Олесь Гончар
ПРАПОРОНОСЦІ
КНИГА ПЕРША
АЛЬПИ
О Русская земле! уже за шеломянемь еси!
«Слово о полку Игореве».
І
Од тоді, як передові частини перейшли кордон і зникли за горбатими висотами чужої землі, минуло вже кілька днів. На переправі стали прикордонники, перевіряючи документи бійців і окремих команд, що наздоганяли фронт. Мов із землі виріс новий прикордонний стовп і ряба, смугаста будка поста. Кордон! Ми знов повернулись сюди, і вартовий став на тому самому місці, де він стояв 22 червня 1941 року. Ми не забули нічого, але багато чого навчились. Ми живі, змужнілі й досвідчені. А чи живий ти, ворожий авіаторе, з залізним хрестом на грудях, ти, який у ту далеку чорну неділю скинув на цю прикордонну будку першу бомбу з свого літака? Чи думав тоді ти, що все так обернеться, що бійці нового, народженого битвами, 2-го Українського фронту в своїх зелених безсмертних гімнастьорках знову з'являться на берегах цієї ріки і перепливуть її? Доля! – сказав би ти. Так! У справедливих армій доля завжди прекрасна.
Коли Черниш підходив до поста, його увагу привернув кремезний плечистий сержант, який саме розмовляв про щось з прикордонниками. Голова його з золотаво-рудим, підстриженим під бокс волоссям раз у раз витягувалась вперед, а руки були зігнуті в ліктях так, наче він усе підкрадався, щоб зненацька накрити перепела, причаєного в траві. Наскільки міг Черниш зрозуміти, цей рудий сержант відбував службу в 1941 році саме тут, на кордоні.
Тепер він гумористично розповідав, жестами й вигуками зображував, як їх бомбили вперше. Найсмішніше сержант показував на мигах самого себе, як він шукав сховища у шелюгах, як йому кожна ямка здавалася занадто мілкою і він гриз землю зубами, а літак полював на нього, мов яструб на степову мишу. Сержант по-тигриному вигинав свою кряжисту широку спину, пригадуючи, видно, скільки мурашок бігало тоді по ній. Часи, часи!..
Коли прикордонник, читаючи документи Черниша, перепитав найменування частини, сержант раптом урвав свою розповідь і, нашорошений, обернувся до Черниша:
– Ви в Н-ську?
– В Н-ську.
– Буна дзіва! Моє вам… Ми супутники! По обличчю сержанта не можна було вгадати – жартує він чи говорить серйозно. Кістляве, міцне, з колючим сторожким поглядом з-під навислих брів, воно мало вираз тієї лукавої напускної блазнюватості, від якої можеш чекати всяких несподіванок. Бійці дивились на нього і заздалегідь посміхались.
– Тільки вибачте, товаришу молодший лейтенант, але я вас щось не закмітував.
– Нічого дивного. Я… вперше.
– А-а! – роззявив рота сержант, ніби дуже тим здивований. – Вперше! Тоді, будьте ласкаві, відступіться на п'ять кроків…
– ?
– …Відступіться, я вам відкозиряю! Черниш спалахнув:
– Товаришу сержант[1]! Що ви з себе Швейка корчите? Чому у вас такий розхристаний, неохайний вигляд?
З-під пом'ятої, в брудних плямах гімнастьорки в сержанта виглядала охвістям спідня сорочка. Вона була досить-таки брудна, і це ніби трохи встидало сержанта. Одначе він не розгубився, не почервонів, та й взагалі важко було уявити, щоб він коли-небудь червонів. Обличчя його було землисто-сіре і зосталось таким навіть, після того, як він витер з нього пилюку. Здавалося, дорожня пилюка назавжди в'їлася йому в тіло.
– Не гнівайтесь, товаришу молодший лейтенант, на мою сорочку, – сказав сержант, заправляючись, і повіки в нього нервово засіпалися. – Бо не мама її прала, а дівчата з фронтових пралень, а їм уже руки милом геть пороз'їдало… Ех, сорочко, моя сорочко! Я сам тебе скоро виперу, в Дунаї тебе сполощу!.. Ось на вас, бачу, – інша річ! Все новеньке та чистеньке… З голочки. Тил подбав! Дозвольте запитати, ви з-за Волги на Україну поїздом їхали?
– То що?.. Поїздом.
– А я… на пузі повз, – сказав сержант майже пошепки і з такою щирою інтимністю, що Чернишеві стало раптом ніяково за свою гарячковість.
– Так ви справді з Н-ської? – згодом спитав Черниш уже примирливіше.
