– У них є зразки твоєї ДНК з місця злочину, тож тебе засудять незалежно від твого зізнання чи незізнання. То навіщо марно затягувати агонію?
Відповіді не було.
Харнес пригладив свою зачесану назад чуприну з такою силою, що аж запекло в коренях волосся.
– Я міг би влаштувати за годину пакетик героїну. Що тебе зупиняє? Мені потрібен тільки твій підпис отут, – постукав він пальцем по трьох аркушах формату А4, що лежали у нього на колінах, на його портфелі.
Хлопець облизав свої пересохлі потріскані губи сухим язиком, таким білим, що Харнесу він видався обкладеним сіллю.
– Дякую. Я обдумаю пропозицію.
«Дякую. Я обдумаю»?! Він пропонував наркотики жалюгідному наркоманові, що конає від синдрому відміни! Чи хлопець вислизнув з-під дії законів тяжіння?
– Сонні, послухай…
– І дякую за ваш візит.
Харнес похитав головою і підвівся. Хлопець не протримається. Харнес має просто зачекати іще один день. Доки мине доба див.
Коли черговий співробітник в’язниці провів Харнеса через усі двері й замки аж до відділу реєстрації відвідувачів, де адвокат попросив, щоб йому викликали таксі, він подумав про те, що скаже його клієнт. Чи, радше, що його клієнт зробить, якщо Харнес не врятує світ.
Тобто, конкретніше, свою особисту частину світу.
Гейр Ґолдсруд нахилився вперед у своєму кріслі і втупився в монітор.
– Що він, у біса, замислив?
– Схоже, він намагається привернути чиюсь увагу, – сказав інший наглядач у в’язничному пункті стеження.
Ґолдсруд дивився на хлопця. Довга борода торкалась його оголених грудей. Він стояв на стільці перед однією з камер відеонагляду і стукав у її об’єктив кісточкою скрюченого вказівного пальця, водночас нерозбірливо вимовляючи якісь слова.
– Фінстаде, ходімо зі мною, – наказав Ґолдсруд підводячись.
Вони пройшли повз Йоганнеса, що мив підлогу в коридорі. Сцена віддалено нагадала Ґолдсруду кадр з якогось фільму. Вони спустилися сходами на перший поверх, увійшли у в’язничний блок, проминули загальну кухню і, пройшовши далі коридором, знайшли Сонні, який сидів на тому самому стільці, на якому він щойно стояв.
За виглядом хлопцевого торса і рук Ґолдсруд побачив, що Сонні останнім часом бував у спортзалі – м’язи і вени рельєфно вимальовувались під шкірою. Він чув, що деякі з найбільш запеклих споживачів ін’єкційних наркотиків, перш ніж уколотись, качають біцепси в тренажерному залі. Амфетамін і найрозмаїтіші таблетки були в широкому обігу, але Статен був однією з небагатьох в’язниць у Норвегії – цілком можливо, навіть єдиною, – де керівництво якоюсь мірою контролювало ввезення героїну. Щоправда, не схоже було, щоб Сонні коли-небудь мав труднощі в доступі до цього наркотику. До цього часу. З того, як хлопця трусило, Ґолдсруд міг сказати, що він не мав дози впродовж кількох днів. Не дивно, що він упав у розпач.
– Допоможи мені! – почав благати Сонні, коли побачив, що наглядачі наближаються.
– Звісно, – сказав Ґолдсруд, підморгуючи Фінстадові. – Дві тисячі за флакончик.
Він збирався пожартувати, але помітив, що Фінстад у цьому не впевнений.
Хлопець заперечно похитав головою. М’язи у нього надимались навіть на шиї, навколо горла. Ґолдсруд чув, що хлопець начебто був колись перспективним борцем. Можливо, правду кажуть, що м’язи, накачані у віці до дванадцяти років, у дорослому віці можна відновити впродовж лічених тижнів.
– Замкніть мене!
– Ми тебе, Лофтусе, не замкнемо до десятої.
– Я прошу вас!
