Я ж хотів вам розповісти, як Дядько посперечався про те, зламав він ногу чи ні. Це було на святі. День Урожаю, вже не пам’ятаю якого року – коротше, ярмарок, масове гуляння на околиці міста, непристойно величезне пожирання наїдків і розпивання напоїв. Народу було багато, тверезих набагато менше. Машини, коні, вози, трактори. До тракторів ми ще повернемося, будь ласка, не глушіть он той великий, із червоним дахом! Спасибі. Дядько зазвичай на святах пив багато і в міру, але на вигляд не п’янів – не можу ручатися за його голову, що творилося в ній у тверезому стані та чи відрізнявся зміст мозкової діяльності від п’яного стану, про це прості люди і я, в тому числі, поняття мати не могли. У всякому разі, зовнішні поведінкові ознаки особливо не мінялись, а гострота і колючість його витівок од кількості випитого ним спиртного ніяк не залежали.
У розпал масової пиятики та обжирання на свіжому повітрі, які всі міщани чомусь вперто називали святкуваннями, Дядько запропонував улаштувати перегони на тачках. Добре, що справа була восени, тачки в усіх були на ходу і тому більшості народу ідея сподобалася. Бабусі, що окупували периметр пустиря, на якому проходило поки ще занадто мирне, за дядьковими поняттями, свято і де мав відбутися Перший Великий Бриджтаунівський тачковий заїзд, зітхнули з полегшенням. У їхні серця занадто глибоко врізалась остання масова дядькова розвага – стрілянина по диких гусях. Це було якраз на минулому святі Підготовки до свята Врожаю. Тоді Дядька й осяяла та геніальна ідея, і її також підтримали багато тих, «які не відають, що творять». Оскільки у наших краях диких качок, а втім, так само як і диких гусей можна було побачити тільки по телевізору, то виставили на поле заміну – домашніх курчат. Хто сказав, що кури не літають? Я бачив зовсім інше. У них був зовсім невеликий шанс, і деякі ним скористалися – полетіти в добрі краї подалі від цієї зграї п’яних фермерів із ружбайками, на чолі з недоумкуватим заводієм. Сотня курчат, зібраних у купу на цьому самому пустирі, після попереджувального пострілу в повітря полетіла справно, але не купчасто і вкрай низько. Інстинкт убивць мамонтів і птеродактилів затріпотів у і без того розігрітій кровоносній системі мисливців миттєво, і стрілянина почалася в усіх напрямках стихійно, але досить щільно.
Наше містечко ніколи не зазнавало нападів індіанців, але я завжди знав, що десь глибоко всередині ми до нього готові. Бабусі в першу чергу, матусі з малими дітьми в другу, із затримкою максимум на пару мілісекунд, опинилися на землі. Пір’я опускалося ще протягом півгодини, у принципі стільки ж, скільки і стихала стрілянина в околицях. Дехто встиг окопатися…
Добре, що цього разу забава обіцяла бути мирною – подумаєш, пробігтися з тачкою гною по купинах, чи й не дивина! Дорога5, де наша тачка, в сараї?
Пропозицію влаштувати дербі з порожніми засобами перевезення лайна було відкинуто Дядьком рішучим помахом руки і фразою: «Це для слабаків!» Тому тачки трамбували біогумусом по самі ого-го. Дядько особисто пострибав перед стартом на кожній тачці, щоб перевірити ретельність трамбування, після чого кілька моделей було знято із заїзду зі зламаними колесами.
І ось гонка почалася! Дядько швиденько вибився в лідери, проїхавши при цьому по кількох конкурентах, основна маса тачкарів мчала за ним, але першим був не він, першим бiг, а точніше котив у жовтій кепці лідера Морґан Фрост! Дядько міг програти кому завгодно: Саддаму Хусейну або Мефістофелю разом із Гете, але тільки не Фросту! Фрост був із опозиції з дуже маленької та найшкідливішої меншини, з тих, хто ніколи не сміється з дядькових жартів, з тих, хто не обожнює його і не віддає щоденну хвалу небу за те, що має можливість жити поруч із такою Людиною!
