– Ходімо, я відведу тебе у твою кімнату, – сказала вона новачкові.
Дорогою на другий поверх вона показала йому ванні кімнати і туалети. Повз них дибали чоловіки з осклянілим поглядом.
– Ласкаво просимо в головний супермаркет наркотиків Осло, – сказала Марта.
– Тут? – запитав хлопець. – Ви дозволяєте наркоторгівлю?
– Суворо за правилами Центру – ні. Але ж очевидно: якщо ти вживаєш наркотики, вони у тебе є в тій чи іншій кількості. І я кажу тобі про це, бо тобі варто знати, що ми не перевіряємо, тримаєш ти у себе один грам чи кілограм. Ми не контролюємо того, що купується і продається в кімнатах. Ми заходимо всередину, тільки якщо підозрюємо факт зберігання зброї.
– А її тут зберігають?
Вона глянула на нього скоса.
– Чому ти питаєш?
– Просто хочу знати, наскільки небезпечно буде тут мешкати.
– Наркоділери мають тут своїх кур’єрів, яких використовують також у ролі громил, і ті вдаються до будь-яких засобів, від бейсбольних бит до вогнепальної зброї, щоб вибити борги з решти мешканців. На тому тижні я брала участь у рейді на одну кімнату і знайшла там під ліжком гарпунну гвинтівку.
– Гарпунну гвинтівку?
– Так. Заряджений «Стінг-65».
На свій власний подив, вона засміялась, і він усміхнувся їй у відповідь. У нього була приємна усмішка. Як, зрештою, у багатьох з них.
Перш ніж відімкнути кімнату 323, вона постукала.
– Нещодавно сталася пожежа. Після неї ми тимчасово закрили кілька кімнат і через це змушені були підселити частину пожильців у кімнати до інших, на час, доки усунемо пошкодження. Твого сусіду по кімнаті звати Джоні, але всі називають його Джоні Пума. У нього синдром хронічної втоми, і він більшу частину дня залишається в ліжку. Але він лагідний, спокійний хлопець, тому я не думаю, що у вас можуть виникнути з ним якісь непорозуміння.
Вона відчинила двері. Штори були спущені, і всередині панувала напівтемрява. Вона увімкнула світло. Люмінесцентні лампи кілька разів блимнули, перш ніж засвітитись.
– Як приємно, – сказав хлопець.
Марта оглянула кімнату. Їй ще ніколи не випадало чути, щоб хтось змалював помешкання в Центрі Іла як «приємне», якщо тільки не в саркастичному контексті. Але, як на те, він був правий. Лінолеум, щоправда, витертий, а блакитні стіни побиті й помальовані графіті, які навіть лугом не виводяться, але приміщення чисте і світле. Меблі складалися з двоярусного ліжка, комода і подряпаного низького столика з облупленою фарбою; усе це було ціле і в робочому стані. У повітрі стояв специфічний дух від чоловіка, що спав на долішньому ліжку. Хлопець заявив, що у нього ніколи не бувало передозувань, тому вона дала йому горішнє місце. Долішні заведено було віддавати пожильцям, більш схильним до передозування: звідти їх набагато легше було, в разі чого, перемістити на ноші.
– Ось, будь ласка, – подала йому Марта брелок з ключем. – Я буду твоєю основною контактною особою. Це означає, що в разі будь-якої потреби ти можеш звертатись до мене. Ясно?
– Дякую, – відповів він, беручи синій пластиковий брелок і дивлячись на нього. – Дуже тобі вдячний.
Розділ 13
– Він уже спускається, – гукнула реєстратор до Симона і Карі, які сиділи на шкіряному дивані під велетенською картиною, що зображала щось, що могло бути світанком.
– Вона це казала десять хвилин тому, – прошепотіла Карі.
– На небесах Господь вирішує, що є час, – сказав Симон, закладаючи шматочок снусу під верхню губу. – Як гадаєш, скільки коштує картина на зразок цієї? І чому обрали саме її?
– Придбання творів громадського мистецтва [14], як відомо, є способом прихованого субсидування посередніх художників нашої країни, – прорекла Карі. – Покупцям байдуже до того, чим оздоблені стіни їхніх кабінетів, за умови, що живопис за тоном відповідає умеблюванню і їхньому бюджету.
Симон глянув на неї скоса.
– Тобі ніхто не казав, що ти іноді висловлюєшся так, наче повторюєш завчені напам’ять цитати?
Карі у відповідь криво посміхнулась.
