Вони рушили через міст до римської таверни. Кілька візників розпрягали коней, гучно обсипаючи один одного лайкою. Призахідне сонце яскраво освітлювало гурт людей і коней.
Коли двоє подорожніх увійшли до таверни, люди в таверні не виявили найменшого подиву. Троє чи четверо чоловіків з жовтою шкірою, вочевидь, хворих на пропасницю, стояли навколо квадратної жаровні мовчки. Пастух із рудим волоссям дрімав у кутку, ще тримаючи в пальцях погаслу люльку. Двоє молодиків, худих і роздратованих, грали в карти, іноді зиркаючи один на одного із звірячою люттю. Хазяйка таверни, гладка жінка, тримала на руках хлопчика, важко гойдаючи його.
Поки Елена пила воду зі склянки, жінка показувала на дитину жалібним голосом:
– Погляньте-но, синьйоро! Погляньте-но, синьйоро!
Бідолашне створіння було вкрай виснажене. Лілові губи були вкриті білою плівкою, в роті виднілися згустки молочного кольору. Здавалося, життя вже покинуло це маленьке тіло, залишилася тільки запліснявіла немічна плоть.
– Помацайте, синьйоро, які в нього холодні ручки… Він не може ані пити, ані ковтати, не може заснути…
Жінка схлипувала. Хворі чоловіки біля жаровні дивилися на неї з жалем і смутком. Двох молодиків схлипування жінки вочевидь дратували.
– Ходімо, ходімо, – потяг Андреа Елену за руку й залишив на столі мідяк.
Вони повернулися до мосту.
Течія річки тепер палахкотіла від призахідного сонця. Іскриста лінія тяглася аж до обрію, удалині вода мерехтіла коричневим, так ніби по ній плавали плями олії чи бітуму. Пагорбиста рівнина здавалася порізаною ровами й забарвилася фіолетовим. Над Вічним містом небо дедалі червонішало.
– Бідолашне створіння, – пробурмотіла Елена з глибоким жалем, міцно вчепившись у руку Андреа.
Вітер шаленів. Зграя ворон пролетіла в червонястому небі, голосно каркаючи.
І тоді якась сентиментальна екзальтація опанувала душі двох закоханих у передчутті майбутньої самоти. Здавалося, щось трагічне й піднесене проникло в їхню пристрасть. Їхні почуття загострилися від споглядання буревійного заходу сонця.
Елена зупинилася.
– Я не можу зробити ні кроку, – сказала вона, важко відсапуючись.
Карета була ще далеко, вона так само стояла на тому місці, де вони її покинули.
– Ще трохи, Елено! Ще трохи! Хочеш, я тебе понесу?
Опанований нестримним спалахом почуттів, Андреа заговорив наче сам до себе:
– Чому вона хоче мене покинути? Чому хоче зламати чари? Хіба їхні долі не поєднані назавжди? Він має потребу в ній, щоб жити, йому потрібні її очі, її голос, думки про неї… Він наскрізь просякнутий цим коханням, уся його кров насичена ним, наче отрутою, від якої вилікуватися не можна. Чому вона вирішила втекти? Адже він обплутаний нею, він не зможе відірвати її від своїх грудей. Ні, такого не може бути. Нізащо! Ніколи!
Елена слухала його мовчки, з низько опущеною головою, ховаючи обличчя від вітру. Через якийсь час вона подала знак візникові, щоб той наблизився. Коні зрушили з місця.
– Зупинитесь біля Порта Піа, – наказала синьйора, піднявшись у карету разом зі своїм коханцем.
І миттєвим порухом піддалася його бажанню, а він став цілувати її губи, лоб, волосся, очі, шию, жадібно, швидко, не дихаючи.
– Елено! Елено!
Червонястий блиск проник у карету, відбиваючись від будинків кольору цегли. Вони наближалися до вулиці, по якій цокали копитами безліч коней.
Елена, нахилившись до коханця, з глибокою ніжністю й покорою сказала:
– Прощавай, моя любове! Прощавай! Прощавай!
