– Жи-иви-ий хлопець! – почулися обрадувані голоси, тільки-но Тарас вигулькнув з печери.
– Розказуй, малий, що тамечки?.. Нечиста сила вже п’ятами накивала? Святою ж водою окропили печеру, а нечисть святої водиці боїться, аж-аж…
– Немає нечистої сили. Тілько попіл од неї зостався, – і хлопець показав у жмені пучку попелу. – Давайте вже мені п’ятаки…
Того вечора він смакував бубликами з маком і був радий, що так легко викрутився з халепи та ще й вечерю на дурничку роздобув. Так йому вже давно на зарібок не щастило.
Бубликі були смачні, і Тарас незчувся, як з ними і впорався – почуття голоду нарешті зникло. Бодай сьогодні, а завтра… Що буде завтра – про те завтра й думатиме. Як у Святому Письмі сказано: дасть Бог день, дасть і їжу… Не завжди, правда, так виходило, та все ж…
Темрява вже огортає притихле село, воно нарешті заспокоїлося, що відьму з печери витурили, і тепер йому ніщо не загрожує. Де-не-де блимають підсліпуваті каганці та завивають собаки. Багаття Тарас більше не запалює, аби не казали, що до печери знову повернулася нечиста сила…
Тихо. У небі з’являються перші зірочки. Ось і вечірня вже зійшла… підперши долонею щоку – йому так звично при сидінні, – Тарас зачудовано дивиться у вечірнє небо. Яке ж воно гарне, коли зорі на ньому висипались. Дід Іван якось розказував йому, що на світанку Зоря відмикає ключем небесні ворота і випускає Сонце на небо – так починається білий день. Сонце наздоганяє красну дівицю Зорю, що втікає і стає криницею. На землю падає свята роса, яка запліднює землю. Бджоли п’ють духмяну росу й приносять солодкий мед. Так народжується найбільше диво з див – життя. А ще люди кажуть, що в кожного на небі є своя зірка. Коли хто народжується – з’являється у небі і його зірка. Цікаво, де ж у небі його зірка? Чи є ж вона в нього? Чи щаслива вона?
Кожному дню і ночі передує зоря ранкова і зоря вечірня – дві сестри, які служать Сонцю. Помре людина, і зірка її згасне, а поки живе – покіль і вона в небі сяє…
І тільки подумає, небозводом і майне іскорка – то зірка впала, хтось пішов з цього світу…
Сидить Тарас біля печери і дивиться на село, у якому вже не бликне ніде й вогник, думає… І щось тісниться в його маленьких грудях, поки що без слів, лише мелодія. Та пройдуть роки, і виллються на папері слова, і обезсмертять вони на віки-вічні їхнього творця – але про це малий Тарас не думає… Сниться йому, що йде він степом, і веде його за руку гарна дівчина – його Зоря. Вона пливе над землею, ледь торкаючись її босими ногами, і він тримається за її руку і теж ледь-ледь торкається ноженятами землі – Боже, як гарно і хороше йому…
Село вже спить – ані вогника ніде, все огорнула пітьма, усе пірнуло в сон… До ранку всі щасливі, бо сплять, наче в інших світах, далебі кращих за земний і вві сні розкошують, забувши про всі кривди, їм завдані, про всі непереливки… А прийде ранок із голосистим співом півнів – і все повернеться на круги своя, і тоді всі знову поділяться на тих, кого щастя втомлює, і на тих, кого сльози…
А сама Керелівка й справді широко розкинулась, велика й мальовнича, – на степових рубежах престарої землі київської, – на півдні княжої Звенигородщини, поміж високими розлогими горбами, серед порослих зеленими гаями ярів, розкинулась, поховавши в пишних садках свої білі хатки…
Воістину, як писатиме Великий Кобзар: «Село! І серце одпочине. Село на Нашій Україні – неначе писанка село…»
Усе так.
«Давно те діялось…»
Хоча – чому давно? Вогник у печері, що вперше переполошив Керелівку 180 років тому, коли селяни змушені були вдаватися до послуг отця Григорія Кошиці зі свяченою водою, – ні-ні, та буває й спалахне.
Дивуються люди… Вірячи і не вірячи баченому і чутому – уже стільки літ минуло після тієї оказії, що далеких їхніх пращурів перестрахопудила, вже скоро два віки збіжать, як у печері, терплячи голодне лихо, побивався маленький кріпак Тарас, син кріпака Шевченка…
І чого б то? Невже знову об’явилася нечиста сила, що її нині по-вченому нарекли – НЛО? Чи якесь інше новознане нині бісівство – його ниньки хоч греблю гати!
