Перед канцелярією – стривожені учні. Звідти вийшла заклопотана Олена Григорівна. В кабінеті перед похмурим директором стояв Володя Заєць. Чорний чуб розсипався на чолі, темні очі спинились на ніжці стола.
Максим Іванович суворо й холодно, як безпристрасний суддя, дивиться на Володьку з-під зсунутих на ніс окулярів. У його очах – щось подібне на докір і зневагу до невдячного годованця. Володя відчував це і бажав, щоб швидше все закінчилось.
– Ну, то розповідай, Заєць, як ти вчора потрапив у міліцію, – з ноткою злості в голосі – директор.
Володя мовчав.
Максим Іванович ще і ще раз повторив питання, але відповіді не почув.
– Слухай, Володю, – вже трохи м’якше, – ти мусиш розповісти. Що робив учора в оранжереях парку?
Володя здригнувся, але далі мовчав. Тільки загадкова усмішка на мить торкнулася уст і відразу згасла. Ні, він не скаже ні слова.
Йому яскраво пригадалася вчорашня неприємність, і в темних очах майнула та сама дивна посмішка.
У всьому винна подруга Олі – Галя. Три дні тому після уроків вона підбігла до Володі й під великим секретом сказала, що незабаром, тобто сьогодні, в Олі день народження (п’ятнадцять років!), що батько дозволяє їй забавитися зі своїми товаришами і що Оля хоче запросити Володю, тільки сама соромиться. Володя розтав від щастя, вдячно стиснув Галі руку й бігом помчав додому.
Дома зосередився: як йому бути, з чим прийти? І тут відразу – перешкоди. Увечері прийшла з роботи мама й послала Володю до сусідки Тоні позичити грошей. Стало ясно, що йому тепер не дістанеться ні карбованця від мами. Він почав переглядати всі свої книжки, але жодної годящої не найшов: усі старі, з погнутими обкладинками. Володя тоді придумав інше. Намалює орнамент, він уміє малювати, а під ним напише вірша. На другий день орнамент був готовий, та нічого не виходило з віршем. Ще промучився один день, але, крім рядка «Питні оди вийшли з моди», далі не пішло.
Хлопцеві недалеко було до розпуки. Вчора зустрівся з Олею у коридорі. Червона, як півонія, пробігла вона мимо нього і тільки у дверях класу оглянулася. Хитнула запитуюче головою, що мало означати: «Прийдеш?» Володька відповів кивком: «Прийду».
І він рішився на відчайдушний крок.
Пізно ввечері крався у парку до теплиць. Сторож дрімав, а через скляні двері виднілись освітлені неоновими лампами червоні й кремові троянди. Тільки три зірве, хіба це крадіжка?
Тихо рипнув поміст – Володька затамував подих, притулившись до стіни. Сторож спав. Ступив ще один крок. І раптом щось брязнуло, щось упало і з дзенькотом покотилося по підлозі. Скрикнув сторож, кинувся Володя до виходу, збив старого з ніг і – втікати. Але старий тюпав за ним і кричав щосили. Володька мав надію втекти, та ба! При виході з парку загородила йому дорогу кремезна постать у міліцейському кашкеті й наказала льодовим голосом:
– Стій! Ваші документи?
…Максим Іванович почав уже виходити з рівноваги. Грюкнув кулаком по столу й крикнув:
– Останній раз питаю: що робив учора в теплицях?
– Не можу цього сказати, Максиме Івановичу.
– Тоді прощайся раз назавжди зі школою. Тобі місце в трудовій колонії!
Володьку здушили сльози. Те, що сказав директор, здалось йому неймовірним. Перед очима постала постать матері – вдови, яка завжди перед зарплатою позичає грошей у сусідки Тоні. Сердито витер кулаком непрошені сльози.
– Можеш іти, – сказав останнє слово директор.
Але тут відчинилися двері, в канцелярію вбігла Оля. За нею увійшла Олена Григорівна.
– Хто дозволяв заходити? – гримнув на Олю Максим Іванович.
Оля сміливо підійшла до столу й стала поруч з Володею.
– Це я винна. Це мені на день народження хотів Володя принести квіти.
На хвилину стало дуже тихо. Тільки Олена Григорівна стримано посміхалася, а в її очах світилась материнська ніжність.
Оля важко дихала від хвилювання, поклавши долоню на груди.
