Нарешті наші муки закінчились і ми кинули якір у Порту. Ми з Джимом навперебій цілували бетон причалу, бо дійти до найближчої клумби з землею не дозволяв мозочок, який частково втратив свої функції. Після місяця душогубки в трюмі п’ятигодинний переїзд на дні брудної вантажівки здався нам легкою недільною прогулянкою, впродовж якої Джим наполегливо доводив мені, що ночами він чув, як співають кити. Я не сперечався з ним, тим більше, що сам чув, як музично хропів той товстун із крайнього ліжка.
Прибувши на місце, ми не виявили ніяких разючих відмінностей в пустельно-кам’янистому пейзажі від точки відправлення, за винятком відсутності моря та будь-яких зачатків сучасної цивілізації, якщо не брати до уваги маленького села місцевих аборигенів, розташованого ближче до горизонту. Я резонно зауважив, що ми могли б пошукати стародавнє місто і де-небудь у районі Порту, на задньому дворі якої-небудь милої пивнички в більш комфортних умовах. На що Джеббс, який з’явився нізвідки і вже почав керувати розвантаженням своїх речей, відповів: «Ці Тутанхамони жили абиде, і востаннє їх бачили десь тут. Тому й ритимемо десь тут…» Розбивши невеликий табір і понатикавши всюди табличок із написом «Наукова експедиція», всі почали відпочивати. На третій день відпочинку, коли в хід уже пішла гальмівна рідина, спирт із градусників і засіб від зміїних укусів, професор дав команду почати розкопки. На передовий фронт науки було кинуто команду кращих, у складі мене і Джима, яка мала рити траншеї, згідно з планом керівництва, позначеного просто на місцевості водінням носком черевика по землі та маханням руками в різні боки, скріпленим при цьому відповідними висловами.
Вся інша наукова братва числом близько двох десятків людей на чолі з професором, прихопивши достатню кількість лопат, кирок, сит та іншого науково-дослідного обладнання, забралась у вантажівку. Професор сказав, що вони вирушають на кілька днів на розвідку, раптом тут десь поблизу ще причаїлися стародавні міста, а це вони залишають розкопувати нам. Джеббс дуже сильно засмутився, коли дізнався, що його не беруть, а залишають наглядати за нами і за табором. Він цілу годину освідчував перед керівником експедиції свою любов до археології, демонстрував свою чудову техніку копання невеликої ямки столовою ложкою, а також показував, як він швидко знаходить заритий у піску недопалок. Джеббс був на сто відсотків упевнений, що він пропустить якесь важливе відкриття і не вкриє себе ще за життя відповідною його талантам славою. Я й не знав, що у нього існують такі сильні амбіції першовідкривача, що їх, як гадав Джеббс, він буде не в змозі реалізувати тут із нами, а ось там, куди їдуть ці сміливі сильні люди, на чолі з таким… Але професор виявився на здивування холодним до благань, які, навпаки, ставали до непристойності все красномовнішими і красномовнішими та переходили всякі межі етики, прийнятої в наших наукових колах. І тільки прилюдний підрахунок патронів у револьвері професора, що несподівано випірнув із кишені його піджака, остудили Джеббсову голову, змусили відпустити профессорову штанину, піднятися з колін і поплестися геть під насмішки й улюлюкання інших наукових співробітників із кузова. Вантажівка покотила по дорозі, а ми залишилися ковтати її пилюку.
Джеббс не виявив належного інтересу до нашої роботи, мабуть, професор надто охолодив його запал до археології, і влігся в тінь. Ми й самі досить швидко захекалися, покидали лопати, вляглися під брезентовий тент до Джеббса і засопіли. У викопаних нами траншеях, звичайно, було б важкувато відбивати танкову атаку, але моя тітонька Джинджер визнала б їх цілком придатними для грядок під часник. Я розсудив, що копати в таку спеку чисте божевілля, слід дочекатися більш прохолодної погоди. Джиммі негайно зі мною погодився і сказав, що в сезон дощів копати буде значно приємніше, добре, що до нього залишилося якісь кілька місяців, а провізії у нас навалом.