Ґолдсруд був спантеличений. Траплялося, що в’язні просили замикати їх у камерах, оскільки вони боялися когось. Іноді, хоча й не завжди, їхні побоювання не були безпідставними. Страх – це типовий побічний продукт злочинного життя. Або навпаки. Але Сонні був, ймовірно, єдиним мешканцем Статена, що не мав жодного ворога серед решти в’язнів. Навпаки, до нього ставилися, як до священної корови. І хлопець зроду не виявляв найменших ознак страху; і він, безперечно, мав таку статуру і психічну наснагу, що дозволяли йому ладнати з наркотичною залежністю ліпше, ніж це вдавалось іншим. То чому ж…
Хлопець колупав нігтем струп на рубці від ін’єкції на передпліччі; аж тоді Ґолдсруд звернув увагу, що старі струпи були у нього на всіх слідах від внутрішньовенних. Свіжих слідів не було взагалі. Хлопець зав’язав. Саме тому він хотів, щоб його замкнули. У нього був синдром відміни, і він надто добре усвідомлював, що зараз візьме все, що йому запропонують.
– Ходімо, – сказав Ґолдсруд.
– Симоне, підніми лишень ноги!
Симон відірвав погляд від паперів. Стара прибиральниця була такою низенькою і так зігнулась у три погибелі, що її заледве видно було за прибиральним візочком. Вона працювала в поліційному відділку ще до того, як Симон сюди прийшов у минулому тисячолітті. Вона була жінкою суворих поглядів і завжди називала не тільки себе, але й усіх своїх колег, незалежно від статі, «прибиральниками».
– Привіт, Сіссел! Знову той час настав?
Симон глянув на годинник. Уже по четвертій. Офіційний кінець робочого дня в Норвегії. Справді, трудове законодавство фактично наказує ім’ям короля і країни залишати робоче місце хвилина у хвилину. У минулому він ні про що не дбав менше, ніж про вчасне закінчення робочого дня. Але то було колись. Він знав, що Ельзе чекає на нього, що вона почала готувати обід кілька годин тому і що, коли він прийде додому, вона вдаватиме, нібито страву скомбіновано щойно, експромтом, похапцем, і вона сподіватиметься, що він не помітить розгардіяшу, розлитих і розсипаних продуктів та інших ознак дальшого погіршення її зору.
– Коли ми з тобою, Симоне, востаннє викурили разом цигарку?
– Я тепер вживаю снус.
– Закладаюсь, це ота твоя молода дружина намовила тебе кинути курити? І досі немає дітей?
– А ти, Сіссел, досі не на пенсії?
– Я думаю, що у тебе вже десь є дитина, тому ти й не хочеш іще однієї.
Симон посміхнувся, дивлячись на неї, як вона шурує шваброю у нього під ногами, і запитав себе, – не вперше, треба зазначити, – як можливо, щоб крихітне тіло Сіссел вичавило із себе таке велетенське потомство. «Дитина Розмарі». Він прибрав геть свої папери. Справу Волана відкладено. Ніхто з мешканців квартир у районі моста Саннер нічого не бачив, і жодні інші свідки теж не об’явились. Доки не знайдено доказів скоєння злочину, справа лежатиме на полиці, – сказав Симону його шеф і наказав присвятити наступні кілька днів поповненню звітів про два розкритих убивства: вони дістали прочуханку від прокурора, вона відгукнулась про їхню частину роботи, як про «слабкий бік справи». Насправді вона не знайшла жодних фактичних помилок у роботі поліції, проте хотіла б побачити «переконливіший рівень деталізації».
Симон вимкнув комп’ютер, надів куртку і попрямував до дверей. Літо ще було в розпалі, а це означало, що навіть ті співробітники, хто не був у відпустці, здебільшого пішли ще о третій, тож у загальному офісі з вільним плануванням, де відгонило клеєм від нагрітих сонцем старих перегородок, чулися тільки поодинокі натискання клавіш. За однією з перегородок він зауважив Карі. Та, поклавши ноги на стіл, читала книжку. Він зазирнув за перегородку.
– Сьогодні немає вечері з друзями?
Вона автоматично згорнула книжку і подивилась на нього водночас роздратовано і винувато. Він прочитав назву книжки: «Закон про компанії» [9]. Він знав, що вона в курсі, що у неї немає підстав почуватись ніяково через навчання у робочі години, оскільки ніхто не дав їй жодного завдання. Саме так повелося у «вбивчому» відділі: немає вбивства – немає роботи. Тож із того, як вона зашарілася, Симон виснував, що вона усвідомлює: диплом юриста, зрештою, забере її з відділу, але вона сама ладна була сприймати це як свого роду зраду. А роздратування від того, що, переконавши себе у праві використати час на службі для навчання, вона все одно інстинктивно згорнула книжку, щойно побачила Симона.
– Семі цими вихідними серфінгує у Вестлані [10]. Я вирішила: почитаю радше тут, ніж удома.
