Вранці доктор Шойман прокинувся у доброму гуморі. Відчинивши вікно, він побачив, що на вулиці починався дощ. Після декількох днів пекельної львівської спеки йому хотілося стрибати від радощів.
Швидко одягнувшись, він спустився вниз на сніданок, а тоді попросив у консьєржа парасолю і подався гуляти містом. Дощовий Станіслав нагадав доктору дощовий Відень, і якоїсь миті Шойман заплющив очі, уявивши, що насправді він десь на Рінгштрассе. Втім, коли й розплющив, то анітрохи не засмутився, бо в цьому місті йому також виявилось добре. Хіба що євреїв-торговців на центральній площі Станіслава було більше. Проте менше, ніж у Львові. І, як здалося Шойману, ціни тутешні гендлярі не завищували, лякаючи дикими москалями, що наближались зі сходу.
Торговців у всіх галіційських містах поліція зазвичай проганяла з центральних площ і вулиць, але тепер, коли імперія почала війну, поліціянтам було не до них. Міщани скуповували все, що могли, а поліція та жандарми займалися, здебільшого, мобілізацією населення.
Доктор Шойман з приємністю розумів, що йому байдуже, скільки коштують сіль та борошно, адже завтра він буде у Відні, а там і поготів можна не перейматися такими дурницями. В своєму будинку на Картнерштрассе, подалі від цього провінційного божевілля, найперше, він доручить служниці приготувати для нього ароматичну ванну, а потім подати до кабінету справжній віденський сніданок. Вдень він провідає друзів і розповість їм за чаркою шнабсу про свої пригоди, а ввечері подасться в оперу.
Такі думки примушували його посміхатись. І схоже, він був єдиним, хто посміхався в цей дощовий день, мабуть, в цілому Станіславі. Хоча, ні… Решта втікачів зі Львова також могли б зараз посміхатись.
Ввечері, о десятій годині, доктор Шойман одягнув свій найкращий костюм і спустився до бенкетної зали готелю. Біля входу його зустрів усміхнений кельнер і запропонував вина. З радістю взявши бокал, доктор глянув на присутніх, а ті, в свою чергу, дружно звели погляди на нього. Струнний квартет в глибині зали щойно закінчив якийсь урочистий вальс і серед тиші почувся старечий голос:
– Ось знову той, що з курвами волочиться!..
Авжеж! Куди без пані Танатович! Вона сиділа на стільці досить далеченько від входу, і залишалося тільки заздрити, що в такому віці стару ще не підводив зір.
– Бабусю, заради Бога, припиніть! – почувся розпачливий голос її спадкоємиці.
На щастя, музиканти зрозуміли, що варто вступати знову і швидко розпочали новий вальс, порушивши незручну тишу. Шойману нічого іншого не залишалось, як відійти убік і пити своє вино.
Спадкоємиця пані Танатович з винуватим виглядом підійшла до нього.
– Пробачте, прошу вас, – сказала вона, – моя родичка вже в досить поважному віці і не завжди тямить, що говорить.
– Пусте, – усміхнувся той, – я добре розумію такі речі. Я лікар… Мене звати Пауль Шойман.
– Домініка Ліновська, – відповіла вона, – а пан справді лікар?
Спадкоємиця чомусь перепитала з такою цікавістю, мовби Шойман виявився факіром або ковтачем ножів.
Чоловік підтвердив.
– А чим саме займаєтесь? – вирішила уточнити Домініка.
– Лікую шкіру…
– Як цікаво, пане Шоймане!
Лікар по-дурному всміхнувся, гадки не маючи, що відповідати на такі слова. На щастя в залі несподівано залунали гучні оплески музикантам. Таким чином квартет урятував його вдруге за вечір.
Час від часу прибував хтось новий, так само зустрічався зніяковілим поглядом з присутніми, брав бокал з вином і відходив убік. Більшість насправді добре знали одне одного і за інших обставин, десь посеред міста чи в якому-небудь локалі, радо б теревенили про все на світі. Але зараз кожен волів мовчки поглинати вино та рештки кисню, якого в цій залі ставало дедалі менше і вже відчувалась духота.
