…А вже на мій квітник вийшли хризантеми, і межі засиніли мевом осінок – останні квіти готуються справляти по літу скромну тризну.
Тож востаннє виходжу в надозерний ліс. Листя зовсім опало, а голі дерева такі виразні й відчутні, ніби зійшли з графічних полотен Гніздовського; небо стало таке прозоре, що ось-ось побачу крізь нього Господній престол…
І мені хочеться цей успокоений стан природи і мій власний стан якнайточніше визначити словом, я викликаю з підсвідомості потрібний образ, думку, формулу, і в цей мент чую слова, що їх вимовляє моя вірна Nota Bene, яка ні разу не відступала від мене ні на крок:
Не покидай мене ніколи, світла душе моя.
Наварія, 2000 р.
Оферми з тридцять шостого реґіменту
І
Ви питаєте мене, що то за штудерне слово «оферма», яким кожен з вас обзиває нехарапутів, не розуміючи, що мовить? То я вам поясню…
А ти, Муцо, сиди собі і слухай, хоч нічого з моєї розповіді не втямиш, бо вже давно втратив пам’ять і розум, і я собі думаю, най мені Бог простить, що, може, краще було б, якби ти в тому сорок третьому загинув разом зі своїми родаками в коломийському ґетто й не купував життя такою страшною ціною. І що тобі з нього, коли ти з того часу, як я заховав тебе у пивниці на своїй плебанії з трьома такими, як ти, нещасними втікачами з ґетто, й донині не усвідомлюєш, що живеш…
А може, щось і відчуваєш, тільки я того не знаю, – певне, й нині маєш якесь розуміння довколишності, бо чому ось у цю хвилину, коли ми сидимо в моїй пасіці, ти з такою ніжною увагою придивляєшся до бджіл, які сідають тобі на зап’ястя, не боїшся їх, хухаєш на них, зігріваєш, хоч їм твого тепла в цей гарячий літній день і не потрібно; ти ворушиш губами – може, прощення в них просиш за давню провину, коли твоїми вчинками замість милосердя керував ґешефт…
З усіх сільських євреїв, які жили в Сакатурі, – хто тримав трафіку з тютюном і сірниками, хто, як ті ґої, обробляв поле, а ще інший торгував телятами або скуповував оптом у маєтних ґаздів садовину й возив її до Коломиї на фабрику мармоляди, – ти у своїй молодості торгував стільниками із власної пасіки, й до тебе приходили медовари з далеких гірських сіл купувати жидівський мед, що славився цілющістю – вигоював гостець, ревматизм, виганяв з утроб солітерів і навіть продовжував життя хворим на рак.
Бо мав ти, Муцо, свій власний секрет медового промислу, про який у Сакатурі знав тільки я, чей наше знайомство розпочалося ще за Першої світової війни, коли ми разом служили у сформованому в Коломиї Тридцять шостому реґіменті, що був зарахований до корпусу генерала Гофмана й до вимаршу на італійський фронт проходив вишкіл під Віднем недалеко Бадена. Жили ми в бараках біженців з Галичини, окупованої москалями на початку війни, – ті бараки спорожніли, коли царське військо відступило за Збруч після перемоги армій кайзера Вільгельма II під Горлицею… Отож по війні ти вернувся у свою Сакатуру, де я зайняв після висвячення парафію, і ти розкрив переді мною свій грішний секрет… Бог зловчинників не прощає й тебе покарав. Хоч, мовивши правду, надто вже жорстокий ваш Єгова…
Отже ви, дорогі брати й сестри, які ось злетілися при неділі на мою пасіку, хочете знати… О, ви багато чого хотіли б дізнатися від мене – хоча б про те, наприклад, чому я, колишній всечесний отець із Сакатури, став пасічником у Кропивищах… То я вам про це тепер уже розкажу, бо відколи у зореносному Кремлі упокоївся останній всевладний склеротик і на його місце прийшов молодий правитель, якому я так само, як і старому, ні дрібки не вірю, бо всі вони суть одна банда і злодії, – отже коли при нинішній так званій перебудові й гласності людям трохи повідкривалися роти, я теж осмілів і вже не боюся сказати вголос, що в сорок шостому, як тільки большевики заборонили нашу греко-католицьку церкву, я переоблачився в цивільне, покинув своє приходство в Сакатурі й перебрався у Кропивища. Вчинити мені це було досить легко, оскільки я, як целебс, не був обтяжений сім’єю, тож купив собі це обійстя, розвів пасіку, а коли зав’язалися колгоспи, зголосився до контори на посаду бухгалтера, бо повинен вам сказати, що кожен священик хоч трохи визнається на розмаїтих рахунках.
