, вона побачила Сакумі, який ішов за нею з білою камелією в петлиці, з осклілими очима, не наважуючись наблизитися. Вона подарувала йому співчутливу усмішку.
– Бідолашний Сакумі!
– Ви помітили його тільки тепер? – запитав Андреа.
– Так.
– Коли ми сиділи біля фортепіано, він з кутка дивився, як ваші руки гралися зі зброєю його країни, призначеною розрізати сторінки західної книжки.
– Справді?
– Так. Можливо, він думав: «Як солодко було б зробити собі харакірі цією маленькою шаблею, прикрашеною хризантемами із лаку й криці, які, здається, розквітають від доторку її пальців!»
Вона не всміхнулася. Над її обличчям нависала тінь смутку й майже страждання; на її очі напливала, здавалося, ще похмуріша тінь, вони були слабко освітлені під повіками світлом, схожим на світло лампади. Від внутрішнього болю трохи опустилися куточки рота. Її права рука звисала втомлено, вона тримала в ній віяло й рукавички. Вона більше не подавала руку тим, хто її вітав і хто до неї підлещувався; вона більше нікого не слухала.
– Що з вами? – запитав її Андреа.
– Нічого. Мені треба поїхати до ван Гуффель. Відведіть мене до Франчески, я хочу попрощатися з нею, а потім проведіть мене вниз, до моєї карети.
Вони повернулися до першого салону. Луїджі Гуллі, молодий музикант, який приїхав із рідної Калабрії в пошуках фортуни, чорний і кучерявий, як араб, виконував із великим натхненням сонату до діез мінор Людвіга Бетховена. Маркіза д’Ателета, яка йому протегувала, стояла біля фортепіано, дивлячись на клавіатуру. Помалу-малу серйозна й ніжна музика затягувала всіх, хто звик мислити легко, у своє коло, наче у водоверть, не вельми бурхливу, але глибоку.
– Бетховен… – мовила Елена з майже релігійною шанобливістю, зупинившись і прибравши руку з руки Андреа.
Вона залишилася слухати біля одного з вазонів. Випроставши ліву руку, вона стала повільно натягувати рукавичку. У такій позі вигин її стану здавався витонченішим; уся її постать, яку продовжував шлейф, здавалася вищою і стрункішою. Рослина затінювала й дещо одухотворювала блідий колір її тіла. Андреа дивився на неї. Й одяг на ній підкреслював її чарівність.
«Вона буде моєю, – подумав він із легким сп’янінням, бо патетична музика підсилювала його збудження. – Вона візьме мене у свої обійми, пригорне до серця…»
Він уявив собі, як він нахиляється й припадає вустами до її плеча. Чи холодна ця молочно-прозора шкіра, осяяна золотим сяйвом? Він затремтів усім тілом й опустив повіки, ніби хотів продовжити цей стан. До нього долинули її пахощі, незбагненна свіжа еманація, від якої паморочилася голова, наче він вдихав усі випари. Усе його єство напружилося й невтримно полинуло до цієї дивовижної істоти. Він хотів би огорнути її, затягти в себе, всмоктати, випити, заволодіти нею в якийсь надлюдський спосіб.
Либонь, під впливом його невтримного жадання Елена трохи обернулася й усміхнулася йому ніжною усмішкою, майже невловною, бо її виражав не так порух, як випромінювання душі через вуста, тоді як її очі залишалися сумними й наче загубленими в далечі внутрішнього сну. То були справдешні очі Ночі, затягнуті густими сутінками, що їх завдяки Алегорії міг би уявити собі Леонардо да Вінчі, після того як зустрів у Мілані Лукрецію Крівеллі.[87]
І протягом тієї короткої миті, поки тривала усмішка, Андреа відчув себе наодинці з нею посеред натовпу. Величезна гордість наповнила йому серце.
Коли Елена зробила рух, ніби збиралася натягти другу рукавичку, він попросив її притишеним голосом:
– Ні, не треба!
Елена його зрозуміла й залишила руку голою.
Він плекав надію поцілувати ту руку, перш ніж вона поїде. Зненацька в його душі виринуло видіння травневого ярмарку, коли чоловіки пили вино з її долонь. Його знову опанували гострі ревнощі.
– А зараз ходімо, – сказала вона, знову взявши його під руку.
Коли соната закінчилася, розмови знову пожвавилися. Слуга оголосив ще троє чи четверо імен, серед них – ім’я княгині д’Іссе. Вона увійшла дрібними непевними кроками, вдягнена по-європейському, усміхаючись своїм овальним обличчям, біла й маленька, наче порцелянова лялька. Шелест цікавості прокотився по салону.
– До побачення, Франческо, – сказала Елена, прощаючись з Ателетою. – До завтра.
– Чому так швидко?
– Мене чекають у домі ван Гуффель. Я пообіцяла туди зайти.
– Який жаль! Зараз співатиме Мері Дайс.
– До побачення. До завтра.
– До побачення. Візьми оце. Любий кузене, проведіть її.
Маркіза подала їй великий букет фіалок. А тоді обернулася, щоб чемно привітатися з княгинею Іссе. Мері Дайс – у червоній сукні, висока й розвихрена, наче полум’я, – почала співати.
– Я так стомилася! – промовила Елена, спираючись на Андреа. – Звеліть, будь ласка, принести мою шубу.
Вона взяла шубу з рук у слуги. Допомагаючи їй вдягтися, Андреа торкнувся пальцями її плеча й відчув, як вона затремтіла. Весь передпокій був заповнений лакеями в лівреях, які вклонялися їм. Сопрано Мері Дайс донесло слова романсу Роберта Шумана: «Ich kann’s nicht fassen, nicht glauben…»[88]
Вони спускалися мовчки. Слуга пішов попереду, щоб підвести карету до самих сходів. Стало чутно цокіт копит під аркою. На кожній сходинці Елена злегка стискала його руку, тримаючи голову прямо й навіть злегка відхиленою назад, із заплющеними очима.
