– Хто ж вона така? Яку ж відповідь вона послала? – запитували всі навкруги.
А мені дуже сподобалось, як вона відповіла.
Ранкову службу вів Сейхан.[51] Який же гарний він був! Мені цього дня було дуже спекотно, до того ж повертатися треба було раніше, тому я подумала собі: «Трохи ще послухаю та й повернусь», – але, на жаль, людей приїхало так багато, що мій екіпаж був затиснутий з усіх боків, так що неможливо було зрушити з місця. Тож я вирішила, що поїду одразу, як закінчиться служба, і попросила передати це екіпажам, що перегороджували мені шлях. Володарі екіпажів зраділи, оскільки їм можна буде наблизитися до проповідника. Погоничі почали метушитися та кричати: «Давай скоріше!»
– Ну яка безсоромна! – казали при цьому високоповажні люди, дехто з них жартував або ж сміявся з мене.
Проте я робила вигляд, ніби не чую всього цього, і спокійно продовжувала рухатись. А тут ще й чюнаґон крикнув услід:
– Дама вирішила нас покинути? Що ж, правильно зробила!
Однак який же він був прекрасний цієї миті. Я навіть не розчула повністю його слів, оскільки, мабуть, від спеки запаморочилося в моїй голові. А тому вже після того, як я виїхала за ворота, відправила йому з посланцем наступні слова: «Ви теж, напевно, входите до числа п’яти тисяч благочестивих».[52] І вже згодом повернулася додому.
Протягом усіх днів «Восьми повчань», з першого до останнього, у дворі стояв екіпаж однієї дами, проте жодного разу ніхто не бачив, щоб хтось виходив з нього. Отаке! Екіпаж стояв без руху, ніби намальований. Це було дуже цікаво, незвично і прекрасно. А головне, усім хотілося знати, що ж це за дама, яка приїхала в цьому екіпажі. Саме тоді то-дайнаґон приснув:
– О, та там точно якась потвора сидить, а не дама!
Усі тоді дуже сміялись.
А вже в двадцятих числах того ж місяця чюнаґон Йошічіка прийняв чернечий постриг, – ось така сумна подія. Коли на сакурі облітають квіти – це звичайна річ у нашому тлінному світі.
Але ж чюнаґон був таким молодим, у такому віці, «коли квітка ще тільки чекає своєї роси на пелюстках…».
43. У липні стоїть нестерпна спека
Оскільки в липні стоїть нестерпна спека, то в палаці повсюди відчинені вікна. Само собою, що спекотно вдень, але ж і вночі так само жарко. Буває, прокинешся, а в небі світить такий яскравий місяць, і ти дивишся на нього, навіть з ліжка не встаєш. Звісно, гарна також і ніч без місяця. А красу місяця перед світанком навіть не можна описати словами.
Дуже приємно, коли на підлозі послані нові циновки біля самої веранди. Але не варто вішати церемоніальну завісу в глибині кімнати, її місце ближче до вікон, якщо ж ні – то якось тривожно стає на душі. Коханий вже, мабуть, пішов, а дама ще досинає. Вона накрилася з головою одягом світло-лілового кольору з темною підкладкою. Колір, здається, вже трохи вицвів, чи не так? Або це він так виблискує. Дама одягнена у нижнє кімоно кольору амбри та в рожеві штани. Пояс ще не зав’язала – його кінці звисають з-під подолу. А її волосся лежить, наче хвилі, одразу можна зрозуміти, яке воно довге-довге.
А ось чоловік, який повертається додому в ранковому тумані після зустрічі з коханою. Він у штанях з лілового шовку, зверху – «мисливський одяг». Під світлим кімоно – червоне спіднє. Одяг змочений росою, а тому шовк став важким і звисає донизу. Волосся в нього розтріпане, а тому чоловік насунув на чоло чорну, як вороняче крило, шапку. Він поспішає якомога швидше написати коханій вірша, допоки не зникла роса з квітів. «На молодих пагонах коноплі…» – наспівує він. І раптом бачить відчинене вікно, підходить ближче і думає, що так само, як і він, звідси тільки-но пішов чоловік і так само зараз повертається до себе додому, змочений ранковою росою. Чоловік бачить, що на подушці лежить віяло красивого пурпурового кольору. А на підлозі біля завіси розкидано папір Мічіноку[53] світло-рожевого кольору. Зрештою дама помічає чоловіка. Не те щоб вона його соромилась, але не хоче показувати себе сонну…
– Відпочиваєте після розставання? – запитує чоловік, перегнувшись через нижню перегородку.
– Ні, сумую за тим, хто пішов раніше, ніж висохла роса, – відповідає жінка.
