Олексій Полосін
Казки
Бурулька
Весна. Хоч вночі ще мороз господарює навколо, але зранку виходить сонечко і прогріває землю, а вдень так гріє на сніг, який покрив дахи будинків, що він починає стікати вниз. Краплі снігової води бажають стекти на землю, але мороз хапає їх і робить з них крижинки. І таке трапляється, що крижинки злипаються, а з них витворюються звисаючі з дахів крижані стовпчики, які ростуть не вгору, а вниз. Такі стовпчики називають бурульками. Про одну з них я тобі і розповім.
Якось вранці сніг почав стікати з даху, а мороз перетворював краплинки у кригу – з’явилася нова бурулька. Сонечко освітлювало її своїми ранішніми промінчиками і вона виблискувала різними кольорами веселки. Це тішило бурульку.
– Дивіться, яка я гарна! – захоплено вигукувала вона. – Я товстенька і прозора, бо моя водичка з чистого снігу.
– Не поспішай, маленьке хвалько, – казала стара, товста буруля, що висіла поруч. – Почуємо що ти скажеш після обіду.
А маленька бурулька нічого не чула і захоплено хвалилася, пишалася собою.
Час ішов. Вже минув ранок, полудень. З обіду почало припікати сонечко.
– Ой, що це? – забідкалася бурулька. – Мені вже парко, я не втримаюсь і почну танути!..
І дійсно, через деякий час вона почала стікати краплями. Так бурулька почала плакати і нарешті зрозуміла слова бурулі – сусідки, які та казала вранці.
– Пробачте, будь ласка, тітонько! – Звернулася бурулька до сусідки. – Я була неправа, бо загордувала. Мені соромно. Але ж яка я була гарненька вранці. А зараз, – дивіться! – стала зовсім тонкою і такою, що й малий вітерець може мене зламати і скинути на землю.
– Не засмучуйся, дитинко, – сказала мудра буруля. – За ніч та зранку завтрашнього дня ти знову потовстішаєш і станеш подібною до мене. Така у нас робота – товстіти та худнути, а одного разу зовсім зникнути, але не безслідно, як ось ти зараз. Подивися вниз. Крапля з тебе впала на землю, за нею друга, третя. Створилося маленьке озерце з чистої водички. З нього залюбки нап’ються горобчик, ворона і кицька, песик та інші. Цієї води їм вистачить, щоби вгамувати спрагу. Господь, який створив світ і все в ньому, через тебе зробив вкрай важливу для них справу – допоміг їм напитись.
– Дякую, добра буруля, – відповіла бурулька. – І вже по іншому почала сприймати світ навколо себе.
Надійшла ніч. Бурулька почала товстішати, бо стала мерзнути.
– Що ж, моя дитинко, – промовила матуся – бурульку нікому прикрити теплою ковдрою. А ти, золотце, заплющ оченята, зігрівайся і засинай. Я тобі заспіваю колискової…Спи спокійно! Господь і моя любов тебе оберігає!..
Ведмедик
– Засинай, моє золотце! – сказала мама Катрусі. – Всі маленькі дітки вже сплять!
– Матусю! – попросила доня. – А розкажи мені, будь ласка, якусь казку. Мені це подобається, і я швидко засинаю.
– Та, я тобі наче розповіла всі ті, що знаю!
– А ти придумай щось цікаве.
– Тоді, доню, вмощуйся зручніше і слухай!
Катруся лягла на бочок і почала уважно слухати.
– У великому лісі були собі ведмідь з ведмедицею та маленьким синочком Мишком. Добрий був ведмедик, лагідний, але надто захоплений: інколи як зацікавиться чимось, то про все забуває і тому потрапляє у різні неприємності. Так було і цього разу. Гуляв ведмедик біля своєї барлоги і раптом відчув, що запахло медом. Що таке мед, він вже знав. Знав також, що мед виробляють дикі бджоли і живуть вони високо у дуплах дерев. Не раз батько приносив мед. Як він його брав у бджіл, Мишку не розповідав, а йому строго наказав, щоби й не думав лізти за медом сам. Коли виросте Мишко, батько обіцяв навчити добувати мед.
Мишко пам’ятав татову заборону, але ж меду вдома так давно не було! А тут так смачно пахне!
– Піду хоч подивлюсь, звідки пахне, – подумав Мишко і побіг поміж деревами.
