* * *
По прочитанню, я всміхнувся насилу.
– Цікава дівчинаї – сказав. – Ось який з неї критик! Хто б був того по ній сподівався?
– Це все дитинство, – сказав молодий чоловік, ігноруючи ділком послідню сторону листа. – Але скажіть самі, чи можна пускати таку дитину, бо такою вона в моїх очах ще і є, в життя на самостійність?
– Ніколи, – відповів я твердо, аж сам свого голосу злякався.
– Я знав, що й ви будете тої думки, – сказав він. – Одначе що сказав би, на вашу гадку, старий професор на оце письмо? – спитав він далі.
– Скільки я його знаю, – відповів я, – він реагував би на нього, бо воно надто цікаве й зраджує цілковито чисту Душу.
– І я тої думки. І хоч би я цього письма ніколи не вислав, я все ж таки хотів з вами про цю справу поговорити. Старша сестра зайнята своїм нареченим і віном, родичі й прочі в хаті про це не знають; а вона з таким довір'ям вложила це письмо цими днями в мої руки з просьбою, щоб я його до нього вислав, мимо того, що я їй рішуче заявив, що цей крок з її сторони майже ненормальний, що треба мені їй конче щось сказати. Вона від свого постановлення не відступає.
Я поглянув понуро на нього.
– Чей же ви не сімнадцятилітня Маня, щоб взагалі й думки до такого поступування допустити, поминувши таку божевільну ідею взагалі зреалізувати, – відповів я строго.
– Хіба ж я за те? – спалахнув він. – Я лиш у колізії[16], чим дівчину до тої міри зайняти, щоб свій план – здобувати фахові студії – взагалі цілком закинула. Вона так зжилася з тією думкою, що наколи не зреалізує її хоч почасти, розхорується. Ось до яких консеквенцій доводить її жива фантазія й надвишка енергії. Маня ініелігентна і а небуденна й готова побороти всі перепони, що ставились би їй на дорозі, наколи б лиш мала дозвіл батька й сяке-таке матеріальне удержання за границею забезпечене. Хто знає… – додав відтак по хвилі задумчиво, – котрий шлях для неї ліпший. Шукати долі поза домом у науці чи в традиційних границях, в дотеперішнім занятті жінки і її природній задачі?.. Вона до одного й до другого здатна.
– Про те не сумніваюсь, – відповів я. – Найкраща забезпека жінки від всякої недолі – це матеріальна. Коли пустити її в світ, вона сама себе знищить, її вдача й чуття нанесуть їй багато горя. Старайтесь забезпечити її хоч почасти матеріально… а там… – І я урвав.
Він не відповів, але глянув на мене таким поглядом, що виразно сказав: «Ми те знаємо… але поки що…»
– А щоб уже зайняти її чим інтенсивніше, то нехай віддасться музиці, як її сестра, – обізвався я наново.
– Вона займається нею. Але це не вистарчає їй цілком, – відповів він. – Вона хоче щось більше. Впрочім, до консерваторії також не піде, на те треба також більше засобів. Батько взагалі з хати не конче похочує дати її, а тепер, коли старша сестра віддається, не вчинив би цього за жодну ціну, любить її безгранично. Хотів би, щоб усі діти сиділи гуртом коло нього, за винятком нас, старших синів. Дівчатами, говорить, він не журиться. Чув я лиш недавно, як казав, що мусить для Мані шмат землі закупити, щоб його на всякі випадки мала, але чи зробить це, я не знаю. Мені одному розходиться о те, шоб її чимсь сильним заняти. Коли б хоч влюбилася, нещасна, то, може, й покинула б свій план.
Я спаленів на його слова, а далі, усміхаючись, вимушено кликнув:
– То посадіть її на коня і нехай верхом їздить. Вкоротці запалиться так до того, що свій план, хоч би й за старого вченого вийти, покине!
Молодий чоловік витріщився зчудовано на мене, а далі усміхнувся й собі й відповів:
– Це не без смислу, що ви кажете. Але поки що пождім ще… Я попробую намовити її віддатися краще одній лиш музиці. В неї гарний талант. Попри те нехай читає і вчиться й здобуває освіту на власну руку… А там… побачимо, що дасться зробити.
– Це слушне, що ви кажете, – відповів я, чогось успокоений, неначеб тим словом поклав свій патент на долю цеї молодої незвичайної дівчини.
Він же сам більше про це не обзивався, а далі ми й розійшлися.
* * *
Вдома вечором на самоті я ще раз прочитав листа. Ось і скритикувала мене! Зарозумілий я, і старосвітський, і п'ятна свойого я люблю на все класти, і перед формами клонюся більше, як треба, і мороз наводжу на людей, і господь знає, чим ще прогрішаюсь… такий я! Гей, Маню, Маню, не добре скінчиться наша приязнь! А хто побідить?