Так, мабуть, випадково зустрічаються знайомі в лихварському будинку чи в борделі. Залишається тільки змовницьки кивнути один одному або стримано посміхнутись, тим самим домовившись про взаємну мовчанку. Звісно, ці заможні постояльці люксового «Брістолю» більше раділи тим, кого бачили вперше.
Доктор Шойман упізнав президента Львова, Йосифа Нойманна, і директора оперети, Франца Геллера. Обидва були з сім’ями, а їхні дружини з маленькими стриженими песиками. Неподалік від них стояв директор львівської поліції Вільгельм Шехтель. «Он які люди тікають, – подумалось доктору, – а Нойманна і Шехтеля навіть не зупиняє те, що у Відні їх обох, найпевніше, заарештують. Причому, директора поліції чекатиме трибунал. Отже, справи у Львові дуже кепські…». Серед інших були також два його колишні пацієнти, яких він колись рятував від псоріазу: банкір Давид Кац, віденець, як і Шойман, та ювелірний магнат Леон Шталь. Обидва, звісно ж, вдавали, що не бачать доктора. Віденець затято смалив сигару, а Шталь безперервно підносив до світла склянку з вином. Що він там досліджував, було відомо тільки йому, бо зазвичай кольори вина вдається розгледіти одразу.
Видно було також вже знайомі постаті фотографа Заклетського та Генріха Цахера. Обидва з’являлись то тут, то там, весело перемовляючись з присутніми, вочевидь для того, щоб якось розрядити атмосферу.
Втім за них це поступового робив алкоголь. Після другої-третьої склянки львів’яни почали впізнавати один одного, а деякі навіть вирішили привітатись і розпочати розмову.
– Можна вас попросити дещо, пане лікарю? – озвалася Домініка, коли оплески затихли.
Шойман помітив, що на її обличчі з’явився сором’язливий рум’янець.
– Звичайно, я до ваших послуг, – відповів лікар.
– Я вже рік мордуюся бородавкою, все ніяк не можу позбутися. А вона велика й болюча… – промовила Ліновська, – чи не могли б ви якось поглянути?
Попри те, що бородавки були безперечно його фахом, доктору Шойману стало неприємно. Отже, на іншу зацікавленість своєю персоною він не заслуговує! Втім доктор запевнив, що спробує допомогти.
– Вона в дуже… особливому місці, – уточнила Домініка, перед цим завбачливо роззирнувшись довкола, аби переконатись, що ніхто, крім Шоймана, її не почує.
– Не турбуйтесь, панянко, я бачив бородавки в різних і часто досить несподіваних місцях, – відповів лікар, втомлено посміхаючись, – скажіть мені на вушко, де вона у вас.
Домініка зашарілась до краю.
– Зрештою, – промовила вона, – лікар як священик, правда?…
Шойман ствердно кивнув. Тоді Ліновська наблизила вуста до його вуха і щось тихо прошепотіла. Від почутого в доктора пересохло в горлі. Хоч, здавалось, жодних несподіванок для нього бути не могло.
– То пан подивиться, – перепитала вона, не сміючи тепер звести на нього погляду.
– Обов’язково, – запевнив Шойман, – гадаю, найкраще це буде зробити в моєму віденському кабінеті.
Ліновська подякувала і повернулась до пані Танатович, бо та вже починала нову промову про те, що Наполеон врятує Річ Посполиту.
Зненацька з’явилася ще одна гостя. Це була молода чарівна брюнетка в елегантній дорожній сукні. З її появою більшість балачок нагло урвались, і присутні, як чоловіки, так і жінки, прикипіли до неї очима. Жінка, проте, не розгубилась і відповіла чарівною усмішкою. Нова гостя відмовилась від вина, і, оскільки була без кавалера, то одразу декілька чоловіків наввипередки рушили до неї пропонувати кавалерські послуги. Найпрудкішим виявився фотограф.
– Моє шанування, пані! Дозвольте відрекомендуватись. – трохи захекавшись, промовив він, – Алекс Заклетський…
– Емма Штайнер, – відповіла жінка.
Шойман був неподалік, тому розчув її ім’я.
– З дозволу пані, – галантно продовжив Заклетський, пропонуючи гості руку.
– Залюбки, – відповіла вона і рушила з ним у глибину зали.
Решта чоловіків, серед яких і доктор, спопеляли Заклецького заздрісними поглядами, але той нікого, окрім своєї чарівної супутниці, не помічав.
