Ми повинні глибоко відчути Бога, знову повернутися до цього давнього відчуття віри в Бога, коли люди визнавали себе вірними тієї чи тієї релігії, але всі вони вірили в Бога. Одні говорили про Христа, про Бога чи про Єгову інші – про Аллаха, але всі вони говорили про одне й те саме. А коли римляни в своїй величезній, багатомовній імперії, де люди були такі різні, віталися одне з одним, випростуючи вгору правицю і промовляючи: «Ave!», що означає «священний», то для них це була священна ідентифікація однієї людини з іншою в одній імперії. Серед людей це почуття священне. Зважаючи на недолугі кінофільми про Римську імперію – не сучасні, а давніші, – варто нагадати, що все було не так. В Римській імперії була і наука, існувала велика релігійна свобода, це була арена великих подій. До речі, панове, Ісус Христос народився в Римській імперії. Іншими словами, не гоже зневажати минуле, його слід розуміти як корені теперішнього. А це теперішнє, своєю чергою, має бути міцним стовбуром для підтримки крони майбутнього.
Ми повинні мріяти про нову людину, яка знову з'явиться на вулицях наших міст, серед ланів широкополих і відчує оте Ave, оту священну єдність.
Оце і є акрополітянська мрія. Це найбільша акрополітянська мрія. Жодна форма знання, розуміння і логічного судження ні до чого не придатні, якщо ми не віднайдемо Бога в нас самих і в природі. Справжній філософ не той, що знає напам'ять дефініції Канта, Плотіна, святого Томи Аквінського чи ще когось там. Ні! Справжній філософ – це не просто шанувальник Платона, Аристотеля чи Канта. Справжній філософ – це проста людина, людина, яка розуміє природу, яка, навіть позбавлена книжок, може й далі читати, а, позбавлена довколишньої природи, може й далі мріяти.
Тож ми повинні мріяти про те, щоб ця нова людина знову щиро повірила в Бога. Адже люди давно мріяли побувати на Місяці, і одного чудового дня таки побували! Тож мріймо всім своїм єством про цю нову людину, яка б відчула і повірила в Бога, діяла в ім'я Бога! Мріймо про цю нову людину, навіть незнайому, іншого кольору шкіри, іншої раси, інакше вбрану, іншої нації, яка знову вітатиметься якимсь словом, що стосується Бога, якимсь знаком, що вказуватиме на обрій! Це те, що я можу сказати вам про велику таїну.
Хай буде з вами Бог!
Розсуд і релігія
Делія Стейнберг Гусман: Ми вирішили дещо урізноманітнити сьогоднішню бесіду професора Лівраги, і не тільки зачаровано його слухати, а й ставити йому запитання. Отож, пане професоре, як вам спало на думку запропонувати цього суботнього дня, коли за вікном XX сторіччя, бесіду про розсуд і релігію?
Хорхе Анхель Ліврага: Без сумніву, вода найпотрібніша в пустелі. Як на наш час, коли так мало розважливих людей, істинних вірян, варто з'ясувати, що таке розсуд і що таке релігія. Під час моєї останньої подорожі Францією, Швейцарією, Австрією та Німеччиною я впевнився, що багато людей хоче знати, що таке розумне, що таке містичне, що таке релігійне, що таке розсуд, до якої міри ці два поняття можуть узгоджуватись чи існувати нарізно. Це турбує кожного з нас тут, у центрі, немов на роздоріжжі. Ці два концепти ми чуємо шкірою, як дощ і сонце. Тож ми рухаємося вперед, бо мусимо розв'язати наші проблеми, збагнути сутність того дощу і того сонця.
Д.С.Г.: Дуже дякуємо. Але в такому разі, чом би нам не обговорити це питання? Хіба не логічно було б, аби ви, якфілософ і мислитель, виклали нам своє бачення того, що є розсудом, а що – релігією? Я знаю, що нині існує багато дефініцій; знаю, що варто лиш відкрити словника, щоб дістати коротку довідку. Але нам хочеться почути саме вашу думку, ваше розуміння цих двох концептів.
Х.А.Л.: І справді, варто лиш відкрити якогось словника, і ви знайдете визначення розсуду та релігії, але я викладу своє бачення філософа.