Не відчуваєш ти?
Я не відчуваю.
* * *
Це було рано.
Всюди панувала ще поранкова тишина. Я вибравсь, як не раз уже, на ранній прохід на найближчу гору в ліс. Мряки, що підіймалися вже з гір і лісів, мов позачіплювалися там у польоті під небеса, розпливаючися тужливо в пораннім сонці.
Поранкові проходи на гори в ліс – це була найкраща часть мойого побуту літом у родичів. Ідеш отак рано, як у місті ще неповорушно, і купаєшся в чистім неповорушнім воздусі.
Опинившися відтак уже десь високо на горі і глибоко в лісі, станеш, розглянешся – і слухаєш.
Не йде щось лісом непорочне – святе?
Так. Це сам господь йде і благословить його глибоку тишину.
Господи, ти тут!
Як ніде тебе нема – ні по церквах, ні в людській груді, то тут… ти є!
* * *
(Пізніше).
Щоб дістатись якнайскоріше від нашої і Обринських хати на гору, а далі й у ліси, ми мусили вперед переходити ріку. Так і я. Не хотячи одначе переходити мосту, котрий був поставлений чи не серединою невеличкого містечка, що вимагало від нашого мешкання з годину ходу, я пішов прямо, так званою коротшою дорогою, поза наші й Обринських сади, котра вела до одної кладки. Звідти можна було дістатися скоріше на другий бік.
Кладка, поставлена з широких дощок, була все ж таки не ширша, як на одну людину. Приступаючи до берега ріки й звідти на кладку, я побачив нараз на противнім березі дівочу постать, у котрій по рухах пізнав я молодшу Обринську – Маню. Я станув і, вагаючися, ждав.
Вона там, на другім березі, на кінці кладки пізнала мене, очевидно, бо так само станула й неначе й собі чогось вичікувала.
«Рано вилетіла, як той жайворонок, – подумав я. – І коли я доперва виходжу, вона вже відкись вертає. Куди ходила так рано? Побачу зараз, який настрій проти зарозумілого формаліста. Злагідніла трохи? Від послідньої дискусії в саді ми ще не бачилися. Коли б нагода, – обізвалося нараз щось у мені, – щоб потрохи пімститися, – і з тим враз я злобно усміхнувся. – На разі студіює фізіономії «старих», – пригадались мені слова найстаршого її брата. – Побачимо… побачимо, серце… коли наспіє відповідь від твого вченого».
Відтак, не вагаючись уже доївше ані на хвилину, я ступив смілим і певним кроком на кладку, що вона аж легко угнулась. При тім кинув оком вперед себе на молоду дівчину.
Що вона там гадала?
«Очевидно, перечікує, аж я не перейду перший, щоб не стрінутись упосередині кладки», думав я.
Гадаєте?
Де ж там.
Угледівши мене бистрим оком, вона нараз ніби блискавкою рішилася і, неначе заповідаючи мені якусь боротьбу, пустилася й собі переходити кладку. Та я тим не змішався. Неначе не бачачи її ще зовсім на кладці, я йшов однаковим і певним кроком уперед. Відтак, уже десь поза серединою ріки, де, здавалось, була вона найглибша, я станув і поглянув на неї. Обоє не могли ми йти, щоб не стрінутися. Може, вона завернеться?
Але ні. Ось вона ніби не замічає мене і йде далі проти мене. В мені спалахнуло гнівом, і я приспішував ходу.
«Пожди, пташко, – подумав я, – нині ти побачиш, куди веде упір». І пішов. За кілька хвиль я опинивсь перед нею, однак враз зі мною й вона станула. Я поглянув на неї. Була біла, як сніг, очі мала спущені, брови зморщені, а уста були затиснені.
Я, споважнівши чомусь, зрозумів її нараз, і мені стало жаль молодої дівчини, що так насліпо, майже дитинячо, піддавалася якомусь, як мені здавалося, штучно виплеканому почуттю опору або, може, на її думку, ненависті до моєї особи…
Як казав я – я станув.
– Добрий день вам, панно Маню! – обізвався я з уданим супокоєм і подав їй руку. Вона глянула на мене заляканими очима, що в тій же хвилі набрали виразу гордої відпорності, – і «Добрий день»… бовтнула стисненим голосом, і знов приступила крок ближче проти мене, так що ми вже близько станули проти себе, і я виразно міг бачити, як у неї з внутрішнього зворушення дрижала на ніжних грудях ясна легенька блузка.
