Це була дуже дерзновенна мрія. Гор чудово розумів це. Він боявся прогнівити Небесного Володаря. Але звідки він міг би дізнатись про цю Горову мрію?…
А красуня Лу тим часом запалювала все нові і нові вогні. Їхнє тремтливе світіння з часом присипляло Гора, і він засинав міцним, здоровим сном. Засипав, щоб наступного ранку, з першим поглядом Небесного Володаря знову піти у черговий похід по своїй улюбленій Долині.
Небесний Володар гнівався не дуже часто. Тому його дітям у Долині жилось досить добре. От і Гор майже завжди був задоволений своїм життям. Він любив свою Долину, любив своє Плем'я, любив все, що оточувало його і чим він міг милуватися щоденно. Одного лише не любив Гор. Він не любив, коли з неба падали зірки…
Розділ 2. Перша зірка
Гор не любив, коли з неба падали зірки…
Ні! Не ті, що майже непомітними іскринками, прокресливши невеличку дугу по небосхилу і не залишивши після себе ні сліду, ні спогаду, без єдиного звуку гасли у нічній тиші. Ці були цілком безпечними. А якщо таких зірочок-іскорок, що летять з високості нічного неба, було багато, то це було навіть гарно. Тоді на небі був такий зарепад, що ним можна було тільки захоплюватись і радити такому чудовому видовищу.
Те, що якась із зірочок раптом зірветься з неба й відразу ж погасне, Гора не надто й хвилювало. Подумаєш! Погас один із небесних світлячків. Лу новий засвітить. На те вона й поставлена Небесним Володарем, щоб засвічувати шляхові вогні і весь час слідкувати за тим, щоб вони вправно освічували небесну дорогу Володаря.
Зовсім інші, що падали з неба, зірки страшили Гора. Ті, які стрімко летіли до тіла Матері. Які безжалісними ударами рвали її тіло на шматки. Ті, які вбивали ні в чому не винних дітей Племені. Як це робили Крилатий Кар чи Великий Хар. Але зірки, що падають з неба, були набагато страшнішими навіть від Великого Хара. Від них ніде не можна було сховатись. Навіть у найглибших печерах Долини.
Гор пам'ятав лише дві такі зірки. Але для нього цього було навіть занадто багато. Більше за все на світі він боявся побачити ще хоча б одну. Навіть гніву Небесного Володаря та його всесильного вогню він боявся значно менше, ніж жахаючого падіння ще одного із небесних світильників.
Гор був маленьким хлопчиком, коли перша у його житті зірка впала з неба. Він не знав цього достеменно, але вірив, відчував усім серцем, що це не був гнів Небесного Володаря. Що це було щось значно жахливіше і настільки невідворотнє, що ні сам Володар, ні Мати не змогли протистояти цьому злу і не мали жодної можливості захистити від нього своїх дітей.
Скільки себе пам'ятав Гор, він завжди любив дивитись, як красуня Лу засвічує небесні вогні. Вона велично пливла по небосхилу, і за її мовчазним велінням у небі, то тут, то там, засвічувались зірки. І не було ні кінця, ні краю цим дивним небесним вогням. І рахунку їм теж не було. Хто ж міг порахувати їх, якщо дітям Племені рахунок був не відомим? Але те, що їх було набагато більше ніж листя у лісі, у тому Гор був впевненим.
Горові дуже хотілося мати хоча б одну із цих зірочок. Нехай навіть – найменшу… Адже он скільки їх на нічному небі! Багато з них були віддалік від зоряної дороги Володаря. Він повісив би її у своїй печері і постійно милувався б нею. Навіть вдень. Адже у печері завжди було достатньо темно, і власна зірочка могла б освітлювати Горове житло. З нею йому було б значно затишніше у його похмурій печері. І набагато веселіше…
Гор не знав, чому саме ці небесні вогні називались зірками. Але назва ця йому подобалась, і цього було цілком достатньо для нього.