Симон кивнув.
– Робота в поліції може бути нудною. Навіть у «вбивчому» відділі.
Вона подивилась на нього.
Він стенув плечима.
– Особливо у «вбивчому».
– То навіщо ти пішов розслідувати вбивства?
Вона скинула черевики і підібгала босі ноги на край стільця. Так, наче вона сподівається на ґрунтовнішу відповідь, подумалось Симону. Ймовірно, вона була з тих людей, які віддають перевагу будь-якій компанії перед самотою, з тих, хто охочіше сидітиме в практично порожньому загальному офісі заради шансу бути потривоженим, аніж удома, у своїй власній вітальні, заради гарантованих тиші і спокою.
– Ти не повіриш, але – з бунтівних мотивів, – сказав він, умощуючись на край столу. – Мій батько був годинникарем і хотів, щоб я успадкував його справу. А я не бажав зробитись поганою копією свого батька.
Карі обхопила свої по-комашиному довгі ноги.
– Не шкодуєш?
Симон глянув у бік вікна. Від спеки надворі стояла імла.
– Люди на годинниках зробили гарний бізнес.
– Не мій батько, – відказав Симон. – Крім того, він не любив підробок. Не бажав наслідувати тенденції й робити дешеві копії та пластикові електронні годинники. Він вважав це шляхом найменшого опору. Ну й збанкрутував зрештою.
– Що ж, це пояснює твоє небажання стати годинникарем.
– Та ні, в результаті я майже годинникар.
– Як це?
– Технічний спеціаліст на місці злочину. Експерт з балістики. Траєкторія кулі і все таке. Майже те саме, що порпатися в годинниках. Можливо, ми більш подібні до своїх батьків, ніж нам хотілось би вважати.
– То що ж трапилося? – посміхнулась вона. – Ти збанкрутував?
– Та ні… – Він подивився на годинник. – Думаю, я став більше зосереджуватись на питанні «чому?», ніж «як?». Не знаю, чи правильним було моє рішення стати тактичним слідчим. Кулі та траєкторії більш передбачувані за людський мозок.
– То от коли ти перейшов працювати у відділ боротьби з економічною злочинністю?
– Ти читала моє резюме?
– Я завжди читаю про людей, з якими мені випадає працювати. Тобі набридло дивитись на кров і випущені кишки?
– Ні, але подумав, що моїй дружині Ельзе все це ні до чого. Коли я одружився, я обіцяв їй більш нормовані робочі години і жодних нічних чергувань. Взагалі в економічному мені подобалося: все одно, що знову до годинників повернувся. Говорячи про мою дружину…
Він підвівся зі столу.
– Чого ж ти пішов з економічного, якщо тобі так там подобалося?
Симон втомлено всміхнувся. Ні, про це вона в його резюме навряд чи вичитає.
– Лазанья. Я гадаю, вона готує лазанью. Отже, побачимося завтра.
– Мені, до речі, телефонував один старий колега. Він сказав, що бачив наркомана, який розгулює у пасторському комірці.
– У комірці?
– На зразок того, що носив Пер Волан.
– Що ти зробила з інформацією?
Карі знову розгорнула книжку.
– Нічого. Я сказала йому, що справу відкладено на полицю.
– До виявлення нових матеріалів. Як звати наркомана і де ми його можемо знайти?
– Їлберґ. У притулку.
– У соціальному центрі. Не хочеш зробити перерву в читанні?
Карі зітхнула і згорнула книжку.
– А як стосовно лазаньї?
Симон знизав плечима.
– Все гаразд. Я подзвоню Ельзе, вона зрозуміє. А розігріта лазанья ще смачніша.
Розділ 10
Йоганнес злив брудну воду в мийку і поставив відро й швабру в прикомірок. Він вимив кожен коридор на першому поверсі, кімнату відеостеження, і йому вже не терпілося повернутись до книжки, що чекала на нього в камері. «Сніги Кіліманджаро». Це була збірка оповідань, але він, знай, перечитував одне-єдине оповідання знову й знову. Там ішлося про чоловіка з гангреною на нозі, який знав, що помирає. Про те, як це знання не робило його як людину ні кращим, ні гіршим, натомість схиляло до самозаглиблення, робило більш чесним і менш терплячим. Йоганнес ніколи не кохався на читанні, книжку йому порадила тюремна бібліотекарка, а позаяк Африка зацікавила Йоганнеса ще з того часу, як він ходив у Ліберію та в Кот-д’Івуар, він одразу прочитав перші кілька сторінок про того бідолаху, що безневинно конає у наметі посеред савани. Першого разу він похапцем пробігся очима по рядках, тепер же читав повільно, вчитувався в кожне слово, щось шукаючи, хоча він навіть не знав, що саме.