– А тепер що буде? – спитав я, усміхаючися. – Перейдете коло мене? Чи я коло вас? Не бачите, який я великий, і місця для нас обох нема? А тут ріка глибока, панно Маню! – додав я остерігаюче. – Впавши, можна навіть і утонути!
– Бажаєте, щоб я назад вернулася? – обізвалася дівчина врешті, і її уста задрижали, наче до плачу, між тим коли я сам сильно споважнів.
– Так воно виходить, – відповів я. – Як бачите, я маю за собою більшу половину кладки, тож шкода, щоб тепер вертався.
Вона окинула мене поглядом, і я перелякався тих очей… перелякався, а заразом стало мені любо й мило від них, так що я насилу відвернувся, щоб не пірвати її в руки й притиснути до себе. Звичайно, були вони такі дитячі й молоді, такі повні Несторового єства… а тепер у тій хвилі стали такі чимось переповнені, блискучі й поважні…
– Бажаєте, щоб я вернувся, панно Маню? – спитав я замість всього лагідно й приступив до неї цілком близько. Вона мовчала й подивилась на воду.
– Хочете? Мовчання.
– Або щоб я в воду скочив? Вона ще мовчала.
– Залежить вам справді на тім, щоб я вернувся? – спитав я терпеливо й схиливсь до неї…
Вона заперечала головою, не отвираючи уст. Я відітхнув.
– Я не вернусь. Маню… – сказав відтак, вкладаючи насилу супокій і твердість у свій голос. – Не вернусь, хоч повинен би це, з огляду на лицарськість проти дам, вчинити, і не бажаю, щоб і ви вчинили це, хоч, це кажу я прямо, воно було б краще, якби ви були трохи ліпші. Однак вам… як догадуюсь, залежить більше на тім, щоб бити головою об мур… моцуватись… проти… ну, може й проти себе… чим щоб вас мали люди за добру й уступчиву. Химерна з вас дівчина!
Вона, не поглянувши на мене, викривила погірдливо уста, ніби всміхаючися, а властиво закриваючи в тій хвилі якесь сильне внутрішнє зворушення, й обізвалася спішно:
– На вашу думку.
– На мою думку. Так воно і є, – сказав я. – Я питаю вас: не приходить вам ніколи на думку, що, будучи такою неприязною, справляєте тим декому прикрість?
Вона поглянула на мене.
– Мені не здається, пане Олесь, – відповіла холодно. – А що там, взагалі, може кому на тім залежати, якою я є, не думаю. Я надто маловажна людина, щоб своєю особою справляти кому приємність або прикрість.
Я зігнорував її послідні слова.
– Що маю я зроби їй, на вашу думку, панно Маню? Вертати? Бажаєте того? – спитав я, зворушений. Вона боролася хвилину, а відтак сказала:
– Не хочу.
Я, як недавно, відітхнув, а далі всміхнувся.
– Не хочете! Значить, цікаву нашу ситуацію розв'яжемо так, як гордійський вузол, що одне з нас… скочить у воду! – мучив я її далі, не зверіаючи ока з її ніжного профілю, а в душі любуючись якимось нею передо мною затаюваним зворушенням. – Одначе, тому що з того, – тягнув я далі, – не буде жодному з нас хісна[17], то я поступлю так, як поступають старші з капризними дітьми.
І поки вона могла надуматися, що я маю на гадці, я, не сказавши більше й слова, обняв її мов справдішню дитину за стан, обернувся з нею й поставив її позад себе.
– Так, – сказав я, відітхнувши повною груддю. – Тепер можете вертати далі. Сьогодні, як мені здається, ми собі послідній раз у дорозі станули Більше цього не буде.
З тими словами доторкнувся я легко капелюха і, поглянувши в її очі, що заблисли великими сльозами, обернувся й відійшов далі. Коли доходив кінця кладки, я оглянувся. Дійшла вже до другого берега?
Ні! Саме доходила.
А тепер… ось і собі оглянулася. Я зняв капелюх… поздоровив, а вона, не зважаючи на те, скочила живо з кладки на берег і побігла далі.
Гу! Яка дика, упряма! Така була вона.
В лісі ходив я довго.
Ніколи досі не почував себе таким вдоволеним, як цього прегарного поранку. До того здавалося мені, що вона все десь знаходилася недалеко мене, що десь заблисне її ясна одіж з-поміж смерек. Ніжна, з гордим капризним елементом у душі, з надвишкою якоїсь сили, що мучилася сама, неначе в неустанній пошуканці за відповідною для себе акцією, – а там і я станув на її дорозі…
Що поборювала вона?
Мене? чи себе?
Чи я помилився?
