– І решта місць незайняті? – перепитав комісар.
– Решта місць вільні, – чітко вимовила пані, з чого було зрозуміло, що, незважаючи на поважний вік, зуби її збереглися.
Кондуктор, який з’явився поруч, підтвердив її слова. Нічого іншого не лишалось, як вийти з вагона і відпустити потяг до Відня. Перевіривши в чергового список пасажирів, Вістович справді побачив прізвище Тепфер, але сам щойно переконався, що сучого сина в потязі не було. Можливо, щось запідозривши, той сів в інший вагон, але для цього слід було домовитись із кондуктором. Але кондуктори – вперті й принципові австрійці. Легше було домовитися з бетонними шпалами, аніж з ними. Швидше за все, помітивши на пероні поліцію, він просто втік.
Надія на швидке розкриття справи розсіялась, мов дим, і комісар попрямував назад на двірцеву площу, де все ще стояв фіакр, на якому він приїхав.
– Готель «Три корони», – сказав пасажир, сідаючи на тверду лавку.
Повернувшись до готелю, комісар, не кажучи ані слова, минув рецепцію і подався нагору в номер, де проживав Тепфер. Слідом за ним кинувся портьє.
Опинившись у номері, комісар хвилину роздивлявся. Там не прибирали, як він і просив, але жодних речей Тепфера не залишилось.
– Ви бачили, як цей чоловік виходив з готелю? – запитав Вістович.
– Здається, так, – невпевнено відповів той, – о шостій він спустився до рецепції і віддав ключ.
– Як він виглядав?
– Високий, у довгому плащі і капелюсі. В руках валіза…
Як не мучився портьє, але більше нічого з портрета Тепфера не згадав.
– Він поцікавився, чи йому замовили квиток на потяг? – знову запитав комісар.
Портьє заперечливо хитнув головою.
– Він не сказав нічого, крім «Auf Wiedersehen».
Вістович поволі перетнув покої і підійшов до вікна. Воно було щільно зачинене, а крізь продовгуваті сліди дощових крапель проглядався костел єзуїтів, за ним площа Св. Духа і Віденська кав’ярня. Покої з таким краєвидом, вочевидь, коштували недешево. Комісар ще раз оглянув кімнату. Цього разу він зупинив погляд на замкненій шафі.
– Де ключ? – запитав він у портьє, вказавши на маленьку замкову шпарину.
Той знизав плечима.
– Мабуть, пан Тепфер помилково забрав його з собою. Таке буває, – відповів чоловік.
– І що ви робите в таких випадках?
Портьє дістав із кишені швейцарський ножик і, ставши перед шпариною на коліна, трохи повозився з замком. За кілька хвилин шафу було відчинено. Портьє першим заглянув досередини і раптом несамовито заволав:
– Матінко Божа! Там чиєсь тіло!..
Вістович відштовхнув його і зазирнув туди сам. У шафі справді лежав чоловік з підібганими колінами і нагнутою вниз головою. Тільки так він міг уміститися у такому малому просторі. Комісар найперше потягнувся до його зап’ястя і спробував намацати пульс. Чоловік у шафі не був мерцем…
– Виклич лікаря! – наказав комісар переляканому портьє.
Вістович зняв плащ і спробував дістати непритомне тіло з шафи. За декілька спроб йому це вдалося. Він лишив чоловіка на підлозі, а сам відійшов убік, щоб віддихатись. За хвилину в кімнату проник ад’юнкт Самковський. Він усе ще стеріг тіло Вольфович у покоях під номером «39», а оскільки ті були зовсім поряд, то Самковський почув зойки портьє і грубуваті окрики Вістовича.
Ад’юнкт зупинився в дверях і втупився поглядом у нерухоме тіло.
– Хто це? – здавлено запитав Самковський.
Було видно, як сильно йому не хочеться возитися з іще одним трупом.
– Схоже, що це наш дорогий Франц Тепфер, якого я сьогодні сподівався побачити в купе віденського потяга, – сердито видихнув комісар, – він, бачте, вирішив залягти собі в шафі…
Ад’юнкт нахилився над тілом.
– Від нього смердить алкоголем, – сказав Самковський.
– Я помітив, – відповів комісар.
– Кого ж тоді бачили вранці? Хто здав ключі від цього номера? – запитав ад’юнкт.
– Убивця, Самковський, убивця… – Вістович знову одягнув свій плащ. – Дочекайтесь лікаря і дайте мені знати, коли цей добродій отямиться…
Комісар попрощався і вийшов із номера. Унизу він уже вкотре за сьогодні зустрівся з чорнявою рецепціоністкою.
