Людмила Когут
Пов'язані Любов'ю
…У житті все побудовано на любові. У своєму творі авторка не вигадує нових слів кохання, а вміло поєднує відомі вам слова і вони починають говорити до вас та примишують тремтіти й ваше серце.
Вона швидко вводить вас у вир чужих почуттів. Розповідає про це цікаво, незвично та захоплююче, і ви, непомітно для себе, переймаєтесь її героями і хворієте їхнім коханням. Авторка ненав'язливо намагається зачепити ваше серце за живе і сокровенне. Показує дивовижні поривання душі і просить вас їх відчути і пережити, збагнути всю силу любові і по-іншому подивитися на життя та прекрасний навколишній світ. Вона підводить вас до того, щоб ви не поспішали засуджувати інших, а уважно заглянули в «храм своєї душі» і зробили іспит власної совісті, а потім побачили людей навколо себе і себе серед них… Закликає: «Простягніть руки і серця один до одного, станьте добрішими і терпимішими, радійте кожному дню життя, кохайте і будьте коханими».
Частина перша
Зрізана квітка
Ліна КостенкоЯ дуже тяжко Вами відболіла.Це все було як марення, як сон.Любов підкралась тихо, як Даліла,А розум спав, довірливий Самсон.Тепер пора прощатися нам. Будень.На білих вікнах змерзли вітражі.І як ми будем, як тепер ми будем?!Такі вже рідні, і такі чужі.Ця казка днів – вона була недовгою.Цей світлий сон – пішов без вороття.Це тихе сяйво над моєю долею! —Воно лишилось на усе життя.
Коли Анця була дитиною, а потім і підлітком, її завжди переслідували суперечливі думки про своє село. Настроєність її думок та хвилюючі почуття, які заволодівали нею, здебільшого залежали від пори року – наскільки вона його любила влітку, настільки ж ненавиділа взимку. Коли ж виросла, ставлення до свого рідного гнізда значно змінилось, як, зрештою, і саме село та життя в ньому. Але усе це буде значно пізніше, а поки що…
Не могла натішитися мальовничим краєвидом довкола… Особливо восени. Скільки сягало її спостережливе око, скрізь були предковічні безмежні гори, вкриті столітніми синіми смереками та недосяжними лісами, вбраними у дивовижний різноколірний одіж: зелений, червоний і жовтий, який заворожував своєю невимовною красою. А там, удалині, серед недоступних грегідних шпиць, як у них у селі називали скелясті верхівки гір, світло-золотистими плямами грілися до гарячого гірського сонця величезні полонини з незліченними стіжками пахучого сіна.
…Їхня хата, побудована ще маминим татом, стояла на самому узліссі біля підніжжя гори. Звідти весело чюрів потічок, співаючи свою одвічну неперервну пісню та легенько і безтурботно перекочуючи маленькі хвилі через каміння, щедро нагріті сонцем. Дідо зробив тут потужну кам'яну греблю, яка по-господарськи терпляче збирала цілющу джерельну воду в невеличке мілке озерце. Теплою літньою дниною діти із задоволенням хлюпались у цій лагідній купелі, а їхня мама, Богдана, прала білизну і одяг, який потім розкладала на великі камінні валуни. Одяг швидко висихав на них і не було потреби його прасувати, гарячий камінь вправно робив свою справу.
Унизу лежало село, яке важко було назвати одним поселенням. Хати сумно розсипалися далеко одна від одної, це були швидше невеликі хутірки серед гір.
З давніх-давен гуцули-сусіди жили відокремлено і мали свої «посидки» – хати з великими господарськими будівлями, які тут називалися «ґражди». Зводили їх з коленого, ви- гиблюваного дерева, і покривали дошками – драницями. У кожного ґазди за хатою були «кліті» – комори для перехову одягу та харчів, а далі прибудовані стайні – «колешні» для худоби й овець. Довкола усього «посидку» зазвичай була висока огорожа з піддашшям на господарське знаряддя. Уся будівля виглядала, мов замкнене подвір'я своєрідної дерев'яної фортеці, яка має тільки ворота і фіртку. А затім увесь цей «ша- лас», як називали тут хату, обіймала простора «царинка» – обгороджений ґрунт недалеко оселі для сіножаті та випасу худоби. Тут же була й криниця, як її називали «жолобець».
