Тяжко переживши крах юнацьких надій, Володя так-сяк зализав рани й зажив нормальним життям: навчався в інституті, ходив в закриту секцію рукопашного бою разом з батьківськими підлеглими, грав на гітарі в ансамблі, зустрічався з дівчатами, пускаючи їх до свого ліжка, але не в душу.
Женитися змусив його батько. Ніякого кохання в них із Томою не було. Тільки взаємний сексуальний потяг. Вовка та його однокурсниця після інститутських занять попросту трахалися, регулярно та залюбки, і виходило в них це понад усяку хвалу. Одного разу невчасно повернулася з роботи матір і застукала парочку за цим заняттям. Увечері прийшов зі служби татко, був негайно повідомлений дружиною про трапунок, і батьки завели на два голоси: так ти негідник, та як ти посмів, та це розпуста, та ти збезчестив дівчину… «Звідки їм знати: я «збезчестив» чи до мене вже так було?» – крутилося в голові у Володі. Говорили вони все це тому, що дійсно так вважали, або ж через те, що так, за їхніми поняттями, слід було говорити в цій ситуації, залишилося нерозкритою таємницею до цих пір. Хай там як, але він стояв перед ними, як школяр, що розбив м'ячем скло в кабінеті завуча, а вони вичитували – мамо, не горюй! – ніби як на партзборах!
– І давно ви цим займаєтеся? – не вгамовувалася мати.
Зрештою, двоє дорослих людей на підставі взаємної згоди із задоволенням робили те, що радянськими законами начебто заборонено не було… Він не витримав:
– Ми повнолітні, і все це відбувається у нас за згодою. Чого ви від мене хочете?
– Як чесний чоловік ти зобов'язаний одружитися, – з кам'яним обличчям видав батько сталевим голосом.
– Тату, я її не кохаю, – заперечив юнак.
– Отже, займатися статевими зносинами, – старомодно назвав секс глава сім'ї, – з дівчиною ти хочеш, а як одружитися – ти її не кохаєш?
– Та й вона мене не кохає, це в нас просто данина природі. Ми ж дорослі люди! – спробував відстояти свою позицію син. – У нас є в цьому потреба, і вона природна…
– Бач, не кохає, – включилася до розмови мати. – Багато ти знаєш про любов! Та якщо дівчина дозволяє тобі робити таке, то вона кохає!
У голосі матері звучало непідробне переконання: в її часи і в її колі найчастіше траплялося саме так.
– Слухай, що мати говорить! – владно й дещо роздратовано велів батько. – І ще: ти хіба не розумієш, в якому будинку ми живемо?
Будинок дійсно був непростим: одним з трьох або чотирьох, побудованих управлінням справами ЦК КПУ в межиріччі вулиць Суворова і Лейпцизької й заселених відповідальними партійними працівниками досить високого рангу. Звісно, тут і взаємини у мешканців специфічні, і увага до них особлива… Сім'я не так давно переїхала сюди з відомчого будинку комітету держбезпеки на вулиці Чекістів. Тут і квартира була кращою: чотири роздільних кімнати пристойних розмірів, два санвузли, дві великих лоджії. Простора світла кухня чого вартувала! І відомча приналежність будови теж, напевно, була плюсом. Жити в будинку, повному твоїх співробітників – мало радості, а якщо всі вони до того ж – чекісти, і при цьому зовсім не факт, що всі, як один, до тебе доброзичливі…
– Будинок як будинок, звичайний – покривив душею Володимир. Насправді за роки мандрів сім'ї по різних містах надивився він всяких жител і не міг не розуміти переваг теперішнього.
– Тут мешкають люди, які перебувають у високому партійному керівництві! – вагомо сказав батько. – Цей будинок під особливим захистом; ті, кому належить, напевно вже помітили, що ти сюди сторонніх дівчат водиш, і зробили висновки.