Вогник у печері все ще світиться. Не всі його, правда, можуть бачити, але світиться. Спостереження за ним, як повідомляла інформаційна служба, триває… («Як передає агентство „Новини-У“, таємничий вогник у печері, що біля села Шевченкового Звенигородського району Черкаської області (колишня Кирилівка) за свідченням місцевих мешканців, що їх наводять деякі ЗМІ України, все ще з’являється вечорами, десь починаючи після заходу сонця… Природу цього феномена науковці поки що не можуть пояснити…»)
Гай-гай! Таж тому, що цар лихий, ім’я якому Голод (який морив колись у тій печері малого Тараса), все ще у світі. І все ще непереможений.
І все ще ніхто не скаже, коли його і який Кожум’яка нарешті здолає…
А все інше так, як і колись було, тож і сьогодні рядки Поета звучать, як про наш час написані:
І нічого не вдієш, бо так воно справіку й ведеться: одних щастя стомлює, інших – сльози… І доки так триватиме – один Господь знає. Та ще Тарасів дід Іван, бо, як відомо, на все у нього, на всі лиха-біди своя, селянська відповідь готова: «Дак нема на них Коліївщини! Козаків-січовиків на них немає!..»
Може, й немає. Хто його знає достеменно? А все інше, як у Поета:
Аравійська пустеля
Жив собі та був собі…
А втім, це тільки в казках так починається – жив собі та був собі, – а у нас не казка, а щонайправдивіша, можна б сказати, невигадана повість про дивного-предивного лелечича, котрий виріс на хаті в діда Щедрія в літо тисяча дев’ятсот вісімдесят четверте.
У селі, що стоїть при самому впадінні блакитної Орельки в голубу Оріль, ще й досі розказують, як дід Щедрій та навчив у те літо молодого лелечича людської мови. Дивина, та й годі! Буцімто однієї вітряної ночі випало з гнізда лелеча, котре й літати ще не тямило, і скотилося з хати аж у двір. От старий його підібрав, виходив, як дитину, і назад у лелече гніздо всадовив. Звідтоді, розказують дідові односельці, те лелеча й заговорило по-людському.
Так це було чи ні – я достеменно не відаю, але молодий орільський лелечич, з яким я познайомився того літа під час своїх рибальських мандрівок по Приоріллю, і справді розумів мову людську. Хоча виду, звісно, і не подавав. Та коли дід Щедрій, накосивши в березняку трави (а він любив застеляти в своїй хаті долівку молодою травою), сказав йому: «Ходімо, Лельку…», птах кивнув головою на знак згоди і рушив з дідом до села. Так вони і йшли левадою; старий помаленьку дріботів собі з мішечком трави за плечима, а поруч з ним крокував цибатий лелечич. Як відставав, то, змахуючи крилами, підбігом наздоганяв старого і знову йшов поруч. Старий щось до нього гомонів, а білий птах схвально кивав головою й іноді навіть жваво тріскотів червоним дзьобом – щось дідові по-своєму, по-лелечому говорив. А дід, слухаючи його, вигукував: «Та ну-у?!»
«Еге», – сказав я сам собі і щось було, пригадую, з цього приводу подумав, але тут у мене клюнуло, поплавець пірнув, і я чимскоріш схопився за вудку. І такого краснопера витягнув, що коли б поруч були рибалки, то вони б тільки позаздрили мені. Не встиг я краснопера із гачка зняти, як на другій вудці поплавець – хить-хить!.. І хутко зник під водою… І тут почався такий кльов, що я враз забув і про діда Щедрія, і про його дивного-предивного лелечича, бо справжній рибалка, коли в нього клює, – про все на світі забуває!
Уже в надвечір’я, поспішаючи на останній автобус, на хвильку забіг до старого. Оскільки я вже не мав часу на бесіду, то у двір не зайшов, а лише на ворота сперся та й кажу:
– Діду Тарасе, і як це вам вдалося так ловко навчити лелечича, що він навіть людей розуміє?
Тут дід Щедрій почав напускати туману, що все то – байки людей, охочих до теревенів, що він насправжки не вчив лелечича людської мови. Виходжуючи його після падіння з даху, він лише гомонів до лелечати, як до дитини, ну хіба ще казками його забавляв… Якими?.. Та тими, що колись синові своєму, як він маленьким був, розказував. А більше нічого такого… А Лелько (так старий назвав те лелеча) і навчився розуміти мову людську.