Можливо, і не варто було писати про такі прості речі, проте таким милим був діалог тих чоловіка і жінки.
Тут чоловік нахиляється ще нижче і намагається дістати своїм віялом віяло жінки. Вона ж лякається і ховається в глибині кімнати. Чоловік бере її віяло і каже:
– Яка ви холодна.
Але вже настає день, чути голоси слуг… Ще за мить до цього чоловік думав про те, як встигнути написати послання коханій, і йому стає совісно…
А ось інший чоловік, який щойно покинув ложе коханої, не забув про неї і відправив листа. Ось уже посильний стоїть у кімнаті дами, але не віддає їй листа, тому що вона не одна. Тоді чоловік покидає спальню дами і посміхається лише від однієї думки, що з його коханою могло трапитися те ж саме.
44. Квіти на деревах
Сливі личать всі відтінки червоного: від темного до блідого. Сакура гарна, коли у неї великі пелюстки і тоненькі гілочки.
Гліцинія найкраща, коли з неї звисають довгі грона квітів.
Дейція теж цікаво квітне: здається, що в її тіні ховається зозуля. Десь у квітні чи на початку травня ця квітка особливо гарно виглядає на фоні зеленої трави і зовсім не поступається квіту сакури. Здається, ніби всередині цієї квіточки знаходиться жовтенька перлинка; гарна вона і під вранішнім дощем.
Квіти ж груші чомусь зовсім не люблять, ніколи не прикріплюють до них листа. Квіти ці нагадують некрасиву дівчину, без кольору. Проте в Китаї цій квітці присвячували вірші, адже і справді, якщо добре придивитися, то можна побачити ледь помітний рожевий відтінок. Навіть існує повір’я, що коли Ян Гуй-фей[54] зустрілася з посланцем імператора Китаю, той порівняв її прекрасне обличчя, яке було все в сльозах, із квітом груші після дощу. Значить, ця квітка вважалась ідеальною.
Квіти павлонії фіолетового кольору дуже гарні, хоч листя на гілках дуже широке. Проте не можна порівнювати павлонію зі звичайними деревами. Лише на гілці павлонії знаходить притулок фенікс. Також з її гілок роблять прекрасні цитри, з яких потім ллється чудовий звук. Тож не знайти слів похвали цьому дереву.
Є ще одне дерево – ясенець, воно зовсім непримітне, виглядає так, ніби зморщилося від спеки, проте квіти його чудові і розквітають завжди п’ятого дня п’ятого місяця року.
45. Ставки
Ставок Кацумата. Ставок Іваре. Яка краса!
А ставок Ніено був такий гарний, коли я їхала до храму Хацусе і бачила, як птахи почали підніматися з поверхні води до неба.
Ставок Мідзунаші – «Без води».
– Цікаво, чому він отримав таку назву? – спитала я.
– Це тому, що навіть у травні, коли весь місяць іде дощ, там зовсім немає води. А ось у спекотний весняний день, коли ніде немає води, там чомусь її повно, – пояснили мені.
Однак, почувши це, я заперечила:
– Чому ж тоді його так називають? Це неправильно, адже в ньому хоча б іноді, але вода все ж таки буває!
За давньою легендою, у ставку Сарусава колись втопилась дівчина-красуня. Навіть Хітомаро[55] присвятив цій події свій вірш «Скуйовджене волосся».
А ще є ставок Омае – «Підношення богам». Цікаво, чому люди його так назвали?…
Ставок Каґамі – «Дзеркало».
Ставок Саяма – чудова назва, одразу згадуєш пісню: «Водяна трава мікурі[56] на ставку Саяма».
Ставок Коінума – «Поки не кохав».
Ставок Масуда.
46. Свята
Немає кращого свята, ніж свято на п’ятий день п’ятого місяця. У повітрі можна вловити аромати ірису і полину. Кожен намагається прикрасити свій дах якомога краще. У цей день небо зазвичай у хмарах. В опочивальню імператриці принесли лікарські шари кусудама,[57] які підвішують по обидві сторони постелі. Там ще з дев’ятого дня дев’ятого місяця висіли хризантеми, які були зав’язані в шовковому мішечку. Замість них повісили кулі. Вони мають висіти до наступного свята хризантем, проте з них часто витягують по ниточці, а тому ці кулі зазвичай розтріпуються і можуть не дочекатися наступного року.
Уже накривають обід для імператриці.