Людей-горян в одну спільноту об'єднувала лише церква, яка також була обіч гори, і сільський цвинтар, що зручно приліг біля церкви. На ньому споконвіку мирно спочивали пращури цих селян.
У ріку стікалися всі потічки, народжені чистими джерельцями високо в горах. Вони безвідмовно несли свої маленькі води в загальний швидкий і потужний гірський вир, який весною, коли танули сніги, ставав великою небезпекою обійстям, що тулилися біля ріки. Тоді «бадіка», як називали тут голову родини, потерпав зі страху, не спав ночами і все чекав біди. Так було доти, доки вода в ріці не спадала. І знову господарі розбезпечувалися до наступної негоди. Цей неспокій був у них з року в рік, і що більше світліли гори від зрубів дерев, то частіше загроза чатувала на селян від швидкого гірського потоку.
…А не любила Анця своє село в дитинстві за сумне життя в ньому.
І мала повну рацію…
Бо було воно високо в горах, далеко від інших поселень, і завжди малолюдним, особливо взимку.
Школи та фельшерського пункту в ньому не було, тому горяни намагалися не хворіти, що не завжди виходило. Як ставалися такі прикрі випадки, то лікувалися вдома, щоб смерть не застала їх зненацька у важкій далекій дорозі до районної лікарні. Старші жартували:
– Маю грижу, лежу. Не свідім чи й доїду, лежа допантрує. Мо, недалекі гони нагабити мене на гостинці до шпиталю…
Що просто означало:
– Маю гризоту, хворобу. Не відаю, чи й доїду. Хвороба доконає мене, може, вже близька смерть застане мене на шляху до лікарні…
Та щоб не віддати Богові душу від нежиті – лікувались у моші (баби-знахарки і повитухи), а коли вже було не до витримання – сідали на фіру (підводу), а пізніше вже й на машини і їхали до району в лікарню.
Молодь підкепковувала з мови старших, бо говорила трошки інакше. Навчання у школі і спілкування з людьми на чужих теренах поза селом накладало на їхній говір інакший акцент, замішаний на складових чужих мов.
Єдиний цивілізований шлях, що з'єднував цих селян із великим Божим світом, – дорога в горах, вимощена гравієм.
За час дощової осені та довгої мокрої весни гравій устигав повністю увійти у м'яку землю, і селяни щороку вперто досипали його зверху, щоб по зробленому наново кам'яному шляху можна було дістатися до асфальтованої дороги, яка вела до району. Легковою машиною по цій дорозі з різно- розмірного гравію, намитого з їхньої ріки, весною годі було проїхати, хіба що вантажівкою, яка за кілька поїздок утрамбовувала нове каміння в землю і потім уже засухо можна було пересуватися по ній і якимось старим легковиком- драндулетом, якого не було шкода. При русі машини каміння відлітало вбік і так голосно стукало в дно автомобіля, що пасажири аж зіщулювались: здавалося, каміння от-от проб'є днище і поранить когось із присутніх. Автобус також курсував у село, але за дивним розкладом – тричі на тиждень. Зранку виїжджав із району і після обіду повертався із села у зворотному напрямку.
Селяни нікому не жалілись і раділи й такій комунікації, хоча часто автобуса не було й тижнями, бо рух цього транспорту напряму залежав від погоди і стану намощеної гравієм кам'яниці.
До асфальтованої траси можна було дістатися й іншим, коротшим шляхом, але для цього треба долати гірський перевал пішки. Селяни робили це вкрай рідко, хіба що за великої потреби.
Як не дивно, але взимку зв'язок із містом був кращим. Село високогірне, сніг випадав рано і лежав дуже довго, і тоді селянам у пригоді ставали коні, запряжені в сани. У неділю по полудні дітей, закутаних у теплі коци-ліжники і кожухи, батьки по черзі відвозили в районну школу-інтернат, в якій школярі з навколишніх маленьких сіл перебували по два-три тижні, бо додому нічим дістатись. І так виходило, що діти при живих батьках почувалися сиротами, зате навчались у школі.