– А жувальний тютюн – невдала заміна курінню. Шкодить здоров’ю. Твоя дружина, мабуть, змусила тебе перейти на снус, бо її одяг просмердів цигарковим димом?
Симон усміхнувся і похитав головою. Напевне, таке вважають у сьогоднішньої молоді за гумор.
– Дотепний здогад, але ти помиляєшся. Вона попросила мене кинути палити, бо хоче, щоб я був поряд з нею в житті якомога довше. І вона не знає, що я смокчу тютюн. Я тримаю свій снус на роботі.
– Анне, впускай їх, – гаркнув хтось.
Симон подивився на тамбур, де чоловік у мундирі й кашкеті, яких не посоромився б навіть президент Білорусі, нетерпляче тарабанив пальцями по металевих ґратах.
Симон підвівся.
– Потім вирішимо, чи випускати їх, – докинув Арілд Франк.
З того, як ледь помітно закотила очі реєстраторка, Симон зрозумів, що дотеп дуже старий.
– То як відчуття, коли знову повертаєшся в цугундер? – запитав Франк, проводжаючи відвідувачів через тамбур до сходів. – Ти ж тепер у відділі боротьби з економічною злочинністю, здається? Ой, вибач, – стареча пам’ять, – геть забув, що тебе звідти витурили.
Симон навіть не силкувався розсміятись у відповідь на умисну образу.
– Ми прийшли з приводу Пера Волана.
– Мені доповіли. Я гадав, справа закрита?
– Ми не закриваємо справу, доки вона не розкрита.
– Нова тенденція?
Симон зобразив посмішку, стиснувши губи.
– Якщо не помиляюсь, Пер Волан у день своєї загибелі приїжджав сюди, щоб відвідати ув’язнених?
Франк відчинив двері до свого кабінету.
– Волан служив в’язничним капеланом, тож, я припускаю, він виконував свої обов’язки. Але, якщо хочете, я можу перевірити журнал відвідувачів.
– Так, будь ласка. І ще нам потрібен список тих, з ким він того разу спілкувався.
– Боюся, я не можу назвати кожного, з ким він перемовився кількома словами.
– Ми знаємо прізвище принаймні однієї людини, з ким він бачився того дня, – втрутилась Карі.
– Он як? – сказав Франк, сідаючи за стіл, з яким не розлучався впродовж усієї своєї кар’єри (навіщо марнувати громадські кошти?). – А ви, фрекен, якщо хочете побути з нами, подайте, будь ласка, кавові чашки з шафи, доки я перевірю журнал.
– Дякую, але я не вживаю кофеїн, – відказала Карі. – А його звати Сонні Лофтус.
Франк подивився на неї спантеличено.
– Ми хотіли запитати, чи не можна б його відвідати в камері? – підхопив Симон.
Він усівся, не чекаючи, доки йому запропонують стілець. Подивився на побуряковіле обличчя Франка.
– Ой, вибач, – стареча пам’ять, – я геть забув, що він утік.
Симон здогадався, що Франк вигадує гостру відповідь, але випередив його.
– Він цікавить нас тому, що втеча Лофтуса одразу після візиту Волана робить смерть останнього дедалі підозрілішою.
Франк смикнув комір своєї сорочки.
– Звідки вам відомо, що вони зустрічалися?
– Всі поліційні допити зберігаються в загальній базі даних, – сказала Карі, що так і залишалася стояти. – Коли я переглядала матеріали на Пера Волана, то побачила, що його ім’я випливло на одному з допитів у зв’язку з втечею Лофтуса. На допиті Густава Ровера.
– Ровер щойно звільнився. Його допитали тому, що він розмовляв із Сонні Лофтусом незадовго до втечі. Ми хотіли знати, чи Лофтус не сказав нічого, що дало б нам уявлення про його наміри.
– «Ми», «нам», – здивовано підняв сиву брову Симон. – Строго кажучи, це робота поліції – і винятково наша – ловити в’язнів-утікачів, а не ваша.
– Лофтус мій в’язень, Хефасе.
– Схоже, Ровер не надто вам допоміг, – сказав Симон. – Але він згадав на допиті, що в мить, коли він саме виходив від Лофтуса, до того прийшов Пер Волан.
Франк знизав плечима.
– Що з того?
– От ми й зацікавилися, про що у тих двох велась розмова. І чому одного з них незабаром убили, а інший втік.
– Імовірно, звичайний збіг.