Володя розгублено дивився на присутніх і врешті зупинив свій погляд на розчервонілому обличчі Олі. Максим Іванович хотів було щось сказати, коли враз зауважив, що перед ним стоять не діти. І це відкриття його збентежило.
…Буває часто: якась мелодія нагадує давно забуте, тепле, хороше. Буває, що усміхнене обличчя незнайомої людини розігріває зачерствіле серце. Трапляється – дві тіні серед густого листя бузку будять далекі спогади, припорошені пилом часу.
А Максим Іванович теж колись був молодий. Перед ним стояли хлопець і дівчина, які тільки що ступили на поріг юності. Позаздривши цій щасливій і такій короткій, єдиній хвилині у житті, суворий директор несподівано для себе самого полагіднішав.
– Гаразд, можете йти…
І він почав набирати номер відділку міліції.
1958
Порвана фотокартка
Вислухай мене спокійно, прошу тебе. Ти ревнуєш мене до всього, навіть до нереального. Мало того, що я не маю права заговорити неофіційним тоном із знайомою жінкою, мені не можуть подобатися навіть артистки кіно… З мого альбому позникали майже всі фотографії колишніх моїх знайомих дівчат, тих, що вже давно мають власні сім’ї й люблять своїх чоловіків, може, іншою, ніж ти, любов’ю, тих, що залишили в моїй пам’яті теплий спогад юності. Дивися, у мене сивина на скронях, у нас двоє малих дівчаток, яким ми передали свою власну молодість, у мене стільки клопотів і праці, і навіть до праці ти мене ревнуєш. А сьогодні ти порвала, так, по-варварськи порвала фотокартку Ліди. Чим вона провинилася перед тобою? Що любила колись мене, що я її кохав?
Тепер ти складаєш шматочки старої фотографії, плачеш, просиш вибачення, хочеш склеїти їх…
Їх можна ще склеїти й перефотографувати, але не зліпиш уже того, що порвалося тут, у самому серці. Адже і в тебе були свої святощі. Можливо, це й не було перше кохання. Хіба конче кохання? Може, то був один весняний день, у який ти всім серцем відчула красу і силу сонця, коли тобі хотілось упасти на землю й цілувати ще не висохлі росинки весняної ночі, коли ти вперше відчула себе людиною? Може, це був ранковий богатирський іній у вишневому саду, може, зустріч Нового року, єдиний новорічний карнавал, який запам’ятався на все життя?
Це було, це мусило бути й у тебе. Ти забрала його з собою як дорогоцінний скарб на довгу життєву дорогу.
Воно допомагає тобі жити. Тим самим незгаслим у попелі буднів вогником грієш ти свою сім’ю, виховуєш дітей, вітаєш мене, коли я приходжу стомлений з роботи. Я радий, що є він у тебе, і завжди намагаюсь підтримати його горіння. Я знаю, що у важкі хвилини він допоможе тобі боротись, він – відчуття прожитого повно, всіма силами й здібностями твого «я», пережитого, перестражданого, неповторного дня у твоєму житті. А ти порвала його на шматочки.
Ти даремно просиш мене, щоб я не сердився. Я зовсім не гніваюсь, мені тільки боляче. Навіть не боляче, а якось порожньо в серці. Так, немов те почуття найбільш ніжної любові до давно забутої людини, кохання, яке я живцем переніс у наш сімейний куток, яким я цілую на сон наших дітей і твої спрацьовані руки, немов те довір’я, яке мене живить у розлуці з тобою, немов ту увагу, що приносить тобі дешевий, але щирий подарунок на день народження – все те розірвала ти сьогодні на шматочки.
Не плач, я вже більше не буду докоряти. Розкажу ще тобі одну маленьку пригоду, яку почув зовсім недавно від матері. Так, так, від цієї самої старенької жінки, яка й нині плаче при згадці про давно померлого чоловіка. В її кімнаті висить невеликий портрет вродливої жінки. Це кохана мого батька.
Важко переживши нерозділене кохання, батько покинув ті місця, де кожен предмет нагадував її, осів у глухому гірському селі, почав там учителювати й одружився. Взяв з собою тільки її фотографію.
Одного дня мати застала батька, схиленого за столом. Він так заглибився в думки, що не почув, коли вона зайшла. Підійшовши крадькома, щоб зненацька затулити очі й по-дитячому спитати: «А хто це?», вона враз побачила портрет вродливої жінки і сльози… сльози на обличчі мужчини.
Батько зніяковів, зім’яв у руці фото, механічно заховав у кишеню й поскаржився на головний біль. Але тут же побачив, як наївно звучить ця його неправда. Розказав усе дружині й віддав їй у руки свої святощі.
