Цікаві речі трапляються, коли очікують нових призначень. У ті дні, коли йде сніг, коли все навколо біле, приїздять до палацу чиновники четвертого та п’ятого рангу; серед них є молоді, повні сил та енергії, але є й чиновники у віці, з сивиною на чолі, саме вони й намагаються розхвалити себе перед придворними дамами, щоб ті потім замовили слово перед правителем. Проте вони і не знають, що ті молоденькі дами сміються з них, і з усіх сил благають: «Будь ласка, замовте за мене слово перед імператором, – якщо ці їхні старання виправдовуються, то ще нічого, але прикро, коли вони так і не досягають своєї мети.
Третього березня сонце так спокійно сяє на небі. Ось-ось уже почнуть квітнути персикові дерева. А верба така світла, не можна й висловити, яка вона прекрасна цієї пори. Бруньки на ній повипиналися, ніби кокони шовкопряда. Проте ця краса зникне одразу ж, щойно на вербі з’явиться листя. Коли дерево відцвітає, якимось зовсім негарним воно стає. Прекрасна гілка сакури у великій вазі, поруч із нею сидить дуже поважна людина в одязі кольору вишні та спілкується з придворними дамами, це, мабуть, старший брат імператриці.[19] Але нехай то був би і звичайний гість, все одно приємно спостерігати за такою картиною.
Та ще більше любе серцю свято Камо:[20] листя, яке тільки-но подекуди почало пробиватися, має дуже ніжний смарагдовий колір, а небо таке чисте-чисте, без жодної хмаринки, – ось що прекрасно. Потім, увечері, коли починають набігати хмари, ледь чутно спів зозулі, він такий спокійний, інколи складається таке враження, що тобі це причулося, та коли знову чуєш цей спів, – якось дуже добре стає на душі. Дуже гарно спостерігати, коли ближче до свята Камо служниці починають снувати туди-сюди з сувоями шовку. На цих тканинах візерунок – молоде листя та листя, що вже опало. Проте є і дуже незвичайні кольори: фарбування по подолу, дуже барвисте, смугасте. Молоді жінки вже почали з’являтись із зачісками, проте ще не одягнені у святковий одяг. Хтось із них верещить: «Ой, боже! Ой, лихо! Немає зав’язок для взуття!», – але всі з нетерпінням очікують, коли вже, нарешті, прийде свято. І ось, нарешті, настає цей день! Дівчата, які до недавнього ще бігали та стрибали, зараз уже, одягнені в розкішний одяг, ідуть поважною ходою. Любо подивитися на все це: матері, старші сестри, всі родички жіночої статі супроводжують дівчат.
4. Те, що відрізняється
Те, що відрізняється, так це слова буддійського ченця. Простолюддя обов’язково додає до цих слів допоміжні слова.
5. Свого улюбленого сина віддати…
Як же гірко віддавати свого улюбленого сина в ченці! Люди дивляться на тебе, як на бездушне поліно. Це тому, що чернець завжди погано харчується, мало спить. Молоді ченці дуже допитливі до всього, особливо до жіночої статі, намагаються на них не дивитись, але цікавість перемагає, і чернець кидає оком на гарненьку дівчину. І ось – його вже сварять. Проте найважче старшому ченцю – він скрізь подорожує, іде через гори. Часто його чекають страшні випробування на цьому шляху. Коли ж підуть чутки, що його молитви допомагають, важко буде позбутися тих, хто звертається до нього. Все більше стає охочих. Інколи йому дуже складно вигнати злих духів, які оволоділи тілом людини. Тому трапляється, що ченцеві хочеться поспати від утоми, але тут одразу й чує: «От ледар, лише те й робить, що спить». Уявіть, що тоді відчуває чернець. Проте все це було раніше. Зараз же ченцям живеться набагато легше.
6. У будинку дайджіна Нарімаси[21]
Оскільки імператриця збиралася до будинку дайджіна Нарімаси, то спеціально для цього перебудували Східні ворота, добудувавши ворота на чотирьох стовпах, і саме через них в’їжджала імператриця. Придворні дами вирішили в’їхати до палацу через Північні ворота, бо думали, що там не буде сторожі – було багато жінок, які навіть не розчесали волосся, вважаючи, що їх ніхто не побачить, окрім слуг. Проте трапилося так, що через занадто вузькі ворота нам необхідно було вийти та пройти пішки через увесь двір, як би нам це не подобалось. Усі в палаці повиходили, повитріщалися на нас. Це було жалюгідне видовисько…
Коли ми все ж таки потрапили всередину палацу, прийшли до імператриці та все їй розповіли, вона відповіла, посміхаючись:
– Вас навіть у палаці можуть побачити, а тому не варто вже так занадто розслаблятись.
