– Діаманти – кращі друзі дівчини! – Ельза почала танцювати і продовжила набирати очки в свою гру з одним учасником.
– Ні, ні, все-таки краще алмази! Так, алмази! – Джеббс квапився перекомпостувати своє бажання, наче був упевнений у його виконанні.
– Ок. Скільки? – незнайомець явно був готовий торгуватися.
– Поле, звичайно, мені не треба… посипати до горизонту – боюся пом’яти сходи, – Джеббс засміявся своєму, як завжди, іскрометному жарту і, як завжди, на самоті – по його каналу транслювалася гумористична передача.
Він, як завжди, в таких ключових точках ухвалення рішень свого життя, скинув погляд угору. Ох, скільки разів він робив так за той короткий час, що ми перебуваємо в нього в служінні, але ще жодного разу це не призводило ні до чого хорошого, так що я за звичкою зажмурився. Там усередині я, нарешті, побачив звичну темряву – певно, тітонька Джинджер із товариством уже роз’їхалися по домівках готувати вечерю. У темряві пролунало слово: «Вагон», я видихнув і виринув на божий світ, точніше ніч.
– Який? – вів далі незнайомець, уже, по-моєму, просто знущаючись із Джеббса, а заодно і з усіх нас. – Залізничний? Чотиривісний? Який тоннаж?
– Найбільший, – відповів найжадібніший Джеббс у світі.
– Шістдесят тонн?
– А більше не буває?
– Ні.
– Добре, нехай буде шістдесят, – під вагою свого бажання Джеббс відкинувся на спину, поклав руки на живіт, заплющив очі та, очевидно, почав плавати по своєму вагону з алмазами.
– Ну, а ти? – незнайомець вдруге звернувся до Джима.
Той відповів у властивій йому манері відсутності при будь-якій розмові:
– Було б добре, якби люди говорили правду…
– Гм, – незнайомець потер свою бороду.
Джиммі міг спантеличити будь-яку нормальну людину, але, як з’ясувалося, – ненормальні в балахонах йому теж були до снаги.
– Це повністю не вийде, – після паузи відповів незнайомець.
Він продовжував втирати бороду собі в підборіддя і дивитися перед собою неуважним поглядом. Ступенем соціалізації, а точніше її цілковитою відсутністю, вони в цю хвилину з Джимом були дуже схожі. «Повністю не вийде…» – а вагон із полем легко – у цих місцевих психів із фантазією було явно слабкіше, ніж у нас.
– Шкода… – мовив повагом Джим. – Я дуже втомлююся від брехні.
Я знав це. Джиммі якось говорив мені, що середньостатистична людина бреше близько п’ятдесяти разів на день. Я намагався підрахувати за собою, але більше двох у мене ніколи не виходило. Пробував рахувати за Дядьком – сотню ми набирали до обіду, а потім за родичем, який розігрівся, я вже не встигав. Джим же сам ніколи не брехав, принаймні, я такого не пригадую, але це абсолютно ніяк йому не допомагало жити – людство було явно до цього не готове, і ось тепер він вирішив ситуацію злегка врівноважити.
Брехню Джиммі дійсно не любив, хоча й інтелігентно намагався не звертати особливої уваги на брехню інших, але було видно, як він морщиться практично серцем, коли хтось у його присутності починав брехати. Я це знав і тому старався ніколи не обманювати Джима, тільки іноді, для його ж блага. Втім, так я чинив і з іншими, ті, у свою чергу, зі мною і з іншими іншими, ті – зі своїми іншими, коротше, по колу брехало все людство, майже всі на благо, деякі по дрібницях і для справи. Джиммі це не подобалось, я звик, а статистика повільно й акуратно вивела число п’ятдесят.
– Важко, важко… – бурмотів собі під ніс наш неадекватний новий знайомець. – Можу запропонувати…
– Тост! – вистрілила зі свого місця Ельза, думаючи, що настав конкурс в «угадай слово».
– Компроміс. Я правильно сказав це слово, – володар запорошеного балахона обвів нас поглядом.
Я такого слова теж до цього не знав, але сподіваюся, що тут написав його правильно. Після всіх цих запитань і нових слів ми всі вшістьох нагадали мені російську передачу «What? Where? When?»[1]. Я бачив одного разу, як Джим дивився її по кабельному – шестеро ідіотів сидять у кріслах, крутять дзиґу зі стрілкою, а потім довго сперечаються, кому лист!
– Так – компроміс, – незнайомець продовжував, по-моєму, говорити вже сам із собою. – Важко, точніше неможливо виконати це бажання. Люди не хочуть, точніше не готові говорити тільки правду. І ні ви, ні ми, ніхто не має права їх неволити. Не можна примушувати робити що-небудь людей. Вони мусять захотіти робити це самі. Коли вони зрозуміють, що все залежить від них самих, тоді вони і правду говорити почнуть, і робити інші правильні речі та вчинки. Я обов’язково дочекаюся цього моменту. Він не може не настати. У чому тоді сенс усього цього? – Незнайомець красиво помахав руками в різні боки – видно було, що вони в нього затерпли.
Після його слів Джиммі опустив погляд з небес на землю і дуже уважно подивився на незнайомця. Останнього почало вже трохи заносити, але під поглядом Джима він зміг опанувати себе.
– Але я зобов’язаний вам допомогти, – мені здалося, що при цих словах незнайомець навіть злегка вклонився Джиму. – Тому все, що в моїх силах, це зробити так, щоб ніхто не міг брехати особисто тобі, Набії, – товаришу ставало все гірше, і він уже починав заговорюватися.
Потім незнайомець знову злегка вклонився, на цей раз уже точно Джиму, і зробив це більш зрозуміло, а не як раніше: всі ці напівкивки, напівхитавиці, напівпосмішки, не зрозуміло кому. Джиммі, щоправда, теж підхопив цю заразу і невизначено кивнув-хитнув головою в бік незнайомця. Збоку здавалося, що він на секунду заснув, а потім відразу прокинувся.
– Хай буде так, – сказав Джим.
– Хай буде так! – Незнайомець несподівано і різко плеснув у долоні, так що дами вискнули, і підвівся. – Я був дуже радий нашому знайомству.
Незнайомець почав кланятися вже зовсім виразно і кожному по черзі.
Примітки
1
«Що? Де? Коли?» – Переклад автора.