І нарешті, коли вже всі виснажились розмовами на штучні теми і було знищено більшу частину вина й закусок, до зали урочисто зайшли граф і графиня фон Шуленберг. Присутні радісно і з полегшенням зітхнули. Отже, їхнє чекання завершилось!
– Дорогі наші друзі, – сказав граф, – ми з графинею найперше просимо вибачення за те, що змусили вас так довго чекати. Річ у тім, що мені хотілося особисто перевірити готовність «Саубхи» до нашої нічної мандрівки. Графиня щоразу мене підганяла, нагадувала про вас…
– Але граф настільки ж відповідальний, наскільки і впертий, – підхопила дружина, – тому й не заспокоївся, доки не оглянув кожен гвинтик.
Вони з ніжністю подивилися одне на одного, і зал не втримався від оплесків. Подружжя Шуленберг були гарною парою. Графиня – вродлива жінка, граф – статечний чоловік, обоє були взірцем вишуканості та шляхетності.
– Однак тепер, – продовжив Шуленбург, – я особисто маю цілковиту певність, що нашу подорож не зіпсують технічні негаразди… Пані та панове, світ, до якого ми звикли, стрімко змінюється. Точніше, він тікає від нас, відходить щоразу далі на захід. Ми, на жаль, не можемо змінити обставини і зробити так, щоб старі цінності залишились в Галіції. Але ми можемо податися за ними слідом. Ми ті, хто залишався тут до останнього і тепер опинився в пастці військового стану. Порятунком з цієї пастки стане наша «Саубха»… Світ вже ніколи не буде таким, як раніше, але нам у ньому все ще знайдеться острівець старої Австрії.
Знадвору стоять ті самі автомобілі… Вони відвезуть нас цього разу до таємного доку з дирижаблем. Це наші останні години в новому світі.
Розділ V
6 серпня 1914 року, о дев’ятій годині вечора, заступник директора львівської поліції Адам Вістович вийшов з приміщення Промислового музею, де в тісному кабінеті поруч виставкової зали вранці було вбито наглядача імператорського діаманту Фелікса Проймана. Розслідування смерті цього бідолахи можна було б відкласти, з огляду на тривожні вісті зі сходу, але зник сам діамант і навіть його копія. Зникнення родинної реліквії Габсбургів у Відні не подарують, навіть якби насувався другий потоп… Адам Вістович почувався препаскудно, виглядав похмуро і смалив десяту цигарку за вечір. Він достеменно знав, що його шефові вже подзвонили з Міністерства поліції і наказали розплутати цю справу за лічені дні. Тобто знайти діамант і вбивцю наглядача. Директор поліції Вільгельм Шехтель найочевидніше не пішов сьогодні додому як зазвичай о шостій, а залишився, щоб дочекатися Вістовича. Йому потрібні новини, а новин у заступника не було…
Було відомо тільки, що вбивство сталося під ранок, можливо вночі. Діамант Габсбургів наглядач, швидше за все, віддав сам. Жодної свіжої подряпини на замках, яка би свідчила, що людина відмикає їх уперше, поліцейські не знайшли. Отже, це зробив Пройман. Провіреним рухом відімкнув і віддав комусь фамільний діамант імператорської родини. Після цього отримав кулю в потилицю… Поліцейські, що охороняли залу, стверджують, що до Проймана ніхто не заходив. Останнім візитером була пані Штайнер, але він проводжав її радісний та усміхнений. І що найдивніше, поліцейські не чули пострілу. При згадці про це Вістовича охопила злість. Як, чорт забирай, можна було не почути? Навіть якби охоронці були п’яні в дупу і спали, звук пострілу їх би розбудив. Але ті були тверезі і всі троє стверджували, що до ранку не стулили очей.
Примечания
1
Verdammt nochmal (нім.) – Якого дідька?
2
Vepriss dich! (нім.) – Йди в сраку!
3
Scheiße, scheiße, scheiße… (нім.) – Лайно, лайно, лайно…
4
Halt dein verdammtes Maul! (нім.) – Стули свою срану пельку!
5
Du, verfluchter Schweinehund! (нім.) – Ти, суча сволото!
6
Blödes Arschloch! Drecksker… (нім.) – Тупий виродок! Гівнюк…