– Так. Дякую за незвичайне спілкування і за те, що ви – цікава людина. Останнім часом мені цього бракувало. А можна на «ти»?
– Як для вас зручніше. Я звик звертатися до людей на «ви»…
– Я теж… просто я відчуваю, що в мене може вирватися «ти»… тому наперед перестраховуюсь, – я засміялася.
– Останнє запитання, Юлю… і не буду вас більше затримувати, обіцяю. А хто у вас там весь час так голосно гавкає? Його ніяк не можна зробити тихіше? – тихо спитав він.
– Це мій пес Роджер Федерер, – я реготала.
– Він теж у теніс грає?… Ви з ним живете? – чоловік у чорному був дещо здивований. – Я б хотів з ним познайомитися.
– Так… але це буде тільки після того, як я вас познайомлю з батьками, – я говорила дуже серйозно.
– Боюся, я поки що не зовсім до цього готовий, – він сміявся.
– Я мала на увазі батьків мого пса. Відпустите мене перекусити? – У мене був чудовий настрій після спілкування з цим чоловіком, і я відчула, як добряче зголодніла за день.
– Не смію затримувати. Смачного. Я тобі подзвоню. Бувай. – Він перший перейшов на «ти» і закінчив розмову.
…Ми проговорили з ним понад годину: моє мокре волосся вже майже висохло… Я повинна була заїхати за Елею ще сорок хвилин тому…
Назавтра я захворіла. Коли його дзвінок пролунав наступного разу, він просто сказав: «Юлю, приїжджайте… а то наше спілкування розвіється, мов дим. Ви нездужаєте? Я дам вам велику машину. Хворітимемо разом… Ну скажіть мені, Юлю, як мені сп…ти вас із вашого Дніпропетровська?» Я розгубилася і сказала: якщо вже на те пішло, то я приїду тільки своєю машиною, бо дуже люблю дорогу, музику і обожнюю кермувати сама.
Минуло ще кілька днів… він не телефонував… Я чекала його дзвінка так, як чекають на поїзд або літак, який має доправити тебе до невідомої чарівної країни. Мені хотілося набрати номер його телефону… та руки чомусь тремтіли. Я не розуміла, що зі мною відбувається… доти, аж поки він не подзвонив знову… Виявилося, що він теж хворів, але тепер він чомусь не запрошував мене в гості… Це здалося мені дещо дивним, хоча в цьому чоловікові мене дивувало геть усе… Якось він спитав мене: «А що в тебе виходить робити найкраще?»… Я замислилася і сказала: «Я не знаю… у мене все непогано виходить… я добре граю в теніс… легко засвоюю мови… я чудово розмовляю англійською, непогано італійською… у мене виходило займатися PR і ресторанним бізнесом… мені здається, я змогла б відкрити ресторан… у мене навіть є готовий концепт… dining-club моєї мрії… щось подібне до паризького «Buddha-Bar», але…» Він довго слухав мене, зрештою сказав: «Загалом, я зрозумів, Юлю. Ні х… ти не вмієш». Я подумала, усміхнулась йому в слухавку і сказала: «Ну, власне, так… Твоя правда». Було близько дванадцятої ночі… я відклала телефон убік… і вже збиралася спати… але чомусь мені схотілося написати йому sms-ку, хоча я не є аж таким шанувальником цього способу спілкування. Я взяла телефон і мимоволі написала: «Найліпше я вмію почувати. Buona notte». Він відповів: «Dobranich». Ця ніч не була доброю, адже я втратила спокій – я закохалася.
Якось він назвав мене «Two B». На моє запитання, що це означає, він відповів: «Напів-богиня, напів-бандитка».
Я видужала… а він усе ще хворів… я не розуміла, на що можна хворіти так довго і так серйозно… щоб відкласти всі свої справи. Відповідь мене вбила: «Кір». У дорослому віці це дуже важке захворювання. Це означало, що я… не зможу його побачити. Мій знижений імунітет не залишив мені шансу… Вікіпедія так само не вселяла надію… Та бажання зустрітися з ним було понад усе. А надто після того, як він переконав мене, що небезпека зараження вірусом минула… і якщо я хочу з ним поспілкуватися, то єдина можливість зробити це – скористатися моментом, поки він хворіє і «не на зв’язку з навколишнім світом». Бо потім на нього знову навалиться робота, і він перестане існувати для всіх і всього.
