З тих пір переконання начальства стало одним з головних обов’язків головного редактора телекомпанії «Рандеву». Тобто, пані Яременко Л.Л.
Позаду щось глухо луснуло, «шкоду» рвучко сіпнуло і пані Л.Л. з її свіжо нафарбованими губами на мить вчавило в спинку сидіння.
На декілька секунд запанувала тиша. І всередині, і зовні.
А потім позаду приглушено й боляче рипнули дверцята чужої машини і так само приглушений і зболений голос заскиглив:
– Ні, ну треба ж!.. Треба ж так!!! На рівному місці, вбий його трясця! На рівному-у-у, – ледь не заплакало іззаду.
Лариса повільно, дуже повільно, обернулася усім корпусом і подумки теж заскиглила: «Во-о-олга!» А «волга» – це вже діагноз, сестри мої.
Вилазила зі своєї «шкоди» уся напружена, наїжачена, щосили заводячи себе, аби гідно протистояти усім можливим скандалам.
– Куди?!? – по-бабські сплескував руками гладенький чоловічок з величезним кирпатим носом. – Ну, куди ти здаєш, помилко природи, дурепо набита! Чи очі повилазили? Чи забула, як назад дивитися, коли дупою своєю назад сунеш? Тями не вистачає? А за сало права купити вистачило?
– Я, як здавати почала, вас тут не було, – похмуро спробувала виправдатися Лариса.
– Мене?! Не було?! Ну, так, звісно, в мене ж гвинтокрил! Я ж з неба спустився! Я що на Карлсона схожий, хвойдо собачача? – шморгнув своєю чисто карлсонівською носюрою чоловічок. – Ну, твою розтуди, точно за сало права купила!
Саме останнє зауваження, повторене вже вдруге, а не образливі тупезні прізвиська, викликали в Лариси хвилю обурення. Адже водила вона усе, що мало колеса, ще з доісторичних часів глибокої дівочої цноти. Їй права як нагороду за водійське довголіття давати б мали! З грошовою премією разом. А тут!..
– Чого галасуєте? – скривилася презирливо, обходячи власну машину й дивлячись на ледь прим’ятий задній бампер. – Горлаєте чого? – повторила з придихом: на дверцятах «волги» взагалі була лише невеличка вм’ятина, прикрашена, щоправда, гребінцем величеньких подряпин. – Голос такий, начебто вас самоскид переїхав.
– Так назад, назад же треба дивитися, коли задню вмикаєш, – знову заскиглив «карлсон».
– А ви що, посигналити не могли? – перервала його Лариса. – Не могли?! Що, руки б відвалилися? Відвалилися? – зачастила, бачачи, що чоловічок знову набирає повні груди повітря. – Та й справ-то тут на пару-трійку сотень. Вам відразу заплатити, чи як? Лише тому, що поспішаю дуже.
«Карлсон» знову по-бабські сплеснув руками. Подобався йому цей жест. І раптом аж заверещав:
– Поспішаєш? Заплатити?! Ні, чи ви бачите, заплатить вона! От, народ! З нею по-чеські, а вона все по-пеські. Та в мене ж машина новенька! На гарантії. У кредит взята. А вона – заплатити! Ні, фіфочко, давай ДАІ викликати. Щоб протокол, щоб через суд, щоб документи…
Лариса роздратовано зиркнула на годинник: на летучку вона вже явно спізнювалася. Прийдеться Райку Черевик, завінформвідділом, напружувати, щоб підстрахувала.
– Та викликай! – махнула рукою в бік чоловічка. – Викликай ДАІ своє. Тільки язика притримай. Бо нарвешся.
І дістала мобілку. «Карлсон» вихопив свою. Та ще й у бік відійшов, начебто вона підслуховувати його хотіла. От, жлобяра! Був би Роман поряд, він би йому зараз видав. На повну котушку. А так навколо розпочав збиратися невеличкий натовп гаволовів і настрій знову стрімко падати униз. В усіх її частинах. Просто в болото розгуби й жалості до кожної з них.