– Шельма буду!
– То що ж… підемо разом?
– В натурі. Ви та я – ось ми з вами уже й команда… А прізвище моє Козаков.
Козирнувши прикордонникам, вони зійшли на переправу, полущену, вичовгану за кілька днів тисячами ніг.
– Щасливо, товариші! – гукали прикордонники навздогін. – Пишіть!..
– Ждіть телеграми з Берліна! – відповів без посмішки Козаков.
Гули під ними соснові дошки переправи, сонце млявило, як перед дощем. Шуміла річка, вкрита білими сережками піни, руді хвилі арміями котилися десь із високих гір у далеке море. Попереду з-за гори вставала синя хмара; дорога за переправою підіймалася все вище, і було таке враження, що то не хмара перед ними, а також гора і до неї можна дійти.
Козаков у своїх трофейних чоботях з широкими, низькими халявами, в яких він здавався трохи розкарякуватим, ішов, ступаючи на п'яти, подавшись усім корпусом вперед, і розповідав, що він тікає з госпіталю. Там, бачите, його лікували після контузії електричними лампами, щоб не сіпалися повіки і не дрижали руки, коли хвилюється. Однак, почувши, що його частина разом з арміями 2-го Українського вже перейшла кордон, він не стерпів далі «кантування» в тилу:, його смертельно «потягло» до братви.
– Тягне, ой як тягне, товаришу, – говорив Козаков. – Мабуть, для гражданки я вже остаточно пропаща людина. Так уже, мабуть, і залишусь вічним солдатом.
– Вічний солдат, – посміхнувся Черниш, відходячи серцем. – То колись тільки вічні студенти були… А, до речі, як ви про мене вгадали?..
– Що свіженький, з училища? Ще б пак, не вгадати… У мене ж око розвідника!
На самій горі, понад шляхом, маячив білий стовп. Піднявшись вище, вони побачили, що то не стовп, а високий кам'яний хрест, побілений колись вапном і прикритий зверху дощаним козирком; козирок уже почорнів і пожолобився від часу. На хресті було прибите розп'яття. Воно також потемніло й потріскалось на сонці та вітрах.
– Ось наше «Л», – жестом вказав Чернишеві Козаков на велику літеру, що її хтось розгонисте накреслив вуглиною під самим розп'яттям, поставивши стрілку на захід. – Значить, топаємо правильно.
На захід, на захід! Ніби пройняті разом одною думкою, вони обернулись і глянули вниз, на переправу, на річку, що стала знову кордоном. За річкою у тремтливому мареві розстилався рідний край. Здавалось, якби не те тремтливе синювате марево, то всю країну їм було б видно звідси як на долоні: і широкі поля, перериті окопами, і спалені села, і чорні руїни міст, і грузькі нескінченні шляхи, захаращені кістяками обгорілих машин. Криваве перехрестя, трагічне поле битви, сплюндрований рідний край! Звідси ти ще рідніший синовньому серцю.
Обличчя Козакова стало зосередженим, і з нього зникло легковажне лукавство.
– Товаришу молодший лейтенант, бачив би ти нас, коли ми тільки вступали на Україну… Весною це було, на світанку… В грязюці по пояс, голодні, виснажені. Подумати тільки: Україна… два роки не бачили її, два роки тільки чули, як вона стогне, та бачили здалеку, як вона горить. А тут тобі кінчається Курщина, і вже за радгоспом, знаємо, Україна. Не спали перед тим кілька ночей, їли самі буряки, а де й сили взялося! Штурмом захопили радгосп, балку перелетіли на крилах. «Оце, – гукає комсорг Ярославцев, глянувши на карту, – уже Україна!» Скільки було нас там, різні нації – і сибіряки, і таджики, і українці, і білоруси – всі, як один, впали навколішки, поцілували землю… І, повіриш, заплакали ми, як діти. Стоять серед неораного поля навколішках – бородаті, в шинелях, забрьохані, без шапок… Ех!
Незчулись, як набігла тінь, скалкувата, крем'яниста земля потемніла під ними і, здавалось, злегка загойдалась, мов хитка палуба. Вони вперше помітили й відчули, що земля під ними чужа. Залопотів дощ, і між крем'яхами по червонястій пилюці заскакали димки, ніби від розривних куль.
– Де твоя шинель, сержанте? – спитав Черниш, скидаючи свою.
– Шинель знайду, – знехотя відповів Козаков. – А поки що можна перестояти під оцим грибком. – Сержант став під козирок, напнутий над розп'яттям. – Святий не прожене?
– Це спаситель… Ховайсь під мою шинелю, сержанте.