Щодо моєї поїздки питання розв’язалося само собою. Я їхала за кермом і раптом написала йому sms-ку: «Приїду завтра». Відповідь надійшла миттєво: «Chudovo». Увечері він подзвонив мені й запитав: «Юлю, ти усвідомлюєш, що їдеш у гості до хворої людини? Уяви, що ти навідуєш стареньку… бабусю…» Я сміючись відповіла: «У такому разі ми поволеньки походжатимемо пішки… я обожнюю піші походеньки… інакше я не приїду». У відповідь я почула: «А… тобто ти приїдеш диктувати, що ми мусимо робити? Авжеж… мені страшенно бракує тут начальника…» Я згадала, з ким маю справу, зрозуміла, що бовкнула дурницю, і, спохопившись, виправилася:
– Е ні! Це ти казатимеш, що ми будемо робити. Я не хочу нічого придумувати, тим паче командувати. Я від цього втомилася, – я намагалася говорити якомога серйозніше.
– Орієнтуєшся грубо, але швидко. – У слухавці пролунав його приємний сміх.
Ми ще трохи повеселилися в телефонному режимі, насамкінець я спитала його:
– А коли я приїду, ти й далі атакуватимеш мене запитаннями? Що ти хочеш про мене знати? Що, власне, тебе цікавить?
– Все, що пов’язане з емоціями, інтригами, зрадами, важким дитинством, переживаннями…
– Тоді я саме та, хто тобі треба. Щоправда, коли я почну все розповідати, мені здається, я можу заплакати…
– Ну… для мене звично бачити чужі сльози. Це частина моєї роботи… А чому ти вважаєш, що можеш заплакати?
– Може, й не заплачу… Важко сказати… просто в моєму житті було багато всього – хорошого і поганого… я не завжди знаю, як поведуся наступної миті… я взагалі себе не знаю… і щоденно вивчаю себе.
– Готовий очолити наукову групу. Я чекаю на тебе. До завтра. Зателефонуй, як виїжджатимеш.
Я доїхала дуже швидко і подзвонила йому вже тоді, коли роз’їжджала центром незнайомого міста. Мене зустрів водій, який провів мене до місця його тимчасового житла, призначеного спеціально для «кору». Двері відчинила якась миловида молодичка – вона виявилася хатньою робітницею, а не дружиною, тож я зітхнула з полегкістю. І я побачила його… Він подивився на мене усміхнено, торкнувся мого волосся і не вітаючись сказав:
– Справжня рудоволоса дівчинка. Я тебе дуже чекав. – А далі обережно обійняв мене і поцілував – так, ніби ми були з ним знайомі вже кілька років. – Вибач за квартиру. Мене привезли сюди з готелю з температурою сорок, коли я захворів на кір. Потрібне було місце, де за мною могли б доглядати. Сьогодні я звідси переїду.
– Чудова квартира, особливо килим… – Я не змогла приховати усмішку.
– Так… килим є підтвердженням витонченого смаку українських власників квартири і свідком їх надзвичайно насиченого життя. – Він сміявся. – Ти голодна?
– Та ні, не надто… – Я чомусь почувалася трохи скуто.
– Я обіцяв тобі гуляти, еге ж? Я дуже давно не був на вулиці і… я взагалі рідко ходжу пішки. – Він ледве стримував сміх. – Але ми зараз підемо гуляти цим чудовим містом, якщо ти не проти.
– Ти справді гулятимеш зі мною пішки? А тобі лікарі вже дозволяють?
– Я весь час на зв’язку зі своїм московським професором. Я вчора попередив його, що до мене в гості їде дівчинка зі зниженим імунітетом, яка страшенно полюбляє прогульки. Він сказав, що тобі вже ніщо не загрожує через мене, а свіже повітря піде на користь нам обом. – Він обмотував шию величезним чорним шарфом. – Тому, мій чудовий руденький друже, ми йдемо гуляти. А мені тим часом знайдуть підхоже житло.
Автомобіль з його водієм повільно котив дорогою… Ми гуляли містом… На нього з цікавістю дивилися люди: хтось звертав увагу на оригінальну зовнішність, а більшість просто його впізнавали, проводжали поглядом чи усміхаючись віталися. Він розповідав мені про історію міста, з яким був пов’язаний у цей період життя. Мені було цікаве кожне його слово. Він показував мені старовинні будинки, пам’ятники, історичні місця… Здається, він знав геть усе. У мене не виникало бажання говорити, зараз це було зайве. Таке взагалі траплялося нечасто: мені хотілося уважно слухати чоловіка і робити все можливе, аби він не уривав своєї розповіді. Аж ось він різко спинився і сказав:
– Знаєш… це дуже дивно.
– Що саме? – запитала я здивовано.
– Я добре почуваюся. І… погода… незвичайна. Останні два тижні щодня дощило. Зараз теж дощ іде, але він сліпий, бо сяє яскраве сонце. Ти ж любиш сонце, Юлю?