(Забігаючи наперед, скажу, що я консультувався у відомих фахівців – біологів, орнітологів та інших учених, – і вони авторитетно запевнили: все, що говорить дід Щедрій, – чистісінька правда. Бо коли до пташини там а чи до звірини ставитись по-людському, то пташина та а чи звірина і справді легко навчиться розуміти людей. Навіть з півслова.)
– Таке воно тямковите вдалося, – запевняв мене старий, поглядаючи на свою хату, де у великому гнізді вже всідалося на ніч лелече сімейство (тільки глава того сімейства – старий лелекун – задумливо стояв на бовдурі: він завжди на ньому стоячи ночує). – Скажу тобі по секрету, – додав дід Щедрій, – лелеки – дуже мудрий народ, розуміють, що й до чого. І до грамоти зело вдатні.
Я, пригадую, ще щось хотів було запитати в старого, але на сусідній вулиці вже мелькнув автобус. Квапно попрощавшись з дідом, я бігцем подався до зупинки, бо другодні мав їхати в одне термінове відрядження і, отже, затриматись бодай на ніч у діда Щедрія аж ніяк не міг… Але пообіцяв йому, що неодмінно, як тільки-но владнаю справи – заскочу до нього в гості та заодно й порибалю на Орелі, і про Лелька погомонимо…
Давно відомо: не так воно складається, як гадається.
За невідкладними справами та клопотами, за суєтою суєт усе ніяк не міг я знайти часу, щоб з’їздити в те село та написати щось про крилатого дідового вихованця. А воно ж як заніколиться, то надовго. Одне слово, так я закрутився, що незчувся, як і літо збігло. Коли ж нарешті вибрався, то лелеки вже полетіли в теплі краї. З ними полетів і Лелько, лишивши дідові Щедрію таку адресу: Африка, Кенія, район озера Вікторія, колонія приорільських лелек, Лелькові, котрий виріс на хаті в діда Щедрія…
Я переписав ту адресу до блокнота і вже вдома написав Лелькові листа. (Тільки не думайте, будь ласка, що все це казка чи фантастика якась, ні. Усе це чистісінька правда, у мене в блокноті – я вам при нагоді його якось покажу – й досі зберігається Лелькова адреса. Лелеки, щоб ви знали, дуже грамотні і дуже люблять писати листи. Особливо, коли зимуючи в Африці, скучають за своїм краєм.)
Отож я написав Лелькові в Африку (в листі нагадав про нашу зустріч у Приоріллі, про своє знайомство з дідом Щедрієм), і по якомусь там часі (здається, через місяць) від Лелька надійшов лист. Справжній-справжнісінький. У конверті, з грифом «авіа», з кенійськими марками, на яких була зображена савана, дерево баобаб і страус на передньому плані. Лист навіть був проштемпельований поштою. І ось що написав у тому листі Лелько (якщо хто з читачів поцікавиться листом, то він зберігається у мене, і я можу показати його бажаючим. І навіть дам потримати лелечий лист у руках):
«Як я живу?.. А так, як і всі лелеки, – зимую в Африці. Стою оце на спині в одного місцевого бегемота, котрий, рятуючись від спеки, по самі вуха заліз у руду болотяну муляку та й спить стоячи. І все йому ніпочім. Бо він удома, і спішити йому нікуди. І мріяти ні про що, тож і спить. А я стою у нього на спині, і мариться мені, буцімто я не в Африці, а вдома, у далекому-предалекому звідси краї. І ніби переді мною не вигоріла савана з білими кістками буйвола під баобабом, а рідний, зелений і ніжний край, де в Оріль впадає Орілька… Бачу село в садках, верби бачу на леваді зеленій, де поважно та ґречно походжають мої друзі-лелеки. Крайньою від левади стоїть очеретом крита хата діда Щедрія, а на його хаті бачу гніздо мого батька. У ньому я народився і виріс. Оте саме гніздо, з якого я колись у буряну і чорну ніч випав аж у двір, де мене підібрав і виходив дід Щедрій. І бачу, як над гніздом, над дідовою хатою, над селом, над садками й полями, над Ореллю з Орількою, над усім тим світом вивищилось дзвінке блакитне небо, у якому я колись вчився літати. І гудуть у небі, як у дзвони, молоді приорільські вітри, і їхній дзвін бринить у мені й досі… У нашому великому гнізді, яке починав мостити колись ще мій прадід, а дід з батьком тільки розширили його та підновлювали, крім мене, було ще три сестрички. Та навіть учотирьох усе одно було просторо, у спекотні дні, коли сонце сягало зеніту і припікало аж надто, мама розправляла над нами свої великі крила, і нам, лелечатам, так хороше було сидіти в затінку, що її дарували нам мамині крила… А тато, коли ми були ситими, стояв на одній нозі на гребені даху і все про щось поважно думав. Як над хатою пролітав знайомий лелека, тато радо вітав його – закидав голову за спину, змахував крилами і тріскотів дзьобом. У нас, лелек, це найшанобливіше вітання…
А ночами, коли було вітряно чи прохолодно, ми ховалися під мамині крила, як ото ховаються курчата під квочку. Прокинешся, бувало, серед ночі, висунеш голову з-під маминого крила, глянеш, а прямо над тобою висить щось чорне-пречорне і дивиться на тебе тисячами блискучих очей. Тобі аж страшно стане від чорної тисячоокої ночі, і ти поспішно сховаєшся під надійне мамине крило.