– Так, але тут, у палаці, усі нас знають, а тому, навпаки, якщо ми будемо занадто чепуритися, вони подумають щось недобре. Хто ж міг уявити, що в такому палаці ворота будуть настільки вузькими, що екіпаж не зможе проїхати, – пояснила я. І саме тоді, коли я закінчила розмову, з’явився правитель Нарімаса.
– Як вам не соромно? Чому ви побудували такі вузькі ворота?
– Який ранг, такий і дім.
– Так, проте я чула, що люди, які мали низький ранг, будували собі великі ворота.
– О боги! – сказав правитель і швиденько зник.
– Щось трапилося з Нарімасою, чому він такий сумний? – запитала імператриця.
– Ні, нічого. Я тільки розповіла, що наш екіпаж не пройшов у ворота, – сказала я і пішла в опочивальню.
Там і ночувала з іншими молодими придворними дамами. Оскільки ми були втомлені, то одразу позасинали. Наша кімната знаходилась у західній частині. Ми не помітили, що двері були не зачинені. Нарімаса як володар будинку знав це. Він відчинив двері і хриплим голосом промовив:
– А чи можна до вас?
Я прокинулась. Біля церемоніальної ширми стояв свічник, тому все було гарно видно. Нарімаса трохи відчинив двері і вів з нами бесіду. Він був такий кумедний. Зазвичай господар не дозволяє собі такі вольності, але оскільки ми були в його будинку, то він вирішив, що все дозволено. Ну дуже вже чудно.
Я розбудила жінок, які були поруч: «Ви тільки погляньте, чи бачили колись подібне?»
Жінка підняла голову, подивилась і розсміялась.
– Хто там прийшов?
– Не лякайтеся, це я – хазяїн будинку. У мене є важлива розмова.
– Так, я пам’ятаю, що ми розмовляли про ворота, але ж я не просила відчиняти наші двері.
– Та ми вже про ворота поговорили. Краще дозвольте увійти до вашої кімнати. Можна, так?
Дами загомоніли:
– Ні, звісно, не можна! Ні в якому разі.
– О, тут і молоденькі є! – сказав Нарімаса і зачинив двері.
Тоді у кімнаті пролунав сміх.
До речі, якщо вже він відчинив двері, то треба було не питати, а просто зайти до кімнати. Не знайшлося людини, яка б сказала: «Так, звісно-звісно, проходьте, ласкаво просимо». Наступного ранку я розповіла імператриці про візит нічного гостя, на що вона відповіла: «Я ніколи нічого такого не чула про нього. Нарімаса, напевно, також здивований вчорашніми розмовами. Він завжди страждає від твоїх нападок!» – сміялася господиня.
Потім імператриця наказала приготувати одяг для маленької принцеси,[22] на що Нарімаса відповів:
– А якого кольору має бути вбрання, яке вона одягає зверху? – І знову молоді дами засміялись.
– До того ж, для маленької принцеси звичайний посуд зовсім не підходить. Треба зробити малесенькі чашечки та малесенький піднос.
– Саме так. А прислуговувати їй мають дівчата у таких же «одежинах», – підхопила я.
– Не смійся з чесного та порядного Нарімаси, – посварила мене імператриця. Але навіть це з вуст імператриці прозвучало прекрасно.
Одного дня мене покликали і сказали: «З тобою хоче поговорити хазяїн».
– Ну, і як цього разу він нас насмішить? Але піди послухай, що він скаже.
Коли я прийшла до господаря, то почула наступне:
– Я розповів своєму братові історію з воротами. Він був дуже вражений вашою дотепністю і хоче зустрітися з вами якомога скоріше.
Я думала, він пригадає події вчорашньої ночі, а він наостанок лише сказав:
– Сподіваюсь, що наступного разу у мене вийде побути у вас довше.
– Що він хотів? – запитала імператриця.
Я розповіла все, як було. Придворні дами розсміялись:
– Міг би і не викликати спеціально за цим до себе, а просто сказати це при всіх.
– Але ж він від щирого серця це робить, поважає свого брата і, до того ж, хотів, щоб ти дізналася якомога швидше про його похвалу.
У цю мить імператриця була неймовірно прекрасна!