– Так. Дуже.
– І сонце тебе любить. Мені здається, що ти чарівна дівчинка. І я вельми радий, що ти змогла до мене приїхати. Я надто рідко спілкуюся з людьми не по роботі. Сподіваюся, ти надовго?
Ми зайшли до італійського ресторану, в якому, на його думку, можна було доволі смачно поїсти в «цьому місті». Він говорив з кимось по телефону англійською і допомагав мені зняти куртку. Потім вибачився й відійшов убік. Я сіла за перший-ліпший столик подалі від входу.
– Ти вподобала цей стілець через те, що тобі все складне здається простим, чи тому, що полюбляєш складнощі? – пролунав знайомий голос мого нового друга – він умостився на стільці праворуч від мене.
– Не знаю… я сіла на нього автоматично. – Мене більше не дивували його запитання.
– Це найбільш незручне місце за столом… Принаймні так стверджують психологи. Ти сидиш спиною до входу, спиною до людей, тому не бачиш, що відбувається навколо тебе. – Він уважно розглядав мене.
– Але ж ти теж сидиш спиною до всіх, – відповіла я.
– Я просто сів з правого боку від тебе, щоб ти почувалася комфортніше.
– Я можу пересісти…
– Навіщо? Головне, щоб тобі було зручно. Все інше сьогодні не важливе.
– Гаразд. – Мене не надто хвилювало моє місце за столом.
– Звідки в тебе шрам під носом? – Він знову «завів своєї».
– Впала, – тихо сказала я зніяковівши.
– Скільки тобі було років? – Він вдивлявся у мій маленький шрам.
– Вісім… ні, дев’ять. Я просто йшла і впала… на рівному місці. Мене привели додому, все обличчя заюшене, мені все здавалося червоним… Бідолашна моя мама! Я місяць сиділа вдома, не могла ходити до школи, не грала в теніс. А що, шрам дуже помітний? На нього ніхто ніколи не звертав уваги. Чому тебе це цікавить?
– Ні… не дуже. – Він жодного разу навіть не глянув у меню. – Мене цікавить усе, що пов’язане з тобою.
– Це не єдиний шрам на моєму тілі. У мене їх багато. Один з них – у формі значка «мерседес». Він величезний, але я його не прибираю. Це нагадування про те, чого варте моє життя і скільки людей за нього боролися.
– Я хочу знати про тебе все. Зможеш розповісти мені, що з тобою сталося? Чому ти не мружишся, коли дивишся на сонце? Що ти любиш? Що ненавидиш?
– Не знаю… я спробую… я ніколи не розповідала цю історію від початку до кінця… не знаю, з чого почати… Я ненавиджу білі стелі й завивання сирени. Коли я ходжу до тренажерного залу… я не можу робити вправи, лежачи на спині… тому що практично у всіх спортзалах білі навісні стелі… і лампи… Щоразу, коли я лягаю на лавку і бачу цю стелю, мені хочеться покликати на поміч… як тоді… Білі стелі асоціюються у мене зі смертю… Я пам’ятаю приватний літак і чоловіка, який забрав у мене соковите зелене яблуко… і зловісний звук… хрускіт яскраво-зеленого яблука – цей чоловік жадібно зжирав його на моїх очах, а я нічого не могла з цим удіяти… я не могла повернути собі своє яблуко, а мені так хотілося… Я пам’ятаю, як розревілася, коли вперше побачила сонце… Всі пасажири цього рейсу хотіли до мене доторкнутися і бажали мені успіху… пам’ятаю гаряче повітря Єрусалима… Париж зводив мене з розуму… Моя остання ніч… я згадувала запах лондонського дощу і шукала клаптик паперу… пам’ятаю, як він обіймав мене востаннє в аеропорту… мої останні слова «I have your word»[7]… щодня я бігаю по шість-сім кілометрів… я бачу кольори життя інакше… і живу кожним днем, як востаннє… я пам’ятаю дитяче фруктове молоко… я не можу забути, як мій брат вів мене за руку піщаним пляжем, але я зрадила його надії й поховала жовтого пластикового чоловічка… я не забуду, як кричала від болю… як щогодини мене будили, вмикали світло і примушували писати по-англійськи ім’я, прізвище і місце проживання… я пам’ятаю, як благала їх дати мені поспати і не знала, що зробити… мій перший крок у вісімнадцять років… пам’ятаю день, коли у мене втретє відібрали моє власне життя… ми з татом гуляли трасою, і я боялася відпустити його руку, боялася, що тримаю ту руку востаннє… моя перша страшна самотність… не можна було ні з ким говорити… не було мобільного, Інтернету… ніхто не знав, що зі мною і де я… була