– А ви хотіли, щоб він по-людському розмовляв? Хе-хе-хе! Ох, баби! Може, італійці там рóбота вмонтували, га? Для розваги клієнтів. Може таке бути? Га?
Ярижська різко схопилась на ноги. Висока, чорнява, уся в несерйозних зелено-червоних рюшечках імпортного халатика, така спокуслива, просто sexy:
– Ти з мене знущаєшся?
– Чого б це, моя люба? Аналізую ваші розповіді. Схоже, потрібно наш бар зачиняти. На замок. Від вас обох.
– Тимофіївна також дещо підмітила. Не лише ми.
– І що ж? М-м-м…
– Хтось ходив уночі в брудних черевиках.
– Ну?
– Вона помітила сліди, коли прибирала.
– Зрозуміло. – Наситившись, Кирило Іванович витер губи серветкою. – Вона перепрацювала й хоче прибавки. Алінка також бачила брудні черевики?
– Ні, останнім часом вона прибирала тільки в лівому крилі. І Тимофіївна черевиків не бачила, бачила тільки сліди. На сходах.
– А ти, Надю, сліди бачила?
– Ні, Тимофіїна сказала, що одразу все й повитирала.
– Скажи їй, щоб наступного разу покликала подивитись.
– Вже сказала, але сліди вона бачила тільки один раз.
– Речі хоч усі на місцях? Хтось, розумієш, ходить тут, як у себе вдома…
– Про це не хвилюйся, ніде нічого не пропало, – завірила Ольга Володимирівна, – все на місцях.
– А охорона, значить, на той час спала?
– З вулиці додому ніхто не міг потрапити, – заступилася за молодих сторожів Надя Щукіна. – Останніми днями часто сніг падав, у дворі ніяких слідів не було, лише наші. Усі двері я особисто зачиняла, потім ще раз перевіряла.
– А, між іншим, сантехніка ви не викликали? Нашого? Може, та хвалена італійська сантехніка протікає? Га?
Але дружина вирішила до останнього підтримувати містичну версію незрозумілих пригод:
– Повір, немає чого іронізувати. Сантехніка працює відмінно. Здебільшого. Вдень. Сантехнік не винен, це будинок… Тут щось негаразд. Старі будинки, повір, завжди несуть на собі відбиток життя колишніх господарів. Їхню ауру, їхні… Ну, не знаю. Можеш сміятися, але й академіки визнають, що іноді астральні тіла існують окремо від тіла. І тоді можливі будь-які дивні явища. Надю, скажи ти.
Надія взялася за ручку пересувного столичка:
– Я ніколи в такі речі не вірила. Але й нормальних пояснень знайти не можу. Все це нелогічно й нераціонально. Тимофіївна каже: привиди. Ніби тут і за німців щось таке бачили й чули. Привиди окупантів перебили.
– Точно – привиди?
– Не знаю. Може, й партизани.
Ярижський засунув мізинець у ліве вухо й енергійно там почухав.
– Сантехнік тут був?
– Сьогодні вранці, – видихнула Ольга Володимирівна.
– І вчора, і позавчора, – додала Щукіна.
– І що?
– Нічого, працює справно. Ми разом перевіряли. До Семенича претензій немає.
– А інші унітази? Вони ж усі від однієї фірми.
– Інші працюють бездоганно.
– Бездоганно, хе-хе, – Ярижський підвівся й похлопав себе по добротному черевцю:
– Ну, гаразд. Я відтепер частіше вдома буду, принаймні ночуватиму. Може, також щось почую. Італійською, хе-хе.
У цей момент на другому поверсі грюкнуло.
Кирило Іванович першим вискочив із залу й кинувся нагору, боляче вдарившись коліном об масивний низький стіл та трохи не перекинувши столичок на коліщатках.
На сходах почув: хтось спускає воду. В його особистому туалеті! Куди можна потрапити лише через кабінет!
Влетів туди захеканий, сердитий.
Нікого.
Схований у бордово-кахляній стіні бачок із шумом наповнювався водою. У довгому бульканні час від часу можна було розібрати щось подібне до слів: «…ика шкода… злочи… держа…» – потім усе стихло.
– Ну, що я казала! – переможно з’явилася за його спиною Ольга Володимирівна. – Подивись у бібліотеці – стілець упав. І лежить. І нікого! Ну? Зрозумів тепер?
