– Невдячний! Невдячний! – вигукнула Елена, вражена його майже ворожим голосом. – Що ти знаєш про те, що сталося, про те, що я вистраждала? Що ти знаєш?
– Я не знаю нічого й не хочу нічого знати! – відповів Андреа майже грубим голосом, окинувши її каламутним поглядом, на дні якого прозирали його невтоленні бажання. – Я знаю, що одного дня ти була моєю, що ти віддавалася мені геть уся з безмежною насолодою, як ніколи нікому не віддавалася жодна інша жінка; і я знаю, що ні мій дух, ні моя плоть ніколи не забудуть про те сп’яніння…
– Мовчи!
– Навіщо мені твої ніжні почуття сестри? Ти запропонувала мені їх супроти своєї волі, дивлячись на мене очима закоханої жінки, доторкаючись до мене своїми невпевненими руками. Надто часто я бачив, як твої очі темніли від насолоди, надто часто твої руки примушували мене тремтіти, я тебе хочу…
Збуджений своїми словами, він міцно стиснув її зап’ястки й наблизив своє обличчя до її обличчя, так що його рот майже вловлював її палке дихання.
– Я хочу тебе, як ніколи раніше, – шепотів він, намагаючись притягти її до поцілунку, обхопивши її груди однією рукою. – Пригадай! Пригадай!
Елена підвелася, відштовхнувши його. Вона вся тремтіла.
– Я не хочу. Зрозумів?
Він не зрозумів.
Він ще більше наблизився до неї, обхопивши її руками: блідий, рішучий.
– Чи ти погодився б… – вигукнула вона дещо здушеним голосом, неспроможна терпіти його насильство, – чи ти погодився б ділити з іншими моє тіло?
Вона поставила це жорстоке запитання не подумавши. І тепер дивилася на коханця широко розплющеними очима: стривожена й майже приголомшена, так ніби той, хто, прагнучи врятуватися, завдав удару, не вимірявши його сили, й тепер боїться, що поранив супротивника надто глибоко.
Палкі почуття Андреа зникли вмить. І на його обличчі відбився такий гострий біль, що жінка відчула, як її кольнуло в серце.
Після короткої мовчанки Андреа сказав:
– Прощавай.
У цьому короткому слові він висловив гіркоту всіх тих високих слів, які він тепер заштовхав у глиб своєї свідомості.
– Прощавай… – лагідно відповіла Елена. – Пробач мені.
Обоє відчули необхідність закінчити цього вечора надто небезпечну розмову. Один прибрав вираз надто перебільшеної чемності. Друга стала ще лагіднішою, майже приниженою. І не могла подолати майже безперервного тремтіння.
Вона зняла зі спинки стільця свій плащ. Андреа допомагав їй із підкресленою уважністю. А що їй ніяк не вдавалося встромити руку в один із рукавів, то Андреа її спрямував, ледь доторкнувшись до неї. Потім подав їй капелюшок і вуаль.
– Хочете пройти до дзеркала?
– Ні, дякую.
Вона підійшла до стіни, де біля каміна висіло невеличке старовинне дзеркало в рамі, прикрашеній фігурами в такому легкому й відвертому стилі, що здавалися не вирізаними на дереві, а виготовленими з ковкого золота. То була досить витончена річ, безперечно виготовлена руками одного з майстрів п’ятнадцятого сторіччя для якоїсь Мони Аморросіски або Лальдоміне. Не раз у їхні щасливі часи Елена чіпляла вуаль перед цією темною й плямистою поверхнею, схожою на каламутну, трохи зеленаву воду. Тепер вона згадала про це.
Коли вона побачила, як її обличчя з’явилося на тому каламутному тлі, вона пережила незвичайне почуття. Хвиля смутку, ще густішого, ніж дотепер, накотилася їй на душу. Але вона промовчала.
Андреа дивився на неї пильним поглядом.
Коли вона була готова, то сказала:
– Уже зовсім пізно.
– Не дуже. Десь близько шостої, гадаю.
– Я відпустила свою карету, – додала вона. – Я була б вам дуже вдячна, якби ви замовили мені закритий екіпаж.
– Ви дозволите, щоб я на мить покинув вас тут саму? Мого слуги немає вдома.
Вона ствердно кивнула.