А Муца, мій сердешний Муца, й донині щонеділі приходить сюди із Сакатури; мені деколи здається, що він нікого з тих людей, які його підгодовують, не запам’ятовує і не впізнає – крім мене одного. Якби ви бачили, яким вдячним полиском засвічуються його очі, коли мене уздрить, і як смішно ворушиться його гачкуватий ніс – видовжується, ніби хоче виповзти з кудлатих хащів чорної бороди, що закриває все обличчя; його зшерхлі губи складаються тоді в гримасу усмішки, але ж не вміє він ні сміятися, ні говорити… Муца завжди сідає на лавочку під он тим бузком, де й зараз сидить, хухає на бджіл, які лазять по його руках, і мені здається, що він бачить у них своїх родаків, працьовитих і дбайливих, яких в одну стражденну мить викинуто було на поталу смерті, подібно як він висипав колись, мов непотріб, використаний упродовж теплої пори бджолиний рій на сніг у лютий мороз…
Ага, ви хотіли знати, звідки взялося слово «оферма»… Таж я вам власне про це й оповідаю, почекайте трохи…
У сорок третьому році Сакатуру обступив загін німецьких карателів з коломийського крайсгауптманшафту: в ґестапо дізналися, що в сакатурських лісах перебувають упівці, а ще хтось доніс, що в селі переховуються євреї. Певне, не підозрювали ґестапівці, що дає їм притулок місцевий священик, бо ж німаки плебанію не обступали, а почали зганяти селян на дознання перед сільську управу.
По селу прокотився лемент жінок, які вели і несли на руках своїх діток; чоловіки, підштовхувані прикладами карателів, ішли мовчки, мов отара на бойню, лише вряди-годи стиха перепитували один в одного, сподіваючись почути заперечну відповідь, – чи то нас мають постріляти? – однак шелестіли тільки питання, а відповідей не було чутно, і гасли в безнадії обличчя ґаздів.
Німаки ґелґотіли й викрикували «los, los!», діти плакали, людське коло біля управи звужувалось, карателі оточували юрбу все тіснішим перснем, і коли два вояки зняли з вантажівки кулемет, наставивши його дулом на селян, я відсахнувся від вікна, крізь яке виднілася залюднена сільська толока, – мене враз осінила рятівна, а може, й фатальна думка: за мій зухвалий намір я перший міг поплатитися своїм життям…
Я притьмом почав виймати із шухляди приходські документи, в нервах перегортав, розкидав, розтрушував по підлозі канцелярські папери, шукаючи серед них фотографію, яку приніс із собою з Першої світової війни й геть-чисто забув про неї, – тепер згадав і подумав, що вона могла б врятувати село; я розпачливо перегортав аркуш за аркушем, аж поки не згадав, що всі військові знимки ще за перших совітів сховав за кроквою на стриху.
Вмить виліз драбиною на горище, вийняв із-за крокви перев’язану шнурком пачку фотографій, розкидав їх, шукаючи потрібної, й таки знайшов, всунув за пазуху й щодуху побіг на майдан. Біжучи, наступав на поли реверенди, падав долі, підводився і біг далі, повз, рачкував, викрикуючи до кулеметника: «Halt, halt, nicht shiessen!»,[2] мене помітив офіцер, що стояв на веранді сільської управи, розставивши ноги, й крикнув до солдатів, що стояли з накокоїженими на людей автоматами, наказавши їм привести мене до нього.