Коли вона випросталася, праворуч і ліворуч проскакали швидким клусом десятеро чи дванадцятеро яскраво-червоних вершників, які поверталися з полювання на лисиць. Один із них, дюк ді Беффі, проминаючи їх майже впритул, перегнувся в сідлі, щоб заглянути у віконце.
Андреа мовчав. Він відчував, що все його єство охопив глибокий занепад. Недавня хлоп’яча слабкість, після того як минув бурхливий вияв почуттів, не допомогла втриматися від сліз. Йому хотілося принизити себе благанням, розбудити жалість жінки слізьми. В голові відчувалось неясне й туманне запаморочення; тонкий холод підступив йому до потилиці, проник до коренів волосся.
– Прощавай… – повторила Елена.
Під аркою Порта Піа карета зупинилася, йому треба було виходити.
Отож, чекаючи сьогодні Елену, Андреа поновив у пам’яті той далекий день; він бачив усі їхні порухи, чув усі слова. Що він робив, коли карета з Еленою зникла в напрямку Чотирьох Фонтанів?[47] По правді – нічого особливого. Тоді, як і завжди, коли зникав безпосередній об’єкт, із якого його дух черпав щось подібне до ілюзорної екзальтації, до нього відразу повернувся спокій, усвідомлення того, що життя триває, рівновага душі. Він узяв візника, щоб доїхати додому. Там він перевдягнувся в чорний костюм, як робив завжди, не забуваючи про жодну деталь, яка додавала йому елегантності, й пішов обідати до своєї кузини в палац Роккаджовіне,[48] як і щосереди. Усе, що стосувалося зовнішнього життя, мало над ним велику владу, заповнювало його увагу, закликало насолоджуватися світськими втіхами.
Того вечора він повернувся додому досить-таки пізно й завважив на столі блискучий черепаховий гребінь, який Елена забула тут два дні тому. Тоді, ніби опам’ятавшись від забуття, він страждав протягом усієї ночі від напливу думок, що розворушували його біль.
Але хвилина зустрічі наближалася. Дзиґарі на Трінітá-деї-Монті видзвонили третю годину з чвертю. Він подумав із глибоким хвилюванням: «Через кілька хвилин Елена буде тут. Як прийняти її? Які слова я їй скажу?».
Його тривога була правдивою, і кохання до цієї жінки справді відродилося в ньому; але словесний і пластичний вираз його почуттів завжди був таким далеким від простоти й щирості, що він за звичкою вже заздалегідь готувався до вияву найглибших почуттів.
Він спробував уявити собі сцену їхньої зустрічі; стулив кілька фраз; пошукав очима найпридатніше місце для їхньої розмови. Потім поглянув у дзеркало, чи обличчя досить бліде, чи відповідає обставинам. Його погляд зупинився на скронях, там, де Елена мала звичку делікатно цілувати волосся. Він розтулив губи, щоб упевнитись у досконалому блиску своїх зубів, адже колись Елені подобалося проникати в усі куточки його рота. Його самолюбство зіпсованого й розніженого молодика ніколи не нехтувало жодним ефектом витонченості. Він умів у коханні видобувати зі своєї вроди найвищу втіху. Ця щаслива здатність тіла й енергійний пошук насолод підкоряли душі жінок. Він мав у собі щось від Дон Жуана й від херувима. Умів бути геркулесівським чоловіком однієї ночі й сором’язливим, ніжним, майже жіночним коханцем. Причина його могутності була в тому, що в мистецтві кохання він не нехтував жодним удаванням, жодною фальшю, жодною брехнею. Значна частина його сили підтримувалася лицемірством.
«Що я маю зробити, коли зустріну її? Які слова я скажу?» Він все ще був розгублений, а тим часом хвилини збігали. Він не мав найменшого уявлення, в якому настрої прийде до нього Елена.
Вони зустрілися вранці на вулиці Кондотті, де вона зазирала у вітрини крамниць. Вона повернулася до Рима лише кілька днів тому після тривалої відсутності, причини якої були йому невідомі. Несподівана зустріч схвилювала обох. Але залюднена вулиця змусила їх розмовляти з чемною й церемонною, майже холодною стриманістю. Він сказав їй із серйозним, трохи сумним виразом обличчя, заглянувши у вічі:
– Мені треба так багато сказати вам, Елено. Ви прийдете до мене завтра? Ніщо не змінилося в нашому куточку.