– Прошу вас, щоб ви назвали візникові адресу: готель «Квірінале».[52]
Він вийшов, зачинивши за собою двері. Вона залишилася сама.
Швидко розглянулася довкола, охопила миттєвим поглядом усю кімнату, зупинивши його на вазах із квітами. Стіни здалися їй ширшими, стеля – вищою. Роздивляючись навколо, вона мала таке відчуття, наче в неї почало паморочитися в голові. Якихось пахощів вона не відчувала, але повітря стало гаряче й важке, ніби в оранжереї. Образ Андреа з’являвся їй ніби у спалахах блискавки. У вухах їй відлунювали звуки його голосу. Вона почувалась непевно? Але як приємно заплющити очі й віддатися цій розслабленості!
Вона опанувала себе, підійшла до вікна, відчинила його й підставила обличчя вітру. Оживши, знову повернулася до кімнати. Бліді вогники свічок мерехтіли, пересуваючи легкі тіні на стінах. Вогонь у каміні вже погас, але розжарені головешки почасти освітлювали священні постаті камінного екрана, виготовленого з фрагмента церковного вітража. Філіжанка з чаєм залишилася на краю стола, холодна, неторкана. Подушка крісла досі зберігала слід від тіла. Усі речі навколо дихали невиразною меланхолією, яка проникала в серце жінки й згущувалася там. Тиск на її ослабле серце дедалі посилювався, перетворюючись на нестерпну тривогу.
– Боже мій! Боже мій!
Їй захотілося втекти звідси. Порив сильнішого вітру розгойдав фіранки, гойднув вогники свічок, зашелестів у кімнаті. Вона здригнулася, затремтіла й майже неусвідомлено покликала:
– Андреа!
Її голос, це ім’я, яке пролунало в тиші, примусили її заринутися, так ніби й голос, і ім’я вилетіли не з її рота. Чому Андреа затримується? Вона стала дослухатися. До неї не долинало нічого, крім глухого, похмурого, неясного гуркоту міського життя в день Святого Сильвестра. На майдані Трінітá-деї-Монті не котився жоден екіпаж. А що вітер налітав усе сильнішими поривами, то вона зачинила вікно. На мить побачила вершину обеліска – чорного, на тлі всіяного зорями неба.
Можливо, Андре досі не знайшов закритого екіпажа на площі Барберіні? Вона чекала, сидячи на дивані, намагаючись придушити безумну тривогу, боячись заглянути собі в душу, відвертаючи свою увагу на речі зовнішнього світу. Її погляд упав на вітражні постаті камінного екрана, ледь освітлені напівпогаслими головешками. Вище, на поличці над каміном, з вази спадали пелюстки великої білої троянди, потроху в’янучи, вони здавалися чимось жіночним, майже тілесним. Увігнуті пелюстки делікатно лягали на мармур, утворюючи ніби шар снігу, який щойно випав.
«Як ніжно тоді доторкалися до пальців ці сніжні й запашні пелюстки! – подумала вона. – Пелюстки зів’ялих троянд падали на килим, на диван, на стільці; і я сміялася, щаслива, посеред цього безладу; а щасливий коханець сміявся біля моїх ніг».
Але вона почула, як біля під’їзду на вулиці зупинилася карета. Вона підвелася, хитаючи важкою головою, ніби намагалася витрусити з неї ті образи, які туди проникли. Незабаром увійшов засапаний Андреа.
– Пробачте мені, – сказав він. – Але не знайшовши екіпажа поблизу, я мусив спуститися аж до площі Іспанії. Карета чекає вас біля дверей.
– Дякую, – сказала Елена, боязко подивившись на нього крізь чорну вуаль.
Він був серйозний і блідий, але спокійний.
– Мумпс приїде, мабуть, завтра, – сказала вона слабким голосом. – Я напишу вам цидулку, щоб повідомити, коли зможу побачитися з вами.
– Дякую, – сказав Андреа.
– Отже, прощавайте, – мовила вона, подавши йому руку.
– Ви хочете, щоб я провів вас до вулиці? Там нікого немає.
– Атож, проведіть мене.
Вона подивилася навколо, трохи завагавшись.
– Ви нічого не забули? – запитав Андреа.