Чоловік відсторонив її з дороги однією рукою, наче неживу річ, і рішуче попрямував до бібліотеки, розташованої поруч, за стіною кабінету.
Стілець лежав просто на проході, ніби його хтось зачепив, поспішаючи. Чудовий стілець, новий, з оббитою шовком овальною спинкою та гнутими ніжками. Зроблений на замовлення за кресленнями модного дизайнера у стилі ампір.
Розлючений господар обвів несамовитим поглядом усе приміщення:
– Ну… Стерво! Хай тільки попадешся! Капєц буде! Нахрєн!
І поліз до кишені по телефон – викликати охоронця.
Поки він, поспішно маршируючи сходами й кімнатами та візуально обстежуючи їх, по мобільному наказував охоронцеві ще раз обійти навколо дому й придивитися до слідів, економка Щукіна підняла й поставила на місце стільця. Вирівняла кілька книжок, корінці яких недбало повисовувалися з акуратної шеренги.
Помітила на великому декоративному глобусі криво приліплений світло-зелений стікер. На ньому недбалим почерком було написано: «Світ – неосяжний, але ти не сховаєшся ніде». Надя взяла листочок й порівняла з тими, що, склеєні між собою, лежали біля комп’ютера: так, звідси. І, схоже, писали цією ручкою, яку забули повернути в держак. Вона поклала стікер до кишені фартуха, замислилась. Потім повільно пішла до залу й повагом спустилася до кухні.
Ярижський ж уже закінчив свій поспішний обхід і, зупинившись у їдальні, тихо спитав дружину, що зайшла слідом за ним:
– Ти переконана, що це не жарти когось із обслуги?
Вона розвела руками:
– Та ж нікого поблизу не було…
– А де Алінка?
– Я її сьогодні раніше відпустила. В якогось там приятеля день народження.
– Ти приглядай за ними… Не подобається мені все це.
– А мені більше, ніж не подобається. Мені страшно, повір.
За вікном голосно й зловісно каркнула ворона. Упав з гілки великий кавалок важкого мокрого снігу. Але помітила це тільки Надя Щукіна, що якраз визирнула з вікна величезної кухні, напханої найновітнішою побутовою технікою. Вона неуважливо сказала Тимофіївні, яка відпочивала за чаєм після праведних прибиральницьких трудів:
– Сьогодні вдень… Уперше…
– Га?
– Сьогодні це сталося вдень. З унітазом.
– Казала я: тікати звідси треба. Не озираючись!
– Куди? – Щукіна відійшла од вікна й почала мити келишок, тарілочки та чашечку.
– А де платять хоч і менше, зате життя спокійніше, – стара Тимофіївна широко розставила ноги, що аж гули від утоми, й не поспішала йти додому.
– Карр! – голосно погодилась з нею ворона за вікном.
– Карр! Карр! – відгукнулися з усіх боків її сородичі.
Надя зітхнула:
– Мені дочку вчити треба… Сама знаєш, за кожну копійчину воювати доводиться.
Ворони злетіли дружною зграєю й закружляли над парком, зловісне каркання сповнило тремтінням холодне зимове повітря.
Дуже дивний будинок
Ольга Володимирівна Ярижська, жінка розумна, освічена й бувала в бувальцях, в минулому – екскурсовод, потім директор музею, не помилялась. Старий будинок, який вони з чоловіком придбали зовсім недавно й вже закінчували ремонтувати, ніс на собі тавро таємничості від самого початку свого існування.
Через те, що цей дім, а точніше, особняк, – стане одним з головних героїв нашої оповіді про страшні й трагічні події, дозвольте спочатку відрекомендувати його у межах основних анкетних даних.
Видова назва – невизначена. За документами – особняк, проте називають його по-різному. Найчастіше – просто дім, іноді – вілла, а подекуди й – палац. І всі ці назви до цієї будівлі пасують. Наче на неї пошиті.
Рік народження – ще одна загадка. Фундамент закладено чи в ХVІІ, чи в ХVІІІ столітті. Дім на ньому простояв до початку ХХ віку. Повністю перебудований на тому ж місці та знову почав функціонувати в 1914 році.
