Між позеленілими буками ще чорніє химерна графіка акацій, які ніяк не можуть продрухатися від зимової сплячки, та я знаю, що незабаром зовсім несподівано колючі самітниці вберуться у весільні сукні, з білих сережок ткані, й мені буде здаватися, що ті сльози зими, які вже стекли із зелених голівок відцвілих підсніжників, перенеслись з вітром на гілки акацій і тепер спливають з них додолу… А поки що будить сонні дерева дятел: вчепившись кігтями за кору, строчить по ній дзьобом, наче з кулемета, і я знаю теж, що йому зовсім байдуже до акацій, які ніяк не виберуться із зимової мертвотності, – в такий спосіб він кличе самичку, бо інакшої мови не знає.
Забрідаю в лісову твань, порослу сухими шпицями торішнього очерету, й зупиняюся. Болотище обступили висохлі за зиму модрини: зневажені гордою бучиною за те, що ніяк не можуть визначитися, хто вони – листвяні чи хвойні (а хіба між людьми такого не буває?), модрини скупчилися біля болота й несміливо випускають китички м’яких блідо-зелених чатинок, щоб хоч трохи сподобатись матері-природі, бо на мокляку не мають кого чарувати: тут панує жаб’ячий світ, який ніколи в небо не заглядає, – в багні напровесні раює земноводна твар.
Звідусіль долинає скрадливе кумкання чорних кумкаців, які до ночі мають настроїти свої музичні інструменти, а тим часом жаби-ропухи голосно перемовляються: торохтливим крекотом зазивають самички самців, а ті вдоволено бурчать, булькають і повзуть до гурту, збиваються в клубки й безсоромно займаються груповим сексом, – то вже потім, уночі, коли задиригують кумкаці, світ сповниться радісно злагодженою музикою жаб’ячого концерту, а зараз чутно лише млосне любострасне розпачання.
І все довкола – від ґраційного польоту метеликових пар до болотного огиддя – все потопає в любові, яка є власне життям природи, її способом існування: природа сама втішається, споглядаючи, як розмножуються витворені нею істоти в похітливій радості.
Виходжу на лісову леваду. Озеро віддаляється від мене на далекі гони, і вже не здається воно мені неподільною водно-небесною синявою; водоймище береже полохлива й елегантна, мов римська патриціанка, чапля, вона не хоче зі мною знайомитися і тихо відлітає, щоб потім, коли піду звідси геть, знову прилетіти на те саме місце й зупиняти рибок, що шугають біля її ніг; над водою стрімко пролітають, немов дві ракети, білі лебеді; з-під моїх ніг вифуркують гарматними стрільнами куріпки-дуриптахи, вони віддаляються, перелітаючи низько над землею, на кілька кроків, а потім ще трохи далі – дурять, мовляв, їхнє гніздо не тут, де я стою; я йду за ними, бо мені й справді цікаво побачити гніздечко, а його ніде немає – дуриптах бавиться зі мною й заводить у колонію бузькового вогню, обступлену парасольками болиголову, і я – можливо, не цього разу, а трохи пізніше – зайду у раннє літо, засвічене багряним цвітом.
* * *
«Тонконогі, високі, головки – зірочками, червоні й незапашні, ростуть на мочаруватих левадах квітки. Це бузьків огонь. Густо одна біля одної, мов коноплі, – і до самого краю мерехтять розбризканим багрянцем, тремтять від вологого подиху левади, ніби розпечене повітря, ніби міраж. Не можу ніколи байдуже пройти мимо: з теплим тремтінням у грудях, мов на побачення з коханою, іду, зриваю, а далекий спомин тугою і ласкою пестить серце…»
Так починається моя перша новела «Бузьків огонь», яка багато літ втішалася неабияким успіхом серед читачів, оскільки була насправді лірична й вигідно відрізнялася від так званої виробничої літературної продукції того часу, коли майже кожен твір був заражений фальшивою апологією колгоспного життя, заводських соцзмагань й нестравними комуністичними ідеями…
А як несподівано вона народилася!