– Пане комісаре, – стомлено мовила та, – як довго ще поліція тут перебуватиме?
– Як вас звати? – замість відповіді мовив той.
– Данута, – відповіла та, – а чому пан питає?
– Бо сам не можу дати ствердної відповіді, красуне…
* * *
Вийшовши з готелю, Вістович поволі рушив Трибунальною на Ринок, а звідти через Галицьку на площу Фердинанда. Поодинокі перехожі перебігали, ховаючись під парасольками, здебільшого з костелу до фіакра або куди-небудь в кав’ярню чи господу, де на них уже чекала добра житня «балабанівка». Спожити її, закусивши апетитною канапкою, кожен міщанин міг принаймі з двох причин: по-перше, була препаскудна погода, по-друге, неділя…
З ресторації готелю «Жорж» долинув запаморочливий запах свіжих «кайзерок». Вістович, пригадавши, що не встиг сьогодні поснідати, ковтнув слину, але рушив далі, на Академічну. Спочатку слід було зайти в дирекцію поліції.
У кабінеті було сиро і смерділо вчорашнім тютюном, тому комісар найперше прочинив вікно і, не знімаючи плаща, сів за свій стіл. Крім нього, тут працювали ще двоє, але, звісна річ, нікого з них сьогодні не було. Падлюка Самковський, якому випало чергувати в неділю, подзвонив чомусь саме йому.
Раптом двері прочинились, і Вістович різко схопився з місця. Усередину зайшов невисокий гостроносий чоловік в капелюсі і такому ж, як у нього самого, промоклому плащі. Обабіч носа була пара уважних очей, а над ними рівними дугами сивіли брови.
– Сидіть, не вставайте, Вістовичу, – сказав він спокійним тоном.
Голос у нього був дещо хриплуватим і, схоже, мучив нежить.
Чоловік умостився в кріслі навпроти і найперше дістав з кишені хустину, в яку щосили висякався.
– Срана погода, – висякавшись, він знову склав хустину вчетверо і сховав її назад, – що ви тут робите, комісаре?
– Пане заступнику, я…
– Зачиніть вікно.
Вістович підвівся і затраснув його. Заступник директора львівської поліції Вільгельм Шехтель підтягнув до себе попільничку і запалив цигарку.
– Продовжуйте, – сказав він, випускаючи струмінь диму.
– Я хотів дізнатись, чи не мали ми раніше справи з убитою панянкою Вольфович, її батьком чи кимось із родичів, – пояснив комісар.
– Не мали, – коротко відповів Шехтель, – і не могли мати…
Вістович здивовано глянув на шефа.
– Продовжуйте, – сказав той, – як посувається слідство?
– Я гадаю, що панянка Вольфович зупинилась у готелі, аби з кимось таємно зустрітись. Найімовірніше з коханцем… Я вивчив список постояльців і запідозрив такого собі Франца Тепфера. Сьогодні він повинен був виїхати до Відня, але у вагоні його місце виявилось порожнім. Потім я знайшов Тепфера непритомним у номері.
– Чудово, комісаре, – хрипло засміявся Шехтель, – ви ганяєтесь за ним, а він лежить у вас під носом… А що вбивця? Маєте його прикмети?
– Високий чоловік, худорлявий… Плащ, капелюх… Можливо, австрієць або німець. Наразі це все.
Заступник директора знову затягнувся димом. Було чути, як потріскують при цьому цигарковий папір і тютюн.
– Я вам дещо скажу, Вістовичу, – промовив Шехтель після паузи, – і сподіваюсь, від цього багато проясниться… Ви русин, а чи багато русинів служать у львівській поліції? Декілька капралів, два фельдфебелі, а комісар тільки один – ви. Знаю, ви католик, але це вже деталі… Може, ви пригадаєте, завдяки кому ви на цій посаді?
– Завдяки вам, пане заступнику, – відповів комісар.
– Атож. Знаєте, мені також нелегко. Губернатор уже давно вимагає, щоб тутешньою поліцією керували виключно поляки, і Відень його слухає. Мене, австріяка, давно б уже змістили, але я маю впливових польських друзів. І один із них – це Кшиштоф Вольфович… Як тільки він дізнається про смерть доньки, то одразу ж кинеться до мене, і я повинен сказати йому, що мої найкращі люди невдовзі знайдуть убивцю. Найкращі – це Вістович і Самковський… Ви чуєте?
