Та й не було в тому потреби – перейматися якоюсь там Україною. Та ще в сім’ї російського професора Івана Шовгенова.
І ось вони, Шовгенови, – після Кавказу з його абреками в папахах та кинджалами на поясах – відвідали тиху Успенську пустинь. (Колись так називалося відлюдне місце, де жили пустельники чи хоча б один з них.) А там, на Сіверському Дінці, так звався монастир, що здіймався на високому крейдяному березі – здається, правому, – Сіверського Дінця, на так званих Святих горах. Ось там Леночка Шовгенова і зробила для себе аж два найважливіших відкриття, що згодом переінакшать усе її попереднє життя і вразять її маленьку душу. Перше: виявляється, вона побувала у якійсь загадковій Україні, а по-друге: виявилось, що й батьки її, і сама вона з братиками своїми теж… українка. Хоч і народжена та хрещена в Росії. А все тому, що батьки її переїхали туди, вже будучи українцями, а отже, і вона ніяка не росіянка. І ось вона вперше побувала на землі своїх батьків та прадідів, яку вона тоді для себе відкрила. Аж на сьомому рочку свого життя.
Тамтешні видноколи просто полонили її. Особливо ж вразили Леночку (це пізніше дівчина дізнається, що взагалі-то вона – Олена) Святі гори, що звідтоді в неї почали асоціюватися з Україною.
Олена народилася 8 (21) липня 1906 року в Росії. За одними даними мовби в Санкт-Петербурзі, але за найточнішими – в Підмосков’ї, в Іллінському – сім’я тоді мешкала в Москві, а літо зазвичай проводила на дачі, де дівчинка й з’явилася на світ білий.
Сьогодні це – селище міського типу в Раменському районі Московської області. Населення – 10 744 (2013). Знаходиться неподалік платформи «Іллінська» Рязанського напряму Московської залізниці.
Відстань до Москви – 17 кілометрів.
У селищі 22 вулиці, що мають назви.
Спершу виникло як село Іллінське десь на початку XX ст., коли власник маєтку Викове Іллін частину земель продав під дачі, які спершу орендували, а потім почали викупляти відомі московські артисти, банкіри, купці.
Статус «селище міського типу» – з 1975 року. Створено муніципальне утворення «міське поселення Іллінське», до складу якого входить і населений пункт – робітниче селище Іллінське.
У Санкт-Петербург батьки переїхали, коли Оленці виповнилося п’ять рочків, тож враження про московське життя в неї не збереглися, все пам’ятала, починаючи з Санкт-Петербурга, і завжди розповідала про місто на Неві з захопленням. Крім неї, в сім’ї зростали ще двоє синів – Андрій та Сергій. Рідною мовою в імперській столиці вони не користувалися, тож їх назвали напівукраїнською родиною.
У наші дні біографи поетеси дивуватимуться: справді ж бо дивно. Що? А те, що майбутня героїня націоналістичного підпілля в дитинстві навіть не чула української мови. Гувернантка навчала дівчинку німецької, французької та російської мов. Батьки хоч і були родом з України і коріння мали українське, але спілкувалися вдома з дітьми виключно російською мовою, якою вони володіли як рідною.
Дівоче її прізвище – Шовгенова (пізніше вона, як почне пробуджуватися в ній українська душа, стане Шовгенівною).
З біографічної розповіді, вміщеної у книзі «100 найвідоміших українців» (Київ, 2005), можна дізнатися, що сім’я Шовгенових щоліта мандрувала – Кавказ, Фінляндія, на Україні відвідувала Святі гори над Сіверським Дінцем, що Оленка змалечку була жвавою, непосидою. І навіть згадувала, як вона маленькою на якомусь там дитячому святі в антракті втекла від мами, вибралась на сцену і продекламувала якийсь віршик, зірвавши бурхливі оплески… Змалку вона багато читала, гарно вчилася, хоча й виснажувала гувернанток своєю жвавістю. І вже тоді віршувала – вельми, до речі, й непогано, як для її віку. Але – «до певної міри парадоксально, що, навчаючи доню французької, німецької та російської мов, батьки не дбали про те, щоб вона вміла говорити своєю, українською…»
Буцімто пізніше дочка їм за це дорікала.