Мати мовчала весь вечір. На другий день, повернувшись з роботи, батько побачив над своїм столиком ту фотокартку. Це було над його сподівання. Він зірвав її зі стіни й хотів кинути у піч, але мати схопила його за руку.
– Вона згорить, а чи вигорить у серці?
– А як же інакше?
– Хай висить. Колись сам знімеш…
Батько зняв фотографію через багато років. Зняв, ніби ненароком, перед побілкою, і не вішав більше.
А після смерті батька мати дістала з батькової касетки пожовклий від часу портрет незнайомої дівчини, вічно молодої й красивої суперниці, витерла чистенько й повісила на стіні. Як пам’ять про початок повного сімейного щастя, довір’я, взаємного розуміння…
Ти ще ніколи так не розмовляв зі мною… Чому ти завжди мовчав і мовчанням роз’ятрював ревнощі? Пробач мені… Ні, навіть прощення не хочеться зараз у тебе просити… Може, якраз щасливою була та хвилина, коли я порвала цю фотокартку на маленькі шматочки?
1958
Рододендри
Мандрую горами. Не поїхав у Крим, відмовився від сонячної Абхазії, зміняв плюскіт морського прибою на полонинський вітер у Карпатах. Я завітав у дивний край, що давав натхнення митцям, прийшов побачити його й створити пісню.
Край поезії, краси, мистецтва і талантів. Край екзотики, казок і легенд. Край дужих, гарячих і сміливих людей. Край, про який написано багато, а сказано мало. Хочу сам побачити його й оспівати.
З рюкзаком за спиною, з палицею в руці та з зошитом розпочатих пісень брожу Карпатами.
Вчора господиня ворохтинського готелю лякала нас поганою погодою. Невдалий прогноз. Дивіться, яке сьогодні сонце!
Вперед! Маршрут мій незвичайний: хребтом Чорногори від Говерли – до Піп Івана. Я сам. Хочу бути наодинці з собою, хочу надихатися враженнями й не ділитися ні з ким. Належатиму тільки собі й природі. Щоб цикл моїх поезій «Черемошем грають хвилі» наситився запахом ялиць, щоб його обвіяли полонинські вітри, щоб задзвеніли вони, як чисті гірські джерела.
Наздоганяю групу туристів. Вони аж з Київщини.
– Ви не знаєте дороги на Говерлу? – питають.
Я ще не був на Говерлі, але вже настільки близькі мені гори, що сміливо заявляю:
– Так, дорога мені знайома. Я проведу вас нетрями, звіриними стежками, ви будете спинатися крутими плаями до найвищої точки Карпат, а звідти побачите всю велич української Швейцарії!
– Добре сказано, – хвалять туристи. – Справді – Швейцарія!
Вони приймають мене за місцевого.
Біля самого підніжжя Говерли нахлинув туман. Густий і холодний. Сповнилося віщування хазяйки готелю. І що тут дивного? Тут кожна людина чарівник. Тут знають те, що буде, і бачать те, чого ніколи не буває.
Мряка стає чимраз густішою й наче вата забиває рот, ніс, вуха. Моїх супутників поглинуло густе молоко туману, й вже їх не бачу, голоси звучать приглушено, а далі губляться. Зі мною тільки глухий шум, і годі розгадати, що то шумить: вітер, гірські кущі чи моя самотність?
Самотність? Це непогано. Я ж хотів бути сам. Доберусь до вершини Говерли – звідти мій маршрут.
Проте блуд повів мене іншими стежками. Не дивуйтеся, в горах я повірив у забобони. Мені враз здалося, що йду в протилежний бік. Хоч не вниз, а вгору, все одно можу поклястися, що Говерла якимсь чудом повернулася своїм куполом у безодню, і я дряпаюся до її підніжжя. Тепер уже не знаю, куди йду.
Мене зупиняють розкішні кущики високогірних квітів – рододендрів, що кривавими латками зачервоніли під ногами. Рододендри. Я не вперше їх бачу. Вдома у мене на вікні поряд з кактусами і аспарагусом цвітуть і вони – найстаріші квіти нашої планети. Вони не прикрашають кімнати. Мені іноді жаль було дивитися на сумовито схилені дзвіночки, що никнуть у тузі за холодними туманами, кам’янистим ґрунтом, гірськими суворими кряжами. У вазонах вони сірі й чужі. В горах не зміняєш їх на найкращі оранжерейні троянди, бо прикрашають вони землю.