– Імовірно. Франку, тобі відома особа на ім’я Хуґо Нестор? Також відомий як Українець?
– Я чув таке ім’я.
– Приймається за ствердну відповідь. Чи є підстави припустити, що Нестор може бути пов’язаний із втечею?
– У який, наприклад, спосіб?
– Наприклад, допомігши Лофтусу втекти або загрожуючи Лофтусу у в’язниці і тим спровокувавши втечу?
Франк постукував ручкою по столу. Здавалось, він занурений у свої думки.
Краєм ока Симон помітив, що Карі перевіряє текстові повідомлення у своєму мобільному.
– Я знаю, як нагально вам потрібен результат, але у цьому ставку ви впіймаєте облизня, – сказав Франк. – Сонні Лофтус утік цілковито з власної ініціативи.
– Оце так! – вигукнув Симон, відкинувшись на спинку стільця і склавши разом пальці обох рук. – Молодий наркоман, звичайний любитель, тікає не звідкись, а зі Статена… без жодної допомоги?
– Гм… Хочеш парі на «звичайного любителя», Хефасе? – гмикнув Франк.
І його обличчя розпливлось у посмішці, коли Симон забарився з відповіддю.
– Ой, вибач, – стареча пам’ять, – геть забув, що ти більше не закладаєшся. Відтак дозвольте мені показати вам вашого «звичайного любителя».
– Це записи з камер спостереження, – сказав Франк, показуючи на двадцятичотиридюймовий екран комп’ютера. – У цю мить усі офіцери в диспетчерській лежать долілиць на підлозі, а Йоганнес відмикає всі двері у в’язниці.
Екран був розділений на шістнадцять вікон – по одному для кожної камери – і таким чином показував різні відділення в’язниці. У нижній частині екрана було зображення годинника.
– Осьде він виходить, – показав Франк на вікно, що відображало один з тюремних коридорів.
Симон і Карі побачили молодого чоловіка, що вийшов з камери і незграбно побіг на камеру. На ньому була біла сорочка, яка сягала майже колін, і ще Симонові подумалося, що перукар у хлопця навіть гірший, ніж у нього самого: зачіска у хлопчини була така, наче волосся йому рубанком знімали.
Молодий чоловік зник з кадру. І за мить вигулькнув в іншому.
– Тут Лофтус долає шлюзовий перехід, – пояснив Франк. – А в цей час Йоганнес теревенить про те, що саме він заподіє ріднí тюремних офіцерів, якщо хтось із них намагатиметься зупинити його. Але найцікавіше те, що відбувається в перевдягальні для персоналу.
Вони бачили, як Лофтус забіг у кімнату з шафами; але замість того, щоб прямувати просто до виходу, він повернув ліворуч і зник з кадру позаду останнього ряду шафок. Франк сердито вдарив вказівним пальцем по одній з клавіш, і годинник у нижній частині екрана зупинився.
Франк перевів курсор на годинник і встановив час 7:20. Потім він почав прокручувати запис у прискореному в чотири рази режимі. Службовці в’язниці з’явились у віконці на екрані. Вони заходили в перевдягальню і виходили з неї, двері повсякчас відчинялися й зачинялися. Людей неможливо було відрізнити один від одного, аж доки Франк зупинив зображення на екрані, натиснувши іншу клавішу.
– Осьде він, – сказала Карі. – Він тепер в уніформі та в пальті.
– Форма і пальто Сьоренсена, – підтвердив Франк. – Напевне, він перевдягся і чекав у роздягальні. Сидів на лавці, не піднімаючи голови, – вдавав, буцімто зав’язує шнурки або щось у цьому роді, доки інші заходили і йшли геть. У нас така кількість персоналу, що ніхто не придивлятиметься до новачка, який трохи забарився після зміни. Він дочекався піку ранкової метушні і вийшов з рештою. Ніхто не впізнав би Сонні без бороди і довгого волосся, які він зрізав у себе в камері і заховав у подушку. Навіть я не впізнав.
Іншою клавішею він перезапустив відтворення, цього разу з нормальною швидкістю. Екран показав молодого чоловіка у пальті й уніформі, який виходив через чорний хід саме у той час, як Арілд Франк і людина із зализаним назад волоссям та в сірому костюмі заходили у ті самі двері.
– І охоронці на КПП не зупинили його?
Франк показав на зображення у правому нижньому кутку екрана.