7. Пані кішка нашого палацу
У нашому палаці є дуже мила кішка,[23] за що імператриця надала їй звання п’ятого рангу і наказала охороняти. Проте одного дня, коли «її величність» кішка лягла на веранді, нянька на ім’я Ума-но-мьобу[24] посварила: «Заходь у дім, негарно так розлягатись!». Однак кішка проігнорувала її і продовжувала спокійно грітися на сонечку.
– Окінамаро, ану йди сюди! Покусай цю кішку.
Собака кинувся за кішкою, а та швиденько – до опочивалень імператора. Його Величність же одразу, щоб захистити кішку, взяв її до себе, опісля розгнівався та покликав слуг, наказавши:
– Побити Окінамаро! Відіслати його негайно на Собачий острів!
Ума-но-мьобу також не залишилася без покарання.
– Залишити її без посади!
Після цього няньку більше не бачили при дворі. Собаку ж погнали за ворота.
– А як гарно він ішов у процесії донедавна. Сам То-но-бен[25] вів Окінамаро, прикрашеного гілкою верби, на шиї у нього були квіти персика, а на спині гілочка квітучої сливи. Ніхто й подумати не міг, що він так закінчить.
– Бідолашний, він завжди був поруч з імператрицею, коли вона йшла на сніданок. Тепер начебто чогось бракує.
Днів зо три-чотири ми чули, як виє бідолашний собака. А потім він раптом дуже голосно заскавучав. «Що то за собака так виє?» – запитали ми. Аж раптом усі інші собаки побігли на те виття. А потім прийшли жінки та розповіли:
– Жах, двоє чоловіків на смерть забивають собаку. Кажуть, що він повернувся з Собачого острова.
Як нам стало шкода того собаку! «Адже це точно Окінамаро», – подумали ми.
– Його б’ють Тадатака та Санефуса.
Проте, як тільки я послала людину, щоб припинити все це, собака затих.
– Він помер. Його викинули за ворота, – сказав чоловік.
Проте, коли настав вечір, до нас приповз пес: лапи у нього дрижали, він був слабкий. «Напевно, це Окінамаро. Іншого собаки у нас не було». Однак, коли ми його покликали: «Окінамаро!» – він ніяк не відреагував. Хтось казав: «Це Окінамаро!», інші, навпаки, відповідали: «Та ні, це не він!». Тоді імператриця наказала: «Покличте Укон, вона гарно його знає».
– Це Окінамаро? – запитала імператриця.
– Так, дуже на нього схожий, але виглядає жахливо. Зазвичай, коли я його кличу, він із радістю біжить до мене, а зараз, хоч і кличу його, не приходить. Напевно, що не він. До того ж, я точно чула, що його забили до смерті два чоловіки. Як тут залишишся живим.
Думаю, що імператриця дуже засмутилась.
Почало темніти, ми спробували нагодувати Окінамаро, але все було марно, тому ми точно вирішили, що це інший пес. Наступного ранку, коли я принесла воду та гребінь для імператриці і вона попросила потримати дзеркало, я раптом побачила собаку. «Так, учора Окінамаро настільки сильно побили, що він помер. Цікаво, у кого він переродиться в наступному житті?» Як тільки я це сказала, собака поповз до нас, сльози скочувалися з його очей крапельками…
– Та це ж все-таки Окінамаро! Вчора він ховався, а тому не відповідав на те, що ми його кликали.
Я поклала дзеркало і покликала Окінамаро. Він підповз до мене і загавкав.
Імператриця розсміялась. В опочивальнях зібралися придворні дами, піднявся гомін та сміх. Навіть імператор, почувши про таку подію, прийшов до опочивальні.
– Неймовірно, навіть у собаки є серце! – жартуючи, сказав імператор.
Дами із почту імператора також завітали до нас, вони кликали Окінамаро. Морда у нього все ще була дуже припухлою.
– Треба зробити йому примочку, – сказала я.
– Все ж таки видав себе, так? – сміялась імператриця.
Тадатака почув це і викрикнув із столової зали:
– Невже це правда? Дайте я сам на це подивлюсь.
Тоді йому сказали:
– Ну, звісно, це не він.
– Я сам знайду того підлого собаку! Не заховаєте його від мене! – пригрозив чоловік.
Проте через деякий час імператор пробачив його, і собака отримав колишнє звання.