Але досягнути до цього небесного вогню Гор ніяк не міг. Навіть найдовшою палицею, яку лише він міг знайти, він не міг до них дотягнутися. Гор і навшпиньки ставав, і вгору підскакував, але у нього так нічого й не вийшло. Він навіть палицею своєю кидав – думав збити хоча б одну… Але занадто вже високо у небі ходила красуня Лу і надто ретельно охороняла вона свої небесні вогні. А подарувати Горові хоча б один зі своїх небесних вогнів Лу так і не здогадалася. А, може, вона просто не чула його прохання?…
«От стану великим і сильним, – не раз думав Гор, мріючи про свою зірочку, – і обов'язково дістану собі одну з них. А, може, й не одну…»
Він так часто подумки твердив цю фразу, що сам себе зумів переконати у можливості здійснення такої неймовірної мрії. Потрібно лише почекати. І треба бути дуже обережним, щоб не потрапити в зуби Великого Хара і уникнути гострих кігтів Крилатого Кара. А то можна й не дочекатись своєї власної зірочки.
Так майже кожний вечір Гор дивився у небо, і йому здавалось, що мрія його з кожним днем стає все ближчою. Лише зрідка, коли розгніваний Небесний Володар закривав небо чорними кошлатими хмарами, Гор не міг займатися своєю улюбленою справою. Тоді він ображався на Володаря і йшов спати у найвіддаленіший куточок своєї печери.
Тієї пам'ятної ночі Гор, як завжди, уважно вглядався у небо. Невтомна Лу вже пройшла більшу частину свого одвічного шляху. Все небо, від краю й до краю, було густо всіяне зірками. Тієї ночі їх було так багато, що Гор навіть розгубився. Він не знав, на якій із них зосередити свою увагу. Адже вони всі йому дуже подобались. Одні зірки були дуже великими і так яскраво світили! Здавалось, вони зовсім поряд. Лише руку простягни – і дістанеш… Але Гор не такий дурний! Він уже знає, що так просто їх не дістати. Вже намагався. Та, нічого! От підросте ще трішки – і обов'язково дістане!
Горові захотілося спати. Важко зітхнувши, він встав і збирався вже направлятись у своє затишне гніздечко у глибині печери. Та раптом одна із зірок привернула його увагу. Щось дивне здалось Горові у її поведінці. Але що? Тривало це всього якусь мить. Якби Гор не дивився саме на цю ділянку неба, то він, швидше за все, нічого й не помітив би. Це була одна з його улюблених зірок. Одна з тих, яку він бажав би мати у своїй печері. Гор часто милувався нею і думав при цьому, що вона і є найголовнішим ліхтариком на небесній дорозі Володаря.
Зірка якось дивно і незрозуміло заморгала. Бувало, що й інші зірки час від часу мерехтіли у високості. Гор добре знав про це. Та цього разу мерехтіння було зовсім іншим. Якимось дивним, і навіть хворобливим, чи що? Тому Гор і вирішив залишитись і ще трохи поспостерігати за своєю улюбленицею. Щось йому не подобалось у цьому пульсуючому світінні. Маленьке серденько Гора якось незрозуміло занило і стиснулось. Наче відчуваючи якусь непоправну і невідворотну біду.
Зірка тим часом, трохи померехтівши, раптом почала збільшуватись у розмірі просто на очах. При цьому сильно збільшилась і її яскравість. Тепер це дійсно була найбільша і найяскравіша зірка нічного неба.
А ще через якусь мить зірка раптом… зникла. Лише багато-багато маленьких іскорок почали швидко-швидко розлітатись на всі боки від того місця, де лиш мить тому сяяла у всій своїй красі красуня-зірка.
Все це трапилось так швидко, що Гор і оком змигнути не встиг. Він так і залишився стояти біля своєї печери з широко розкритим ротом і великими здивованими очима. Гор був впевнений у тому, що Лу швиденько наведе порядок у своєму небесному господарстві і знову запалить небесний вогонь у місці, де так несподівано погасла найголовніша зірка. Він вірив, що Лу швидко все виправить, і що його зірочка, як і раніше, буде знову сяяти на небесній дорозі Володаря. Адже саме цю зірочку йому чомусь було особливо шкода.
Гор, звичайно ж, не міг здогадатись про те, що ж насправді трапилось з його улюбленою зіркою. Звідки йому, печерній людині, було знати про ті гігантські космічні катаклізми, які у ті далекі часи розірвали цю зірку на шматки і зі страшною силою розметали її уламки на всі боки? Звідки йому було знати про те, що зірка, що вибухнула так зненацька, була одним із синів Небесного Володаря і рідним братом Матері-землі?