Раптом пахощі зникли. Мишко зрозумів, шо пробіг повз те місце, де є мед, і повернувся трохи назад. А ось на дереві він побачив дупло, звідки й пахло медом. Дупло було, як показалося Мишкові, не так вже й високо. Ведмедик думав, що ж йому робити: лізти за медом, порушуючи татову заборону, чи повернутися ні з чим до своєї барлоги?
– А я не признаюся татові, що лазив до бджіл! А якщо я не розкажу, то звідки він та мама дізнаються? – вирішив ведмедик і поліз на дерево. Добравшись до дупла, Мишко засунув туди лапу, аби дістати мед. Але ж він не знав, як це треба робити, тому тільки розізлив бджіл. Мишко зачепив десь у дуплі лапою меду та покуштувати не встиг: цілий рій бджіл вилетів з дупла і давай дзижчати біля вух, кусати за ніс та інші місці, де могли дістати. Ведмедик відбивався від бджіл, як міг, через що не втримався на дереві і гепнувся вниз. Трохи відбігши від дерева, коли бджоли перестали його переслідувати, Мишко сів на пеньок і заплакав від болю і від того, що так і не поїв меду.
– А чого ж ти, синку, сидиш тут і плачеш? – почувся голос тата-ведмедя.
– Та ось біг, впав і забився – збрехав Мишко. Він все ще гадав, що тато не взнає про його невдале полювання на мед.
– Ото ж я йду і бачу маленькі ведмежі сліди від дерева у якому живуть бджоли. І подумав, що це твої сліди, бо поблизу, крім тебе ведмежат немає.
Мишко хотів ще раз збрехати, але знаючи татову суворість вирішив признатися:
– Пробач, тату, Я лазив на дерево, але нічого не зміг зробити, тільки й того, що вимазав лапу медом.
– Саме по твоїх слідах, синку, – суворо проказав тато. – По тому, що пахли медом, я з догадався, що ти лазив до бджіл. Ти порушив мій наказ і хотів утаїти це. Але знай, що ніякий поганий вчинок не можна сховати від нас з мамою. Ти залишиш сліди, і рано чи пізно будеш викритий у поганому та покараним. Але за те, що маєш мужність признатися, я тебе прощаю. Ти забився, то сідай мені на спину і я довезу тебе до дому.
Ведмедик всівся на широкій татовій спині і, наче на коні, доїхав до барлоги, а там на нього і тата чекала мама, Вона стривожилась, побачивши, що Мишко кульгає, але швидко заспокоїлась. Бо хіба бувають діти, які не бігають і не замурзуються чи не забиваються? Щоби не турбувати маму, тато промовчав про Мишкову пригоду.
Скоро мама запросила тата і Мишка вечеряти. І які були здивування і радість ведмедика, коли він побачив на столі мед! Виявляється, що тато приніс мед, а лише потім пішов шукати зниклого сина.
…Катруся уявила собі ведмедика обліпленого бджолами, падаючого з дерева, і їй було шкода Мишка. Але вона пам’ятала і мамині розмови про те, що той, хто зробив шкоду, обов’язково залишає якісь сліди, і по них буде безперечно викритий. Інакше не буває, тому краще зразу признаватись. Тато та мама завжди вітають щирість.
А коли зробиш комусь добро, то теж залишаєш слід у пам’яті того, кому допоміг. Про це можна і промовчати. Люди самі розкажуть батькам, а ті будуть пишатись нею…
Катруся тихо засопла, засинаючи. Мама всміхнулася, ласкаво погладила доньку по голівці і сказала:
– Рости, моя пташко! Спи спокійно, хай тебе нічого не тривожить! Я помолюсь перед Ісусом. Він любить тебе і нас з татом. Слава Богу!
Мама ще казала молитву, а Катрусі вже снилися веселі і красиві сни…
Кольоровий горобчик
Одного літнього дня горобчик пролітав повз балкон, де художник малював натюрморт. Раптом з його рук вислизнула палітра – дощечка, на якій художник розмішував фарби, і впала на горобчика. Вона не прибила його, а тільки замастила фарбою крила.
Горобчик хотів гратися з іншими горобчиками, але ті проганяли його і глузували з його незвичного вигляду. Йому було самотньо, до того ж, настав грудень – перший із зимових холодних місяців. Горобчик ще не знав про морози, але чув від дорослих, що морози – це не тільки холодно, а й голодно і небезпечно для життя. Раптом на дзьобик горобчика впало щось схоже на тополиний пух, але більш важке і холодне. Не встиг він це скинути, як воно перетворилось на краплинку води і стекло донизу. Так горобчик вперше зустрівся зі сніжинкою.