Так чи інакше, а діти зростали в Москві й Санкт-Петербурзі в атмосфері російської культури. Леночка з 9—10-літнього віку вже добре володіла французькою та німецькою мовами, а особливо – російською, що стала на той час їй уже рідною. Говорила російською чисто, без акценту і дівчинку всі сприймали за «руську».
А якось до її подружки Вірусі приїхала невідь-звідки бабуся, яка так дивно і не по-тутешньому розмовляла. Замість «солнишко» чомусь казала про небесне світило «сонечко». І це в неї так гарно, прямо-таки поетично виходило, що на її мову Леночка звернула увагу. Виявилося: до Вірусі в Петербург приїхала бабуся з якоїсь України і говорила українською мовою… І Ленуся зазначила: мова ця музикальна і співоча, бабуся нею не говорила, а ніби пісню співала. І сама така гарненька бабулечка… Наче з казки прибула до Петербурга… Деякі слова, почуті від Вірусиної бабусі, дівчинка повторювала про себе. Особливо оте – сонечко. Матінка аж подивувалася:
– Що це за… сонечко? Що, питаю, за сонечко, коли по-руському солнишко…
– Це бабуся до Віри з України якоїсь приїхала і так солнишко називає…
Мати Лідія згадала, що й вона, як Вірусина бабуся, теж українка – хоча за давністю літ про те вже й забувати почала, проказала російською:
– Дочь моя, – урочисто почала (вона завжди так урочисто починала, коли справа, на її погляд, була варта того), – російська мова – велика мова слов’янського світу. Майже міжнародна мова. Зрештою, це мова великої імперії. І кожна культурна людина повинна її знати і говорити нею, а не якоюсь там… Не якоюсь… українською. Сказано, що солнишко – це солнишко, і нічого його називати сонечком… Тож ніякого сонечка! Не засмічуй своєї мови, дочь моя. Зрештою, якщо хочеш жити заможно в Російській імперії, а хто не хоче жити в достатку і бути при владі, треба добре знати русский язик і користуватися тільки ним. Ти в Росії народилася, так і будь русской…
А Леночка, щось думаючи своє (зморщила лобик), раптом запитала:
– Ма-а… А ми справді… справді, як і бабуся Вірусі, українці?..
– Донечко моя, сонечко ти моє… Дак хіба ж я бажаю тобі зла? Опинилась я ще в ранньому дівоцтві своєму в чужих краях, от і доводиться чужі пісні співати. Бо недарма ж на Україні кажуть: на чиєму возі їдеш, того й пісні співай.
– А ми, ненько моя рідненька, і на чужому возі будемо співати своїх пісень.
Мати журно посміхнулась і раптом… Раптом заспівала:
Голос у матері виявився таким молодим (Леночка раніше не чула, як мати співає, та ще українські пісні) і навіть… навіть соловейковим, як вона виводила оте «тьох-тьох-тьох»… Леночка заплакала. Мабуть, від щастя, що слухає з маминих уст таку пісню.
Звідтоді вона пишалася своєю матір’ю, яка хоч і проїхала чи не все своє життя на чужому возі, але ж пісні на тім возі співала свої. Згодом дівчина дізнається, що й з батьком її матір поєднала вона – рідна пісня…
Іван Опанасович Шовгенов, за національністю українець, родом походив зі Слобожанщини. Народився він 12 листопада 1874 року в селі Кам’янка Куп’янського повіту Харківської губернії в селянській сім’ї, вочевидь середніх статків – з батькового статку йому перепаде наділ у чотири десятини землі і хата.
Року 1893 Іван Шовгенов закінчив курс Ізюмського реального училища і поступив – простий селянський син, з якогось там глухого закутка України, чи то пак, Малоросії, – до Санкт-Петербурзького інституту інженерів шляхів сполучення, який і закінчив за першим розрядом. (Виходить, по-есересерівськи з «червоним дипломом».) Попереду в юнака була добра перспектива. Та й все в нього складалося добре. Не сьогодні-завтра його мали послати на службу до Москви як інженера-гідротехніка. Ось тільки не було поруч коханої людини, дівочого, як він казав, стану. А все тому, що Іван весь віддавався навчанню, тож було не до дівчат.