Наступного ранку Гор прокинувся від криків жаху, що лунали неподалік від його печери. Виявляється, це Великий Хар знову вийшов на чергове полювання. Хитрість і підступність цього хижака були невичерпними. Він і раніше часто застосовував різноманітні хитрі витівки, що допомагали йому вдало пополювати на дітей Племені. Йому нічого не варта було тісно притулитись до будь-якої скелі і пильно спостерігати за всім, що відбувається у Долині. Його власний колір був подібним до кольору скель, і не лише діти Племені, а навіть лякливі Гну частенько по своїх справах підходили достатньо близько до цієї скелі і внаслідок своєї необережності потрапляли на обід чи вечерю Великого Хара.
Цей свій трюк він повторював декілька разів. Але, навчені гірким досвідом, діти Племені почали обходити стороною будь-які скелі. Після того полювання хижака стало не таким вдалим.
Тоді Великий Хар почав підбиратися до дітей Племені річкою. Він тихо крокував її дном, а на поверхні води залишалися лише його очі і ніс. Щоб мати можливість вільно дихати і бачити все, що відбувається на берегах. Але після двох нападів Великого Хара з-під води діти Племені й до річки наближатися перестали. Добре, хоч струмків у Долині було достатньо. А у них Великий Хар сховатися вже не міг. Надто мілкими вони були для того.
Внаслідок постійних переслідувань Великим Харом діти Племені вперше за всі часи свого існування почали робити собі запаси їжі, щоб можна було відсидітись у печерах, поки безжалісний мисливець буде знаходитись поблизу. Але надовго запасів не зробиш… І плоди, і м'ясо швидко псувались. Все зіпсоване потрібно було викидати, а запаси поновлювати знову й знову.
А за межами печер їх часто підстерігав Великий Хар… Тому їм постійно доводилось проявляти і кмітливість, і вміння. Щоб і їжу роздобути, і самим на зуби мисливця не потрапити.
Таким чином, діти Племені почали вчитися думати. Принаймні – деякі з них. А якщо людина задумується, то вона перестає бути дикою і хоча б чимось починає відрізнятись від оточуючого її тваринного світу.
Того пам'ятного для Гора ранку ненажерливий хижак знову перехитрив усіх. Глибокої ночі він тихо-тихо підкрався до житла дітей Племені і у позі очікування завмер на скелі, що нависала над входами до печер. Перші, хто вийшов з них вранці, одразу ж і потрапили у пазурі Великого Хара. Після настільки вдалого полювання і швидкого наповнення шлунку він ліниво поплівся у тінь ближньої скелі і влігся під нею, щоб спокійно перетравити їжу. З Долини він поки що йти не збирався.
Налякані у черговий раз, діти Племені зі страху позалазили у найвіддаленіші куточки своїх печер. Голодні та спраглі, вони боялися й носа висунути звідти. Зі страху вони навіть подумати не могли про те, що поки Великий Хар відпочиває, то їм можна було б і самим хоча б плодів назбирати і зробити запас води. Та проявляти свою нерозсудливу хоробрість на очах у грізного мисливця нікому не хотілося. Краще вже померти своєю власною смертю, нехай навіть від голоду і спраги, ніж стати їжею для Великого Хара.
За всіма цими неподобствами байдуже споглядав всесильний Небесний Володар. Як не дивно, але він чомусь ніколи не карав Великого Хара за його розбої в Долині. Він не метав у нього свій небесний вогонь. И навіть не намагався спопелити його своїми променями. Тому діти Племені дуже ображалися на нього за це. Хіба вони не шанували його? Хіба не вважали його своїм Батьком? Та мовчав суворий Небесний Володар. Не було у нього відповідей на мовчазні запитання дітей Племені. Байдужим залишався він до їхніх молитов та заклинань.
Одна лише Мати іноді тихо стогнала під ногами Великого Хара. Але що вона могла вдіяти йому, коли навіть Небесний Володар не вважав за доцільне втручатися у те, що творилось у Долині?