– Коли я підіймався цими сходами, то відчував захват, ще не знаючи вас. А тепер, коли ви спускаєтеся, вас супроводжує моє кохання, – шепотів їй Андреа, зробивши перед останніми словами стриману, майже благальну паузу.
Вона нічого не відповіла. Але тримала перед обличчям букет фіалок, вдихаючи їхні пахощі. Просторий рукав її шуби ковзнув по руці вище ліктя. Видовище цієї живої плоті, що вистромилася з шуби, наче букет білих троянд зі снігу, ще більше розвихрило палкі почуття молодика через оту дивовижну зухвалість, якої набуває голе жіноче тіло тоді, коли його ледь приховує пишний одяг. Легке тремтіння пробігло по його губах; і він ледь стримував у собі слова палкої пристрасті.
Але карета була напоготові під самими сходами, й слуга стояв біля дверцят.
– Будинок ван Гуффель, – наказала герцогиня, заходячи до карети з допомогою графа.
Служник уклонився, залишивши дверці відчиненими. Він сів на своє місце, й коні вдарили копитами, викрешуючи іскри.
– Вгамуйтесь! – вигукнула Елена, простягши юнакові руку.
Її очі та діаманти засяяли в темряві.
«Я хочу бути з вами наодинці й шукати вустами вашу шию під запашним хутром!» – мало не вигукнув він.
– Дозвольте мені поїхати з вами!
Коні вдарили копитами.
– Вгамуйтесь! – повторила Елена.
Він поцілував їй руку, притиснувшись до неї вустами, ніби хотів залишити на шкірі відбиток своєї пристрасті. Потім зачинив дверці. І карета швидко рушила геть, заторохтівши колесами під аркою на Форум.
ІІІ
Так почалася любовна пристрасть Андреа Спереллі до донни Елени Муті.
Наступного дня зали публічних розпродажів на віа Сістіна були заповнені елегантно вдягненими людьми, які прийшли подивитися на оголошені змагання. Лив сильний дощ. У вологі й низькі кімнати проникало сіре світло; попід стінами стояли кілька меблів із різьбленого дерева й висіло кілька великих триптихів і диптихів тосканської школи чотирнадцятого століття; кілька фламандських гобеленів, на яких була зображена історія Нарциса, звисали до самої підлоги; вироби з метауренської майоліки[89] займали дві довгі полиці; тканини, переважно церковні, були або розстелені на стільцях, або навалені на столах; найрідкісніші реліквії, вироби зі слонової кістки, емалі, вироби зі скла, коштовне каміння, медалі, монети, молитовники, давні ілюстровані рукописи, вироби зі срібла – усе було виставлене у вітринах за письмовим столом фахівців; дивний запах, що утворювався з вологості місця та цих античних речей, наповнював повітря.
Коли Андреа Спереллі увійшов у супроводі княгині Ферентіно, він відчув потаємне тремтіння. Подумав: «Чи вона вже прийшла?» І став шукати її поглядом.
Вона вже прийшла. Сиділа за прилавком між кавалером Давіла й доном Філіпом дель Монте. Вона поклала на край прилавка рукавички й муфту з хутра видри, з якої стримів назовні букет фіалок. У руках вона тримала квадратик зі срібла, карбування на якому приписували Карадоссо Фоппа;[90] і вона роздивлялася його з пильною увагою. Предмети переходили з рук до рук уздовж прилавка; експерт голосно їх розхвалював; люди, які стояли за стільцями, нахилялися, щоб роздивитися їх; саме з цього починався аукціон. Названі цифри швидко змінювалися. Після кожної з них експерт-аукціоніст вигукував:
– Хто більше? Хто більше?
Який-небудь аматор, збуджений криком, називав більшу цифру, дивлячись на суперників. Аукціоніст вигукував із піднятим молотком:
– Один! Два! Три!
І стукав молотком по прилавку. Об’єкт діставався тому, хто запропонував найвищу ціну. Навколо лунав гомін; потім змагання починалося знову. Кавалер Давіла, неаполітанський дворянин, чоловік велетенського зросту з майже жіночими манерами, знаменитий колекціонер і знавець виробів із майоліки, висловлював свою думку про кожен важливий експонат. Троє з них на цьому аукціоні були справді речами найвищої якості: історія про Нарциса, чаша з гірського кришталю і срібний шолом із карбуванням Антоніо дель Поллайоло,[91] який Флорентійська синьйорія подарувала графові д’Урбіно в 1472 році за його послуги, що їх він надав Флоренції в часи здобуття Вольтерри.[92]
– А ось і княгиня, – сказав дон Філіп дель Монте, звертаючись до Муті.
Муті підвелася, щоб привітати подругу.
– Ти вже на полі битви! – вигукнула Ферентіно.
– Так, я вже тут.
– А Франческа?
– Її ще нема.
Прибули четверо чи п’ятеро елегантних синьйорів: дюк ді Ґриміті, Роберто Кастельдьєрі, Людовіко Барбарізі, Джанетто Рутоло. Інші не забарилися. Шум дощу заглушував слова. Донна Елена подала руку Спереллі відкрито, як і іншим. Цей потиск зробив її віддаленішою від нього. Елена здалася йому холодною і серйозною. Усі його мрії вмить охололи й розвіялися; спогади про вчорашній вечір перемішалися; усі його надії згасли. Що з нею сталося? Це вже була інша жінка. Вона мала на собі довгу туніку, оторочену хутром видри, а на голові щось подібне до берета також із хутра видри. У виразі її обличчя було щось різке й навіть зневажливе.