Молоді дами прив’язують до свого одягу стебельця ірису, навіть корінці, а в зачіску встромляють квіти. Не скажу, що це надзвичайно, проте дуже красиво. Сакура також квітне щороку, але ж не можна сказати, що всі втомилися милуватися нею. Молоденькі дівчата ходять по вулиці, причепивши до своїх рукавів квітучі гілочки, порівнюють власне вбрання із вбранням інших, мовляв: «Моє не гірше!». Але ось прикро – хлопці бігають і зривають ці прикраси: отоді вже вони наплачуться. Цікаво за таким спостерігати. Як гарно, коли лілові квіти загорнуті в рожевий папір, або ж листя ірису у зелений папір. Або коли біле коріння ірису перев’язують білим папером. Якщо ж хтось у свій лист вклав довгий корінь ірису, то це викликає дуже теплі почуття. І тоді дами починають радитися, як же краще відповісти на такий лист. Якщо дамі вдалося відправити лист у відповідь чи доньці, чи дружині якоїсь видатної особи, то вона буде ходити щасливою цілий день.
А як гарно ввечері співає соловей!
47. Дерева
Багряник, сосна, верба – прекрасні дерева.
І тасоба-но кі[58] – «дерево на краю поля», назва якого, можливо, і не дуже гарна, але коли воно відцвітає, і квіт осипається, дерево набуває красивого зеленого кольору, а довкіл ніякої зелені ще немає, потім раптово, коли все навкруги залишається ще зеленим, воно стає червоного кольору – оце справжня краса!
Дерево маюмі[59] звичайне, але прикро мені, що його називають деревом-паразитом.
Дерево сакакі[60] взагалі священне, адже саме його використовують для храмових свят. У світі так багато дерев, а обрали лише його, лише воно може зустрітися з богами, – хіба не цікаво?
Камфорове дерево зазвичай не росте поруч з іншими деревами, і якщо про це подумати, якось не до душі це дерево. Але є ще інша історія, нібито це дерево нагадує закоханого: як у цього дерева тисячі гілок, так і у закоханого тисячі думок про кохану. Цікаво, хто перший порахував, скільки гілочок на цьому дереві?
Кипарис не росте там, де живуть люди, але саме ним прикрашають палаци. У травні кипарис ніби копіює голос дощу, – як гарно.
Туя – невеличке дерево. Навіть на молодому листі кінчики червоні, все воно повернуте в один бік, а квіточки засохлі, схожі на шкаралупу цикади.
Дерево асунаро[61] у нас не росте, лише ті паломники, які побували на «Священній горі», знають це дерево. Вони несуть його в руках, проте мені воно не подобається, навіть торкатися не хочеться. Але чому ж так назвали це дерево – «Завтра будеш!», і чому завтра? Це ж пусті обіцянки. Ой, мабуть, я занадто допитлива…
Дерево «мишачі колобки»,[62] – його не можна порівнювати з іншими звичайними деревами, адже, навіть судячи з самої назви, воно має бути дуже маленьким. І справді, листя у нього малесеньке.
Також гарні дерева: ясенка, гірський померанець та гірська груша.
Дерево шіі[63] – вічнозелене дерево. У світі багато вічнозелених дерев, але завжди, коли треба навести приклад, згадують чомусь саме його.
Білий дуб – дерево, яке ховається глибоко в горах, його можна побачити, лише коли ним фарбують одежу для сановників другого чи третього рангів. Тому і не можна сказати, наскільки він прекрасний та могутній. Але кажуть люди, що він такий білий, неначе стоїть увесь в снігу. Дивлячись на нього, одразу мимоволі згадуєш Сусано О-но мікото,[64] коли він подорожував до країни Ідзу, або ж вірші Хітомаро.
Завжди, коли почуєш від когось про щось прекрасне, то вже не можеш про це забути – хоч то трави чи дерева, птахи чи мурахи.
Дерево юдзуріха[65] з зеленим глянцевим листям і червонуватими живцями – дещо дивне, але також гарне. У звичайний день це дерево зовсім не помічають, проте перед Новим роком його завжди використовують. На нього кладуть підношення для померлих, а на другий день Нового року кладуть біля тієї їжі, яка має допомогти укріпити зуби, щоб довго жити. Навіть була складена пісня:
Я забуду тебе лише тоді,Коли листя юдзуріха стане червоним…Гарне дерево дуб, воно священне. Вважається, що саме в ньому живе бог-хранитель усіх дерев. Цікаво, що і начальників варти теж називають кашіваґі – «дубами».
Пальма не дуже гарне дерево, проте вона – в китайському стилі, а тому поблизу бідних домівок її не побачиш.
48. Птахи
Папуга, хоч птах і чужоземний, але мені дуже подобається.
Соловей. Бекас. Міякодорі[66] – «столична пташка».
Чиж. Мухоловка.
Красиво співає кулик, коли кличе свою подружку.
Очеретянка, яка буває різних видів, теж гарна пташка. Недолік її в тому, що вона не співає вночі.
