Доведення
Бо частини, на котрі поділялася б уявлена субстанція, або збережуть сутність субстанції, або ні. Якщо перше, тоді
(за тезою 8)
кожна частина має бути нескінченною і
(за тезою 6)
причиною себе і
(за тезою 5)
має складатися із різного атрибута, а тому із однієї субстанції може скластися їх кілька, що
(за тезою 6)
абсурдно. До цього слід додати, що частини
(за тезою 2)
не мали нічого спільного зі своїм цілим, і ціле
(за визначенням 4 і тезою 10)
могло б існувати і бути уявленим без своїх частин; у безглуздості цього не сумнівається ніхто. Якщо ж припустити друге, тобто що частини не збережуть природи субстанції, тоді з цього випливало би, що коли вся субстанція розділилася б на рівні частини, то вона втратила б природу субстанції й перестала б існувати, що
(за тезою 7)
абсурдно.
ТЕЗА ХІІІ
Абсолютно нескінченна субстанція неподільна.
Доведення
Бо якби вона була подільна, то частини, на котрі вона була б розділена, або збережуть природу субстанції абсолютно нескінченною, або ні. Якщо перше, то, значить, буде кілька субстанцій з однією і тією ж природою, що
(за тезою 5)
безглуздо. Якщо ж прийняти друге, то це значило б
(як вище)
, що абсолютно нескінченна субстанція може перестати існувати, що
(за тезою 11)
також абсурдно.
Королларій
З цього випливає, що жодна субстанція і, отже, жодна тілесна субстанція, оскільки вона – субстанція, не може бути подільною.
Схолія
Що субстанція неподільна, ще простіше можна зрозуміти вже з того, що природа субстанції не може бути уявлена інакше як нескінченною і що під частиною субстанції не може бути уявлено ніщо інше, окрім скінченної субстанції, – що
(за тезою 8)
містить в собі явне протиріччя.
ТЕЗА XIV
Окрім Бога немає і не може бути уявлена жодна субстанція.
Доведення
Оскільки Бог є абсолютно нескінченною істотою, у котрої не можна заперечувати жодного атрибута, що виражає сутність субстанції
(за визначенням 6)
, і він існує
(за тезою 11)
, то якби була окрім Бога яка-небудь інша субстанція, вона мала би бути такою, котру можна було б пояснити за допомогою якого-небудь атрибута Бога, і, таким чином, існували б дві субстанції з одним і тим же атрибутом, що
(за тезою 5)
абсурдно; саме тому поза Богом не може бути жодної субстанції і, отже, не може бути жодна й уявлена. Бо якщо б вона могла бути уявлена, то обов'язково мала б уявлятись як існуюча; але це
(за першою частиною цього
доведення)
безглуздо. Отже, поза Богом не існує і не може бути уявлено жодної субстанції, – що і треба було довести.
Королларій І
З цього найяснішим чином випливає 1, що Бог єдиний, тобто
(за визначенням 6)
Королларій ІІ
Випливає 2, що річ протяжна і річ мисляча є або атрибутами Бога, або
(за аксіомою 1)
станами атрибутів Бога.
ТЕЗА XV
Все, що є, є у Богові, і без Бога нічого не може бути і не може бути уявлено.
Доведення
Окрім Бога не існує і не може бути уявлена існуючою жодна субстанція
(за тезою 14)
, тобто
(за визначенням 3)
річ, котра існує в собі і уявляється за допомоги себе. Стани
(за визначенням 5)
без субстанції не існують і не можуть бути уявлені; тому вони можуть існувати в одній божественній природі і лише за її допомоги можуть бути уявлені. А окрім субстанції і станів немає нічого
(за аксіомою 1).
Отже, без Бога немає нічого і нічого не може бути уявлено, – що і треба було довести.