А вранці, коли прокинешся, – всюди світло, гарно. Ось-ось зійде сонце. У дворі дід Щедрій вештається, покахикує.
– Гей, лелеченьки!.. – гукає до нас ізнизу. – Доброго вам ранку! Як там нагорі, у вашому крилатому сімействі? Усі живі-здорові?.. Ну й добре, що гаразд.
Як ми, малеча, підросли й уже могли триматися на крилах, то всім сімейством літали на толоку або на озера в заплаві Орелі чи Орільки – попереду, як завжди, тато, за ним ми, малеча, а позаду нас мама. А ще нас тато вчив підніматися високо-високо, аж село зоставалося далеко-далеко внизу і робилося маленьким, а світ ставав широким, просторим – ні кінця йому, ні краю. І скільки ми тоді бачили доріг, полів, гаїв, річок та сіл! Аж дух захоплювало від висоти і краси. Тато вчив нас ширяти, опираючись крилами на потоки повітря, що піднімалися від землі. Спіймавши такий потік, ширяли й ширяли ми в піднебессі легко, плавно, без жодного помаху крил.
А якось тато, пригадую, сказав:
– Старайтеся, діти, щоб швидше стати на крило, бо невдовзі будемо збиратися в далеку-далеку дорогу в теплі краї. Полетимо на зимівлю в Африку.
Почувши таке, я на радощах затанцював, вигукуючи:
– В Африку!.. В Африку!.. В Африку!..
А зараз у Африці бачиться мені, що стою я на хаті в діда Щедрія, і видно мені голубі озера, видно, як толокою йдуть до річки рибалки з вудочками, а шляхами у поле машини мчать…
І так мені хочеться додому, так хочеться…»
Пишу ці рядки взимку.
На календарі – лютий. Місяць, як відомо, неласкавий, суворий і навіть аж сердитий. Недарма ж у нього і ймення таке – лютий. А чого він лютий – того ніхто не знає. Лютий та й лютий, не всім же місяцям добрими бути.
За вікнами дідової хати гуде-виє невгамовна завірюха, крутять-вертять сніговії, аж дерева – чути – торготять обмерзлими гілками. Хуга така, що задарма і носа на вулицю не виткнеш. Мороз-морозяка зазирає у вікна, розмальовує шибки, але в хату йому – зась! У дідовій хаті тепло, у печі весело потріскують дрівця, іноді з печі чути невдоволене сичання – то потрапило обмерзле поліно, і вогонь витоплює з нього воду, а вона сердито шипить-сичить на нього. А десь на печі співає собі дідів приятель і квартирант-постоялець – цвіркун. Улітку він живе у садку, а на зиму перебирається до діда в хату, «зимувати в теплих краях на печі», як каже старий. Зимуючи там у затишку й теплі, цвіркун співає собі та співає… Дід любить його слухати, а коли, буває, цвіркун довго не подає голосу, то бурчить на піч:
– Чого хоч ти мовчиш?.. Заспівай, прошу тебе. Зимовий вечір довгий, а сьогодні мені щось геть кепсько стало, і думки невеселі в голову лізуть…
Цвіркун відразу ж і озивається, охоче затягуючи свою одноманітну пісеньку, і в старого тоді легшає на душі.
– Бо вже не сам, – бубонить він, вештаючись по хаті. – Цвіркун та я, от нас уже й двоє. Вже й сім’я.
Отож я пишу собі та й пишу, вогонь у печі потріскує, цвіркун виводить свою нехитру пісеньку, в якої немає ані початку, ані кінця, «в теплих краях на печі», а місяць лютий за вікном лютує… Таке витворяє, таке… І на кого він так розгнівався? Треба про це поспитати в діда, він такий, що все знає.