– По-перше, дівчат я сюди не водив, тільки одну, а, по-друге, якщо б помітили, ти б давно вже довідався від них, а не сьогодні від матері…
Правота Володимира була настільки очевидною, що навіть полковник не знайшов, як відразу відповісти, але тут підключилася мати:
– Як ти з батьком розмовляєш, негіднику? І не соромно!.. Миколо, скажи йому…
Чоловік якраз обмірковував, як це син, та ще з дівчиною, прослизав у під'їзд непоміченим. Змова з охороною виключалася – адже тоді Володимир був би попереджений, і мати не спалила б його на гарячому…
– Мені соромно, – вирішивши не чекати на батькову реакцію, збрехав Володя. – Тільки я не можу второпати, чого ви від мене хочете…
– Ти будеш одружуватися з дівчиною, яку сам же зганьбив? – почервонів, наливаючись гнівом, глава сімейства. Батько Микола Хомович був з дитинства незаперечним авторитетом для Володі і єдиною особистістю, психологічному тиску котрої він так і не навчився протистояти. Крім того, мати все життя твердила: «Тато буде засмучений, якщо взнає, що ти не їв каші», «Батько буде розчарований, якщо почує, що у тебе четвірка з контрольної», «Ти не повинен підводити тата «… Вона довго утовкмачувала, і кінець-кінцем їй це вдалося: жах не виправдати надій татка нав'язливою фобією переслідував Володимира, все життя, часто примушуючи чинити всупереч власній натурі. Ось і зараз батько наполягав і був незадоволений.
– Та я хіба відмовлявся з нею одружитися? – здався син.
Полковник чекав на запеклий опір і був збентежений таким поворотом подій, він важко засопів, гасячи вулкан, котрий клекотів у ньому, а мати задоволено сказала:
– Ну от, так би й раніше…
– А раніше ви не питали, чи згоден я на ній женитися, ви зовсім іншим цікавилися, – не втримався хлопець, а сам подумав, що другої Мілени все одно не знайдеш, а Томка – класна дівчина: вродлива, фігура непогана, недурна. Зрештою, в ліжку ідеально підходить…
– Ви би перш, ніж змушувати одружитися, впевнилися, чи годиться її об'єктивка для нашої сім'ї. Бо ми тисячу разів перевірені, а раптом у неї хтось на окупованій території або, не дай Боже, в полоні був? – недбало кинув він батькам і пішов із кухні, де відбувалася розмова, курити в лоджію. Насправді її родовід не мав би містити підводних каменів: батько у неї був якимось секретним конструктором на «поштовій скриньці», куди без спецперевірки й працювати-то не потрапляли.
Матір остання репліка Володі збентежила, а батько вирішив: «У правильному руслі мислить», – і запитав у дружини прізвище Томи. Щодо сьогоднішньої ситуації у полковника було одна, переконаннями зцементована думка: якщо ти примудрився бути членом сім'ї високопоставленого співробітника КДБ – зроби таку ласку, поводься відповідно; висловлюйся певним чином й вчинки роби належні.
… Весільним подарунком від батьків стала затишна однокімнатна квартирка в новому будинку, і не в мікрорайоні казна де в застумі, а на старій обжитій площі не надто далеко від центру.
Пристрасний секс, що об'єднував пару, в умовах легальності став потроху втрачати свою гостроту та привабливість, палкість – вистигати, а нічого іншого для об'єднання в справжню сім'ю – ані почуттів, ані спільних інтересів – у молодят не виявилося.
За півроку вони з Томою тихо й мирно розійшлися: дітьми не обзавелися, а на житлоплощу колишня дружина не претендувала.
Результатом невдалого шлюбу стала віддалена від батьків холостяцька територія в будинку, де в сусідах не було вищих партійних функціонерів та офіцерів КДБ і де всім було абсолютно фіолетово, кого приведе до себе після роботи інженер, що тільки-но закінчив інститут.
3
Отримати після технічного ВНЗ розподіл на великий оборонний завод взагалі-то вважалося неймовірною удачею. Тут до стандартних інженерських ста тридцяти плюсувалася премія за виконання плану, який на таких підприємствах виконувався завжди, а ще – прогресивка та купа різних доплат з надбавкою за вислугу включно. Уже по першому року виходило не так, як в якомусь НДІ, – сто тридцять на місяць «брудними», – а двісті сорок повновагих карбованців на руки.
До того ж такі організації мали гуртожитки, будували будинки для своїх співробітників і мали по декілька баз відпочинку десь у передмісті: на Дніпрі, Десні або Козинці, – а нерідко ще одну-дві на морі.
Перспектива пройти всі щаблі рішення житлового питання (общага – гостинка – квартира) років за п'ятнадцять на оборонному підприємстві видавалася дуже реальною. Знову ж таки, всі пристойні «ящики» мали свої спортклуби: тренуйся в прекрасних умовах хоч до пенсії, ніхто тобі слова не скаже.