Комісар ствердно кивнув.
– А щоб ставки в цій грі ще більше зросли, – вів далі Шехтель, – скажу вам, що сподіваюся найближчим часом отримати пост директора поліції, адже наш любий Крачковський вже емерит. Тоді мені буде потрібен тямущий заступник. А коли потрібен тямущий заступник, то, здебільшого, начхати на його народовість. Ви все зрозуміли, Вістовичу?
– Зрозумів, пане заступнику.
– Коли так, – Шехтель узявся застібати плаща, – то негайно піднімайте свою сраку і до роботи!..
Із цими словами він вийшов з кабінету. Дочекавшись, поки в коридорі стихнуть його кроки, Вістович знову прочинив вікно. Холодне повітря трохи освіжило голову і приємно полоскотало спітніле обличчя. Слід було зібратися з думками і діяти. Вістович це розумів, хоча після візиту шефа почувався знесиленим. Раптом його охопила лють, і, вилаявшись на всю горлянку, комісар щосили грюкнув кулаком по столі. Попільничка підскочила, розсипавши довкола себе чорно-срібний цигарковий попіл. Відчувши деяке полегшення, Вістович загорнув почервонілу руку в прохолодну полу плаща. З кишені випала австрійська газета і візитка, знайдені в готельному номері Алоїзи Вольфович. Баденська газета «Kurort Nachrichten» на другій сторінці містила повідомлення про те, що маг-ясновидець, а також цілитель Вінцент Гаусман даватиме сеанси 2 вересня у Бадені, 10-го в Кракові, 20-го в Лемберзі, а потім маестро запрошують до Росії. Текст повідомлення був ледь помітно обведений олівцем. Схоже, чимось панну Вольфович це зацікавило.
Комісар заховав газету в шухляду, а потім ще раз прочитав адресу на візитці. «Крамниця східних секретів» Альфреда Шимоновича знаходилась не так далеко звідси. Усього дві трамвайні зупинки. Можна навіть спершу туди навідатись, а вже потім де-небудь поснідати.
Виходячи з трамвая поряд з Галицькою ощадною касою, Вістович намагався уявити, де саме на галасливій Ягеллонській може знаходитись ця східна крамниця. Проте неподалік Єврейського театру знайшовся вузький непомітний провулок, в якому комісар натрапив на скляні двері. Щойно він ухопився за ручку, як угорі залунав маленький срібний дзвоник, кличучи господаря. Усміхнений бородатий чоловік у східному костюмі з’явився негайно і, вклонившись, виголосив гостю привітання. Вістовича дещо розсмішила ця вистава, проте він цілком серйозно почав оглядати товари, які пропонував Альфред Шимонович. Тут були східні килими, халати, пляшечки з олійками, пуделка з чаєм і безліч фарфорових слонів, змій та драконів.
– Що саме пана цікавить? – знову озвався Шимонович. – Пан шукає презента? Чи, може, щось для себе?
– Покажіть мені он ту книгу, – попросив комісар, тицьнувши пальцем на полицю.
– О-о, пана цікавить східна мудрість, – сказав продавець, стаючи, щоб дістати її, на стілець. – Прошу… Конфуцій у перекладі німецькою… Дуже коштовне видання…
Вістович обережно взяв книгу і, розгорнувши, з насолодою заглибився у її сторінки.
– Скажіть, пане Шимоновичу, – мовив комісар, не відриваючись від читання, – ви, напевно, знаєте всіх своїх клієнтів?
– О, так, багатьох пам’ятаю, – обережно відповів той.
– Звісно, пам’ятаєте. Ви ж не генделик на розі. До вас заходять не часто і не всі…
– Чому пан питає? – дещо ображено мовив власник крамниці.
– Мене цікавить одна панна, яка була у вас нещодавно. Її звали Алоїза Вольфович, – пояснив комісар.
Вістович нарешті відірвався від книжки і тепер не зводив погляду з Шимоновича.
– Ніколи про таку не чув.
– Дивно, вона мала вашу візитку.
– Багато хто має мою візитку, прошу пана, але не обов’язково це мій клієнт.
– А ще вона купила у вас олійку. Думаю, також нещодавно.
Шимонович замовк і так само уважно вгледівся в обличчя гостя.
– А чому ви сказали «її звали» і «вона мала мою візитку»? – запитав він після паузи.
– Тому що вчора її вбили, – холоднокровно відповів комісар.