Солов’я прославляють у поезії.
Гарний і писк курчати.
Красиві морські птахи.
Гірський фазан, коли плаче за своєю подругою, кажуть, може заспокоїтися, лише якщо побачить своє відображення в дзеркалі.
Журавель має зухвалий вигляд, але його спів, що лунає аж у піднебессі, – чудовий. Горобець із червоним ротиком. Самець чорноголового дубоноса. Пташка-майстриня.
Чапля зовсім негарна на вигляд. І очі в неї злі, і, взагалі, немає в ній нічого привабливого, але ж у пісні сказано, що «у лісах Юруґі ніхто не залишається самотнім, навіть чапля шукає подругу…».
Також хвилюють моє серце качки-мандаринки. Вони такі милі, особливо коли одна одній струшують іній з крил.
Сумно стає, коли здалеку долинає раптом крик диких гусей.
Гарний також лелека.
49. Те, що витончено прекрасне
Коли хтось одягнений у білу накидку, а під нею – блідо-лілове кімоно.
Сироп із солодкої лози з дрібно нарізаним льодом у новій металевій чашці.
Сливовий квіт під снігом.
Коли малеча їсть полуницю.
Чотки з кришталю.
50. Комахи
Цвіркун, мармуровий цвіркун, «комаха-ткач», коник, метелик, «комаха – бита шкаралупа», світляк, – ось що красиво.
Міномуші – «комаха в солом`яному плащі» нагадує мені дуже сумну історію: її батько був чортом, а тому мати налякана тим, що її дитина теж буде страшною потворою, закутала її в солом`яне лахміття і сказала: «Я обов`язково повернусь, коли повіє осінній вітер. Почекай мене тут», – а сама втекла. Проте комаха не знає про це і кожного восьмого місяця року, коли налітає осінній вітер, жалібно кличе свою матір: «Чі-чі!». Ну хіба не шкода її?
Примечания
1
Дзуйхіцу (随筆, досл.: «услід за пензлем») – філософсько-ліричне есе, сповідь; оригінальний прозовий есеїстичний жанр літератури середньовічної Японії, особливістю якого була необмежена свобода письма автора, без будь-якого заздалегідь складеного плану чи сюжету, тобто вільне «слідування пензлю», коли автор записував в окремих, не пов’язаних єдиним стилем, темою та сюжетом розділах (данах) особисті переживання, почуття, емоції, різноманітні роздуми, власні філософські міркування, цікаві спостереження, спогади тощо.
2
Переклад здійснено за виданням: 枕草子・(訳・松尾聡, 永井和子) ・本古典文学全集・11・小学館・1974年 [Макура-но соші. Ніхон котен бунґаку дзен-шю] [Записки в узголів’ї /Коментарі Мацуо Сатоші, Наґаі Кадзуко] // Повне зібрання творів давньояпонської класичної літератури). – Т. 11. – Токіо, Шьоґакукан, 1974. Оригінал твору не зберігся. На сьогоднішній день існує декілька десятків його значно пізніших списків, які датуються XIV–XX ст. На відміну від чудового російськомовного перекладу, зробленого у 1975 р. В. Марковою з одного з найпізніших списків цього твору, так званого «Маедабон» («Книга родини Маеда»), знайденого в 30-ті роки XX ст., україномовний переклад був виконаний Н. Бортнік на основі списку «Ноімбон» (яп.: 能因本 – «Книга Ноіна», XIV ст.), що надрукований у зазначеному вище академічному виданні. Текст «Записок» саме цього списку визнається японськими і зарубіжними фахівцями одним із найдавніших і, відповідно, ближчим до автентичного. Він є також найбільшим за обсягом серед усіх наявних списків цього твору.
3
Перший європейський дослідник японської літератури В. Дж. Астон (1841–1911) у книзі «Історія японської літератури» (William George Aston. A History of Japanese Literature». – London: William Heinemann, 1898 р.), описуючи загальне враження від «Записок в узголів’ї» Мурасакі-шікібу, не приховував свого захоплення та здивування: «Важко повірити, що це написано в Японії 900 років тому. Якщо ці нариси порівняти з будь-яким літературним пам’ятником, створеним в Європі у відповідний історичний період, то доведеться погодитися, що вони дійсно є прекрасним літературним твором. Скільки відкрилось би нового, якби придворне життя часів Альфреда чи Канута було змальоване саме таким чином!» [У. Дж. Астон. История японской литературы: От истоков до конца XIX века. Пер. с англ. / Вступ. ст. В. М. Мендрина; Под ред. и с предисл. Е. Г. Спальвина. Изд. 2-е. – М.: Книжный дом «ЛИБРОКОМ», 2012. – С. 86].