– Це зображення з будки КПП. Як бачите, після зміни ми випускаємо автомобілі та людей без перевірки їхніх документів. Утворювалось би стовповисько, якби ми дотримувались проходження повної процедури. Але відтепер ми саме так робитимемо щозміни.
– Так, я не думаю, що хтось стоятиме у черзі, аби сюди потрапити, – пожартував Симон.
У паузі чітко пролунало придушене позіхання Карі як реакція на Симонів відгук щодо вітального дотепу Франка.
– Отакий ваш «звичайний любитель», – сказав Франк.
Симон Хефас нічого не відповів, вдивляючись у постать на екрані, що саме проминала охоронців на блокпосту. Щось змусило Симона усміхнутись. Він зрозумів, що це хода Лофтуса. Він упізнав його манеру.
Марта стояла, схрестивши руки на грудях, і дивилась на двох чоловіків, що стояли перед нею. Вони не могли бути з відділу боротьби з наркотиками: вона знала практично всіх офіцерів з того загону, але цих двох вона ніколи раніше навіть не бачила.
– Ми шукаємо… – почав один з них, але решта його фрази потонула у витті сирени швидкої допомоги, що промчала позаду них, по вулиці Вальдемара Тране.
– Що? – прокричала Марта.
Вона питала себе, де вона бачила такі чорні костюми, як їхні. У рекламному ролику?
– …Сонні Лофтуса! – повторив менший з двох.
У нього було світле волосся, а ніс мав такий вигляд, наче зазнав повторних переломів. Марта бачила такі носи щодня, але цей, подумалось їй, – результат занять контактними видами єдиноборств.
– Ми ніколи не розкриваємо особисті дані наших мешканців, – повідомила вона їм.
Інший з двох, дебелий чолов’яга з чорними кучерями, укладеними чудернацьким півколом навколо голови, показав їй фотографію.
– Він утік із в’язниці Статен і вважається небезпечним.
Промчала інша машина швидкої допомоги. Тоді він схилився над Мартою, викрикуючи їй просто в обличчя:
– Отож, якщо тут, у вас, він замешкав, а ви не в змозі нам сказати, – то все, що трапиться, буде на вашій совісті. Ви це розумієте?
Отже, вони не з відділу боротьби з наркотиками. Це, принаймні, пояснює, чому вона не бачила їх раніше. Вона кивнула, вивчаючи фотографію. Подивилась на них знову і була вже розтулила рота, щоб щось сказати, аж тут порив вітру кинув їй в обличчя пасмо її темного волосся. Вона хотіла спробувати ще раз, як раптом позаду неї розлігся зойк. То репетував на сходах Тої.
– Ой, Марто, Бурре порізався! Я не знаю, що робити! Він там, у їдальні.
– Влітку люди весь час приходять і йдуть, – сказала Марта. – В цю пору року багато хто з наших пожильців воліють спати в парках, просто неба, а тим самим звільняють місця для новоприбулих. Важко пригадати кожного…
– Я вже сказав: його звати Сонні Лофтус.
– …і не всі бажають реєструватись під своїм справжнім ім’ям. Ми не сподіваємося, що наші клієнти матимуть при собі паспорт або інші документи. Тож ми їх приймаємо за тими даними, які вони самі нам називають.
– А хіба соціальні служби не повинні знати, хто вони насправді? – запитав блондин.
Марта закусила нижню губу.
– Агов, Марто! Бурре там буквально спливає кров’ю!
Чолов’яга з кучерявим німбом поклав свою волохату лапу на оголене плече Марти.
– Чому б вам просто не дозволити нам огледітись у вас там, усередині, і тоді ми побачили б, чи він там є?
Він помітив її погляд і відсмикнув руку.
– Коли вже зайшла мова про документи, – сказала вона, – то чому б вам не показати свої посвідчення?
Вона побачила, як в очах блондина пробігла якась тінь. І знову кучерявий здоровань простягнув свою лапу до її плеча. Але цього разу міцно обхопив його.
– Бурре там от-от сконає! – спустився до них Тої і, хитнувшись на підборах, витріщився на двох типів своїми ковзкими очима. – А що тут відбувається?
Марта, крутнувшись, вивільнила руку і поклала її на плече Тої.
– То поквапмося, щоб урятувати йому життя. Вам доведеться зачекати, шановні добродії.
Марта і Тої рушили до їдальні. Іще одна машина швидкої допомоги промчала вулицею. Три машини швидкої допомоги поспіль. Вона мимоволі здригнулася.
Коли вони підійшли до дверей в їдальню, Марта обернулась.