Вони накрились шинелею обидва.
Дощ, пускаючись щодалі рясніше, лопотів об шинель, а там – далеко внизу, на рідній стороні, – ще світило сонце. Матово-біла дощова коса, повільно, мов грандіозна завіса, рухаючись над полями, ще не дійшла туди: зеленіючі лани востаннє посилали звідтіль свій сонячний усміх на цю чужу, непривітну гору з одиноким розп'яттям. І Черниш – ще зовсім юний, затягнутий новими ременями, і Козаков, який горбився біля нього, щоб, випрямившись, не стягнути з офіцера шинель, – обидва довго і пильно вдивлялися в ту сонячну панораму, ніби хотіли ввібрати її в свої серця і понести далі з собою.
II
– Ти звідки? – запитав Черниш Козакова.
– З Донбасу.
– Батько, мати пишуть?
– Я з дитбудинку. Шахтарчук.
– Сирота?
– О! Який я сирота? Сироти – це діти. А мені вже… скільки ж це мені… З двадцятого… Да… З тисяча дев'ятсот двадцятого на світі цей потомок шахтарський.
Дощ згасав так само швидко, як і пустився. Чим далі рідше ляскали останні краплини по розп'яттю. Дощ змив з нього пилюку, і кров з пробитих цвяхами ніг спасителя соталася тонкими струменями, наче зовсім свіжа.
Вийшли з-під накриття, і Козаков став крутити цигарку.
– А боги в них такі, як і в нас, – зауважив він, спідлоба поглядаючи на білий хрест із розп'яттям. – За що ж його розп'яли?
– То ціла історія, – стримано сказав Черниш, одначе розповідати не став.
– Отже… вперед на захід?
– Марш!
І вони рушили. Липка глина набиралась на чоботи, і стало важко йти.
– Важка земля, – зауважив Козаков, хмурніючи. – Там було легше.
Озирнулися ще раз. Очі Черниша засвітились і поглибшали.
– Мати Вітчизно! – мимоволі вирвалось у нього по-юнацькому дзвінко й урочисто. І навіть для Козакова, який не терпів ніякої урочистої пишності, ці слова зараз прозвучали щиро й природно.
– Жди нас, – сказав сержант. – Або повернемось з перемогою, або ж… не повернемось зовсім!
Вони почали спускатися з кряжа, і рідна сторона швидко зникала за горбом.
Обабіч шляху лежали незнайомі поля, перекраяні вузькими довгими нивками.
– Аж дивно бачити такі клаптики, – сказав Козаков. – Невже і в нас колись було так?
Черниш мовчки дивився на злиденні смужки, що сумно п'ялися по підгір'ю.
– Все ж я не такою уявляв собі Європу, – признався Козаков. – Думав, що тут суцільні міста і села, де з людьми не розминешся, – так скрізь перенаселено. Все їм територій не вистачає… А в них, здається, села рідші, ніж у нас в Донбасі.
Хліба, змиті дощем, яскраво зеленіли. Понад самим кюветом виструнчились гінкі стебла, однакові, незліченні, як солдати. Знову розгодинилось, показалося сонце. До самого села не трапилося жодної живої душі, тільки де-не-де кам'яні хрести біліли над шляхом і написані вугіллям дороговкази на них всі були звернені на захід.
У селі хати, з повибиваними вікнами і дверима навстіж, наче ждали когось. Але ніхто не входив до них, тільки шмигали сюди й туди здичавілі без господарів коти. По центральній вулиці села численні написи, вкриваючи стіни згори й донизу, німо свідчили, що тут недавно пройшла велика життєрадісна армія. На стінах ще залишився її веселий відгомін: «Васька і Колька, доганяй!», «Балабуха з биком у Бухаресті!»[2], «Владимиров, жми!» і т. п. А над усім цим:
Л-> Л – > — і велика стрілка на захід.
Зненацька серед пустого села гучно вдарив бубон, зацигикала скрипка. Під облупленою нужденною хатою з'юрмилися бійці, теж із тих, що наздоганяли свої частини. На призьбі, затиснувши бородою скрипку, сидів старий циган, біля нього кучерявий лупатий юнак з бубном. Перед музиками відчайдушне танцювали двійко циганчат: хлопчик і дівчинка. Чубаті, закудлані, підібравши високо сорочечки з сирового полотна, вони виробляли такі вихиляси, що все подвір'я розлягалося дужим реготом. Старий підбадьорював своїх дітей енергійними вигуками. Загледівши на Чернишеві офіцерські погони, скрипаль догідливе схопився йому назустріч і, зігнувшись дугою, заграв «Катюшу». Чернишеві стало соромно за старого, за його улесливість і за жалюгідний танець дітей. Він узяв Козакова за лікоть:
– Ходімо!