Задиханий і обімлілий від страху, я видряпався східцями на веранду й, вимахуючи перед носом офіцера фотографією, залементував: «Er ist mein Kriegskamerad!».[3] Офіцер вихопив з моєї руки фотографію, підніс її до очей і довго вдивлявся у дві парсуни на знимці, потім обернув її й, коли прочитав на зворотному боці дедикацію, вмить виструнчився, щось там скомандував карателям – я добре знав німецьку мову, проте, здурілий від жаху, не втямив ані слова з його команди, і аж тоді, як ті ж два вояки витарабанили кулемет на кузов вантажівки й позалазили під брезент, а офіцер, віддавши мені знимку й викинувши вперед руку, гарикнув «Хайль Гітлер!» і сам вскочив у кабіну, – аж тоді я, зімлілий від пережитого, звалився на долівку веранди…
Отак була врятована Сакатура, і ти, мій бідний Муцо, з трьома твоїми родаками – теж…
Ви питаєте, що за таку магічну фотографію підніс я до очей німецького офіцера? Які ви нетерпеливі, таж вам щойно йшлося про оте слівце – «оферма»…
II
Я, Остап Підгорецький, син судового райці, закінчив Коломийську гімназію перед самим початком Першої світової війни й готувався вступити на теологію у Львові, оскільки ще в четвертій гімназіальній, прислужуючи отцеві Капустянському на тихих відправах під час реколекцій, відчув нездоланний потяг до богослужіння. Однак моїм планам поки що не було суджено здійснитися: у вересні 1914 року Галичину захопили москалі, яких тутешні москвофіли славили приказкою: «Як прийшли москалі, то був хліб на столі»; недоїдки того білого українського хліба випрошували біля польових кухонь жебручі діти, і, скажу вам щиро, я й донині дивуюся з того, що та нужденна московська ялмужна навіки запам’яталася людям як велике благо, а те, що російські солдати, зайнявши під постої приміщення міських осередків НТШ та «Просвіти», а в селах Народні доми, спалювали в грубах книги, знущалися над портретами Шевченка і Франка, ґвалтували дівчат, і ті після московської окупації ходили ґелеваті й народжували байстрюків, котрих і донині прозивають «москаликами», – про це наш терплячий народ геть-чисто забув…
Коли Покуття зайняли російські війська й почали депортувати в Московщину священиків, учителів і навіть гімназистів – одне слово, українську інтелігенцію, я вислизнув з Коломиї й майже цілий рік переховувався в запрутській Боднарівці в шкільного товариша Петра Мельничука (потім ми з ним зустрілися в альпійських горах на італійському фронті – про це, як буде час, розповім вам пізніше), аж поки москалі не вступилися з Галичини.
Якраз тоді мені минуло вісімнадцять років – вік допризовний, і я, побоявшись залишатися в дезертирах, яких мадяри виловлювали й без суду вішали на придорожних вербах, зголосився до коломийського приймального пункту, що розташувався у школі уршулянок навпроти Єзуїтського костела.
Прийшов сюди не перший: австрійські польові комісари вже встигли поназганяти з усього повіту сотні тугих, мов горохові стручки, парубків та й міських хлопців теж. Після лікарського бадання їх записували до Тридцять шостого кавалерійського полку – потім той коломийський реґімент разом з кіньми повезли у вагонах «vierzieg Mann, sechs Pferde»[4] під Відень, де ми, як я вже говорив, відбули тримісячний військовий вишкіл, й опісля нас відправили маршбатальйонами на італійський фронт.
А моє серце й донині крається з болю: з усього того Тридцять шостого кавалерійського реґіменту залишилися живими небагато: я, Муца й ще кілька хлопців… Та найбільше жаль мені за характерником, балагурником і вірним кріґсколегою Мелитоном Небожителем із Сакатури, де він, кутський розбишака, ще хлопчиськом одружився й прийшов на приймальний пункт до Коломиї разом із своєю молодицею – красунею Катериною.
От ви лишень послухайте…
Того сакатурського опришка я, стоячи в довгій черзі до прийому, здалеку побачив, та й як було не запримітити дебелого галайка з кучерявим, що вилискував від гасу, волоссям, із заклебученим гуцульським носом та з підківкою пишних вусів! По-парубоцьки обхопивши позашию свою молодицю й гордо звівши до неба голову, він ішов, похитуючись, – певне, вже встиг зазирнути до корчми Рудого Менделя на Мнихівці; він немилосердно дер горло рекрутською піснею, що билася луною між стінами школи й фасадом костела:
Мелитон Небожитель не мав жодного сумніву, що пройде на комісії, й, видно, хотів чимшвидше позбутися цієї цереґелі: розштовхав хлопців, які сумирно стояли в черзі, й зник за дверима військового комісаріату, а Катерина залишилася на майдані. На її вродливому обличчі не було й сліду розпачу чи жалю, вона граціозним рухом поправила шалінову хустку, з-під якої вибивалися на чоло біляві пасма густого волосся, й мала такий вигляд, ніби стояла не перед комісаріатом, а в притворі церкви, й, ковзаючи поглядом понад парубочими головами, терпеливо чекала на свого леґіня.