Однією з найсуттєвіших властивостей душі є інтелект. Саме інтелект – про що свідчить сама етимологія слова – наділяє душу здатністю бачити, читати чи розуміти довколишній світ, середовище і навіть повернутися до самого себе, пізнавши Я в Я. Механізмом, що його застосовує цей інтелект, якщо він не позбавлений логіки і заснований на низці причин і наслідків, і є розсуд. З давніх-давен і дотепер розсудом послуговуються для пошуку істини.
А релігія – це містика, нове пов'язання, єднання людини з природою, з усім сущим. Релігія – це віра в Бога, відчування і переживання Бога. Але я говоритиму не про релігійну чи філософську форму; наша мова про розсуд і про релігію загалом, про релігію як елемент, що єднає людину з самою собою, з природою і Богом. Бог – це Щось безіменне чи неназване, що ми, проте, називаємо Богом. Він глибоко захований в усьому; він ховається за найзахованішим; він менший за найменше, більший за найбільше; він мовчазний споглядач усього, що ми робимо; він єдиний простягає руку зневіреним понад мостами смерті, він дає надію всім. Бог сміється разом з нами; Бог у кожній нашій сльозинці. Кожній людині, в кожен момент історії, властива якась форма релігії.
Д.С.Г.: Тож повернімося до відправної точки. Щойно ви сказали, що розсуд – це знаряддя інтелекту, а релігія є формою єднання, загального єднання. Хотілося б почути вашу думку, чи існує причинний зв'язок між цими двома елементами. Іншими словами, чи релігія постає з розсуду, чи, навпаки, розсуд постає з релігії, або ж в історії ці елементи циклічно повторюються?
Х.А.Л.: Питання непросте, тобто відповісти на нього непросто, адже розсуд і релігія властиві всім народам світу. Хочу уточнити, що розсуд, а відтак і філософія, виник не в Греції. Розсуд як пошук істини так само давній, як світ. І розсуд, і релігія існували одвіку. Перші, але аж ніяк не примітивні, люди, розпочали творити релігію, коли поклали камінь на камінь у прагненні дістатися трохи вище, наблизитися до таїни зірок. Релігія – це фундаментальна ознака, що відрізняє людину від тварини. Не інтелект їх відрізняє, бо деякі тварини теж наділені розумом. Це і не доброта, адже нерідко деякі собаки добріші за багатьох знайомих нам людей. Людину від тварини кардинально відрізняє здатність молитися. Тварини стають навколішки, споживаючи їжу, тим часом людина стає на коліна не з біологічної, а з внутрішньої потреби, під великою священною і божественною ваготою, що пригинає її до землі. Схиляючись перед хрестом, перед зорею, перед каменем, ця людина схиляється перед незнаним, перед Богом, прагнучи розчинитися в Ньому, у першопричині. Релігія – це те, що відрізняє людину від тварини, тож релігія і розсуд були одвіку.
Матеріалізм XIX сторіччя спричинився до протиставлення релігії та розсуду. Нас запевняли, що всі давні народи були народами дикими. Саме в ті часи з'явилися легенди та ілюстрації, на яких кілька добродіїв завиграшки волочать на линві брилу завважки п'ятдесят чи шістдесят тонн для будівництва пірамід… За «дитинного» періоду розвитку археології виникає ідея, що релігійна форма суперечить науковій або розсудковій. Нині це вже не настільки очевидно, адже ми добре знаємо, які точні виміри, скажімо, Великої піраміди, знаємо, що кути можна було виміряти тільки теодолітами тощо. Ми знаємо, що давні люди розумілися в медицині та астрономії. Наприклад, вони знали кількість кілець Сатурну (що годі побачити голим оком); вони знали про існування між Меркурієм і Сонцем малої планети Ібіс, існування якої зараз припускають гіпотетично, виходячи з деяких астрономічних даних. Давні люди, що мали наукові знання, були водночас дуже побожними. Натомість сьогодні існує певний антагонізм між розсудом і вірою. Без сумніву, всі народи за всіх часів мали і розсуд, і віру.
Д.С.Г.:Ви кажете, що всі народи за всіх часів мали і розсуд, і релігію, іншими словами, вірили й відчували свого Бога. Втім, в історії були періоди, коли релігія брала гору над усім іншим, і періоди, коли домінував розсуд. І якби навіть нам усе подобалося в нашому світі, ми, звісно, здаємо собі справу, що не всі епохи однаково значущі, між ними існують певні відмінності. В деякі історичні моменти домінує релігія, в інші – розсуд. Як би ви визначили ці епохи? Як їх розпізнати? Які характеристики з погляду історії мають епохи, за яких більше релігії, ніж розсуду, і навпаки?