Ще в студентські роки, коли марно було навіть мріяти про видання книжки, під час літніх вакацій я приїхав зі Львова до Коломиї, а звідти добирався до свого Трача пішки, й за Прутом довелося перебрести простору леваду, залиту по береги багряним цвітом бузькового вогню. Й тоді навіялася така далека, аж недосяжна, а тому тужно-солодка, з присмаком дитячої встидливості згадка про Анничку, внучку баби Каролі, курна хата якої стояла посеред села на найвищому белебні – під самим небом, і по тому, як піднімався дим з Каролиної стріхи, люди вгадували на найближчі дні погоду.
Кароля була сварлива і водно воркотіла на внучку, яка кожного ранку виганяла коровину на мочаруваті левади за село; Анничка котилася з гори білим клубочком, поганяючи Мінку, баба вслід їй без кінця торохтіла, щоб не пускала корову в шкоду, і те сварливе напучування звучало з такою любов’ю, що й не знати, чи можлива в будь-чиїй мові ласкавіша тональність; в Аннички мама померла, а батько за політику сидів у Березі Картузькій, тож стара всю свою любов, яку в серці мала, переливала на внучку й кожного разу тужно вдивлялася, як мала пастушка зникає з коровиною за цариною, і не бачила, що в той самий час з учительського двору вибігав чорнявий хлопчик і щодуху мчав на Пиконівські левади, бо так кохав він Анничку – маленьку, синьооку, з волоссям, мов витіпаний льон, із щічками, мов достиглі паперівки, – як ніхто на світі не вмів кохати; а дівчинка не відала нічого, а може, ще й не могла про таке знати, тільки й того, що звикла бачити, як неподалік від неї тиняється, мов неприкаяний, учителів синок; а йому ж горло заціплювало від хвилювання, він ніколи не обзивався й словом і не дивився на неї, щоб не осліпнути від її вроди; хлопчина зривав бузьків огонь, набирав його цілий оберемок, і коли Анничка гнала корову з паші, він теж зникав у лісі й добирався стежкою додому.
Так повторювалося майже кожного дня, і обом від того було добре й солодко: дівчинка здалеку поглядала на хлопчину і все чекала, що він підійде, бо чого блукає левадою, мов мара?… І врешті одного разу, відчувши її поклик, хлопчик таки підбіг до неї й був ніби шалений: не відаючи, що з ним сподіялося – чи то охопила лють за те, що дівча таке гарне, а може, ним заволоділо перше чоловіче бажання – він прискочив до Аннички і в нестямі шарпнув уверх її спідничку, а коли на нього блиснуло біле тіло, що збіглося до борозенки, яка, мов слід від розтину осокою, губилася в цнотливій невідомості, хлопчик ураз згорів від сорому й кинувся щодуху втікати, а в серці в нього разом зі страхом дзвеніло почуття незмірної втіхи від дознання найпотаємнішого.
Я стрімголов утікав з левади, а мене наздоганяв розпачливий плач ображеної дівчинки, яка, цвьохаючи корову прутиком, гнала її чимдуж до села.
Розплата за гріх настигла мене другого дня. Я крадькома вийшов на толоку й, сховавшись за старими липами, боязко позирав на Каролину гірку, вичікуючи, поки Анничка вижене корову на пашу, щоб сказати їй якесь вибачливе слово, та уздрів, як замість неї біжить з горба, забачивши мене, баба Кароля з ліщиновим прутом у руці. Я й не втікав, бо почувався до вини, а ще знав, що якщо втечу, баба поскаржиться моєму батькові, й такого сорому я не пережив би; тож покірно чекав, а стара, розпатлана й страшна, мов відьма, періщила мене по задку й по спині, аж поки не впріла, тоді пошпурила геть бука і, сміючись, – може, то з утіхи за початок внуччиного дівування, – подалася на свій белебень.
…Дуриптах виводить мене на залиту бузьковим огнем леваду, і я, бездумно зриваючи квіти, згадую своє раннє почуття, яке потім перелилося в літературний твір: коли йшов пішки з Коломиї до Трача, склав у пам’яті новелу, і якби не вона, яким би я став сухарем у прозі, та й то замало прихопив з собою на творчу дорогу того ліричного тепла… Напевне, через те, що після війни дочка славного упівця Чорноти – Анничка разом зі своєю бабусею навіки пропала в холодних незвістях Сибіру, я здебільшого ґвалтував своє слово трагічною нутою, а воно ж повинно було ліпитися на красу, мов гутне скло; я ж зливав слова, немов гарячий віск на воду, й вони леденіли, перетворюючись у холодне зображення мислі… А хіба зараз, коли мережу ці рядки, – чи ж покидає мене хоча б на мить обов’язок політичного ангажементу, від якого я так прагну звільнитися? Дарма!..