…Свого тата Анця не знала, у селі її обзивали по- різному. Хто знайдухом, інші – байстрючкою або копилюч- кою. Спочатку вона не розуміла, що це таке, бо в мами було ще двоє дітей, яких усі називали тільки на ймення. Вони були старші від неї і говорили, що їхнього тата звали Василем. Анця його ніколи не бачила і лише чула, що брат і сестра також не бачили його давно, з того часу, як народилася вона. Тоді, в дитинстві, вони вважали її винуватицею того, що їхній тато пропав.
У дитячій гіловці Анці ніяк не вкладалось, як міг пропасти здоровий дорослий дядько. Це ж не маленька дитина, яка десь заблукала і загубилась. З часом вона зрозуміла все…
До її народження мама зі своїм чоловіком Василем жили як усі люди з їхнього гірського краю: раненько вставали і вправно господарювали. Весною, літом і восени Богдана низько вклонялася землі і поралася на городі. Молоде подружжя ходило біля худоби, косило сіно і ретельно шпарувало все на зиму: харчунок для себе і для худобини, без якої вони не уявляли життя.
І в той же час, у них по-сусідству, за високими синьо- зеленими горами і далеким обрієм був великий і дивовижний світ з обчислювальними машинами, космічними кораблями і складними сучасними технологіями. А в них у селі все залишалося так, як було століття і більше тому. Тут життя безжалісно завмерло, мов дитя в материнській утробі. І навіть хитромудрі антени, які місцеві господарі дбайливо почіпляли на високі труби на дахах своїх осель, не зуміли урізнобарвнити та звеселити їхнє життя, бо не завжди могли «зловити» якісний телевізійний сигнал і довести горянам вісті про цікавий життєвий простір за тим важкодосяжним гірським перевалом…
Телевізори в хатах були більше для декору, ніж для користі. Бо тільки в ясні сонячні дні на екрані висвічувалося гарне зображення без ненависних білих сніжинок, які за негоди не сходили з екранів телевізорів і постійно псували настрій і нерви глядачів і не додавали гумору до місцевого одноманітного життя.
Телефон – один на все село. Він гонорово оселився в сільській раді і тільки головуючий там довгі роки вуйко Стефко мав право користуватися цим засобом цивілізації без жодних перешкод і обмежень. Інші повинні були отримати його дозвіл на доступ до цієї «панацеї зв'язку» з усім навколишнім світом.
Пошту їм привозили з іншого села і старалися під- лаштувати так, щоб вона надходила разом із пенсією. їхати за нею спеціально в таку далечінь не було кому, а поштар розвозив її тоді, коли вважав за потрібне або коли було якесь термінове повідомлення, як говорили у них у селі – «шпарке віданєчко».
Там же, біля сільради, стояв невеликий склеп. Крамницею чи магазином назвати його тяжко. Це була торгівельна точка, розміщена у старій критій металевій вантажівці, до якої по прироблених сходах піднімалися покупці, щоб вибрати все необхідне. Перелік товарів тут – досить обмежений.
Таким пам'ятала своє село маленька Анця. Вона чула від мами, що колись давно, ще за радянської влади, до них у село приїздив пересувний клуб-кінотеатр, який показував фільми на спеціальному білому простирадлі. У день приїзду кіно усі селяни збирались у когось на подвір'ї і на стіні розвішували той білий екран.
У селі кожен мав свою територію та пасовисько, які відділяли ґазду від ґазди великим прикордонним каменем. Цей камінь називали «хітар». Це і була межа. Землі були поділені ще їхніми прадідами. Так і переходили з покоління в покоління, від господаря до господаря. Біля оселі ставили невисокі плоти, плетені з лішини, якої навколо було вдосталь. Ці тини обгороджували землі під городи, а для худоби були зведені невеликі загони із збитого дерева. Городи та худоба проглядалися здалека, мов на долоні, – приховувати не мали що.
Ліс був державний, називали його «камеральний ліс», а сіножать і пасовиська для худоби спільні – людські. Між односельцями ніколи не було сварок за землю, бо людей було мало, а гори та полонини – неоглядні, коси собі та заготовлюй сіна скільки хочеш, було б тільки кому це робити і для кого, та щоб вистачило здоров'я на ці роботи. У них ніколи не було колгоспу, бо не було полів. Було тільки лісове господарство, в якому тепер з їхнього села ніхто не працював. Ліси на горах навколо них – як велике зелене море, з безліччю дерев, які, напевно, ніхто б не міг порахувати.