Єдиною незручністю в сенсі кар'єрних перспектив була величезна чисельність працівників: спробуй, вибийся! Таких, як ти, інженерів навколо, – грамотних, здібних, честолюбних, – греблю гати. Можна все життя мати добру славу й високі показники, та так з рядових і не вирватися, піти на пенсію з посади, на яку й прийшов колись – якогось провідного інженера, наприклад. Таке Володю, честолюбного й звиклого до спортивних перемог, зовсім не влаштовувало. Єдина дорога, зрозумів він, – через комсомол.
Сказати, що в першій половині вісімдесятих молодь горіла бажанням займатися громадською роботою, означає погрішити проти істини. У добровільну дружину ще записувалися, на чергування ходили, бо за це надавалися за законом додаткові дні до відпустки.
Ну, творчі особистості, що не прорвалися на велику естраду або до театральних інститутів і вимушені були стати виробничниками, в гуртках самодіяльності тамували спрагу самореалізації.
Групка графоманів згуртувалася в літоб'єднання при заводській бібліотеці. Але, якщо чесно, нереалізовані «майстри мистецтв» отримували більше, ніж віддавали: їхні виступи на святкових концертах дивився весь завод, а поетичні опуси друкувала багатотиражка, на підприємстві їх впізнавали в обличчя і навіть любили, хоча в переважній більшості ані майстерністю, ні талантом вони не вирізнялися. Це зовсім не те, що в стінгазеті «Комсомольський прожектор» критикувати бракоробів і нехлюїв… Ті завжди ображені, а тобі – ані слави, ані вигоди.
А звичайні хлопці і дівчата вже і до комсомолу вступали неохоче: що він мені дає, цей ваш комсомол? Тому активістами ставали або романтики-ідеалісти з міркувань ентузіазму, або, що траплялося значно частіше, прагматики, що робили дальній приціл на кар'єру.
Двометровому спортсмену із задатками лідера, котрий до того ж непогано вмів грати на гітарі і не боявся виступати з трибуни, в комітеті комсомолу Київського виробничого об'єднання оптико-електронного машинобудування зраділи: цей хлопець організовує хоч самодіяльність, хоч спортивні змагання, а якщо треба, то виступить і в КВК, і на конференції. А влаштований ним концерт на честь посвяти в заводському ПТУ новачків у першокурсники пройшов із таким успіхом, що навіть у багатотиражці похвалили. У парткомі хлопця помітили і вирішили просувати, а комсомольський секретар став до нього придивлятися: сам-то давно мітив у секретарі райкому, і його туди в принципі погодилися взяти за умови, що буде пред'явлена міцна заміна. Володимир на роль нового комсомольського вождя заводської молоді за всіма параметрами годився. Крім одного. В ті часи для просування по кар'єрних сходах вимагалося бути членом КПРС. Студентів в партію не приймали майже ніколи, інженерів – нечасто, бо для міста існував чіткий норматив: з чотирьох прийнятих троє повинні бути робітниками, а вони-то якраз ставати партійцями не надто прагнули. Але комсомольський секретар об'єднання був не ликом шитий: він записав Володимира як першочерговий резерв на свою посаду, і питання вирішилося, резервіста тут же без зволікань прийняли в кандидати в члени партії.
Комсомольський вожак задоволено потирав руки, вже уявляючи себе господарем в райкомівському кабінеті, але тут його несподівано запросив начальник «першого відділу». Такі підрозділи тоді були на кожному більш-менш великому виробництві. Вважалося, що вони забезпечують режим секретності: країна-то майже вся працювала на оборону, але насправді функції були значно ширшими – представництва Комітету держбезпеки в оборонному секторі промисловості, ніяк не менше. Дуже часто такі підрозділи очолювали нестарі комітетські відставники, переведені до активного резерву.
Ясна річ, від явки у випадку таких запрошень відкрутитися було неможливо, хоча ходити туди, як запрошеним, так і незваним, пристрасного бажання простий народ не відчував. Але комсоргові куди було діватися?
Розташовувалася ця служба в заводоуправлінні, в кабінеті за оббитими чорним дерматином дверима, прикрашеними стандартною – золотистий шрифт на червоному склі – табличкою: «Начальник відділу режиму». Всі інші внутрішні двері в будівлі, навіть двері до приймальні генерального директора, були обклеєні лакованим дерев'яним шпоном, і ця відмінність відразу ж впадала у вічі. А ось внутрішнім оздобленням кабінет не відрізнялося від побратимів: пристойних розмірів двотумбовий стіл начальника відділу, до нього ніжкою букви «Т» приставлено іншого – без тумб, але довшого; біля нього – стільців з десяток. Дві шафи конторські – нічого особливого, такі ж і в комітеті комсомолу, хіба що в цих – скло матове. А на стінці за спиною в господаря кабінету – портрет, та не Михайла Сергійовича із замальованою родимою ляпкою, а мужчини серйозного – голови КДБ СРСР Віктора Михайловича Чебрецова. Дивиться з рамки головний чекіст пронизливим поглядом – моторошно стає, немов портрет може бачити людину наскрізь.
На столі – за новою модою – запустіння: набір писального приладдя, перекидний календар та бронзовий бюстик Дзержинського. І все: ані паперів, ані документів. На тумбочці біля столу – два телефони: міський і внутрішній.
Секретар увійшов і побачив: той, до кого викликали, сидить, книжечку гортає, хто в курсі – відразу пізнає: довідник заводської АТС. Господар кабінету привітався кивком, жестом вказав на стілець: сідай, мовляв.
Неприємно здивований (раніше вони віталися за руку), ватажок молоді сів і почав терпляче чекати.
– А скажи-но мені, Степане Миколайовичу… – начальник першого відділу, дебелий чоловік із залисинами, в окулярах із золотистою оправою почав фразу і раптом замовк, свердлячи головного комсомольця підприємства безпристрасним поглядом сірих холодних очей. Тому було явно незатишно: він совався на казенному стільці і гарячково міркував, що ж від нього знадобилося цьому неприємному проникливому типу. Невже щось пронюхав? Або, ще гірше, донесли…
Але що, що ж він може знати? Що виписали матеріальну допомогу на хлопця з п'ятого цеху, а гроші пустили на «поляну» після звітно-перевиборної конференції? Ну то й що, там же парторг був, випивав з усіма, тости про трудову зміну говорив… Та й хлопця не образили, через бюро молодіжного туризму «Супутник» пільгову путівочку по Золотому кільцю організували – вік би сам діставав, а все одно не спромігся б. Ні, не те…
Фотоапарат по блату секретарю міськкому комсомолу допоміг придбати – так там все законно: за заявою, за гроші і через касу. А на заяві, знаєте, генеральний власноруч резолюцію накреслив: «Відпустити», – а він, вибачте, член ЦК Компартії України. Знову не те.
Невже про Янку хтось стукнув? Там начебто всі свої були, перевірені… Таке буцімто не за його чекістським профілем, але якщо пришиє аморалку – не відмиєшся…
Аморалка – така капосна штука: бавляться майже всі, але попадаються одиниці, але якщо хто вляпався, тих лупцюють нещадно. Пару років тому на радянсько-німецькому молодіжному фестивалі випадок був. Німців тоді приїхало – видимо-невидимо, делегації – з усіх п'ятнадцяти округів НДР. Шістнадцята – з Берліна. Програма – більш насичених не буває: концерти, екскурсії, поїздки в трудові колективи та вечори відпочинку. Масовки нагнали видимо-невидимо: студентів, службовців, навіть роботяг якихось. Скандують: «Комсомол, ех, дайот!», – а в президіях чується, як в сценаріях прописано: «Комсомол – FDJ!» Самі ефдейотівці – всі в ошатних синіх сорочках – чи то юнгштурмовки, чи то батники з погончиками. Один день був відведений для виїздів у райцентри Київської області. «Ікарус» з делегацією, здається, з Котбуса, хоча, можливо, й з Карл-Маркс-Штадта вирулив зі столиці і погнав по шосе на північ, а вже через годину п'ятнадцять заїхав на центральну площу старого містечка, де з короваєм, духовим оркестром і зігнаною з обох шкіл і єдиного технікуму масовкою нетерпляче очікувало місцеве комсомольське начальство. Керівник німецької делегації, секретар окружкому вільної німецької молоді політішеляйтер Хайке Кромберг, огрядна світловолоса молода жінка з блакитними очима й рішучими манерами, не звертаючи уваги на супроводжуючого від ЦК ВЛКСМ, який весь фестиваль їздив з групою і проявив себе сором'язливим інертним телепнем, з дверей автобуса оцінила ситуацію и дала команду групі виходити й крокувати за нею в напрямку короваю.