– Морґане, старий пірате, скільки ти сьогодні прирізав народу? Що ти риєш у городі, забув, де зарив свої скарби? Я бачив учора рекламу по телевізору, так ти не тільки асенізацією, а й одягом тепер займаєшся? – це був стандартний набір вітань, якими зустрічав Дядько Фроста. І ось зараз цей нікчема – що не здатний навіть гідно відпарирувати дядькові випади на свою адресу, а вміє тільки злісно гавкати: «Старий невдахо, закрий свій поганий рот!» – зараз бадьоро штовхав тачку на десяток корпусів попереду основної групи, у тому числі й Дядька, який кричав нестямним голосом непристойну лайку, що від неї всі дами позатуляли собі вуха: «Фальштраф! Фальштраф!» На що Фрост тільки посміхався в усі свої три жовті зуби, обертався і показував язика. Вчергове, обернувшись на не зовсім вдалому відрізку траси, він зачепився ногою за купину і якийсь час іще проїхав на своїй тачці, головою у вантажі та ногами догори, а потім увесь цей людино-тачко-гній полетів на землю в районі другої бігової доріжки. Помітивши таке несподіване, але цілком заслужене щастя, Дядько видав войовничий клич гугенотів – це плем’я одних французьких індіанців – й припустив навскач, практично обігнавши свій візок. Це прискорення коштувало йому золотої медалі, або чим він там себе збирався нагороджувати за перше місце, тому що коли Дядько програє у таких змаганнях, часто сам будучи їхнім організатором, до нагородження справа зазвичай не доходить. Так от Дядько звичайно ж теж упав, причому врівень із Фростом. Деякий час вони ще повзли наввипередки, але незабаром тачки, що вчепились їм у руки, а так само стадо неандертальців, що промчало повз них, і табун коней, що іржали зусібіч, остудили їхній спортивний запал. Віддихавшись, обидва старі пердуни спробували підвестися, причому вдалося це лише одному і це був не Дядько. Він знову впав у переорану тачками та ногами, а також добре удобрену гноєм землю, схопився за ногу і скрикнув непристойним словом.
– Перелом, – одностайно констатував нашвидку зібраний науково-медичний консиліум із усіх присутніх глядачів тачкового забігу.
– Ні, – академічно парирував Дядько. – Я не чув хрускоту!
Під впливом його авторитету єдність у лавах різко випарувалась і намітився розкол. Половина родонаселення – в основному зневірені домогосподарки, визнавали в Дядькові довічного інваліда. Інша половина, що в основному мочилася стоячи і сміла перечити першій тільки на людях, негативно хитала головами, навперебій пригадуючи історії про стрибки з комори, не розкриті парашути і танці того ж вечора за активної участі нижніх кінцівок. Дядько продовжував лежати.
– Це точно перелом, – прорік, врешті-решт, Фрост, який фізично не міг опинитися на дядьковому боці.
– На спір! – це вже Дядько.
– Десять доларів, що ти каліка! – прийняв виклик Фрост.
– Згоден, – це Дядько. – Хоча якщо сперечалися з приводу твоєї інвалідності, то я переміг би навіть без проведення розтину! – Дружний регіт із нашого боку. – Потрібно перевірити, – прорік Дядько, як і до цього, лежачи на купі гною та потихеньку там вже обживаючись. – Експеримент! – не закушуючи, вів далі мовлення на своїй хвилі головний учасник сьогоднішнього вечора, якому було не звикати до цієї ролі.
Великий трактор із червоним дахом підігнали швидко. Несміливі пропозиції типу: «Може, все-таки рентген…» – було швидко затюкано тими, що бажали гострих видовищ, і їх аргументами: «Їхати довго… Всі лікарі шахраї…» та інше. Дядька та його поки ще не занадто травмоване тіло розклали на більш рівному місці з м’яким ґрунтом. Я разом із Дядьком дивився той рекламний ролик за участі подібного трактора та лампочки, яку чарівно видобували насамкінець із-під його коліс, тому я, як і він, не сумнівався в благополучному результаті експерименту.
