До компетенції мирового посередника входило: розгляд скарг, суперечок і непорозумінь між поміщиками та їх звільненими від кріпацтва селянами; регулювання відносин між ними (укладання угод про наділи землі, склад повинностей та переведення на викуп, затвердження, а іноді й самостійне складання уставних грамот, обмін земельних угідь, посвідчення викупних актів та контроль за виконанням селянами повинностей і викупних платежів); нагляд за діями органів місцевого самоврядування; судовий розгляд дрібних справ щодо найму робітників, оренди землі, потрав і порубок лісів, якщо ціна позову не перевищувала 30 рублів.
Мирові посередники разом із селянами брали безпосередню участь в організації їх життєдіяльності – організовували общини, волості, самоврядування на цих рівнях; затверджували на посаді та приводили до присяги волосних старшин. Під контролем мирових посередників виявились усі виборні селянські органи, всі справи по судово-поліцейському розгляду. Таким чином, у їхніх руках була зосереджена вся реальна адміністративно-поліцейська влада в повіті.
При незгоді з діями мирового посередника його рішення оскаржувались у апеляційних інстанціях – повітових мирових з’їздах та губернських в селянських справах присутностях. Вищий нагляд за діяльністю цих установ і взагалі за проведенням селянської реформи покладався на відповідний Головний комітет при Державній раді Російської імперії.
Перебуваючи на чиновничій службі, Микола Віталійович не полишав своєї улюбленої справи – збирання народного фольклору. Увесь свій вільний час він присвячує збиранню фольклорних матеріалів. Разом з батьком збирає і вивчає етнографічний, пісенний матеріал Таращанщини та Сквирівщини. Згодом Віталій Романович передасть Південно-Західному відділенню Імператорського Російського географічного товариства докладний опис одягу і наукову розвідку «Об историческом применении во вкусах и модах народных одеж в Сквирском и Таращанском уездах».
Тим часом батько композитора закінчує службу у Сквирському повіті, продає фільварок, який заснував, але так і не зміг добитися від нього прибутків, виїздить до Києва. Прослуживши мировим посередником, у червні 1867 р. Микола Лисенко, як «залишений поза штатами з приводу скорочення дільниць у Київській губернії», також повертається до Києва.
Але все-таки метою його життя була, звичайно, не службова кар’єра, а музика.
Розділ п’ятий. Лейпциг – Прага – Лейпциг. 1867—1869
У 1860-х рр. Київ не мав своєї консерваторії. Тому прагнення М. Лисенка здобути глибоку музичну освіту привело його до Лейпцизької консерваторії. У жовтні 1867 року М. Лисенко вступив до консерваторії, де вивчав гру на фортепіано та композицію. За навчання платив 80 талярів на рік. При цьому голландська сорочка коштувала 2 таляри, пляшка бургундського – 1 таляр, двокімнатне житло – 9 талярів на місяць, а прокат рояля – 4 таляри на місяць.
Викладачами талановитого юнака по класу фортепіано були найкращі на той час професори – К. Рейнеке, В. Венцель, І. Мошелес. Студентські зошити, книжки з позначками, чернетки музичних творів, а особливо дбайливо збережені батьками листи, в яких Микола докладно описував своє життя, ритм навчання, ділився своїми спостереженнями, доносять до нас піднесений настрій людини, що перебувала в храмі музики. Так, 30 жовтня 1867 року він писав: «Я листів ваших чекаю, як нагороди небесної. Це єдина моя підтримка в моєму майже самотньому й тружденному житті в Лейпцигу. Занять у мене стільки, що і сказати вам не можу. Що Божий день, я від 8 год. ранку і до 10 вечора, крім лекцій, обіду, зрозуміло, не встаю від фортепіано…».
До Лейпцигу М. Лисенко прибув ще і з наміром видрукувати свої обробки українських народних пісень, із зшитком яких він ознайомив професора Ф. Венцеля (друга Шумана і вчителя Гріга). Професор пообіцяв посприяти молодому киянину, надавши свою рекомендацію до нотовидавця Редера.
У грудні 1867 р., за запрошенням свого друга Миколи Білозерського, М. Лисенко вирушає до Праги, де акомпанує відомому російському диригенту і співаку Д. Агренєву, палкому пропагандисту слов’янського пісенного фольклору. Поїздка до златої Праги. Зустріч з російськими і чеськими музикантами. Все було так несподівано й піднесено! У Празі М. Лисенко репрезентує й українську музику – народні пісні, які схвилювали чехів своєю чарівністю. Його концерти перевершили усі сподівання. Слухачі захоплено вітали імпровізації Лисенка та його власні аранжування народних пісень, серед яких були героїчні, ліричні, жартівливі твори.
Гостя з України запросили до «Умелецької бесіди» – Празького Художнього клубу. Про організацію концерту подбав сам Бедржіх Сметана.
…Коли піднялася завіса, в залі панувала тиша. Лисенко вклонився і сів до рояля. Хвилина мовчання. Тривожний холодок за спиною. Рука трохи скуто видовбує глухі басові звуки. Він чує, як стукає його серце. Тривожний холодок за спиною починає танути. Пальці впевненіше дістають потрібні звуки. Мелодія наростає, шириться, звучить велично і переможно…
Чеська преса першою в Західній Європі заговорила про Лисенка – піаніста і композитора: «Особливо ж сподобались українські пісні, дотепно аранжовані (Лисенком) для фортепіано… Пан Лисенко готує до друку цілу збірку українських пісень, бажаємо йому швидко знайти видавця, бо ці пісні справді збагатять слов’янську літературу».
Слава М. Лисенка швидко дісталась Львова. На прохання львів’ян він написав музику до «Заповіту» Т. Шевченка. З цього приводу теплого листа надіслав Лисенкові Олександр Барвінський. Лисенків твір (закінчений у середині лютого 1868 року) для хору і баритона у супроводі фортепіано прозвучав на вечорі, присвяченому Великому Кобзареві, разом із «Заповітом» галицького композитора Михайла Вербицького.
17 квітня 1868 року – знаменний день не лише в житті Лисенка. Саме тоді на нотний стан лягли мелодії перших романсів «Туман, туман долиною», «Ой одна я, одна», що започаткували семисерійний цикл композитора «Музика до «Кобзаря» Т. Шевченка», над яким Лисенко працюватиме до останніх місяців життя.
Після успішно складених іспитів за перший рік навчання, сповнений мистецьких вражень, композитор приїхав на вакації додому. Зустрівся з київськими друзями.
«Перебувши перший академічний рік своєї науки в Лейпцигу, – згадувала пізніше Олена Пчілка, – М. Лисенко вертався літом 1868 р. в Україну, власне, на Полтавщину… Спинившись у Києві, Микола Віталійович довідався, що власне того дня має бути в його друзів урочистість: одруження Петра Косача з сестрою М. Драгоманова, себто зо мною. Велика, невимовна була наша радість, коли ми впізнали у молодому, галантному гостеві з темною борідкою, що спинився перед нашою оселею, Миколу Лисенка! Другого дня він поїхав до своєї нареченої, а через якийсь тиждень, того ж липня 1868 року, й сам повінчався з своєю нареченою Ольгою Олександрівною Деконор».
1
Вовгура – хижак із родини собак, великий шкідник сільськогосподарських тварин, поширений по всій Україні, за винятком південного Криму.