– Здається, свою візитницю…
Андреа пішов узяти її на чайному столику. Подавши візитницю, він сказав:
– A strangе hither.[53]
– Ні, мій любий. Друг.
Елена промовила це жвавим голосом, досить весело. Потім раптом, усміхнувшись чи то благальною, чи ласкавою усмішкою, змішаною з острахом і ніжністю, краєчок вуалі тремтів над верхньою губою, залишаючи рот відкритим, вона попросила:
– Give me a rose.[54]
Андреа підійшов до кожної вази й дістав із них усі троянди, склавши букет, він тримав його у руках. Деякі з них попадали, з інших облетіли пелюстки.
– Усі вони були призначені вам, – сказав він, не подивившись на колишню кохану.
Елена обернулася й вийшла з опущеною головою, мовчки. Він ішов за нею. Вони спустилися сходами так само мовчки. Він бачив її шию, свіжу й делікатну, де під вузлом вуалі маленькі пасма чорного волосся змішувалися з попелястим хутром шуби.
– Елено! – покликав він тихим голосом, неспроможний подолати палку пристрасть, яка клекотіла в його серці.
Вона обернулася й притулила пальця до губів, закликаючи його мовчати болісним і благальним жестом, тоді як очі засяяли, подивившись на нього. Вона прискорила ходу, сіла в карету, поклала троянди собі на коліна.
– Прощавайте! Прощавайте!
І коли карета рушила, вона впала на сидіння, пригнічена, залившись слізьми, які не хотіли зупинятися, бгаючи троянди конвульсивним посмикуванням рук.
ІІ
Під сьогоднішнім сірим демократичним потопом ганебно тонуть чимало чудових і рідкісних речей, під ним потроху зникає також окремий клас старовинної італійської знаті, в якому зберігалася від покоління до покоління певна сімейна традиція витонченої культури, елегантності та мистецтва.
До цього класу, який я назвав би аркадським, бо він досяг свого найвищого злету в надзвичайно цікавому житті вісімнадцятого сторіччя, належали й Спереллі. Урбанізм, аттикізм,[55] любов до вишуканості, потяг до незвичайних студій, до естетичних дивовиж, археологічна манія, витончена галантність були в домі Спереллі спадковими якостями. Один із них, Алессандро Спереллі, 1466 року подарував Федеріґо Арагонському, синові неаполітанського короля Фердинандо й братові Альфонсо, дюка Калабрійського, манускрипт, що містив деякі поезії «менш грубих» стародавніх тосканських авторів, які Лоренцо Медічі обіцяв опублікувати в Пізі в ́65 році. І цей же таки Алессандро написав на смерть божественної Симонетти, разом із вченими свого часу, меланхолійну латинську елегію, наслідуючи Тибулла. Ще один Спереллі, Стефано, в тому ж таки сторіччі, перебував у Фландрії, де жив розкішним життям, позначеним витонченою елегантністю посеред неймовірної бургундської пишноти; і там він залишився при дворі Карла Сміливого, поріднившись з однією фламандською родиною. Його син Джусто став живописцем, здобувши науку в Джованні ґоссарта;[56] і разом зі своїм маестро приїхав у 1508 році до Італії, в почті Філіпа Бургундського, посла імператора Максиміліана при папі Юлії Другому. Він оселився у Флоренції, де головна гілка його роду досі процвітала. У помічники він узяв собі маестро П’єро ді Козімо,[57] веселого й легкого живописця, сильного й гармонійного колориста, який полюбляв відтворювати своїм пензлем язичницькі легенди. Той достойник не був вульгарним художником. Але він витратив усе своє вміння на марні зусилля, намагаючись примирити свою примітивну готську освіту з найновішим духом Відродження. У другій половині сімнадцятого сторіччя родина Спереллі переселилася до Неаполя. Там у 1679 році такий собі Бартоломео Спереллі опублікував астрологічний трактат «De Nativitatibus».[58] У 1720 році Джованні Спереллі подарував театрові оперу-буф під назвою «Фаустіна», а потім ліричну трагедію «Прокна».[59] У 1756 році Карло Спереллі надрукував книжку аматорських віршів, у яких слова, наповнені хіттю, римувалися з елегантними наслідуваннями Горація, які були тоді в моді. Найкращим поетом був Луїджі, чоловік витонченої галантності при дворі короля-витівника й королеви Кароліни.[60] Він складав вірші з певним меланхолійним і лагідним епікуреїзмом, досить акуратно. Він кохав жінок з аматорським мистецтвом і мав безліч пригод, деякі з них були знаменитими, як-от пригода з графинею ді Честерфілд, чию смерть від сухот він оплакав у канцонах, одах, сонетах та елегіях, ніжних, хоч і трохи квітчастих.