Схолія
потрібно збільшуватися і, нарешті, із визначеної перетвориться на невизначену. А оскільки ці абсурдні твердження випливають, на їхню думку, з того, що передбачається нескінченна величина, то вони і роблять висновок звідси, що тілесна субстанція має бути скінченною і, отже, не належить до сутності Бога. Другий аргумент також виводиться з найвищої досконалості Бога. Бог, кажуть вони, оскільки він є найвище досконалою істотою, не може страждати, а тілесна субстанція, оскільки вона подільна, може страждати; з цього випливає, що вона не належить до сутності Бога. Такі є аргументи, котрі я знаходжу у письменників і котрими вони намагаються показати, що тілесна субстанція негідна божественної природи і не може належати їй. Але хто був достатньо уважний, той зрозуміє, що я вже відповів на це, оскільки ці аргументи ґрунтуються тільки на тому, що тілесна субстанція передбачається такою, котра складається із частин, абсурдність чого я вже показав
(теза 12 з королларієм, теза 13).
Потім, хто хоче правильно зважити всі аргументи, той побачить, що всі ті абсурдні тези
(чи всі ці тези абсурдні
я поки не торкаюсь),
з котрих хочуть зробити висновок, що протяжна субстанція скінченна, випливають зовсім не з того, що величина передбачається нескінченною, але з того, що нескінченна величина передбачається вимірною і складається із скінченних частин; тому з випливаючих звідси нісенітниць не можна зробити жодного іншого висновку крім того, що нескінченна величина не може бути вимірною і не може складатися із скінченних частин. А це те саме, що ми вже довели вище
(за тезою 12 та ін.).
Таким чином, стріла, котру пускають в нас, повертається до самих же наших супротивників. Отже, якщо вони з усього цього абсурду мають намір все-таки зробити висновок, що протяжна субстанція має бути скінченною, то вони роблять так само, якщо б хто-небудь, уявивши, що коло має властивість квадрата, зробив із цього висновок, що коло не має центру, а лінії, проведені з нього до окружності, всі рівні. Бо для того, щоб зробити висновок, що тілесна субстанція, котра насправді може бути уявлена не інакше як нескінченною, єдиною і неподільною
(див. тези 8, 5 і 12),
вони уявляють собі, що вона складається із скінченних частин, що вона багатократна і подільна. Подібним же чином й інші, уявивши, що лінія складається з точок, вміють вигадувати багато аргументів, котрі доводять, що лінія не може бути подільна до нескінченності. І дійсно, однаково безглуздо як припускати, що тілесна субстанція складається з тіл або частин, так і допускати, що тіло складається з поверхонь, поверхні – з ліній і лінії, нарешті, з точок. Це мають визнати всі, хто знає, що чітка підстава є безпомилковою, і особливо ті, хто заперечує існування порожнечі. Насправді, якби тілесна субстанція могла бути поділена так, щоб її частини були реально відмінні, то чому одна частина не могла би бути знищена, в той час як інші залишалися б як і раніше з'єднаними між собою? І чому всі вони мали би бути так пристосовані, аби не було порожнечі? Звичайно, з речей, котрі реально відмінні одна від іншої, одна може бути без іншої і залишатися в своєму стані. Отже, якщо у природі немає порожнечі
(про що йтиметься в іншому місці)
, але всі речі мають з'єднуватися так, щоб не було порожнечі, то з цього також випливає, що вони не можуть бути реально відмінними, тобто тілесна субстанція, наскільки вона є субстанцією, не може ділитися. Якщо ж хто-небудь запитає, чому ми від природи схильні ділити величину, то я відповім йому, що величина уявляється нами двома способами, а саме: або абстрактно і поверхнево, так, як ми її уявляємо собі, або як субстанція, що робить лише один розум. Отже, якщо ми розглядаємо величину так, як вона уявляється в уяві, – що ми часто і легше робимо, то вона є скінченною, подільною і складається з частин; якщо ж ми почнемо розглядати її такою, котра вона є у розумі, і уявляти її, наскільки вона є субстанцією, – що дуже важко, тоді, як ми вже довели, вона виявиться нескінченною, єдиною і неподільною. Це буде досить зрозуміло для всіх, хто вміє відрізняти уяву від розуму, особливо якщо мати на увазі те, що
матерія скрізь одна й та ж
і що частини в ній різняться тільки тоді, коли ми уявляємо її підвладною різним станам, тому частини її різняться лише модально (за способом існування), а не реально. Наприклад, воду, наскільки вона є водою, ми уявляємо подільною і частини її віддільними одна від іншої; але якщо розглядати її як тілесну субстанцію, то вона не ділиться і не розпадається. Потім, вода, як вода, народжується і псується; але як субстанція вона і не народжується, і не псується. І цим, мені здається, я відповів і на другий аргумент, оскільки він також ґрунтується на тому, ніби матерія як субстанція є подільною і складається з частин. І навіть якби не було цього, я все-таки не розумію, чому вона не гідна божественної природи, оскільки
(за тезою 14)
поза Богом не може бути іншої субстанції, дію котрої вона могла б відчувати. Все, кажу я, існує у Богові, і все, що відбувається, відбувається за одними лише законами нескінченної природи Бога і випливає із необхідності його сутності (як я зараз покажу). Тому в жодному сенсі не можна сказати, що Бог випробовує дію іншої речі або що протяжна субстанція не гідна божественної природи, хоча б вона передбачалася подільною, тільки б при цьому допускалося, що вона є вічною і нескінченною. Але поки що досить про це.