Х.А.Л.: В історії, певна річ, бували моменти, коли домінував розсуд, або, навпаки, релігія. Наприклад, за так званого грецького Середньовіччя, тобто давнього Егейського Середньовіччя, – коли після падіння Трої, Мікенського та Критського царств на всіх теренах Середземномор'я виникає різновид малого Середньовіччя, – панує справжній занепад. Боги зазнають антропоморфізації, набуваючи людських рис та звичок, стають хтивими, слабкими, саркастичними. На противагу давній релігійній магії виникає розсудкова магія, яку згодом назвуть філософією. Відтак з'являються філософські школи Греції, які поширюються з елліністичного світу в світ римський і вплив яких ми відчуваємо до сьогодні.
Гадаю, що визначити, коли домінує релігія, а коли – розсуд, не так складно. Оскільки людині властиве релігійне світосприйняття, я сказав би, що ті моменти, коли народи відзначаються більшою гуманністю, більше шанують красу, коли вони сильніші і плекають культ героя, Вітчизни, прапора, вівтарів, могил загиблих, усього найсвятішого, і є епохами релігії. За інших часів, коли народи зосереджуються на розмислі, коли процвітає література, коли людина прагне пізнати насамперед саму себе, домінує розсуд. Мистецтво стає зрозумілим, це вже не мистецтво заради мистецтва, не мистецтво як чуття прекрасного, тобто суто суб'єктивного враження, що діє на нашу надсвідомість, а мистецтво для «втаємничених» в інтелектуальному розумінні. Треба знати, що хотів сказати митець, що він хотів символізувати і передати іншим. В ці епохи виникають певні засади розсуду, до якого прагнуть усі, подібно до того, як раніше – до релігії. Це часи полеміки, коли кожен висловлюється з будь-якого приводу, тямить він у тому, чи ні. Так само, в часи, коли домінує світогляд релігійний, кожен прагне відчувати Бога і молитися, потребує він це робити, чи ні.
Але дозволю собі згадати ще два аспекти, оскільки вважаю, що це не повна картина. На мою думку, в історії людства бувають не тільки моменти, коли домінує розсуд чи релігія. Я вважаю, що у людства бувають золоті віки, коли розсуд і релігія утворюють одноціле. Ці золоті віки залишили нам у спадок величні пам'ятки і мудрість. Це часи, коли люди керуються розсудом і співчуттям до ближнього. Згадаймо Платона. Він вдавався до силогізмів, а втім, був людиною спочутливою, людиною, що вірила в Бога, в Богів, у надприродні сили, в оракулів, в таїнства і в знамення. Все це у ньому поєднувалося.
Бувають і інші часи, позначені жахливою порожнечею, зневірою та недомислом. Люди знову стають безбожниками й невірами. Вони не вірять не тільки в Бога; не вірять вони і своєму чоловікові, своїй дружині, своєму другові, своїй подрузі, не вірять своїй матері, своєму синові, не вірять ні в що, геть ні в що. Це тривалі моменти спустошеності, часи беззмістовності життя та сумнівів.
В історії можна виділити чотири форми або чотири моменти. В одних домінує релігія за повної відсутності розсуду; в других – розсуд за повної зневіри; в третіх – релігія і розсуд утворюють, як вершини однієї гори, одноціле; в четвертих – ані віри, ані розсуду – справжня могила. Таким чином, маємо чотири альтернативи.
Д.С.Г.: Як би ви визначили сучасний момент?
Х.А.Л.: Подібне запитання мені ставили близько року тому в Парижі на прес-конференції для представників французької преси, переважно Le Monde і Le Figaro. Мова зайшла про розсуд, і в мене спитали, яку роль він відіграє в наш час. Я вже був вельми стомився після тривалої дискусії з газетярами, тож відповів на весь Париж: «Розсуд помер». Сьогодні тут, у Мадриді, я сказав би, що релігія теж померла.