Згодом я таки попросив у Аннички вибачення. Записався до гімназії і перед тим, як покинути село, вийшов на леваду, нарвав букет бузькового вогню й сміливо підійшов до дівчини, а вона сказала, заливаючи мене синявою очей: «Дай лиш одну, я закосичуся». Й запитувала поглядом з-під довгих вій: «А мо, не хочеш?» Я віддав їй весь букет, і вона спитала: «Йдеш геть з села?» Я бачив докір у її очах і думав: за що? І аж далеко потім збагнув: таж не за те, що покидаю Трач, а що поквапився зарання її пізнати. «Чом же ти так поспішав, чому не почекав, поки виросту, чей би тоді нічого не пожаліла для тебе», – може, ці слова вимовляла вона мовчки, а вголос сказала: «Не забудеш?»
Затям… Запам’ятай!
То була моя перша Nota Bene, а в скільки іпостасей перемінювалася вона потім!
Свій сімдесятилітній ювілей я справляв у рідному селі. До Народного дому зійшлось людей чимало, а всі незнайомі, молоді – й ніхто з них не знав, як карала мене баба Кароля за мій перший парубоцький гріх. Може, й тому так багато зібралося люду, що я був для них поважним добродієм, чужаком, а не сільським збитошним хлопчиськом: важко бо стати в своєму селі пророком. Хіба що після смерті – мертві сраму не імуть.
Я знав, що в Народному домі Аннички немає, а все одно шукав її очима – ану ж повернулася! Перебігаючи поглядом по людях, побачив у першому ряду молодого батька, який тримав на руках синьооке янголятко з довгим, мов витіпаний льон, волоссям. Я підійшов і спитав, як звати дівчинку. «Анничка», – відказав батько.
І мені добре стало від того, що Каролина внучка розпочала своє друге життя в Трачі, й ця думка сполоснула з серця задавлений біль…
* * *
Коли літо висушить Годовицьке узгір’я, яке я назвав полониною, а спасене худобою низькотрав’я стане колючим, ніби над горбами провіялося полум’я, я вириваюся з наварійської німоти й прошкую хребтом до штреки, де вічно панує світовий рух. За полониною тихо розстелилася низовина, засіяна хлібами, я йду вузькою польовою стежкою, розгортаючи грудьми нахилене житнє колосся, з-поміж стебел визирають здивовані сині очі волошок, зі страху переді мною облітає дикий мак, а в далині гуркотять поїзди.
Зупиняюся на приколійному насипі, густо вкритому рум’янком і ромашками, лягаю долілиць, і як тільки наїжджає поїзд, рахую вагони, придумуючи собі забобон: якщо їхнє число щонайменше в трьох поїздах буде парне, то прийде мені добра звістка, або цікавий лист, а може, навіть грошовий переказ, та найбільше зогріває мене надія, що моя скупа Муза подарує найкращий, якого досі ще не створив, образ, і від цього додасться мені дрібка слави; ця надія владно вселяється в мою душу, я стаю добрий, ласкавий і, мабуть, тому привітно помахую рукою пасажирам, які визирають з тамбурів та вікон вагонів; поїзди ідуть один за одним, і я непомітно для себе знову опиняюся в центрі людського муравлища, від якого втік на певний час, проте вільним від нього не став ні на мить, і мені добре від цього: я не люблю почувати себе самотнім, не мислю себе поза суспільством, в якому займаю визначене місце, й відчуття неповторності своєї особистості виповнює мою свідомість: я ще і ще раз переконуюся, що ані світ без мене, ані я без нього існувати не можемо – настільки ми потрібні один одному.
Зрідка колією гуркотять товарні состави – їх я не люблю, нагадують вони мені колишню мою невільну мандрівку в чужий світ на службу в армію: я слізно прощався з рідною землею, спершись на поперечку в дверях товарняка, а на пероні львівського вокзалу стояла моя дівчина й помахувала рукою, і мені довгих чотири роки здавалося, що вона на тому самому місці вірно мене чекає, я навіть у думці допустити не міг, що колись повернуся і застану її замужем; товарні вагони нагадують мені ще й моторошні, з коминками на дахах, теплушки, якими вивозили людей в Сибір, – у такій теплушці, напевне, сиділа і плакала за рідною землею, та й за мною, моя перша любов – Каролина Анничка, проте й ці скорботні спогади не можуть мене відштовхнути від світу, він весь мій і в радості, і в горі, і я не міг би жити без нього, як не може жити бджола, що загубилася від свого вулика.