ТЕЗА XVI
Із необхідності божественної природи має випливати нескінченна множина речей (тобто все
що може підпадати нескінченному розуму) нескінченними способами.
Доведення
Ця теза має бути зрозумілою кожному, якщо тільки осягнути те, що з даного визначення кожної речі розум виводить багато властивостей, котрі неодмінно випливають із неї[6], і тим їх більше, чим більше реальності виражає визначення речі, тобто чим більше реальності містить в собі сутність певної речі. Але оскільки божественна природа має абсолютно нескінченні атрибути
(за визначенням 6)
, кожен з котрих виражає нескінченну в своєму роді сутність, то з її необхідності обов'язково має випливати нескінченна множина речей[7] нескінченними способами, – що і треба було довести.
Королларій І
Звідси випливає,
по-перше
, що Бог є діючою причиною всіх речей, котрі можуть підпадати нескінченному розуму.
Королларій ІІ
Випливає,
по-друге
, що Бог сам собою, а не випадково, є причиною.
Королларій ІІІ
Випливає,
по-третє
, що Бог є абсолютно першою причиною.
ТЕЗА XVIІ
Бог діє лише за законами своєї природи і ніхто його не примушує.
Доведення
Що нескінченне абсолютно випливає з однієї необхідності божественної природи або (що те ж саме) лише із законів тієї ж природи, це ми вже показали
у тезі 16, а у тезі 15
довели, що ніщо не може бути уявлене без Бога, але що все існує у Богові. Тому поза ним не може бути нічого, що визначало б або примушувало його до дії, і тому Бог діє лише за законами своєї природи і ніхто його не примушує, – що і треба було довести.
Королларій І
З цього випливає,
по-перше
, що не існує жодної причини, котра б внутрішньо або зовнішньо спонукала б Бога до дії, окрім досконалості його природи.
Королларій ІІ
Випливає, по-друге, що один тільки Бог є вільною причиною. Бо один тільки Бог існує з однієї лише потреби своєї природи
(за тезою 11 і королларієм 1 тези 14)
і діє з однієї лише необхідності своєї природи
(за попередньою тезою).
Тому
(за визначенням 7)
він один є вільною причиною, – що і треба було довести.