– А, то пан з поліції? – понуро перепитав торговець.
– Саме так, мій друже. То що, згадали? Середнього зросту, білява. Надзвичайно гарна…
Шимонович заперечливо похитав головою.
– Гаразд, – Вістович відчував, що порожній шлунок убивав рештки його терпіння, – тільки гляди, якщо брешеш, то повернуся сюди з обшуком, і горе тоді твоїм фарфоровим слоникам.
Повернувшись, він вийшов з крамниці, добряче хряснувши дверима, від чого дзвоник угорі істерично задзеленчав, а кольорове скло ледь не розлетілось на друзки.
Угамувавши голод, Вістович подумав, що, можливо, надто жорстко повівся із цим Шимоновичем. Урешті-решт, той і справді міг не пам’ятати Алоїзу, навіть якщо одного разу вона купила в нього олійку. Цілком можливо, що панна Вольфович просто когось за нею посилала, а не приходила особисто. Розплатившись за обід, він знову подався на Академічну, де в кабінеті застав Самковського. Ад’юнкт зосереджено стукотів на друкарській машинці, вочевидь готуючи рапорт. Поруч стояла попільничка, з якої звивався димок від недопалка.
– О, пане комісар… – Самковський трохи підвівся, побачивши шефа.
– Як там Тепфер? – запитав Вістович.
– Досі без пам’яті, – відповів той, – залишив його в шпиталі. Щойно прийде до тями, нас повідомлять.
– Невже він так упився, сучий син, – пробурмотів комісар.
– Є новини з Пекарної, від доктора Фельнера… – Самковський поліз у кишеню по записник.
– Ну? – нетерпляче буркнув Вістович.
– Перед смертю Алоїза Вольфович вступила з кимось у статеві зносини. Добровільно, оскільки слідів боротьби не виявлено, – сказав ад’юнкт.
– Можна було здогадатися, – розчаровано сказав комісар. – А ще їй подобалось, коли її шмагають під час злягання… Убивця – її коханець, з яким вона була знайома раніше. Ви дізнались щось про неї? Звідки, наприклад, у неї баденська газета? Вона виїжджала кудись?
– Щойно повернулася з курорту…
– То якого дідька ви мовчите про це? Що ще у вас там записано? – Вістович знову почав втрачати терпіння.
– Ароматична олія, яку ми знайшли на її столику, містить опіум, – промовив Самковський.
– Чудово!
Якась страхітлива радість з’явилася на обличчі Вістовича. Тепер він знав, як при потребі зможе натиснути на Шимоновича. Під час наступного візиту до нього цей любитель Сходу вже так просто його не позбудеться.
– Отже, припустімо, було так, – сказав комісар радше до себе, аніж до Самковського. – Панна Алоїза, любителька брутальних злягань і опіумної олії, вирушає до Бадена, аби підлікуватися. Там знайомиться із цим віденцем Францом Тепфером. Вони стають коханцями, й Алоїза запрошує його до Львова, де призначає йому побачення в готелі «Три корони». Вони зустрічаються, проводять разом ніч… Одурманений опіумом і пристрастю, він шмагає її, а потім випадково вбиває…
– А щоб замести сліди, розігрує цю комедію з непритомністю, – додав Самковський.
– Але ж потім він опиняється замкненим у шафі, – сказав Вістович.
– Це не так важко зробити, комісаре…
– Гаразд, їдьмо до шпиталю, і якщо цей покидьок ще не прийшов до тями, клянусь, у мене він опритомніє.
Комісар і ад’юнкт схопилися з місця і вже за кілька хвилин очікували на трамвай. Дочекавшись потрібного номера, вони мовчки зайшли досередини і, заплативши кожен за себе, вмостились на дерев’яних сидіннях. Трамвай рушив з Академічної і через вулицю Фредра виїхав на Баторія, а звідти завернув на Личаківську. Тут залишались усього дві зупинки, і невдовзі поліціянти опинилися навпроти шпиталю. Безперешкодно вони дістались потрібної палати, де лежав Франц Тепфер.
Здавалось, чоловік спокійно спав. Дихання його було рівномірним, а мармиза вдоволена, мовби снився йому найсолодший сон. Самковський не витримав і щосили вперіщив його по цій вдоволеній мармизі. Навіть Вістович здивовано глянув на свого підлеглого. Між тим, це подіяло, і Тепфер заворушився. Тоді Самковський уперіщив його ще раз. Після цього пацієнт схопився з місця і здивовано роззирнувся довкола.