Селяни здавна вирощували для себе городину. Сади тут росли погано, зате лісових ягід, горіхів та грибів було вдосталь для всіх. Достатньо було вийти з хати, і у траві знаходили червоні та пахучі суниці, солодкі афини, як вони називали чорниці. А що вже грибів!!! їх їли щодня і вони заміняли м'ясо, яке на столах бувало зрідка.
Улітку мала Анця була вільною у своїх пересуваннях по селу. Вона, мов яскравий метелик, літала поміж сусідів та їхніх дітей і знала всі новини і плітки, які потім жваво переповідала своїм мамі та бабусі.
– А тітка Дарка, ота, що живе вдолині біля ріки, повідала, що приїхали наші сільські хлопці, які були на заробітках у москалів у Москві, – Анця не переставала тріщати і питання сипалося за питанням, як горох із торбинки:
– Мамо, а що таке заробітки і що це таке – Москва і москалі?
Анця дуже часто чула ці незрозумілі їй слова, та старші не квапились їй це пояснювати, бо не вміли або й не хотіли…
Молоді чоловіки з гірських сіл із давніх-давен їздили на заробітки на чужі землі, як говорила про це та ж сама тітка Дарка: «Так було і до совєтів, і при совєтах, і тепер, після совєтів, також».
Сільські жінки, коли в неділю поверталися із церкви, тільки про це й вели бесіду:
– Наші хлопи мусять десь їхати, хочуть вони того чи ні. Бо що будуть тут-ка робити? Де будуть працювати? То й їдуть у Москву. От мій Петрусьо знову збирається. Я ніц і не кажу йому. Най собі їде. Сіна на зиму корові та коням настачив! Свиням бураків та ріпи також! Що ще треба? Я й сама допантрую (догляну) свою худобину.
– Йой, а може б, і мій Іван з ним поїхав? Бо там-ка, де він будував, уже скінчилась угода. Поговори зі своїм…
– А мій Гнат збирається їхати на «мадяри».
– Куди-куди?
– Ну на «мадяри» – в Угорщину. Там також є наші люди. Працюють.
– Усе-таки ліпше зараз, при незалежній. От дивіться, колись нарід їздив на заробітки тільки по наших землях, а тепер їдуть і за кордон!
– Йой, та що ви таке кажете: «Ліпше!» Та яке воно, «до бісової матері, ліпше». Та краще най хлопи вдома лишаються та працюють тут, бо ми живемо, як удовиці при живих чоловіках, а наші діти – гей би сироти! То яке ж воно «ліпше»?!
Але безгрошів'я і сільська нудьга гуртували людей докупи і чоловіки-односельці мандрували світами, де будували дачі та замки новітнім володарям світу: українцям і росіянам, полякам та угорцям, італійцям і грекам. Пришпарувавши докупи сяку-таку копійчину, заробітчани приїздили додому в рідне село, де спочатку завзято працювали, щоб наступного разу безжалісно залишити свою родину і знову з радістю чкурнути в далечінь. їхнє життя мало певну циклічність – робота на чужині, праця на малій батьківщині, відпочинок у родині, любов після довгої розлуки і, як наслідок цього палкого кохання, – народження нового життя. Сім'ї горян здебільшого були багатодітними.
Мама Анці, Богдана, не встигла народити багато дітей від свого чоловіка, бо була ще зовсім молодою. Як і всі її подруги, вона рано накрила голову очіпком і пішла до шлюбу в сімнадцять років. Офіційно розписалась у сільській раді значно пізніше – у двадцять. Бо в цьому часовому проміжку її шлюбного життя подружжя зовсім мало часу було разом. Проте Богдана встигла народити сина, потім майже рік її Василь заробляв гроші на чужині і їй не було з ким розписатись у їхній сільраді. Після повернення додому Василь нічим не відрізнився від інших і поміж роботою по господарству зумів налюбити собі другу дитину. Коли ж приїхав додому наступного разу, то дружина подарувала йому й донечку. Найгірше, що було в їхній молодій родині, що бавила і виховувала дітей вона самостійно, а її чоловік бачив своїх нащадків лише коли навідувався додому.