Перший тиждень минув непомітно, ми цілими днями валялися в тіні брезенту й робили тільки те, що нічого не робили. Це було моє улюблене заняття, я роблю його краще за інших, це моє покликання. Джиммі періодично почитував Біблію – єдину книгу, яка у нас виявилась. Її дала мені в дорогу моя добра тітонька три роки тому, коли ми з Джимом покидали рідні пенати. Тітка сказала, що в цій книзі я знайду відповіді на всі свої запитання. Не знаю, які вона запитання задавала собі перед прочитанням цієї книги і чи знаходила вона в ній відповіді, але особисто я ще ніколи не прочитав у ній точну і задовільну відповідь на яке-небудь моє запитання. Ні, ну коли ми з Джимом уперше надійно заблукали, а він супроводжував мене всі три роки наших подорожей, втім, як і попередні дев’ятнадцять, і розкрили і запитали книгу, куди ж нам іти, то вона нам дала чітку відповідь: «До Коринфян», і тут ми чітко зрозуміли, що на розвилці треба було все-таки вправоруч. А коли тієї ж ночі ми забрели, врешті-решт, в якесь спляче маленьке містечко, то знову запитали книги: «Де нам добути їжі, даху або хоча б трохи грошей?» І з розкритої навмання книги нам було дано чітку вказівку: «До Юдеїв». Так… населенню цього містечка ще довго буде снитися в кошмарах, як два молодики однієї прекрасної місячної ночі стукають у їхні будинки і шукають євреїв. Ніхто, звичайно, їм дверей не відчиняв, але кожен судорожно згадував усіх своїх родичів, особливу увагу звертаючи на темноволосих і кучерявих, при цьому неодмінно відповідаючи, що нікого немає вдома. Коли ми обійшли добру половину будинків і переконалися, що вдома таки нікого ніде немає, та готувалися вже взятися за злу половину будинків, нам несподівано відповіли. Лагідна чутлива душа з-за дубових дверей надсілим жіночим баритоном нам повідала, що ця наволоч живе на тому боці площі в двоповерховому будинку з крамницею внизу, в якій нічого купувати не треба, тому що там товар залежаний і що ні володарка цього чудового голосу, ні місіс Баклер, ні інша благопристойна половина Сільвертауна туди не ходить. Світало. Добрі люди, що живуть у будинку над крамницею, довго розглядали нас у маленьке віконечко через приціл дробовика, поки не переконалися в щирості й некримінальності наших намірів. Я і не підозрював, що за п’ять хвилин через все те ж маленьке віконце можна вислухати стільки корисних порад про те, як заробляти гроші та витратити їх на лікування в будинку для божевільних.
Довго ми ще сміялися з Джимом того ранку, коли вкладалися спати в стіг сіна, жуючи хліб, яким нас пригостили пастухи, сміялись і ввечері, коли прокинулись і потупали по дорозі далі, сміємось і тепер, коли згадуємо цю або яку іншу історію з нашого життя.
Пам’ять щадить наше серце, тому найгірші та найнеприємніші спогади стираються і притупляються, а хороші, навпаки, випинаються, ретельно шліфуються та поліруються від сірості буття, тому всю тьмяність життя ми спостерігаємо тільки в сьогоденні; заглядаючи ж у день минулий, ми бачимо тільки акуратні білі стовпчики приємних моментів на яскраво-зеленому газоні життя. Майбутнє ж уявляється нам суцільним феєрверком. О, це солодке слово «завтра». У ньому нам завжди добре та комфортно, в ньому нам завжди буде добре та комфортно. Завтра все має бути так, як треба, так, як ми хочемо і ніяк не інакше. Але доживаючи до завтра, яке стає сьогодні, нам залишається тільки запах горілих петард од минулого, а точніше від свята, що так і не відбулось, якому ніколи не судилося здійснитися. Майбутнього немає, минулого ніколи не було. Є тільки сьогодні, тільки зараз. Ним і треба жити. Тільки тоді ти житимеш у живому світі справжнього, а не в світі ілюзій чи у світі привидів.