Дядько особисто командував власною стратою, звелівши трактористу проїхатися для початку по хворій нозі, щоб переконатися, що вона зовсім не хвора, а потім уже братися за здорову. Після першого проїзду сільгосптехніки по власній кінцівці Дядько знепритомнів зовсім ненадовго, це його, звичайно, трохи стривожило, але не зупинило, і він вирішив усе-таки для порівняння проїхатись і по здоровій, щоб уже напевно! Після другого проїзду Дядька вже вирубало надовго, і партія його прихильників швидко втратила позиції в обох палатах, а її лідера через кілька годин було нарешті доставлено в лікарняну.
– Навіщо ви катували старого? – це було перше запитання, задане черговим лікарем. – Невже цей чолов’яга зміг стільки наскладати і так добре заховати, що йому довелося ламати ноги в трьох місцях? – це були його наступні запитання, і поки Дядько був у відключці, його дух однаково підтримував у нас силу гумору через вуста цього молодого хірурга.
Дядька виписали вже наступного дня по обіді – лікарняний персонал у змові з хворими звернувся з відозвою до головлікаря, пообіцявши, що вони всі помруть і позвільняються, якщо цей старий зануда залишиться в клініці ще хоч на годину.
На цьому я, мабуть, перерву свою тривалу розповідь про свого Дядька, що й так неабияк стомила читача своєю персоною. Але, можливо, ми до нього ще повернемось, якщо раптом нам стане нудно на сторінках цієї книги…
Розділ четвертий
А наше африканське свято тим часом тривало. Коли прибулі леді запитали, з якого приводу свято, то ми вирішили не втаємничувати їх особливо в наші маленькі археологічні радості, а сказали, що святкуємо Різдво. Вони з радістю погодилися, хоча до Різдва залишався мінімум іще тиждень, але їм настільки набрид піст, який їх примушували тримати в місії, та і які жінки не люблять свята, нехай навіть такі скромні! Хоча Єлен сказала, що до теперішнього Різдва ще не один тиждень, а майже три, але я не захотів із нею сперечатись – у цих ньюйоркців все не як у людей… Джеббс узагалі заявив, що, скоріше за все, ніякого Різдва немає і не було і все це казки та брехня. Але мене було не провести, я вже точно знав, що Різдво є, або, принаймні, було. Воно для мене також реальне, як святковий стіл із індичкою, пудингом, шоколадними зайцями та подарунками вранці в чобітках над каміном. Єдине, чого я не міг зрозуміти, чому для деяких Новий рік є більш важливим святом, ніж Різдво? Наприклад, та ж Єлен розповідала, що у них у Росії всі старання господинь проломити їжею столи спрямовані саме до Нового року, а на Різдво, яке, напевно, через свою неправильну християнську любов переставили після Нового року, вони доїдають те, що залишилося, ну а якщо не вистачає, то готують недоварену пшеницю – називаючи її при цьому Kutya! Ну, Росія дика країна, в якій правлять ведмеді, хоча он у китайців зовсім пізнє запалювання. Джим говорив, що до них Новий рік узагалі в лютому доходить і то постійно в різні дні! Як вони знають, коли до свята готуватися? Хоча що їм так готуватися – у них і так щодня на обід рис. Але так у них хоча б був час із нього тортик із індичкою виліпити… А чи є у них Різдво, вони взагалі не признаються.
Але бог із ними, з китайцями і з їх нещасними мільярдами населення, кому вони цікаві? Мені ні. Мені цікаво, чому деякі люди вважають Новий рік головнішим Різдва? Ви ж не святкуєте Новий Місяць або Новий Тиждень і тим більше Новий День? Хоча згадую, був якось у того ж Дядька недовгий період, коли він святкував щодня Новий День. До нього якраз дуже несподівано, але якнайучасніше, приїхав старий родич із Кентуккі. Дядько ніколи його до цього не бачив, і тому так за ним насумувався за все своє життя, що не відпускав його зі свого будинку й обіймів майже два тижні, протягом яких вони ввели святкування не тільки Нового Дня, але поступово деградували до святкування кожної Нової Години. Не знаю, куди ще частіше можна було відкорковувати пляшки і яких нових святкових поділів часу дістався б Дядько зі своїм уже не радісним тоді чи то дівером сестри тітчиного чоловіка, чи то свекром двоюрідного племінника батькового брата, але тут повернулася з чергової поїздки по святих місцях богомільна тітонька Джинджер. Вона швидко припинила цей тривалий, за словами сусідів, п’яний дебош, який Дядько, хай нерозбірливо, але все ж намагався подати у вигляді «трчого симпозму». Бідолашному кентуккському родичу було вчинено коротке, але глибоке дізнання на предмет його петрання у генеалогічних гілках, коренях, стовбурах і дуплах родини Джонсонів, за результатами якого цього представника тютюнового штату, що не набрав жодного балу, було названо самозванцем і за двадцять чотири секунди виставлено за двері з усіма своїми півтори валізами речей, бо на інші півтори валізи той мав необережність зіграти з Дядьком у віст.