Така людина «дівочого стану» невдовзі з’явилася. Перед самісіньким від’їздом до Москви. Якось Іван ішов набережною Неви і зненацька почув чийсь милий дівочий спів – голос прямо-таки соловейковий. Крім голосу, й пісня взяла юнака за душу, бо від неї війнуло чимось далеким, вже напівзабутим – рідною батьківщиною, Україною, як Шевченко писав, безталанною…
Іван підійшов ближче. Побачив дівчину.
«О, землячка!» – подумав Іван.
А дівчина, дивлячись на потемнілі, аж вороні води Неви, зажурено і від того так щемко виводила своїм ніжним голосочком:
І тієї ж миті, як вона заспівала, з-за хмар вигулькнув ще блідий від денного світла молодик, забовтався в небесній ополонці.
– А ось і я, – підійшов до дівчини Іван.
– Хто… ти?
– Той, про кого ти співаєш, – посміхався Іван від вуха до вуха. – Твій миленький. А ти тепер будеш моєю миленькою…
Розмова відбулася ніби жартома і в той же час серйозно. Виявилось… Дівчину звати Лідою, вона дочка священика родом з України, приїхала до Санкт-Петербурга знайти якусь службу. Хоча б гувернанткою. На крайній випадок і покоївкою. Чи й навіть прачкою… Почувалася в чужому місті кепсько, нудьгувала за рідним краєм, не могла призвичаїтись до імперської столиці, де все їй було чужим і ворожим… Аж тут така зустріч із земляком, молодим і гарним. Сама доля їй послала його.
На службу до Москви, свою першу службу в якості інженера-гідротехніка Іван Шовгенов поїхав не сам, а з молодою дружинонькою Лідою…
Так їх звела рідна мова в чужій імперській столиці, звела й поєднала. Та мова, яку вони так швидко забудуть у Російській імперії і страшно будуть подивовані (мати навіть обурена), що донька їхня, от же вперта! – наперекір материній пораді стала:
– Але я все одно повернуся до Києва золотоверхого, до столиці вітчизни своєї – така в мене доля. А що саме погубить мене, українство, як ти кажеш, чи ще щось, то… Згадай Кобзаря і його святі слова:
– Отож, – матінка зітхнула ніби гірко, – погубив. Аж в Оренбурзі у чорта на куличках опинився. В солдатчині клятій. Але ж і впертим був Тарас Григорович: караюсь, мучусь, але не каюсь… А для чого каратися та мучитись, коли можна й без цього жити в теплі та затишку.
– На чужині?
– Тіпун тобі на язик! Неруських в імперії багато і живуть нічого, коли Росію-матушку за свою матушку визнають. А ти, доню, не забувай: ти тутечки народилася. В Росії. Тож і вітчизна твоя – Росія, тутечки. І братик твій Сергій вважає – його родіна, каже, Русь великая!
– Мені ближче порада Кобзаря: за неї душу погублю!
Мабуть, тоді Леночка під руку своєї Долі мовила, бо так і станеться: погубить. І не схаменеться.
Потім вони жили в Москві, як вельми шановані і відомі люди. Особливо батько. Він займав такі престижні посади, починаючи з посади помічника начальника робіт з виправлення перекатів Волги за допомогою регуляційних споруд і часто щось там, бувало, намугикував «про матушку Волгу»… Потім працював начальником Нижньоновгородської технічної дільниці – на все тій же Волзі; начальником Московської технічної дільниці та інспектором судноплавства із завідуванням шістьма греблями, а також землечерпальними машинами; трудився інспектором при Московській окрузі шляхів сполучення. А ще він з 1905-го по 1911 рік викладав курс лекцій за своїм фахом у Московському інженерному училищі. Тож займав у Москві вельми престижне становище, був там людиною відомою, навіть мав ранг колезького асесора. Мешкали тоді Шовгенови у Москві по Луковому провулку, 4, а влітку незмінно відпочивали в підмосковному Іллінському, де й народилася Оленка (в сім’ї вже було два сини, тож Оленка, як і водиться в таких випадках, стала загальною улюбленицею).