тільки кімната, порожня шафа й ліжко… і знову біла стеля… я пам’ятаю дикий жах, коли я знову побачила себе в дзеркало… він подарував мені собаку… пам’ятаю, як від найменшого дотику на моєму тілі на очах розпливалися криваві синці… я благала Господа, щоб він подарував мені ще хоча б один день… пам’ятаю, про що я думала, коли помирала вперше… я неймовірно тішилася з того, що можу безболісно надягти на себе джинси… мені весь час снилися білі халати і вода… за тиждень мені більше не був потрібен морфій… я пам’ятаю, з якою силою ударила по тенісному м’ячу… її хлопець відрізав шматок пармської шинки і почав годувати мене з виделки, а я була просто як ганчір’яна лялька… на мене не діяло снодійне… я не слухаю радіо, тому що від мене не залежить пісня, яка пролунає далі… я знаю, що випадковості не випадкові… – Я безладно розповідала йому історію свого життя, показувала йому світ своїми очима… і він жодного разу мене не перебив… він просто слухав, уважно слідкував поглядом за кожним моїм жестом, рухом моїх губ, очей… а далі сказав:
– Коли я побачив тебе в аеропорту, я щось відчув. Щось побачив у тобі. Мова навіть не про твою зовнішність. Я не міг собі це пояснити. Це було не «звичайне бажання». Просто ти викликала почуття якоїсь обраності, розумієш? По телефону ти здавалася мені… простішою… втім, як усі люди. Але ти мічена дівчинка, Юлю. Обрана. Поки що я не розумію, для чого, але це справді так.
– За мить до того, як я побачила тебе, у мене в голові була тільки одна думка: «Я хочу бодай щось відчути. Я знову хочу заплакати». Цікаво, навіщо ми зустрілися? І що б сталося, якби мене протримали на кордоні не сорок хвилин, а зо дві години? – мені справді було цікаво.
– По-перше, я б неодмінно тебе дочекався. Чи подзвонив, і тобі передали б мою візитку. І пропустили б. – Він усміхався своєю дивною усмішкою. – А з приводу того, «навіщо ми зустрілися»? Ми з тобою не можемо цього знати. Можливо, ми більше ніколи не побачимося, а може, у нас із тобою коли-небудь буде спільна біографія.
– Так… ти маєш рацію… і взагалі, чи не все одно? – Я сміялася.
– А ти часто мрієш? – він і далі ставив мені запитання.
– Завжди. Весь час. Кожної секунди. І знаєш, мені іноді навіть страшно…
– Чому тобі страшно? Ти що, мрієш про щось погане? – Він із зацікавленням дивився на мене.
– Ні… просто все якось дуже дивно: всі мої мрії збуваються… завжди. Я часто уявляю собі якісь речі, думаю про щось… і вони втілюються в життя до найменших подробиць, так що мені стає моторошно… Це якесь вічне дежавю. Я малюю своє життя у своїх думках, уявляю якісь ситуації, цікавих людей, з якими мені б хотілося познайомитися… а потім усе це відбувається в реальному житті… точнісінько… і я іноді не розумію причини: все відбувається, бо я це малювала в своїй голові… чи тому, що я знала наперед, що так буде, і просто бачила своє майбутнє… Це цікаво, але трохи страшно.
Ми вийшли з ресторану і вирішили ще трохи погуляти під дощем. Він був закоханий у дощ не менше, ніж я. Водій і далі так само безшумно їхав уздовж заплаканого тротуару, яким ми поволі ступали. Кожен з нас думав про щось своє, і раптом він запитав:
– А що ти думаєш про смерть?
– Ну… я не думаю про неї взагалі. – Його запитання мене зовсім не здивувало.
– Взагалі про неї не думаєш?… Але про неї іноді слід думати, хоча б тому, що вона існує. Мусимо дивитися правді в вічі. – Він подивився на мене своїм дивним поглядом.
– Я знаю одне: вмирати не страшно, просто прикро. Якщо я помру завтра, буде справді дуже прикро… Мені буде шкода батьків… А ще мій пес… він мене дуже любить. Просто шалено. От йому точно мене бракуватиме. Але я сподіваюся, що не помру завтра. Мені б цього дуже не хотілося. Чого я по-справжньому боюся – то це смерті близьких людей. Мене не лякає моя власна смерть, адже я знаю, що це таке. Але я також знаю, що таке смерть найріднішої людини. Оце справді страшно. І якщо я й далі переходитиму дорогу на червоне світло і не ловитиму ґав, тоді мої шанси дожити до завтра невеликі. Ми не в Європі, а в Україні, тож мусимо на це зважати.