Походження – нез'ясоване. Останні дореволюційні власники – поміщики Барвиненки – відомі цукрозаводчики, колекціонери та меценати. Люди неординарні, енергійні й навіть дещо загадкові. Пишалися козацьким походженням, а дружин брали виключно з родовитих росіянок. Хизувалися науковим світоглядом, а грошей на храми не шкодували. Обожнювали мистецтво, полюбляли запрошувати до себе акторів та художників, але майже всю свою енергію спрямовували на збільшення й без того величезних статків.
Призначення особняка – весільний подарунок молодшій дочці, якій так і не судилося побути його хазяйкою.
Оточення – старий листяний парк, з невідомих причин у перші роки ХХ століття його вирубали й засадили хвойними деревами рідкісних, екзотичних порід.
Автор проекту – уславлений архітектор Владислав Городецький, безпосередній виконавець – його учень і, за збігом обставин, – наречений хазяйської дочки Григорій Василай, людина походження темного й незнатного. Креслення, документи – не збереглися.
Отже, перебудували дім (палац, особняк, віллу) на початку ХХ століття. Але від самих входин життя тут не заладилося. Загадкові нещастя й криваві драми переслідували спочатку господарів дому, а потім і керівників навчального закладу, що розмістився у цих стінах у перші роки радянської влади. По війні в дивом уцілілому палаці спочатку влаштували санаторій, який з року в рік хирів та занепадав, а потім – краєзнавчий музей, майже не відомий за межами невеликого району.
Все швидко змінилося, коли замість млявого вісімдесятирічного діда директоркою стала дружина новоприбулого бізнесмена Ярижського. Вона вмить (з беззаперечними цифрами та документами в руках) довела місцевій владі, що утримувати за рахунок державного бюджету таку велику споруду – невигідно, і за лічені дні приватизувала будинок. Яку ціну було заплачено за нього до бюджету, залишилося для всіх великою таїною.
І вже після цього скоропостижного продажу в мешканців райцентру ніби раптом полуда з очей впала: та це ж неповторний, унікальний палац! Адже збудовано його за проектом славнозвісного зодчого, та й колишні репресовані володарі, як з’ясувалося, були гордістю нації, нащадками старовинного козацького роду та ще й ученими, чий внесок у вітчизняну й світову науку раніше безсовісно замовчувався.
Та й узагалі, де ви ще побачите будинок, так дивно спроектований та оздоблений? Основний корпус – двоповерховий, а по обидва боки від входу двір біля ґанку оточують, наче крила чайки, багатовіконні прибудови, роблячи рельєфний фасад надзвичайно опуклим та виразним. Симетрію, дотриману в усьому з античною точністю, порушує башточка з гостроверхим шпилем, так дотепно притулена праворуч на даху. А високі й вузькі вікна! А розкішні візерунки й зубчасте оздоблення стін! А мозаїчна підлога зали першого поверху! Дехто каже, що в ній зашифровано якісь мусульманські записи. А вигадливі химерні сходи в середині, мармурово-чавунні! Мереживо – та й годі! Шедевр епохи модерну!
Звичайно, за роки безгосподарності згинули кудись без сліду не лише бронзові світильники (від початку тут було електричне освітлення), але й полив'яний декор печей, й майоликова плитка. Зате на сходах всередині будинку мармур добре зберігся, як і ефектні віконні рами, і навіть кам'яна арка при в'їзді, і чавунна огорожа кругом парку – місцями.
Дім не просто вдало вписувався до оточуючого ландшафту, він був і залишився найнеобхіднішим елементом гармонійної картини усього району. Сільськогосподарського, всю промисловість якого сконцентровано в Барвінківцях – цукровий та молочний заводики, м'ясопереробний комбінат. Нещодавно тут з'явився й новий бізнес в особі Ярижського. Він заправляв тепер м'ясними справами, вельми цікавився цукровими й молочними, вже майже організував за містечком, у старих конюшнях, розлив води у пластикові пляшки.
Місцеві криниці завжди славилися своєю чистою водою. А ті, що розташовані поблизу описаного будинку, – ще й цілющою. Недарма ж у старі часи нею цікавилися відомі лікарі. Та й не тільки вони.