Схолія
Деякі вважають, що Бог є вільною причиною тому, що він, на їх думку, може зробити, щоби те, що, як ми сказали, випливає із його природи, тобто що знаходиться в його владі, не здійснювалося або не створювалося ним. Але це так само, якщо б хто-небудь сказав, що Бог може зробити, щоби з природи трикутника не випливало, що його три кути дорівнюють двом прямим кутам, або щоби з даної причини не відбулася дія, що абсурдно. Далі і без допомоги цієї тези я покажу, що ні розум, ні воля не належать до природи Бога. Втім, я знаю, що багато хто думає, ніби вони можуть довести, що природі Бога належить найвищий розум і вільна воля; бо, за їх словами, вони не знають нічого досконалішого, що вони можуть приписати Богові, як то, що в нас є найвища досконалість. Далі, хоча вони і уявляють Бога в дії найрозумнішим, однак не вірять, щоб він міг зробити існуючим все, що він дійсно собі уявляє, бо цим, на їх думку, знищувалася б могутність Бога. Якби, кажуть вони, він створив все, що є в його розумі, то він вже не міг би створити нічого більше, що, на їх думку, суперечить всемогутності Бога. Тому вони воліють стверджувати, що Бог до всього ставиться байдуже і не творить нічого, крім того, що він з якоїсь абсолютної волі визначив створити. Але мені здається, що я досить зрозуміло довів
(див. тезу 16)
, що із найвищої могутності Бога або із нескінченної природи випливла нескінченна множина речей нескінченними способами, тобто все неодмінно випливло або постійно випливає із такою ж необхідністю; абсолютно так само, як із природи трикутника від вічності було і вічно буде випливати, що його три кути дорівнюють двом прямим. Тому всемогутність Бога від вічності була діяльною і навіки буде залишатися в тій же діяльності. Цим способом, принаймні на мою думку, всемогутність Бога встановлюється набагато досконаліше. Мої супротивники, здається, навіть відкидають всемогутність Божу[8]. Бо вони змушені визнати, що Бог містить у своєму розумі нескінченну множину речей, котрі можуть бути створені, але котрих, проте ж, він ніколи не буде спроможний створити. В іншому ж випадку, тобто якби він творив все, що він містить у своєму розумі, то цим він, на їхню думку, виснажив би свою всемогутність і став би недосконалим. Тому, щоби встановити досконалість Бога, вони змушені разом з тим стверджувати, що він не може створити все, на що розповсюджується його могутність; але я не знаю, чи можна придумати щось більш безглузде і невідповідне до всемогутності Бога. Далі[9], якщо до вічної сутності Бога належать розум і воля, то, звичайно, кожен із цих атрибутів слід розуміти інакше, ніж це звичайно уявляють люди. Бо розум і воля, котрі становили б сутність Бога, мали б відрізнятися від нашого розуму і волі, як небо від землі, і схожість між ними полягала б тільки в назві, так само, як схожі між собою
собака-сузір'я
, і
собака-гавкаюча тварина.
Це я доведу наступним чином: якщо розум належить до божественної природи, то він не може, за природою своєю, як наш розум, бути позаду зрозумілих речей (як багато хто думає) або ж бути одночасно із ними, оскільки Бог в силу своєї причинності існує раніше усіх речей
(за королларієм І тези 16),
але, навпаки, істина і формальна сутність речей саме така тому, що такою об'єктивно існує у розумі Бога. Тому розум Бога, наскільки він уявляється складовою сутності божої, є дійсно причиною речей – як їх сутності, так і їх існування. І це, здається, було помічено й тими, котрі стверджували, що розум Бога, воля і сила – те ж саме. Отже, якщо розум Бога є єдиною причиною речей, тобто (як ми показали) як їх сутності, так і їх існування, то він неодмінно має бути відмінний від них як щодо сутності, так і щодо існування. Бо створене причиною відрізняється від своєї причини саме тим, що воно отримує від причини. Наприклад, людина є причиною існування, але не сутності іншої людини[10]; звідси по суті вони можуть бути абсолютно подібними, але мають різнитися за існуванням. Тому якщо існування одного скінчиться, то внаслідок цього не скінчиться існування іншого; але якщо б сутність одного могла би бути знищена і стати помилковою, то була б знищена також сутність іншого. На цій підставі річ, котра є причиною і сутності, і існування якої-небудь дії, має відрізнятися від такої дії як щодо сутності, так і щодо існування. Але розум Бога є причиною і сутності, і існування нашого розуму; таким чином, розум Бога, оскільки він уявляється складовою божественної сутності, відрізняється від нашого розуму як щодо сутності, так і щодо існування, і ні в чому іншому не може бути схожий із ним, окрім назви, як нам хотілося довести. Щодо волі доведення може бути розвинене точно таким же чином, як це легко може бачити кожен.
ТЕЗА XVIІІ
Бог є постійною (іманентною), а не перехідною, причиною всіх речей.
Доведення
Все, що існує, існує у Богові і має бути уявлене за допомоги Бога
(за тезою 15),
і тому
(за королларієм І тези 16)
Бог є причиною речей, котрі перебувають у ньому. Це перше. Далі, поза Богом не може бути жодної субстанції, тобто