Я і досі пам’ятаю, як він стогнав та плакав у день, коли його пожаліли. Так може плакати людина, коли їй співчувають. А це був усього лише собака, ну хіба не дивно?…
8. Перший день року і третій день третього місяця
Перший день року і третій день третього місяця особливо гарні за сонячної погоди. У п’ятий день п’ятого місяця може бути й похмуро, але на сьомий день липня має бути ясно. На свято Танабата[26] хай яскраво світить місяць, нехай ясно сяють зірки.
У дев’ятий день вересня найкраще, коли на світанку піде дощ і хризантеми опиняться в росі, тоді вата,[27] що окутує квіти, набухає і ще краще чути їхній аромат. Але найпрекрасніше, коли на світанку, після того, як припиниться дощ, небо все ще затягнуте хмарами, і здається, що ось-ось воно знову заплаче.
9. Висловлення почуття радості
Люблю дивитися, коли до імператора приходять, щоб висловити подяку. Вони сидять перед імператором, розпустивши ззаду довгі шлейфи, із табличками у руках. Потім вони виконують церемоніальний танець і кланяються.
10. Хоча варта у нашому дворі знаходиться на сході…
Хоча варта у нашому дворі знаходиться на сході, усі за звичкою називають це місце Північними воротами.
Поблизу воріт росте височенний дуб, і ми завжди, коли проходили повз нього, казали:
– Цікаво, яке заввишки це дерево?
І якось почесний чюджьо[28] відповів:
– От якби його зрубати під самий корінь, то воно могло б слугувати опахалом для єпископа Джьочьо.
І трапилося так, що Джьочьо став настоятелем храму Ямашіна і з приводу цього призначення приїхав до імператора на знак подяки. І саме цього дня почесний чюджьо командував палацовою гвардією. Настоятель храму виглядав особливо страхітливо, оскільки він ще й надягнув високі сандалі. І ось коли він уже повернувся додому, я запитала у почесного чюджьо:
– Чому ж ви не подали опахало єпископу?
– Ви нічого не забуваєте, – засміявся чоловік.
11. Гори
Гори: гора Оґура – «Сутінки», гора Мікаса – «Три солом’яні капелюхи», гора Конокуре – «Тінь від дерев», гора Васуре – «Забудь!», гора Ірітачі – «Місце, де сонце заходить», гора Касе – «Позич!», гора Хіе-но – всі вони прекрасні.
Гора Іцухата, гора Ночісе, гора Касаторі, гора Хірано, а також гора Токоно, яка нібито говорить: «Не забудьте згадати і про мене!».
Гора Ібусе. Гора Асакура – вона така гарна, коли на неї дивишся здалеку.
Гора Івата. Гора Охіре. Ця назва нагадує нам танцівників, яких імператор запрошує на свято до храму Івашімідзу.
Гора Тамуке – «Підношення».
Прекрасна гора Міва.
Гора Отова.
Гора Мачікане – «Не в змозі більше чекати», гора Тамасака – «Оксамитова гора», гора Мімінаші – «Безвуха гора».
Гора Суеномацу – «Останні сосни». Арашіяма – «Вітряна гора». Гора Каеру – «Повернешся!» – усі ці гори також прекрасні.
12. Гірські вершини
Цурува, Аміда, Іятака – усі ці гірські вершини надзвичайно гарні.
13. Рівнини
Рівнини: Такахара, Міка-но, Ашіта-но, Соно, Хаґі, Авадзу, Наші, Унаіґо, Абе-но, Шіно – усі вони прекрасні.
14. Ринки
Ринок Дракона.
Серед більшості ринків у провінції Ямато найкращим є Цуба. Його обов’язково відвідують паломники з храму Хасе, а тому він ніби також бере участь у процесії поклоніння богині Каннон.[29]
Ринок Офу. Ринок Шікама. Ринок Асука. Усі вони гарні.
15. Безодні
Безодня Кашіко – безодня страхіття. Цікаво, в які ж надра цієї безодні заглянув той, хто так назвав це місце.
Безодня Наірісо: хтось когось попереджав, мовляв: «Не заходь!».
Безодня з красивою назвою Аоіро – «Бірюзова вода» – одяг такого кольору дуже личив би молодим куродо.[30]
А також безодня Іна – «Немає».
Безодня Какуре – «Ховайся!», Нодзокі – «Що там?», Тама – «Інколи» – усі вони незвичайні.
16. Моря
Гарне море з прісною водою. Море ж із солоною водою – це море Йоса.
Чудове море також в Ісе.
17. Імператорські гробниці
Гробниця Уґуісу – «Соловей», гробниця Кашівабара – «Дубовий гай», гробниця Аме – «Небо». Гарні вони всі.