За мить на горобчика впала друга сніжинка, третя, п’ята і т. д. Він увесь покрився снігом.
– Ой, ой! Як холодно і сиро! – раптом почув горобчик тоненький писк. Він повернув голову і застиг від здивування: на камінці був метелик. Горобчик згадав початок весни та літо, коли найцікавішим для нього було полювання на метеликів. Він скльовував їх з листочків та квітів. Але найбільшу насолоду горобчик отримував тоді, коли влучно хапав їх у польоті.Призвичаїтися і збити метелика на льоту – вищий пілотаж для птаха. Тієї пори горобчик віддав би десяток жирних хробаків за одного літаючого метелика.
О-о, диво! Поруч сидів справжній метелик. В цю пору року? Неймовірно!
– Ти хто такий? – запитав горобчик.– І звідки взявся на початку зими? Твої ж друзі давно сплять під листочками чи під корою дерева.
– Я – Махаон! Дуже рідкий і красивий метелик, – гордо відповів той.
– Дівчинка, моя господиня, виростила мене і тримає у спеціальному прозорому будиночку. Там завжди тепло і світло, вдосталь їжі. Інколи мене випускають політати по кімнаті. Але цього разу я вилетів крізь кватирку на вулицю. Хіба ж я знав, що тут холодно ісиро? Хочу повернутись у свій будиночок, але не можу й поворухнутися. До того ж крильця змокли, і я вже не злечу. Пожалів горобчик метелика. Він навіть забув, що це здобич, бо у нього виникло невідоме до цього часу бажання захистити слабшого. Краєм ока він побачив, що кольори на його крилах подібні до кольорів на крильцях метелика. Наче один художник розмальовував метелика і птаха. Горобчику стало дуже приємно. Він скакнув ближче до метелика і прикрив його крилом. А сніг падав і падав… І горобчик перетворився на снігову кульку. Та все ж із задоволенням слухав метелика.
– Не переймайся тим, що ти не такий, як всі, що ти кольоровий, – сказав метелик. – Мої крильця теж кольорові. Хлопчики-горобчики виростуть разом з тобою і забудуть, що ти був колись кольоровим. Спливе час, і фарба на твоїх крилах потьмяніє та змиється. Але залишиться найважливіше, що є у тебе, – твоє добре серце. Горобчики, які зараз сміються над тобою, змінять свою думку і стануть твоїми справжніми друзями. Я поважаю тебе і вірю, що ти допоможеш мені повернутися до мого будиночка. Горобчик подивився на вікна будинку і побачив, що кватирка відчинена тільки на другому поверсі. Ймовірно, що саме з цього вікна і вилетів метелик.
– Лізь під моє крило, міцно тримайся за пір’я, я понесу тебе, – сказав горобчик.
За мить він влетів крізь кватирку в кімнату, де сиділа дівчинка і плакала. Побачивши горобчика, вона булла вкрай здивована.
– Привіт, дівчинко! – зацвірінькав він. – Чого так гірко плачеш?
– Як же на плакати, коли я не вгледіла і втратила найцінніший скарб – метелика Махаона. Інколи я випускаю його з будиночка, де він живе, аби політав по квартирі, але перед цим закриваю всі кватирки. А зараз не помітила, що одна з них відчинена, і він вилетів на двір. У таку лиху погоду бідний метелик неодмінно загине.
І дівчинка знову заплакала. Та з-під крила горобчика вилетів метелик і сів на ніс дівчинки. Та завмерла від несподіванки. Її радості не було меж!
…Минув час. Настали голодні холодні дні. Але на вікні дівчинки завжди була повна годівничка для нашого горобчика. А коли він замерзав, то підлітав до кватирки і відігрівався теплим повітрям, яке віяло з квартири крізь прочинену кватирку. З того дня кватирка ніколи не зачинялась, окрім тих хвилин, коли дівчинка випускала політати Махаона. Тоді метелик сідав на скло вікна, а горобчик на підвіконня. Вони раділи один одному і перемовлялись.
Кульбабка
Довго лежало зернятко в землі. Може тільки з осені до весни. Але йому казалося, що занадто довго, бо не знало що є рік і пори року: весна, літо, осінь та зима. Але одного разу зернятко відчуло, що земля стала теплою. Воно знало, що лежить тут аби рости і почало пускати паросток вгору, бо чекало на щось інше ніж тільки земля навкруги.