Я нарвав їх цілий букет й іду вниз навмання. Завіса туману стає прозорішою, нарешті мене обливає багрянець призахідного сонця. З рясною китицею високогірних квітів іду до колиби. Добре, що натрапив на житло. А мені назустріч ген від потічка, що цівкою біліє внизу, лине пісня:
Радію, що випадок звів мене з мешканцями гір. Знаю: заговорю з цим дзвінким голосочком, як давній знайомий.
З-під кучерів дивляться на мене темно-сині очі й допитливо чекають.
– Де я, дівчино?
– На Завуялі.
– Що це таке?
Сміх. Прозорий і чистий, як ота джерельна вода, що біля колиби стікає по дерев’яному жолобку. Дивимося одне на одного, чекаємо, в кого перше зникне усмішка з уст.
– Були там? – киває вона головою на вкутані туманом верхи гір і показує на квіти.
– Так, ходив за рододендрами.
– Що? Та це ж рута!
– Хай буде рута.
– А ти там була?
Знову той самий журкіт сміху, тільки тепер я вчуваю в ньому іронію.
Переді мною струнка, як смерічка, свіжа, як гірське повітря, розкішна, мов квітка рододендру, дівчина.
– Що ти тут робиш?
– Бриндзу б’ю.
Свята простота. Чи ж вона має поняття про свою красу?
– А де ж Завуяле?
Дівчина показує рукою на стежку, що збігає вниз, і стає осторонь. Ні, вона не проведе, сам допитаєшся. Так говорять її очі – темно-сині весняні бриндуші.
– Як називаєшся?
– Так, як мама.
– А мама?
– Так, як я.
Я весь у полоні сьогоднішнього дня. Щоб він не закінчився завтра і післязавтра. І через тиждень.
Так мало хочу… Мешканці гір мають більше. Вони беруть собі гомін гір, шум смерек, збурене небо, пісню рік – як свою власність.
Я не зумію цього всього взяти. Аби хоч продовжити нинішню днину, нинішнє враження… щоб записати.
Відпочиваю там, де чорт добраніч каже. Живу в людей, від яких дізнаюся більше, ніж із томів етнографічних збірників. Мій господар – старий лісник. Від нього записую легенди, яких нема ні в Гнатюка, ні в Шухевича. З вечора і до пізньої ночі слухаю його розповіді. Що б він не говорив, я в усе вірю.
Старий лісник знає, звідки взялось Морське око – холодне озеро на вершині Чорної гори.
– Розповів би, не ймете віри.
– Ні, ні! Розказуйте.
– Морське око – це велика сльоза лютого велетня Чорногора…
І далі я забув про оповідача, чую лише легенду, яка для цих людей, а віднині і для мене, є дійсністю і казкою.
…Уривисті скелі й темні ліси ніколи не бачили сліз Чорногора, а тільки блискавиці із затуманених очей, тільки шматки розірваного чорного неба по верхах гір. Не чули сумирні смереки ласкавого шуму з уст велетня, а тільки лютий рев або глухе рокотання у могутніх його грудях. Боязко гомоніли бори, злякано перешіптувались і нагинались. На самих верхах горді гинули, покірні ж стелилися повзучою сосонкою. Безмежна була влада царя Чорних гір.
Аж ось у його володіннях з’явилася людина, що не злякалася незрівнянної сили велетня, рубала дерево сокирою і звивала свої гнізда під скелями, мов ластівка. Здивований Чорногор зійшов до підніжжя гір, щоб зблизька подивитися на людину. Спитав грізно, впевнений у своїй силі:
– Хто ти такий?
– Господар гір! – почув сміливу відповідь.
Стрепенувся Чорногор, але тут же зареготав, аж затряслися Бескиди, і крикнув глузуючи:
– То йди зі мною на двобій!
І вийшла людина на нерівний поєдинок з жорстоким велетнем.
У відповідь на сміливе слово покрив Чорногор густим градом обійстя і пасовиська людини.
Застогнала людина з жалю за знищеними хлібами й пашею, але не скорилася. Сходила вниз, зривала листя з гілок, годувала маржину.
Злий Чорногор наслав хижих звірів перерізати худобу. Заридала людина від болю, але не опустила й тепер рук. Щільно зачинила двері хатини і взялася за ремесло. Тоді Чорногор кинув вогнем на маленьке житло, і воно згоріло дотла.