Але виду щодо цього Лариса Леонідівна не показувала. Командирський тон Лариса Леонідівна тримала.
– Раю! – рубала слова. – Я затримуюсь. З ДАІ проблеми. Ні, нікого залучати не треба. Покеруєш за мене. Не забудь: Сашка з Тамарою на дванадцяту годину – до нового автосалону. На відкриття. В КРУ брифінг о півдругої. Сітку на майбутній тиждень не обговорюйте, хоч як Грєбньов своїм хвостиком не вимахував би. В мене сьогодні з боссом розмова, треба дещо обговорити. З озвучкою по фестивалю бардівському самі розберетесь. Все. Давай.
«Карслон», вже викликавши даішників, кидав на жінку короткі переможні погляди і, цокаючи язиком, обдивлявся свою автівку з усіх боків. Тобто, не лише з боку пошкодження.
«Чи не хоче ще щось на мене навісити?» – майнуло в Лариси. Тому вона трохи повагалася і на дисплеї її телефону з’явилася адреса нового виклику: «Громка». Громка мовчав. Роман Юхимович продовжували перебувати поза зоною досяжності. Лариса прикинула: якщо не затримався з покупкою квітів, які підкинув до квартири, і встиг на київську маршрутку, то має бути вже десь за Сулою. Там, здається, яма.
Зітхнула і сунула мобільник в сумочку. З іншого боку вокзальної площі, випростувавшись аж за пішохідним переходом, за нею сумними квадратними очима спостерігала, перша колись в Гременці, дев’ятиповерхівка. В ній, до речі, минула значна частина Ларисиного дитинства.
Двійко молоденьких міліціонерів, упакованих в чорний одяг, з дубинками по боках, вкрай засапавшись, ледь не бігли через площу до стоянки. Особливої уваги на них ніхто не звертав. Це вони, згідно інструкцій, увагу звертати мали.
– Що?! – тоненьким півнячим голоском кукурікнув один, підстрибнувши до гаволовів, що оточили «шкоду» з «волгою». – Що тут відбувається?
І якимсь непевним поглядом ковзнув у бік «карлсона», намагаючись водночас оминути його. Лариса чомусь насторожилася.
– Та от, поцілувалися, – почулося з юрми. – Це ота краля винна… Жінка за кермом – злочинець, сержанте… Тож ви її – відразу до буцегарні, ги-ги…
– Гаразд, гаразд, – другий міліціонер витягнув дубинку й постукав нею по долоні іншої руки. – Розберемось. А ви розійдіться… Всім, всім розійтися… ДАІ викликали? – запитав невідомо в кого і навіть неозброєним оком було видно, що він цим не переймається. Щось інше муляло сержанта.
Перший мент хлопчачого віку почав відтискувати людей. Але знову ж якось невпевнено відтискувати.
«Та вони ж чогось бояться! – раптом зрозуміла Лариса. – Господи, та хіба ж можна дітей в органи брати?»
Ліворуч вискнули гальма і рвучко, перекриваючи виїзд зі стоянки, зупинилася біло-синя «самара» з таким само синім маячком на даху. «Ти диви, як оперативно!» – здивувалася Лариса. З машини ніхто не виходив.
– Це я, я ДАІ викликав! – застрибав на місті чоловічок-карслон, начебто злетіти хотів, а пропелер в нього аж ніяк не запускався.
Дверцята даішного авто нарешті клацнули, мов голодна тварина – зубами, і з них повільно, якось сторожко, вислизнув кремезний чолов’яга. На стандартного працівника дорожньої служби він не був схожим жодним чином. Під одягом в нього вгадувався бронежилет.
Відбувалося щось не те. Це Лариса зрозуміла шостим почуттям старого інформаційного вовка. Молоденькі міліціонери вже відтіснили натовп та й повернулися до нього спинами, стаючи попереду і наче прикриваючи його собою від якоїсь незрозумілої небезпеки. Коли в руках у них з’явилися пістолети, Лариса не помітила.