Граф Андреа Спереллі-Фієскі д’Уджента, єдиний спадкоємець, продовжував сімейну традицію. Він був, якщо сказати правду, ідеальним зразком молодого італійського синьйора ХІХ сторіччя, легітимний представник родини елегантних дворян і митців, останній нащадок інтелектуального роду.
Він, так би мовити, був весь просякнутий мистецтвом. Його підліткова юність, насичена розмаїтими й глибокими студіями, справляла надзвичайне враження. Він до двадцяти років чергував тривале навчання з тривалими подорожами в товаристві батька й міг завершити своє глибоке естетичне виховання під батьківським наглядом без будь-яких педагогічних обмежень. Безпосередньо від батька він розвинув у собі смак до творів мистецтва, палке поклоніння перед красою, парадоксальну зневагу до забобонів, жадібний потяг до насолод. Його батько, який виріс посеред пишноти бурбонського двору, умів розкішно жити. Він глибоко опанував науку тішитися життям, а разом із тим певний байронівський потяг до фантастичного романтизму. Його шлюб відбувся за майже трагічних обставин, після палкої пристрасті. Після цього він робив усе можливе, щоб розтривожити і розбурхати подружню злагоду. Зрештою він розлучився з дружиною і тримав сина при собі, мандруючи з ним по всій Європі.
Освіта Андреа, так би мовити, була живою, тобто вона здійснювалася не через книжки, а через безпосереднє спілкування з людською реальністю. Тобто його дух був розбещений не лише високою культурою, а й експериментом; і його цікавість ставала тим гострішою, чим ширшими ставали його знання. Від самого початку він щедро ділився ними з усіма; бо велика сила, яка живила його почуття, ніколи не стомлювалася дарувати йому скарби для його щедрості. Але розвиток у ньому цієї сили руйнував його іншу силу – силу моралі, на занепад якої батько зовсім не звертав уваги. І він не помічав, що його життя було поступовим зменшенням його здібностей, його надій, його втіх, так ніби він потроху відмовлявся від усього, що набув раніше; і не помічав, що навколо нього дедалі тісніше стискається круг, хоч і досить повільно.
Серед інших батько нагородив його такою фундаментальною істиною: «Треба, будувати своє життя так, як створюють витвір мистецтва. Треба, щоб життя інтелектуальної людини було справою її рук. Лише так вона може досягти вищості».
Батько також застерігав його: «Необхідно за будь-яку ціну зберігати повну свободу, навіть коли ти п’яний. Правилом інтелектуальної людини має бути: «Habere, non haberi».[61]
Також він казав: «Жаль – це пуста втіха бездіяльного розуму. Треба за будь-яку ціну уникати жалю, заповнюючи розум новими відчуттями й новими уявленнями». Але ці добровільні максими, які внаслідок своєї неоднозначності могли бути витлумачені як інші моральні критерії, падали на природу людини, чия сила волі була зовсім слабкою.
Ще одне батьківське зерно дало підступні плоди в душі Андреа: зерно софізмів. «Софізм, – казав той необережний вихователь, – перебуває в глибині кожної насолоди й кожного людського болю. Отже, загострювати й примножувати софізми є те саме, що загострювати й примножувати власну насолоду і власний біль. Мабуть, наука життя полягає в тому, щоб затьмарювати істину. Слово є глибокою річчю, в якій для людини з інтелектом ховаються невичерпні багатства. Греки, майстри слова, вміли найвитонченіше втішатися життям в античності. Софізми процвітали у великій кількості в добу Перикла, у веселому сторіччі». Таке зерня знайшло в нездоровому інтелекті юнака плідний ґрунт. Потроху для Андреа брехня, не так у стосунку до інших, як до самого себе, стала такою звичною, що він став неспроможний ані бути цілком щирим, ані мислити незалежно.