Буквально через чверть години бідолашного мандрівника з Кентуккі було радісно знайдено своїми щасливими родичами з сімейства Девіс, які живуть на протилежному боці вулиці й трохи навскоси. Про це ще через чверть все тієї ж години тітоньці Джинджер повідомила через огорожу заднього двору сусідка, додавши, що Дядько міг би і раніше випустити бідолаху на свободу, якби він хоч раз за цей час вибрався на вулицю і глянув на будь-який паркан, де він неодмінно помітив би оголошення про розшук із обіцяною винагородою за будь-яку інформацію про місцезнаходження жертви, ну або хоча б якихось її цінних і розпізнаваних органів. Щоправда, в людині, променисто усміхненій з кожного паркану і стовпа нашого міста, було вкрай важко впізнати того зарослого та неохайного типа, якого півгодини тому тітонька спустила з нашого ґанку. Дядько згодом дуже шкодував про згаяну винагороду, яка могла б хоч частково відшкодувати непоправну шкоду, завдану двотижневою пиятикою магазинному складу, бо самими дядьковими вибаченнями, що сильно девальвували протягом останніх сорока років спільного життя, тітонька Джинджер уже не задовольнялася. Думку самого родича з Кентуккі з приводу подій, що відбулися, дізнатися не вдалось у зв’язку з тим, що як тільки він трохи відійшов та почав знову впізнавати людей і відрізняти їх від чортів, у відсутності яких його весь тиждень дружно запевняла вся родина Девіс, його було негайно відправлено назад додому в закритому фургоні під покровом темряви, причому маршрут відступу було прокладено так, щоб він ні в якій мірі не міг пройти повз будинок Дядька або місць його можливого перебування.
Та бог із ним, із Дядьком і його святом Нового Дня. Зараз він далеко, а в нас ніч, світять зірки, горить багаття, ми доїдаємо персики, п’ємо спирт і ми святкуємо Різдво. Ще мені гріє душу маленька гілочка щастя в Божій книзі, й настрій хороший, і всі кругом чудові люди, навіть Джеббс, який уже починав обмацувати вбрання Ельзи не тільки очима. Коли фляга й консервні банки спорожніли, а животи наповнились, надійшла черга головної страви. Я дістав Біблію, черниці як по команді вирівнялись, од чого Ельзина права грудь вислизнула з лівої руки Джеббса, й обидві сестри завмерли в першій позиції сидячи.
– Вільно, – сказав я їм. – Сьогодні обійдемося без вечірньої молитви.
Я розкрив книгу на потрібній сторінці, вийняв чарівну гілочку і почав крутити не менш чарівну цигарку. Черниці, побачивши, що це була помилкова тривога, розслабилися, коло сили було відновлено, і запалена папіроска, поступово зменшуючись, почала свою неквапливу подорож по заблукалих душах проти годинникової стрілки. На четвертому колі папіроска видихалася, ми ще більше розслабилися, відносини ще більш потеплішали і навіть почали злегка підігріватися з одного боку: Джеббс взявся за другу грудь Ельзи, а я поступово напідсідав до Єлен, так що наші коліна один раз стикнулись, але вона трохи відсунулася. «Непогано, – подумав я. – мені цих сексуальних вражень вистачить на деякий час». Але зупинятись я не збирався і знову по мікронах почав зміщуватися в потрібний бік. Джима наші статеві кружляння мало цікавили, він дивився в зоряне небо, наче бачив його вперше. Єлена теж, щоправда, постійно дивилася в небо, періодично кидаючи погляди на Джима і відсуваючись од мене до нього.