Гадаю, ми відбігли і від релігії, і від розсуду. Потенційно ми їх маємо, в кожному серці існує молільник, і в кожній голові існує мислитель. Але ми практично безпорадні, мов ті діти, що заблукали в лісі. Сьогодні ми не маємо високих ідей, а якщо й маємо, то вони не втілюються. Сьогодні у нас немає мистецтва, немає музики, які б насправді відображали, хай і не високі ідеї, а бодай наші ефемерні прагнення. Нам багато чого бракує… Либонь тому ми звертаємося до філософії, і не з ностальгії, а з метою пошуку коренів, щоб знову їх посадити, повертаємо, хай і як декорацію, фігури давніх єгипетських і грецьких Богів, згадуємо давніх філософів… Це наш пошук глибинних витоків, це наш пошук поза досяжним, поза всім тим, що ми занечистили.
Позбавлені релігії та розсуду, ми багато що занечистили. Забруднили річки, де вмирає риба, забруднили землю, повітря. Ви знаєте, наскільки чистіше повітря за містом. В містах воно забруднене, нездорове. Ми забруднили наші ліси, засмітивши їх; люди обминають пляжі. До того ж, ми калічимо своїм вихованням наших дітей, які, з нашого дозволу, споглядають сцени жаху та насильства на екранах телевізорів та в інших медіа. Де ті діти, що читають сьогодні, – такі є, але їх обмаль, – «Заснулу красуню»? Щось жахливе діється з нами. Заражені не тільки наші діти, а й старі, які бояться смерті. Замість того, щоб научати своїх онуків, що смерті не існує, вони самі нетямляться від страху… Ми всі до певної міри заражені. Ми вже не годні зрозуміло говорити про Бога. Сьогодні люди не соромляться пліткувати і пащекувати у себе вдома, але соромляться мати іспанського прапора перед своєю оселею. Люди соромляться самих себе. Одружений чоловік у колі своїх друзів поводиться як парубок. Натомість, безвусий юнак випинає груди, мовляв: «Хіба я не мачо?» Іноземці прикидаються іспанцями, а іспанці «французяться», аби їх не мали за селюків. Ми живемо у неймовірному внутрішньому розладі.
Лише нещодавно ми збагнули, що необхідно оберігати своє довкілля, і мова не тільки про екологію довколишнього середовища, а й екологію духову, яка змусила б нас знову відчути себе братами й сестрами і жити за принципом «любіть одне одного». Ми повинні бути не тінями-двійниками великих історичних постатей, а їхніми товаришами. Ми повинні знову відчути на собі тисячолітні шоломи давніх лицарів – носіїв високих ідеалів. Ми повинні почути щебетання прекрасної дами, що скрасило б наше життя. Нам потрібні віра, прапор, друг, підтримка. Зрештою, нам потрібен новий світ, в якому розсуд і релігія не суперечили б одне одному, а взаємодоповнювалися; нам потрібен світ, в якому б чоловіки і жінки ходили без остраху вулицями; світ, в в якому ми не боялися б ані тіні, ані світла; світ, в якому всі ми знову стали б дійсно людьми.
Д.С.Г.: Ви щойно сказали, що розсуд помер, і релігія померла. Та чи справжня це смерть? Радіти нам чи смутитися? Що на це скажете?
Х.А.Л.: У цьому світі немає нічого абсолютного, все позірне. Якось у Сократа спитали: «Звідки приходять мертві?» Він відповів: «Від живих». «А звідки приходять живі?» – спитали в нього. «Від мертвих». Іншими словами, все у світі – величезний цикл, або змія, що кусає себе за хвоста, як кажуть на Сході. Смерть, про яку я згадував, не є тотальною. Це смерть позірна, відносна, як і всі смерті, як і та смерть, яка щоночі торкається нас крилом, коли ми заплющуємо очі і засинаємо… Але завжди настає ранок. Якби я вірив, що смерть остаточна, я не звертався б до вас. Я звертаю до вас мову, позаяк мій корабель урухомлює надія. Позаяк я думаю, що багато хто з вас, що дотепер не знав нашу школу, цю форму мислення, прилучиться до нас, бо всі ви нам потрібні, аби працювати разом як однодумці у новому світосприйнятті, у чистій формі, пов'язаній не з певним політичним чи релігійним світоглядом, а тільки із спільним пошуком. І хай кожен робить те, що йому до вподоби, але у нас має бути якесь місце, де ми могли б збиратися для неупередженого пошуку, де ми могли б шукати не з чужої волі, і щоб нас не питали, звідки ми прийшли, а питали, куди ми йдемо…