Старожили розповідали, що в домі у Барвіненків встигли погостювати й попити знаменитої водички і поетеса Леся Українка, і артистка Марія Заньковецька, і художник Мурашко, і академіки Чижевський, Вернадський та Кримський, що тут звучали чарівні голоси Соломії Крушельницької та Анастасії Вяльцевої. Звісно, то скоріше за все легенди, бо Леся Українка, як відомо, померла якраз у рік початку капітальної перебудови цього будинку, але диму без вогню не буває, хтось-таки й приїздив. Принаймні, груповий портрет родини Барвіненків, написаний рукою неповторного Мурашка, зберігся й досі прикрашає залу на другому поверсі разом із багатьма іншими полотнами та скульптурами, цінність яких визначала комісія, що майже три дні пиячила за рахунок Ярижського. І, звісно ж, винесла вердикт, що ані художньої, ані історичної цінності вони не мають.
І хіба ж не диво, що в усіх війнах, революціях та інших бідах вціліла багатюща музейна бібліотека, що її складають оті величезні старовинні книги у шкіряних палітурках зі срібним та золотим тисненням, які називають фоліантами? Це вам не покетбуки для читання стоячи в тісняві транспорту! Уявіть лише: ностальгічний зимовий вечір, ви берете в руки (обидві, бо важкуватий!) красивий важкий том, з пожовклими сторінками, зі старовинними буквами «ять» та «фіта», сідаєте в м’яке крісло біля каміну, запалюєте свічки… Ну, хай не свічки, краще так: присуваєте ближче торшер – і поринаєте у віддзвенілий світ. Вимкнений телевізор не нагадує про мерехтіння швидкоплинних подій, час іде тихо, повільно, він над вами не владний, навпаки: це ви стали володарями часу – перенеслися до іншої епохи та й існуєте там, скільки захочете самі.
Але погодьтеся: такі заманливі перспективи – не для натовпу галасливих відвідувачів музею, а для шляхетних і культурних хазяїв шикарного палацу. Будинок повинен мати таких господарів.
І ось вони з’явилися.
На згарищі
Восьма вечора взимку – це вже глупа ніч. Особливо в містечку, де вже й забули, що воно таке – вуличне освітлення. Чи й існувало воно коли-небудь?
Вітер, хуртовина, темрява. Поодинокі темні постаті – всі чимчикують кудись у бічні вулички.
Борис Цокотюха одначе не розгубився – він знав, куди йти. Та й простував собі – енергійно, порипуючи свіжим снігом.
Але раптом завмер на місці. Крізь мерехтіння дрібних сніжинок розгледів: щось не так з продуктовим магазинчиком Свинаренка. Геть нічого не світиться, ганок перетворився на білий замет.
Він не полінувався перейти на протилежний бік вулиці, підійти ближче. Пусті віконниці, вкриті сажею стіни. Коли ж магазин згорів? Судячи із запаху – не дуже й давно. Та й не дотла, запросто можна відремонтувати.
Борис скоріше пішов до центру, до знайомого універмагу. Здалека побачив – він ще працює. Проте, ледь переступивши поріг, почув грізне попередження верескливого голосу:
– Назад! Назад! Ми вже закриваємо!
Молода дівчина, новенька, Борис бачив її уперше.
Пройшов повз неї, тихенько буркнувши:
– Я швидко.
У ніс одразу вдарило невитравним запахом прянощів. Інтер’єр всередині майже не змінився, а от асортимент товарів значно розширився. Схоже, і якість також. Поміняли місцями відділи. У продавщиць – нові однакові халати з білими комірцями. Атласні, темно-зелені.
– Боря? Баріс, ета ти? Госпаді!
Задивився на халат і не впізнав був Тосю Шишляннікову, жінку молодшого бальзаківського віку, але зовні досить ще нічогеньку – з провінційного погляду.
– Боже, глазам сваім ні вєрю!
Цокотюха скривився:
– Що, ніби привид з могили?
– Н-нєт. Проста не ажидала. – Тося нарешті усміхнулась. І по-материнському зітхнула: – Тібя атпустілі ілі сбєжал? – Вона більше двадцяти років прожила в Україні, але не вимовила за цей час бодай одного українського слова.
– А ви як гадаєте, тьотя Тося?
– Я нє ґадаю, я проста рада тібя відіть.
Вона зграбно просунулася між двома вітринами-холодильниками – з ковбасою та молочними продуктами:
– Дай-ка я абніму тібя, бандіта…
Розчулений Борис обнявся з Шишлянніковою. Потім вона оглянула його бідацьку екипіровку: