– Ні, – відповів наглядач, – просто таємниця насправді не тут. Вона окремо.
– Окремо від діаманту? – ще більше здивувалась Емма.
– Певним чином так… Прошу вас, не бійтеся. Зараз ви все зрозумієте.
Трохи подумавши, вона несміливо рушила до відчинених дверей.
– Ну ж бо, сміливіше, – підбадьорив її Пройман, – обіцяю, ви не пошкодуєте.
За дверима виявилась невелика кімнатка, або ж радше комірчина без вікон, проте затишна і чиста. Це приміщення було б дещо просторішим, якби не сотні книг, що дивом тут вміщалися на чималих дубових полицях. Лишалося, однак, місце для письмового столу, м’якої софи і невеликої шафи, поміж якими тіснився прямокутничок вільної підлоги. Наглядач увімкнув електричне світло.
– От бачите, – сказав Пройман, – ваш страх був даремний. Тут усього лиш мій кабінет, а не лігво монтикори, як ви, мабуть, спершу подумали.
– Річ не в тому, – відповіла Емма, все ще тримаючись біля дверей, – порядній жінці не личить залишатися наодинці з чоловіком, з яким вона ледве знайома.
– Ви щойно зробили мене щасливим, – радісно промовив наглядач, – мені вже за п’ятдесят, я, либонь, удвічі за вас старший і всеодно можу дати поживу чуткам! Боже мій! Яке щастя!
– Припиніть, – засміялася Емма, – звісно, можете…
Жінка мала на увазі, що трапляється й не таке, але, натомість, мимоволі підтвердила його слова.
– То ви поясните, навіщо мене сюди затягли? – поспіхом запитала вона.
– Аякже, – сказав Пройман, – але для початку… Ви маєте годинника?
– Так, – відповіла Емма, дістаючи з кишені елегантний жіночий дзигар, – зараз рівно десята.
– Чудовий час, – мовив наглядач, – в цю пору нам ніхто не завадить.
З цими словами Пройман дістав з полиці декілька книг і обережно поклав їх на софу. Потім зняв з шиї срібний ланцюжок, на якому висів ключ. Просунувши руку з ключем у простір, де нещодавно стояли книги, він знайшов там замкову шпарину і відімкнув невидимі дверцята.
За якусь мить наглядач тримав у руках невеличку скриньку.
– Правда як в казці? – запитав він.
Емма кивнула.
– Так от, моя люба, перша таємниця цієї коштовності в тому, що в тій залі, – він вказав на зачинені двері, – насправді копія імператорського діаманту, а оригінал я тримаю зараз в руках…
Сказавши це, Пройман відкрив перед нею скриньку.
– Ну як? Ви не розчаровані? – запитав чоловік, вдосталь намилувавшись її здивуванням.
– Ні, зовсім, – посміхнулась жінка, – я навпаки заінтригована ще більше, оскільки таємниця, як виявилось, не одна, адже ви сказали, що це була тільки перша.
– Саме так, – підтвердив наглядач, – але перш ніж я відкрию другу, візьміть діамант в руки, щоб ви могли відчути цю красу на дотик.
– Сміливіше, – підбадьорив її Пройман, помітивши, що Емма вагається.
Жінка простягнула руку і обережно взяла прикрасу. Здавалось, ніколи ще вона не відчувала такого захвату, як зараз. Піднісши діамант до світла, Емма розглядала кожну грань і кожен візерунок на його вишуканій короні. Усе в ньому здавалось бездоганним та довершеним.
Раптом, опам’ятавшись, вона повернула прикрасу наглядачу. Той все ще усміхався, спостерігаючи за нею.
– Як довго, на вашу думку, ви його розглядали? – несподівано запитав Пройман.
– Я, мабуть, трохи захопилася. Даруйте, – зніяковіла Емма.
– Річ не в тому, моя люба. Мені справді потрібно знати скільки, на вашу думку, минуло часу.
– Думаю, не менше п’яти хвилин, – відповіла вона.
– Чи можу я попросити вас переконатися в цьому?
Емму дещо здивувала ця його несподівана педантичність, але жінка вирішила не перечити.
Та наскільки більшим стало здивування, коли вона побачила, що на циферблаті все ще була десята година. Стрілки не зрушили ані на хвилину!
– Здається, мій годинник зламався, – з жалем сказала Емма.
– Не турбуйтеся, він справний, – заспокоїв її Пройман, – тут справа в іншому…
– В чому ж?
– Якраз в другій таємниці діаманту. Камінь має властивість зупиняти час, коли хтось біля нього почувається щасливим.
Жінка недовірливо посміхнулась, а потім знову глянула на циферблат і посмішка зникла з її обличчя. Годинник показував десять хвилин по десятій.
– Чому тоді знову пішов час? – запитала вона.
– Тому, що ви повернули мені діамант і більше не почуваєтесь такою щасливою, – пояснив Пройман.
Раптом Емма розсміялась голосно та дзвінко.
– Чудовий фокус! – сказала вона. – Ваша правда, я зовсім не шкодую, що повернулася сюди. Ви мене зачарували, пане Проймане.
– Це був не фокус, пані Штайнер, – наглядач говорив доброзичливо, проте серйозно, – я не торкався вашого годинника і не впливав на нього в жодний інший спосіб. Все це було насправді, і ви тепер знаєте чудовий секрет імператорського каменю.
– Цікаво, а цей діамант може повернути час назад? Чи тільки затримати? – Емма вирішила погодитись на цю гру.
– Цього я не знаю, – відповів наглядач, – хоч переконаний, що дуже щасливі миті можуть повторюватись. Так чи інакше, ми це можемо перевірити.
– Як? – запитала жінка.
– Скажімо, ви будете щасливою, якщо приміряєте цю річ?
– Звісно.
– Тоді приходьте завтра сюди знову. Але вже ввечері. Десь об одинадцятій вам буде зручно?
– Гадаю, так…
– От і чудово. Не забудьте взяти з собою годинника, – нагадав він.
Вже виходячи з кімнати, Емма раптом затрималась в дверях.
– Скажіть мені одну річ, пане Проймане… – сказала вона.
– Так, моя люба.
Жінка постановила пробачити йому це звертання.
– Чи не буду я винною… Точніше, чим зможу віддячити вам за цю можливість відчути себе імператрицею?
– Я не проситиму нічого, що виявиться супроти вашої волі, – відповів наглядач.
– Що це означає? – перепитала Емма.
Чоловік мовчав і тільки продовжував пильно на неї дивитись.
– Поясніть, пане Проймане.
– Я хочу, щоб ви приміряли цей діамант, – трохи схвильовано сказав він, – приміряли в мене на очах і… щоб нічого, окрім цієї коштовності не було на вашому чудовому тілі…
Він чекав, що Емма спалахне гнівом. Знав, що його нахабні слова дорого йому обійдуться. Проте жінка навіть не зашарілася.
Вона дивилася на нього спокійно і трохи насмішливо, як дивилася, мабуть, Артеміда на горе-мисливця Актеона, що потроху перетворювався на оленя. Потім, не сказавши ані слова, вийшла з кімнати і швидкими кроками повз виставкову вітрину з несправжнім діамантом подалася до виходу.
Наступного дня Емма прокинулась пізно. В своєму великому помешканні неподалік Оссолінеуму вона жила сама, якщо не враховувати глухувату служницю, котра з’являлася у чітко встановлений час в тих самих місцях, виконуючи ту саму роботу. Тож господиня віднайшла у передпокої своєї спальні давно схололу каву і неапетитну випічку, до яких не було бажання торкатися. Кілька годин тому це був би відмінний львівський сніданок, проте зараз пані Штайнер мала за краще вийти і прогулятися до улюбленої цукерні.
Саме тому, що Емма полюбляла самотність і довгий час не приймала в своєму помешканні навіть друзів, її здивував і навіть трохи злякав візит незнайомця. Він сидів у вітальні спиною до сходів, тож не одразу помітив господиню. Жінка також зауважила гостя випадково, спускаючись донизу. Глухувата Стефа, видно, провела його сюди, повідомила, що господиня наразі відпочиває, попросила зачекати, а потім просто забула…
– Доброго ранку, пані Штайнер, – першим привітався гість, зводячись на ноги. Чоловік був високого зросту, кремезний і навіть дещо огрядний. На вигляд він мав близько шістдесяти.
– Мене звати Адам Вістович, – представився він, коли господиня привіталась у відповідь, – я заступник директора поліції.
– Он як, – жінка не приховала здивувавання, – чим завдячую такій честі?
– Чому б вам не підшукати собі іншу служницю? – замість відповіді запитав поліцейський. – Ця, схоже, не надто старанна.
– Стефа невід’ємна частина цього дому, – стримуючи роздратування, пояснила Емма, – вона віддавна тут, і кожен, хто орендує цей будинок, зобов’язани залишити її в себе на службі. Я не виняток… То чим завдячую вашому візитові, пане Вістовичу? Я, щиро кажучи, поспішаю, тому…
– Чи були ви знайомі з таким собі Феліксом Пройманом, пані Штайнер? – перебив її поліцейський.
Емма не поспішала відповісти. Сотні причин, чому варто було б заперечити це знайомство, промайнули в її голові. Втім поліцейський не прийшов би сюди, якби сам не знав відповіді. Отож, заперечувати було марно.
– Чому ж «була знайома»? Я й досі знаю цього чоловіка.
– Його знайшли мертвим сьогодні вранці, – сказав Вістович, – крім того, сталося пограбування. З кабінету Проймана зникла одна дуже коштовна річ. Ви знаєте, про що я?
– Ні, – твердо відповіла Емма.
– Зник діамант. Фамільна коштовність Габсбургів.
– Хіба цей діамант не було виставлено в залі?
– Виставили копію. Якраз щоб уникнути пограбування. Причому про це знав тільки сам Пройман та дехто з поліції. Підробка залишилась на місці.
Запала мовчанка, під час якої Вістович пильно дивився на Емму.
– То що сталося з наглядачем? – врешті запитала вона.
– Хтось вистрілив йому в лоба, – сказав поліцейський, – однак пострілу ніхто не чув. Так, ніби кулю увіткнули в нього пальцем.
– Бідолашний чоловік, – промовила Емма, – як шкода…
– Дуже шкода, – сказав Вістович, – хоча, зізнатися, імперську поліцію більше цікавить діамант, аніж смерть цього бідолахи.
– То чим я можу бути корисною поліції? – запитала жінка, демонстративно глянувши на годинник.
– За словами поліцейських, що охороняли залу, вчора ви зустрічались з Пройманом і спілкувались близько півгодини в його кабінеті.
– Так, – підтвердила Емма, – але ж після нашої зустрічі він залишився живий і здоровий.
– Безперечно, – посміхнувся Вістович, – мене цікавить, про що була ваша розмова?
– Саме про імператорський діамант ми й говорили. Але я не знала, що ми обговорюємо підробку.
– Ви не знаєте, з ким іще він мав зустрітися вчора? – знову запитав поліцейський.
– Мені це невідомо, пане Вістовичу.
– Що ж, – поліцейський рушив до дверей, – не смію більше забирати ваш час. На все добре.
Емма спробувала посміхнутись йому на прощання, але посмішки не вийшло. Цей короткий допит віщував недобре. Повернувшись нагору, вона найперше поспіхом заходилася збирати речі.
Розділ ІІІ
З тераси виднілася набережна Дунаю і будайські пагорби. Цей чудовий краєвид ніжно пестило призахідне сонце, даруючи Будапешту один з найкращих літніх міських вечорів.
Двоє чоловіків ліниво палили сигари, сидячи за столиком біля самого краю тераси. Майже не дивлячись один на одного, вони знехотя провадили якусь розмову, котра обидвом, здавалось, давно осточортіла. Йшлося про маніяка, що, як стверджували «Вісті з-над Дунаю», оселився на острові Маргіт. Достеменно було відомо про дві його жертви, через що кількість річкових прогулянок значно скоротилась, а серед жителів Середмістя потроху зароджувались панічні настрої.
– Не читаю цього лайна, – відмахнувся старший на вигляд співрозмовник, міцний бородань зі шрамом на правій руці, висловивши в такий спосіб своє ставлення до згаданої газети, – як на мене, то писакам навмисно доплачують, аби вони залякували городян. От, приміром, хіба вам, Лайоше, не захотілось, прочитавши це, вирушити у найближчу зброярську крамницю і придбати собі гарненький револьвер? Якщо досі не маєте, звісно.
– Ні, я кепсько стріляю, – відповів той.
– Що ж, принаймі, ви неодмінно купите наступний номер «Вістів з-над Дунаю». Чи не так?
Лайош кивнув.
– Ну от, – вдоволено посміхнувся бородань, – хоч, по щирості, покупців у зброярських крамницях тепер і так не бракує. Кажуть, росіяни вже вдерлись до Галіції.
– Про це також пишуть «Вісті з-над Дунаю», – іронічно зауважив Лайош.
Бородань хмикнув і, втягнувши дим своїми дужими легенями, видихнув його кудись убік набережної та неоготичного парламенту. На цьому розмова їхня урвалася, і чоловіки знову зосередились на курінні.