Але, що не кажи, а Великий Хар також був сином Небесного Володаря та Матері. Навряд чи, улюбленим, та все ж таки сином… А, може, діти Племені й даремно ображалися на Володаря та на Матір? Адже вони й самі полювали на Гну та на Крі. Вони вбивали рибу і поїдали її. Може й ці мешканці Долини також були невдоволені таким станом речей? Може й вони, кожен по-своєму, жалілися на дітей Племені Небесному Володарю та Матері?…
Того дня у Долині стояла надзвичайна тиша. Прудконогі Гну, не надто сподіваючись на швидкість свого бігу, завжди намагались бути якомога далі від місць полювання Великого Хара. При його появі вони втікали так далеко, що він, навіть з висоти свого велетенського зросту, і роздивитися їх не міг. А смачної трави у Долині всюди було доволі, тому Гну й голодувати не доводилось ніколи. І вологу вони могли знайти у будь-якому місці, і під деревами від полуденної спеки сховатись будь-де могли. Крі, лиш вчувши наближення Великого Хара, також ховались під землею. І ніщо не могло їх виманити звідти на протязі декількох днів. Можливо, вони протягом цього часу харчувалися корінням якихось рослин? Принаймні, коли вони знову з'являлися на поверхні землі, худими їх назвати ніхто б не наважився.
Одні лиш діти Племені виявились непристосованими до тривалого відсиджування у своїх печерах у ті дні, коли Великий Хар ставав володарем Долини. Тоді вони неймовірно страждали від голоду та спраги. Але страх неминучої загибелі був настільки сильним, що вони вважали за краще померти від голоду та спраги, лише б не потрапити у зуби цього чудовиська.
Ця надзвичайна тиша стояла над Долиною майже цілий день. Небесний Володар вже схилив світлий лик до своєї таємничої печери, де на нього очікував нічний спочинок. Ситий Великий Хар все ще мирно дрімав у тіні велетенської скелі. А діти Племені й далі тремтіли від жаху, відсиджуючись у найглибших щілинах своїх печер.
Але у будь-якому заселеному світі тиша завжди буває лише відносною. Адже цілий день над Долиною, як і напередодні, стояв нестихаючий дзвін цикад. Міріади інших комах також літали, повзали і скакали по землі, по траві і по деревах, видаючи при цьому цілу гаму найрізноманітніших звуків. Так само тихо жебоніли у берегах чисті струмені річкової води. Легенький вітерець про щось тихо шепотівся з зеленим листям дерев. У гілках іноді перекликались дрібні птахи. Ще десятки і сотні різних звуків урізноманітнювали цю відносну тишу Долини. Так що цю тишу лише умовно можна було б назвати повною. Але, все ж, це була тиша… Тиша, яка раптом вибухнула неймовірним завиванням зірки. Зірки, що падала з неба.
Вона неслась до землі і, здавалось, що само небо роздирається на шматочки, зі всіх сил намагаючись стримати або хоча б пригасити силу потужного удару. Та зробити цього і воно не могло…
Неймовірної сили пронизливий звук розбудив Великого Хара. Він з подивом скочив на свої могутні лапи і заревів на всю силу своєї ненаситної утроби. Як? Хтось насмілився потривожити його сон? Де він, цей невідомий супротивник? Адже рівного йому по силі не існує! Хто він, що насмілився посягнути на його територію? Хто потривожив його сон?
Великий Хар стурбовано крутив на всі боки своєю велетенською головою. Його величезні його очі наливалися неймовірним гнівом. Але позбавлений розуму мозок так і не зміг виявити винуватця неспокою. Тому він продовжував люто крутити головою, готовий будь-якої миті кинутись на невидимого ворога. При цьому він з неймовірною силою та люттю молотив землю своїм хвостом, перетворюючи на тирсу і траву, і кущі, і невеличке каміння.
Діти Племені теж були надзвичайно налякані цим незрозумілим звуком. Вони навіть подумали, що це Небесний Володар, сприйнявши їхні молитви, направив на Великого Хара всю силу свого гніву і вразив його небесним вогнем. Вони швидко повискакували зі своїх нірок і зі всіх ніг кинулись до виходів з печер. Багатьох з них саме це і врятувало від неминучої загибелі під завалами скель.