Вона відповіла йому просто:
– Гаразд, я прийду. Чекайте мене близько четвертої. Я теж маю вам дещо сказати. А зараз залиште мене.
Вона відразу прийняла його запрошення, без будь-якого вагання, не виставляючи жодних умов, не виказавши, що вона надає цій події якоїсь ваги. Така готовність спочатку розбудила в Андреа якісь туманні передчуття, навіть стурбованість. Чи прийде вона як подруга чи як коханка? Прийде, щоб відродити їхнє кохання, чи знищить будь-яку надію? Чи за останні два роки вона бодай раз згадала про нього? Андреа цього не знав; але йому запам’ятався її погляд, коли на вулиці він підійшов до неї й уклонився, щоб привітати. То був погляд, який запам’ятався йому назавжди, – так само лагідний, так само глибокий, такий же ласкавий і ніжний погляд з-під довгих вій.
До умовленого часу залишилися дві чи три хвилини. Напруга очікування посилилася, він аж задихався. Знову підійшов до вікна й подивився на сходи до церкви Трінітá. Елена мала звичку підійматися цими сходами, коли йшла на побачення. На останній приступці вона на мить зупинялася. Потім швидко перетинала площу перед будинком Кастельдельфіно. Її трохи вповільнені кроки стукотіли бруківкою безлюдної площі.
Дзиґарі видзвонили четверту. Від площі Іспанії й від Пінціо[49] долинало торохтіння екіпажів. Під деревами перед віллою Медічі було залюднено. Двоє жінок сиділи на кам’яних лавах під церквою, споглядаючи дітей, які бігали навколо обеліска. Обеліск, рожевий від призахідного сонця, відкидав довгу тінь, нахилену й трохи синю. Повітря густішало, ніби сяйво призахідного сонця стискало його. Місто у видолинку було забарвлене золотом, на тлі неба чітко виднілися чорні кипариси на горі Монте-Маріо.
Андреа затремтів. Якась постать з’явилася на вершині невисоких сходів, що спускалися Кастельдельфіно на майдан Міньянеллі. Але то була не Елена, а якась синьйора, що квапливо звернула в Ґрегоріанську вулицю.
«А що як вона не прийде?» – засумнівався Андреа, відходячи від холодного вікна. І йому здалося ще лагіднішим тепло кімнати, ще гострішим запах ялівцю та троянд, ще таємничішою тінь від фіранок і портьєр. Здавалося, цієї миті кімната була готова прийняти в обійми жадану жінку. Він подумав: з яким відчуттям Елена увійде сюди? Немає сумніву, що її здолає ця ніжна атмосфера, що так переповнена спогадами; за одну мить тут можна втратити відчуття реальності, часу; вона повірить у те, що прийшла на одне зі своїх звичних побачень і ніколи не уривала прагнення палкої пристрасті, бо завжди лишалася тією Еленою, якою була колись. Якщо театр кохання не змінився, то чому має змінитися кохання? Безперечно, вона відчує глибоку спокусу речей, колись їй таких любих. Але для нього знов розпочалися нові страждання. Люди, схильні до фантастичних марень або поетичних мрій, наділяють також і речі чутливою й мінливою душею, схожою на душу людини; і вони вбачають у формі, в кольорі, у звуках, у запахах речей прозорий символ, емблему почуття чи думки; і в кожному феномені, у кожному їх поєднанні вони розрізняють психічний стан чи моральний сенс. Іноді їхнє бачення є таким яскравим, що вселяє в подібні душі гостру тривогу; їм здається, що вони задихаються від повноти життя, яке їм відкривається, і вони губляться в полоні власних фантазій.
Андреа бачив, як його тривога віддзеркалюється від зовнішніх речей. А що його жадання марно губилося в чеканні і його нерви розслаблювалися, то йому також здавалося, що майже еротична суть речей також марно випаровувалася або розвіювалася. Усі ці предмети, посеред яких він стільки разів кохав, утішався і страждав, перейнялися від нього певною здатністю відчувати. Вони не тільки були свідками його кохання, його насолод, а й брали участь у них. У його пам’яті кожна форма, кожен колір відтворювали жіночий образ, були нотою, що передавала красу, елементом в екстазі пристрасті. Природа його смаку спонукала його шукати в коханні багатогранну радість, складне злиття всіх емоцій: високу інтелектуальну напругу, безпорадність почуттів чи натиск брутальності. А що він у мистецтві відчуттів був естетом, то природно знаходив у світі речей значну частину свого сп’яніння. Цей вразливий комедіант не міг уявити собі дійство кохання без сценарію. Адже його помешкання було досконалим театром, і він володів надзвичайним умінням облаштувати сцену. Але у свою майстерність він майже завжди вкладав усього себе; він щедро користувався багатством свого розуму; він так забувався, що нерідко обманював себе власними хитрощами, ставав жертвою власних інтриг, ранив себе власною зброєю, як бува чарівник, що потрапляє в пастку своїх же заклинань.
Усе навколо набувало для нього тієї значущості й того існування, якого набувають, наприклад, священні релігійні реліквії, інструменти культу – кожен предмет, що на нім зосереджується людська думка, від якого людська уява підіймається на ідеальну висоту. Як ото слоїк через багато років випускає пахощі, які в нім колись були, так і деякі предмети неясно зберігають ту частку кохання, що колись проникло в них і освітлювало їх своїм фантастичним світлом. І вони навіювали йому таке сильне збудження, яке іноді опановує людину, коли вона відчуває на собі вплив надприродних сил.
Здавалося, він справді відчував майже віртуальну реальність пристрасті, яка пульсувала в кожній із цих речей і в певні хвилини вихоплювалася з них і огортала його. У такі хвилини, якби він потрапив в обійми коханої, то дарував би собі, своєму тілу й душі одне з тих надзвичайних свят, коли досить одного спогаду, щоб осяяти все життя. Оскільки він був сам-один, його пригнічувала нестерпна туга, глибокий смуток, що цей великий і рідкісний дар любити марнується даремно.
Марно! Троянди у високих флорентійських вазах, які також чекали, дихали всіма своїми чарівними внутрішніми пахощами. Над канапою на стіні вишукані вірші, які оспівували жінку й вино, гармонійно облямовані незбагненними шовковистими кольорами перського килима шістнадцятого сторіччя, блищали у світлі призахідного сонця, яке проникало крізь куточок вікна, де умисне було залишено прозору шибку, й робило чіткішою навколишню тінь і вияскравлювало подушки на канапі. Усе оповивала прозора і густа тінь, оживлена осяйним пульсуванням таємного святилища, де зберігався захований скарб. Вогонь у каміні потріскував. І кожен відсвіт полум’я, згідно з образом Персі Шеллі, нагадував розколотий самоцвіт у рухливому сяйві. У ту мить закоханому здавалося, що кожна форма, кожен колір чи запах передавали найделікатнішу свою сутність. А вона все не приїздила… А вона все не з’являлася…
І тут він уперше подумав про її чоловіка.
Елена не була більше вільною. Вона відмовилася від чудової свободи вдівства, пошлюбившись із англійським дворянином, лордом Гамфрі Гітсфілдом через кілька місяців після її несподіваного від’їзду з Рима. Андреа пригадав, що бачив повідомлення про шлюб в одній зі світських хронік у жовтні тисяча вісімсот вісімдесят п’ятого року; і чув безліч коментарів про нову леді Елену Гітсфілд серед багатьох відпочивальників римської осені. Він також пригадав, що попередньої зими зустрічався з десяток разів із тим лордом Гамфрі на суботах княгині Джустиніані-Бандіні та на різних заходах публічного характеру. То був чоловік сорока років, із волоссям попелястого кольору, із залисинами на скронях, майже безкровний, з гострим поглядом світлих очей, з великим опуклим лобом, помережаним венами. Його прізвище було як у того намісника, який очолював героїчну оборону Гібралтару (1779–1783), що їй надав безсмертя пензель Джошуа Рейнолдса.[50]