Розділ другий
Країна, в якій ми опинилися, була, напевно, найбіднішою на цьому і без того не багатому континенті. Половину її території займала безживна пустеля, все населення якої складалося з сорока жуків, і ті перебували на суворому обліку. Інша частина країни мало чим відрізнялася від пустелі, але в ній, принаймні, можна було жити, хоча я б не назвав це життям. Його рівень навіть стурбував зазвичай байдужого до чужих проблем Джеббса:
– Ось ти розумний, Джиммі, а скажи мені, чому люди тут так живуть погано. Ну, от зовсім погано. Тут же все людство зародилося, з твоїх слів, а таке враження, що з усього прогресу цивілізації вони надбали тільки пластикові відра та любов до випивки, а в усьому іншому залишилися на доісторичному рівні. У них напевно було більше часу, щоб розвинутись як слід, та й клімат тут тепліший, ніж у нас… – Джеббс зранку був стурбований цією проблемою, після невеликої прогулянки в село місцевих із метою обміняти або придбати свіжого хлібця або чогось іншого, відмінного від вмісту наших консерв, які становили основу нашого теперішнього раціону. Хлібця Джеббс тоді не приніс, зате приніс враження від життя місцевого населення, якими він тепер і ділився з нами.
– Існує така теорія, що… – почав не поспішаючи Джиммі.
Варто зазначити, що він завжди починав вивергати свої непристойні обсяги знань із цієї досить штампованої фрази: «Існує теорія…» Хоча іншим людям, які починають щось пояснювати з цієї затертої фрази або з іншої: «На думку вчених…», я зазвичай не особливо довіряю. Вони могли б говорити більш прямо: «Я якось чув, але не пам’ятаю де, не пам’ятаю що, але я зараз вставлю свої п’ять центів, аби помудрувати і привернути до себе увагу, навіть незважаючи на те, що говоритиму я цілковиту маячню…» Джим звичайно ж був не з таких. Раніше він говорив більш конкретно: хто висловив цю теорію, в якому році, в якому виданні або на якому симпозіумі її було вперше висловлено, коли було взято за основу замість попередньої. Окремо йшли всякі додаткові матеріали, такі, як коротка біографія автора, думка реакціонерів, радикалів і лібералів з цього питання та інше. А ще Джим грішив тим, що називав рік і видання, номер сторінки й абзац, де він із цією теорією мав честь ознайомитись. Але потім він зрозумів, що це все зайва та неважлива інформація, і перестав її запам’ятовувати. Потім він перестав називати імена вчених, їх ступені та заслуги, історію зроблених ними відкриттів та інше. І почав просто і коротко говорити вже про саму теорію чи відкриття, починаючи з банальних слів: «Є така теорія», або «На думку вчених». Все-таки треба визнати, що, незважаючи на цілковиту соціопатію цього персонажа, не можу не зауважити, що він іноді намагався донести до оточення в просторі та часі якісь думки та знання в компактній і доступній формі, а не залишатися гордовитим всезнайком.
Отже, Джим Ґаррісон почав стандартно, зі слів: «Є така теорія».
– …що на розвиток європейської цивілізації великий вплив зробило коливання середньорічних температур, які призводять як до зміни сезонів, а іноді й до сильного похолодання або потепління клімату, льодовикових періодів та інше. Народи, що населяли Європу, були змушені постійно пристосовуватись, якось розвиватися, винаходити нові технології, постійно боротися за виживання всього свого люду. Боротьба з природою підстьобувала розвиток знань. А народи Африки, Америки та частини Азії, що не стикалися з такими природними катаклізмами і жили у більш сприятливих природних і кліматичних умовах, залишилися на минулому рівні. У той час, коли в Європі вже щосили диміли мануфактури, більшість решти світу ще жила за первісно-общинного ладу.
– Ага, – почав звично брати на кпини я. – Зате тепер ваші заводи настільки закоптили все небо, що нам тепер усім загрожує чергове потепління клімату, просто як у теплиці. Краще жили б собі, як ось ці, – і я махнув у бік села, що виднілося вдалині, – просто і без усяких машин, то, може, і Земля була б чистішою та смертність нижчою, люди б до ста років жили!