О, гордий мужику ти, Богдане… Куди загнався!
* * *
(Пізніше).
Сьогодні мав я з своєю матір'ю гострішу дискусію. Я збирався по довгім часі на часок до Обринських, а що в нас цвіли саме тоді гарні гвоздики, між тим один сніжно-білий, я зірвав його, щоб понести його Мані. Зірвавши два такі цвіти, я був саме тим зайнятий, щоб завинути їх у тонкий папір, коли моя мати в ту хвилину вступила в мою кімнату.
– Кому ти оце лагодиш, сину? – спитала й опинилася близько коло мене. Я потрохи змішався тим несподіваним питанням. Однак лиш на хвилину. Вже в слідуючій я відповів спокійно:
– Я йду до Обринських і несу дівчатам цвіти.
– Дівчатам, Богдане? – спитала мати й тут же споважніла. – Старша заручена, як сам знаєш, у неї може буде незабавки[18] й весілля: отже, їй цвіти від молодих людей приймати, здається, ледве чи випадає. Оскільки я її знаю, вона їх і не прийме. Вона дівчина зарозуміла. Я думаю, що ти молодшій несеш їх. Признайся! – Послідні слова сказала голосом твердим, приказуючим.
Я маму свою любив і шанував, як, може, рідко який син, але саме в тій хвилі, коли вона опинилася нараз коло мене, висока, з обличчям, що прибрало вираз (коли хотіла) холоду й розказу, я сам похолоднів.
– Ну?.. Я поглянув, роздразнений на це запитання, на неї.
– Що вам, мамо, сьогодні? – спитав я. – Несу цвіти, то й несу. Чи варто з цього робити квестію?
– Варто остільки, мій хлопче… – обізвалася вона, підсуваючи окуляри аж на чоло, неначе вони заважали їй у тій хвилині дивитись повним поглядом на сина. – Варто, оскільки вже давно хотіла я спімнути, щоб ти… там… – вона кивнула головою в сторону Обринських, – не зачинав собі з дівчатами, а особливо з молодшою. Вона не для тебе.
Мені від її слів вдарила вся кров до лиця.
– Що вам, мамо, на думку приходить? – спитав я.
– Воно мані не віднині на думці, не новина для мена, – відповіла вона сухо. – Я завважила вже від довшого часу, що ти тою дівчиною займаєшся. Хочу тебе власне остерегти, що та Маня не є партія для тебе. А більше нічого. Обринський хоч чесний і вищий урядовець, але вбогий. Родина більша, видатки великі… що він може донькам дати? Нічого майже. Я розсміявся вголос, не відповівши нічого. Мати вразилася й поглянула проникливе на мене.
– Такої голої невістки, – почала наново, – я не приймаюся, сину, і не дозволю ніколи, щоб мій син, одинока моя дитина, внук владики, над котрою я, лиш господь знає, як дрижала й дрижу, котру сама одна виховувала на людей… бо батько, як сам знаєш, за своїми требами… а там… (тут вона викривила гірко уста) – і за… склянкою… не так побивався за нею, як я. Тому ж тепер… де б я мала своїм сином, чоловіком уже на становиську, радуватися їй гордитися, він звертає свою душу до… такої Мані! Де твоя розвага, де твій звичайний розум?
Тепер я вже не сміявся. Випростувавшись проти неї, що була висока ростом, так що майже перевищив її статочну постать, я спитав:
– До якої Мані, мамо? Чи маєте ви тут на думці панну Обринську?
– Так, панну Обринську, якщо я з замалим респектом про неї виразилася, – відказала глумливо. А відтак додала: – Ми розуміємооя добре, мій сину, і не потребуємо між собою політикувати. Я тобі повторяю ще раз: я завважила від довшого часу, що ти займаєшся Обринською, хоч ніколи про те й не згадуєш. А ця дівчина не для тебе, Богдане. Дай собі з Обринськими спокій, а найбільше з нею. Дівчина готова вроїти собі, що справді будеш з нею женитися, між тим коли ти повинен сам обчислити, що з такої женячки нічого для тебе не вийде, і що передусім я є тією, що для одинокої своєї дитини вибере пару. Ти повинен у священичих кругах обзиратися, але не йти між урядовців. Що там знайдеш? Статок, маєтки? Там усе без фундаменту. Дівчата виховуються для ока. Все їх майно: поверховність. А щодо розуміння господарки такої, як твоя мати її розуміє, то ані не питай! Звідки? Там з шелюга та в рот. Дай собі спокій, Богдане, не вона для тебе. Господь знає, чого вчепилася вона до тебе! – і почервонівши нараз з якоїсь, мені незрозумілої лютості, вона урвала і вмовкла.