Лайош виглядав на років тридцять-тридцять п’ять, був не такий кремезний, як його співрозмовник, втім також здавася фізично міцним. Якщо бородань, найпевніше, був у минулому військовим, то в ньому вгадувався теперішній лікар або науковець.
Чоловіки трохи пожвавішали, щойно до них попрямував усміхнений кельнер, несучи на таці дві тарілки з гуляшем, який тут готували найкраще в місті. Після вечері вони знову закурили, втім цього разу перебували в значно кращому гуморі. Кельнер, прибравши тарілки, без жодних запитань за кілька хвилин виніс пляшку доброго коньяку і шахову дошку з розставленими фігурами. Щовечора ці двоє збиралися тут для улюбленої справи.
Відкоркувавши пляшку, шахісти, за звичкою, трохи посмакували коньяком, а потім узялися до гри. Лайош традиційно вибрав чорні і, вдавшись до сициліанського захисту, невдовзі отримав перевагу в центрі. Проте вже після десятого ходу опонент відновив рівновагу, а згодом і перехопив ініціативу. Партія ставала дедалі напруженішою, тому гравці лиш краєм ока помітили, як за сусіднім столиком вмостився худорлявий чоловік середніх літ у сіруватому костюмі. До нового клієнта поспішив кельнер, і той тріскучим голосом замовив гуляш. Шахісти мимоволі подивились на нього, мовчки схваливши вибір, і одразу ж повернулись до гри.
Страву принесли за півгодини, але виявилось, що за цей час новий клієнт кудись відійшов, лишивши на своєму стільці капелюх на знак того, що от-от повернеться. Окрім гуляшу, як виявилось, той замовив ще свіжу випічку. Кельнер, потупцювавши на місці, врешті поставив усе на столик і повернувся назад.
Клієнт повернувся за хвилину. Чоловік неквапно йшов до свого місця, милуючись краєвидом і час від часу підносячи до рота цигарку. Раптом, цигарка зупинилась на півдорозі, а його обличчя перекосило від жаху. На гуляш і випічку, які призначались йому на вечерю, невідомо звідки накинулись голуби. Їх була ціла зграя, жадібних та нахабних, і за якусь мить від їжі не залишилось навіть крихти. Офіціант, що першим кинувся до них, плескаючи в долоні, мов цирковий ведмідь, зрештою тільки безпомічно розвів руками. Птахи з’їли все, на додачу спаскудивши відбитками лап скатертину.
Обидва шахісти, замість поспівчувати, тільки марно намагався стримати сміх. Той душив їх дедалі нестерпніше, аж доки не перейшов у безсоромний регіт. Розгублені кельнер і клієнт виглядали настільки кумедно, що стриматись було годі.
Нарешті офіціант поспіхом змінив скатертину і запевнив, що страви подадуть повторно за кошт ресторану. Чоловік, якому довелося тепер вдруге чекати на свою вечерю, знервовано розкурив згаслу цигарку і всівся за іншим столиком. Звідти він докірливо дивився на Лайоша і бороданя, які без успіху намагалися повернутись до гри. Врешті, здавалось, не витримав і підійшов до них.
– Що ж, панове, радію, що мимоволі зумів потішити вас, – сказав він з сильним слов’янським акцентом.
– Даруйте, – знітився Лайош, – ми сміялися радше з обставин…
– Нічого, – примирливо відповів той, – мені самому ця ситуація тепер видається кумедною.
– Мене звати Габор Чемері, – першим представився бородань.
– Іван Дмітров, – відповів той.
На обличчі Габора проявилось глибоке здивування, мовби в центрі Будапешта він зустрів не росіянина, а щонайменше індіанця з племені майя.
– Я Лайош Вешелені, – другий шахіст обірвав незручну паузу.
У відповідь Дмітров потис йому руку.
– Не бажаєте коньяку? – Габор спробував дещо виправити своє становище.
– Залюбки, – погодився той.
Лайош зробив знак офіціантові, і той миттю приніс третю склянку. Випивши, чоловіки завели розмову про те, про се, аж раптом Дмітров запитав:
– Чи знаєте ви, панове, що наш посол у Будапешті, Ніколаєв, так само, як і ви, палкий шанувальник гри в шахи?
Чоловіки заперечливо хитнули головами.
– Звідки ж нам знати? – додав Габор. – Ми не мали приємності спілкуватись з паном Ніколаєвим.