– Ну, до ста років можна було жити завжди! Але от, щоправда, в давнину середня тривалість життя була тридцять років… А ось що стосується потепління клімату, то, наскільки я зрозумів, ти мав на увазі так званий парниковий ефект?
– Так, саме його! – відповів я ображено. Не дуже полюбляю, коли зі мною починають розмовляти, як із дитиною, але Джиммі по-іншому не вмів.
– Стосовно того, що заводи та інші досягнення техногенної цивілізації забруднюють нашу планету, я абсолютно згоден, і це жахливо, – вів далі Джим голосом найтерплячішого вчителя у класі з непроторенними учнями. – Але те, що їх викиди викликають парниковий ефект – це все рябої кобили сон…
– Стійте, стійте, – знову включився в розмову Джеббс. – А як же – «Є така теорія»?
Джим розсміявся:
– А ось тут якраз і немає ніякої теорії.
– Як немає? – це ми вже з Джеббсом заспівали хором, трохи підстрибнувши, наскільки дозволяли розморені полуденною спекою тіла. – Всі ж тільки й говорять про це, про парниковий ефект, як про головну проблему людства!
– Ну, говорять і говорять, що з того, – незворушно парирував Джиммі. – Та тільки теорії як такої, наукової, що не лише доводить, але й хоч якось обґрунтовує це припущення, немає.
– Як це немає? – все не вгамовувався Джеббс.
– А ось так, як є, але тільки навпаки. Є низка доповідей комісії ООН, підкріплених припущеннями деяких учених, і все. А ще є великий галас із цього приводу.
– А навіщо?
– Ну, як навіщо? Людству потрібна глобальна проблема. І чим вона глобальніша та страшніша, тим краще. Тим краще управляти цим людством. Раніше у нас роздмухували проблему комуністичної загрози, тепер глобального потепління, не переживай, скоро придумають що-небудь страшніше, щоб ти вже боявся напевно і молився на своїх політиків – єдиних, хто зможе з нею боротись, а ти спостерігатимеш за їхніми подвигами, затамувавши подих, і берегтимеш свій голос до виборів.
До слова сказати, Джиммі, незважаючи на свою постійну обітницю мовчання, періодично вихлюпував на людей накопичені думки або знання. Видно, всередині у нього їм ставало так тісно, і, щоб кудись можна було запхнути нові, йому просто було необхідно з кимось поділитися старими. Але ви не вважайте Джима за ходячу енциклопедію, такого містера-всезнайку, який знає купу чужих думок, але не має жодної своєї, вартої уваги. У період скидання Джимом зайвих знань в атмосферу можна було виявити шляхом аналізу, що всі вони були ним як слід перероблені, з додаванням своїх ідей, причому, іноді йому вдавалося висувати повністю свої теорії, ну або мені тоді здавалося, що вони повністю його. Просто іноді моя віра в знання Джима Ґаррісона була настільки непохитною, що, якби сказав він мені, що Земля кругла й обертається навколо Сонця, – я повірив би беззастережно, навіть якби насправді це було не так.
Але однією з моїх найулюбленіших теорій Джима була та, яку він висловив у сьомому класі напередодні канікул, коли ми чудового травневого дня, після уроків, пішли за місто і валялися там у полі. Все було начебто прекрасно: і сонце, і трава, і вітер, і якісь пташки то щебетали, то бралися літати туди-сюди, але я нічого цього не помічав – я був засмучений, що у мене з геометрії за рік виходила, в кращому разі, трійка. І це буде вже шоста трійка в табелі, а мінімум трійок, за словами тітоньки Джинджер, був уже мною вичерпаний іще минулого року, тому жадана літня поїздка в луна-парк опинилася під реальною загрозою зриву. Джим запитав у мене, чого я такий кислий, коли все навколо так прекрасно! Добре йому було говорити, адже йому ставили п’ятірку лише за те, що він приходив на іспит! І я відповів, що настрій дуже паршивий, з геометрії буде трояка, в луна-парк і на ярмарок скоріше за все не візьмуть, і взагалі все навколо якесь кепське, і сплюнув.