– Привіт!
Йоганнес обернувся.
Сонні вимовив той «привіт» майже пошепки, і його постать із впалими щоками і дикими очима була такою блідою, що видавалась напівпрозорою. Наче янгол, подумав Йоганнес.
– Привіт, Сонні. Я чув, тебе запроторили в карцер. Як ти зараз почуваєшся?
Сонні стенув плечима.
– У тебе класний лівий хук, пацан, – посміхнувся Йоганнес, демонструючи прогалину на місці одного з передніх зубів.
– Я сподіваюсь, ти пробачив мені.
Йоганнес ковтнув.
– Сонні, з нас двох прощення потребую я.
Вони подивились один на одного. Йоганнес помітив, як погляд Сонні ковзнув туди й сюди коридором. Вони помовчали.
– Йоганнесе, не міг би ти заради мене втекти з в’язниці?
Йоганнес не квапився з відповіддю – він намагався перетасувати слова Сонні так і сяк: чи не виявиться в них тоді більше сенсу.
– Що ти маєш на увазі? – перепитав він нарешті. – Я не хочу тікати. Зрештою, мені немає куди. Мене одразу знайдуть і повернуть сюди.
Сонні не відповів, але очі його випромінювали чорний відчай, і Йоганнес зрозумів.
– Ти хочеш… Ти хочеш, щоб я вирвався і роздобув для тебе кілька доз «супербою»?
Сонні так само не відповідав, але й далі упинав свій напружений маніакальний погляд просто старому в очі. Бідолаха, подумав Йоганнес. Триклятий героїн.
– Чому саме я?
– Ти єдиний, хто має доступ до диспетчерської, отже, тільки ти можеш це зробити.
– Дарма. Я єдиний, хто має доступ до диспетчерської, і тому саме я знаю, що зробити це неможливо. Двері відмикаються тільки на відбитки пальців, які зберігаються в базі даних. І моїх відбитків у ній немає. І їх туди не внесуть без надання чотирьох копій заяви, затвердженої на високому рівні. Я бачив такі заяви у…
– Всі двері можуть бути заблоковані і розблоковані з диспетчерської.
Йоганнес скрушно похитав головою і роззирнувся довкола, щоб переконатися, що вони й досі самі у коридорі.
– Навіть якщо вирватися з будівлі, там охоронці чергують у будці, на паркінгу. Вони перевіряють документи у кожного, хто проходить чи проїжджає.
– У кожного?
– Атож. За винятком перезміни, коли вони випускають знайомі машини і знайомі пики.
– А сюди часом не включаються пики з погонами тюремного наглядача?
– Безперечно.
– Отже, ти мусив би роздобути уніформу і вийти, коли міняється зміна?
Йоганнес склав вказівний і великий пальці і помацав своє підборіддя. Щелепа ще боліла.
– Де я взяв би уніформу?
– Із шафки Сьоренсена в роздягальні. Її треба буде підламати викруткою.
Сьоренсен, один із наглядачів, уже майже два місяці поспіль перебував на лікарняному. Нервовий зрив. Йоганнес знав, що по-сучасному заведено якось інакше це називати, однак халепа залишилась тією самою – препаскудним розладом почуттів. Він пройшов через таке.
Йоганнес знову похитав головою.
– Під час перезміни в роздягальні до біса тюремників. Хтось із них упізнає мене.
– Зміни зовнішність.
Йоханнес розсміявся.
– Ти розумієш, що кажеш? Ну, скажімо, роздобув я уніформу. Тепер – чим я маю залякати чергову групу наглядачів, щоб вони мене випустили?
Сонні задер полу довгої білої сорочки і витяг пачку цигарок з кишені штанів. Устромив цигарку в свої пересохлі губи і прикурив від запальнички у формі пістолета. Йоганнес повільно кивнув.
– Йдеться не про наркотики. Ти хочеш, щоб я щось для тебе зробив по той бік муру, правильно?
Сонні всмоктав цигаркою полум’я із запальнички і видихнув тютюновий дим. Примружився.
– То ти зробиш?
Голос його пролунав м’яко і приязно.
– А ти відпустиш мені мої гріхи? – запитав Йоганнес.