І дійсно. Коли паросток вийшов з землі і трохи підріс, то пересвідчився, що тут набагато краще ніж було раніше. Воно побачило сонечко, відчуло на собі вітерець.
Поруч паростка були такі ж зелені паростки але різні: і зовсім тоненькі, які прогиналися піл вітром мало не до землі, трохи товсті і пружні, але з таким круглим стебельцем як він поруч не було нікого.
Сусіди виявилися паростками різних трав чи навіть кущів та дерев. Всі вони вийшли з землі перший раз і ніхто не міг сказати паростку з зернятка якої рослини він росте. Паросток вирішив чекати слушного часу, аби у когось розпитати про себе.
Минуло небагато днів. Травички, кущі укріпилися. Вже не так прогиналися під вітром. Певніше почав відчувати себе і пагінець. На верхній частині паростка виросла кулька. Потім вона розкрилася і всі побачили квітку з яскраво жовтими багато численними м’якими пелюстками.
– Ой, яка ви гарна! – шанобливо казали пагінці трав, шо росли поруч – Ви – окраса нашої галявинки!
Паростку було приємно це чути і він гордо витягнувся назустріч ранішньому сонечку.
– Оце вже дійсно настала весна! Кре-ке-ке! – пострекотала сорока, яка присіла відпочити на гілячку дерева, що росло поруч. – Кульбабко, доброго ранку!
Паросток спочатку не зрозумів, що звертаються саме до нього, але коли до цього привітання приєдналися інші травички, то зрозумів, що звати його кульбабкою і у нього є право бути пошанованим через жовтогарячу корону на голові. Так! Він – кульбабка, якщо так думають інші. Адже приємно бути у центрі уваги, якщо ти такий один!
Цілий день тішилася кульбабка своєю значимістю і неповторністю, бо не бачила навколо себе подібних.
Та сталося не так, як бажалося! Наступного дня ті паростки, яких кульбабка вважала за травички, розкрили свої кульки і вся галявина засіяла безліччю кульбабок. З зеленої вона стала жовтою. Тепер травички шанували не тільки нашу кульбабку, але і інших.
Налетіли джмелі і починали пити солодкий нектар з цих квітів. З’явились дівчатка, які почали зривати кульбабки і плести, а потім надівати собі на голову віночки з кульбабок. Та Бог зберіг нашу кульбабку і вона залишилася далі рости і дозрівати на рідній їй галявинці.
– Я ще раз вітаю тебе, кульбабко! Кре-ке-ке! – знову пострекотала сорока – яка пролітала над галявиною – у тебе сьогодні справжня королівська корона!
Кульбабка ще не знала, що замість жовтогарячої корони, вже мала білий пух з дрібними зернятками на кінці кожної пушинки. Але вона була вдячна за увагу до неї такої відомої пташки, як сорока.
Недовго гордувала кульбабка новою короною. Одного разу подув сильний вітер і кульбабка побачила, як з її голови по одній зриваються пушинки і розлітаються урізнобіч.
– Ой. Що це таке! – злякано промовила кульбабка. – я мала такий пишний і гарний головний убір, а ось-ось зовсім стану лисою! Що ж це за нещастя? За що мені таке?
– Радій, а не плач з того! – відповів горобчик. Який шукав щось поклювати серед трави – Ти дала життя багатьом кульбабкам, як колись це зробила для тебе інша. Так, як і ти, зернятка впадуть на землю, засипляться пилом. Пролежать зиму, проростуть і у тебе з’явиться набагато більше таких як ти чудесних весняних квіток.
– Горобчик цвірінькнув і полетів далі.
Кульбабка була вдячна горобчику за його пораду і продовжувала жити серед таких як вона.
…В хаті все затихло, прийшов час укладатись спати. Всі маленькі діти налаштувалися дивитись чудові сни.
Спи! Бог і моя любов тебе оберігають!
Маленький мандрівник
Між кущами смородини у затінку лежало зо два десятки курячих яєць. Курка відклала їх потай від своїх господарів і ось вже два тижні, як вигрівала їх своїм тілом, дбайливо перегортаючи дзьобом, уважно прислуховуючись до них. Вона не пила, не їла і геть знесилилась. Інколи курка відходила на хвилинку, аби ковтнути водички чи знайти якісь зернятка. Ось і зараз вона тільки-но відійшла від яєць.