Гуркіт поїздів ураз віддаляється в безвісті, проте він десь там далеко існує, як свідчення мого нерозривного зв’язку з довколишністю; в такі хвилини приходить до мене в гості неіснуюче на землі життя, однак від існуючого похідне – мій художній світ, і в мені народжується відчуття, що той майбутній витвір моєї уяви існує так само реально, як ці ромашки, рум’янок і чебрець; він зримий і невловимий, він живий і ефемерний – ніхто його не бачить, окрім мене; цей мій видуманий світ має свою міру прекрасного – я хочу ту красу, дану мені Богом у відчуття, перенести на папір і знаю, що це стане можливим тільки тоді, коли виміряю його словом… А як його тяжко знайти – таке, яке відповідало б точно визначеній шкалі краси: слів тисячі, а ідеальну вартість образу може виміряти тільки одне…
Лежу долілиць і нічого не бачу й не чую, крім своєї заманливої візії, в якій проступають незнайомі обличчя, вони пересуваються перед очима, немов примари, та згодом окреслюються чіткими портретними рисами, і я впізнаю їх, ніби вони давно мені знайомі й цікаві, привабливі, а теж огидні; я починаю вести з ними діалог, спонукаю їх погоджуватися з моєю думкою й обурююся, що вони – видумані мною і начебто для послушенства створені – не погоджуються зі своїм творцем, немов ті неслухняні діти, які вперто утверджують перед батьками власну екзистенцію. Я розгублююся й водночас захоплююся цим новим життям, мене щораз дужче діймає охота докладно пізнати створюваний мною і від мене не залежний світ, – напевне, так само шостого дня творіння дивувався Господь, споглядаючи, як виліплені за Божою подобою істоти без його дозволу зривають райські яблучка, шаленіють від не задуманого ним грішного бажання, народжують, немов боги, собі подібних, заздрять одне одному, убивають – й нічого тоді не залишалося Творцеві, як покинути піклуватися богоподібними істотами і лише вгамовувати їхні земні пристрасті винагородами та покарами.
Господня енергія протягом мільярдів років, і нині теж, не мала стриму у своїй самореалізації, й людину, наділену Божим розумом, діймає іноді подив: чи потрібне аж таке розмаїття життя на землі? Ось переді мною, на самому краю приколійного насипу, вивищується чорна купина муравлиська – досконалий соціум, етнос, закинутий на землю невідомо для чого з космічних незвістей: він начебто нікому не зобов’язаний своїм існуванням, нікому не підпорядкований, а все-таки хтось для чогось його видумав, витворив для нього ідеальні правила поведінки, та муравлі цього не знають і знати їм не потрібно (а чи не так поводяться й видумані автором персонажі?), – вони лише мусять дбати, щоб вижити, якщо вже їм дано життя, їхнім обов’язком стала боротьба за існування, а не вдячність Творцеві, вони навіть не відають того, що створені, просто – живуть… Як же схоже на них людське суспільство, яке метушиться на землі з точно заданою кожній особі функцією й різниться від мурашника тільки тим, що – подібно Богові – має здатність створювати свої власні реальний і уявний світи…
Я дивлюся на муравлину купину з таким самим подивом, як споглядав би літаючу тарілку, послану на землю з інших галактик, однак знаходжу явну спільність між мною і цими маленькими істотами, які не мають мозку, та, видно, наділені іншими – досконалими й не відомими для нас чуттями, бо ж поводяться достоту так, як люди – реальні й видумані: кожне має своє заняття, кожне виконує свій обов’язок і кожне втрачає свою повноцінність, якщо загубиться від муравлиної сім’ї, а хіба я не споневолений суспільством подібно, як вони своїм, а хіба я міг би існувати без рідного етносу? І переконуюся, що і муравлі, і я, і мої уявні персонажі перебувають в нерозривному між собою зв’язку, бо хоч і живемо незалежно одне від одного, але на одній планеті і під одним небом.