Не довго довелося їй виглядати милого: за якусь там годину вивалився з дверей її Мелитон, пострижений під нуль, від чого валок вусів помітно згруб й здавався приклеєним до верхньої губи; він затягнув бравурної:
Довго не вгамовувався леґінь, ніби бозна-якого щастя запосяг, обняв Катерину й так міцно пригорнув, що вона аж завівкала від млості. Катерина обціловувала Мелитона, начебто він уже вернувся, цілий і неушкоджений, з тієї страшної війни, й сміялася, мов навіжена… Та враз утямивши, що нині немає ніяких причин для втіхи, – і що люди подумають про неї, веселу в таку годину, жінка помислила, як має поводитися в нинішній ситуації, і враз заголосила, мов на похороні, й обмивала слізьми Мелитонове обличчя, примовляючи:
«Та куди тебе, мій мужу, засилають, куди запроторюють, таж на тій чужаниці й ворон не визбирає твоїх білих кісток, а щоб за тими, що тебе постригли, й слід пропав!»
Тонкий Катеринин голос набирав усе вищих нот, вона вже піворила на всю Коломию, й Мелитон затулив їй долонею рота, прикрикнувши:
«А ти не вмієш тихше плакати, таж тебе чують аж в Сакатурі!»
На що Катерина відказала ображено:
«Агій на тебе, хіба я кричу, та мені здається, що я з розпуки ледве шепчу, мій дорогий Мелитоне…»
Жалобний ритуал молодого подружжя закінчився так само раптово, як і розпочався; Мелитон обернувся до парубків, що стояли в черзі, й забалабонив:
«А ви не бійтеся, хлопці, сміливіше заходьте, там вас будуть бадати такі ласкаві дохтори, що най ся преч каже!.. Один наказав мені зняти штани, розчепірив мою гузицю і відразу вгадав, звідки я родом. «Es ist gut!»[5] – промовив вдоволено, ляснув мене долонею по голій задниці, відштовхнув й почав другому рекрутові заглядати в гузно… А я дотепер не можу вийти з дива: по чому він там упізнав, що я з Кут?»
Хлопці зареготали, залилася сміхом і Катерина; вона якусь мить придивлялася до мене, а далі насмілилася підійти й мовила поштиво:
«Виджу по твоїх убйорах, паничу, що мав би-сь бути вчений, то зроби мені таку ласку, коли вже будете десь там воювати: мій Мелитон неписьменний, то на якомусь там перепочинку най він тобі наговорить пару слів до мене, а ти їх запиши і пришли листом у Сакатуру… А я тобі відразу даю завдаток…»
Жінка сягнула рукою в пазуху, виймаючи з-поміж циць паперового ринського, якого я, звісно, не взяв, проте обіцяв виконати її просьбу.
То була, кажу вам, ціла комедія з тим листом. Якось після муштри, коли ми вже відпочивали в бараку, підійшов до мене Мелитон і попросив, щоб я записав те, що він для жінки надиктує. І я писав: «Сарака моя жінка, сарака… Сарака моя жінка, сарака…» – і так він наговорив мені цими зітханнями аж два листки паперу… Я відіслав їх польовою поштою, й сказав мені згодом Мелитон, що Катерина відповіла йому такими словами, комусь там у селі надиктованими: «Я знала, мій милий, що ти мене любиш, але щоб аж так, того-м таки не сподівалася. Читав мені твого листа мій письменний сусід, довго читав, а я гіркі сльози проливала й благала Господа, щоб тебе вража куля проминула…»
За мною в черзі до прийому стояв пейсатий жидик, а більше його родаків я не побачив у натовпі рекрутів й подумав, що цей єврейський отрок – сирота або такий собі невдаха, який не вмів чи не мав чим відкупитися в комісарів, – всі ж бо знали, що євреїв, за певну мзду, не мобілізують, оскільки вони бояться фузії, та й Талмуд не радить їм брати зброю до рук.
Жидок стояв покірно і в міру того, як підходила черга, ступав за мною крок за кроком; він був розгублений, аж наче переляканий; ніхто із черги до нього не обзивався, хоч усі з подивом приглядалися, й мені жаль стало хлопця: ось зараз зістрижуть йому довгі патли, пейсики відріжуть, і стане він із своїм, мов п’явка, носом такий смішний, що й до синагоги його б кантор не впустив; я уявив собі майбутню долю нещасного єврейчика і, щоб якось його втішити, запитав його, звідки він.