– Та цікаво ж подивитись.
– Не дуже веселе видовище… Ходімо.
Вони знову вийшли на дорогу.
Тепер за селом їм раз у раз траплялися назустріч румуни й бессарабці, що везли волами наших поранених. Воли, підбившись по кам'янистій дорозі, понуро шкутильгали а румуни в сіряках і високих чорних шапках брели з батіжками поруч возів, як чумаки. Деякі годували волів на ходу, з рук. Почорнілі від сонця, сухі й нужденні, з випуклими скорботними очима, румуни нагадували собою ті розп'яття па білих хрестах, що віками стоять понад шляхами їхньої країни. Іноді на возі з-під закривавленої шинелі важко підіймається солдатська стрижена голова:
– Браток!.. А браток!.. Дай закурити. Козаков роздавав рештки свого тютюну. Черниш уперше пожалкував, що він не курить.
– Далеко фронт? – допитувався Козаков.
– Да-ле-ко…
– Скільки кілометрів?
– Вже… дві… доби.
Не кілометрами, а часом, болем своїх розтривожених ран вимірювали ці люди відстань до фронту.
Вози, проїжджаючи, глухо, тоскно скрипіли. Черниш дивився на поранених майже з побожною пошаною. Вони вже були там, де він ще не був, і, закривавлені, бліді, перебинтовані, стали для нього ніби якимись особливими людьми. Він соромився, що йде повз них рум'яний і здоровий. Чув, як обличчя його пашить молодою нерозтраченою кров'ю.
Уявлялось, як він уже сам лежить на возі, вкритий шинеллю, корчачись від болю щоразу, коли дерев'яне колесо каруци наскакує на камінь.
На ночівлю зупинились у похмурого румуна, в хаті, повній дітей, курчат і бліх. Господиня подала на вечерю бринзи, викинула на стіл гарячий круг мамалиги і покраяла його ниткою. Господар у постолах і вузьких вовняних штанях мовчки сидів на ліжку з люлькою в зубах, хоча тютюну в ній і не було. З кутків на гостей дикувато світили очима чорні, замурзані діти. їх, видно, дуже дивувало, що ці незнайомі люди не почали ще різати всіх підряд, як про це говорилося навіть у букварі, а теж уміють сміятися, жартувати і їсти мамалигу. Жінка кинула й дітям круг мамалиги, і малеча опала її в кутку, мов горобці соняшник. Козаков довго дивився, як дітвора жадібно давиться гарячими глевтяками, і несподівано встав, зітхнувши.
– Такі ж і в нас… Ми як ішли зимою по Україні, зайдемо, бувало, в село – завити хочеться. Все спалене, все розбите. Кубляться діти в теплому попелі, гріються. «Де батько?» – «Нема». – «Де мати?» – «Нема». Скинемо шинелі, складемо зброю і – за лопати. Викопаємо їм землянку, залишимо їжі та й знову… вперед на захід.
– Після цієї війни, – сказав Черниш, – ні наші, ні їхні діти вже не кублитимуться на попелищах… ніхто не гнутиметься, як той сьогодні із скрипкою… Після цієї війни люди повинні стати нарешті… справжніми людьми.
– Розумієш, кучерява, чого ми хочемо? – підійшов Козаков до худорлявенької насупленої дівчинки з хрестиком на грудях.
– Ну шти…
Він поклав їй на голову свою важку, зашкарублу руку.
– Щоб ти не різала мамалиги ниткою, розумієш?
– Ну шти…
– Щоб щасливою росла…
– Ну шти…
Черниш, порипуючи новенькими чобітьми, замислений, пройшовся по хаті.
– Наша війна не на рік і не на два, – говорив він ніби сам до себе. – Нам треба не тільки розгромити ворожі армії і зняти з Європи воєнне становище. Ні, не тільки це, не тільки…
Ночувати господар пішов у кошару – він боявся, щоб у нього не забрали овець. Господиня постелила Чернишеві на ліжку, а Козакову на долівці, вважаючи його денщиком молодого офіцера, як це вона бачила в своїх військах, що стояли тут постоєм. Проте Черниш не захотів лягати на ліжку і теж почав вмощуватися долі на соломі. Господиня дала їм важкий, збитий з вовни ліжник, від якого гостро тхнуло овечатиною. Козаков не роздягнувся, тільки розстебнув комір гімнастьорки.