У Санкт-Петербург, як уже згадувалось, Шовгенови переїдуть, як Оленці виповниться п’ять рочків, у 1911-му главу сімейства перевели до імперської столиці інженером-гідротехніком, який мав чималий досвід роботи. Швидко став Іван Опанасович директором департаменту земельних поліпшень, очолював технічний і гідрологічний комітети, викладав у Петроградському інституті шляхів… Оленка зростала в достатку, під опікою гувернанток, вчила мови і вважала себе істинною русачкою.
Та досить було в Петрограді спалахнути революції, як Шовгенови відразу ж налагодили зв’язки з Україною (очевидно, вони з нею ніколи й не уривалися, просто батьки їх не афішували).
І ось раптом батечко Іван Шовгенов, відомий інженер-гідротехнік, фахівець свого діла, якому самовіддано служив, нарікши себе вже Шовгенівим («о» замінив буквою «і», щоб було більш по-українському), несподівано врочисто оголосив за обідом:
– Діти мої, ми їдемо до Києва!
– На екскурсію? – здивувалася Леночка.
– Ні, цього разу – назавжди. Як кажуть, час настав повертатися до своїх витоків. Та й весна зараз, а по весні і журавлів та лелек тягне на батьківщину.
Леночка й отямитись од негаданого щастя не встигла, як опинилася з сімейством у купе швидкого потяга «Санкт-Петербург – Київ». Того ж дня, як приїхали, в золотоверхому найняли пристойну квартиру, а з 1 квітня батечко поступив у Києві на службу. І відразу ж директором – спеціаліст він був класний! – департаменту водного і шосового господарства Міністерства шляхів Української держави.
І все у них швидко налагодилося і вони були переконані, що завжди жили в Києві і нікуди з нього не виїздили. Невдовзі глава сімейства взяв собі ще одну роботу – почав викладати в Київському політехнічному інституті (через рік він стане професором тієї Політехніки).
У вересні 1918 року Олена почала навчатися в третьому класі приватної Київської жіночої гімназії Олександри Дучинської – то був один з найстаріших навчальних закладів, заснований ще 1878 року педагогом-меценатом Вірою Ващенко-Захарченко. Гімназія містилася в будинку Язева на Бібіковському бульварі (пізніше для неї буде збудований будинок на вулиці Тимофіївській, 7 (тепер – М. Коцюбинського).
У гімназії вивчали закон Божий, російську історію, арифметику, німецьку, французьку й українську мови (з української Оленка мала тоді оцінку «4»).
Мешкали Шовгенови на Шулявці, біля Політехніки, де жили родини професорів. Велись розмови – Оленка уважно їх слухала – про національне відродження, про Українську державу. Не все Оленка розуміла, не всім переймалася, але загалом життя в Києві її захопило, і вона згодом називатиме Київ своїм рідним домом.
«Батьки були українцями, але не виховували своїх дітей по-українськи. Тепер стають батьки активними українцями, але на дітей, у цьому відношенні, не звертають уваги. Діти були заскочені революцією. Універсали, прапори, паради – все нове й небувале, незрозуміле…Старший брат, заполонений стихією української революції, раз глянувши на лави українського війська, що проходило зі співом „Запорозького маршу“, пішов до Української армії. Мати говорила тепер з московським оточенням принципово по-українськи, але з дітьми й далі по-московськи… Олена з молодшим братом обертались між товаришами по школі та забавах в парку Політехніки, але Київ для них був далі „російським“ містом. Не розуміли, в чому тут річ.
Одного дня, коли в Києві була українська влада, стався такий випадок: до дверей помешкання хтось застукав і коли мама відчинила, на порозі з’явилась постать висока, струнка, молода, але з дуже худим і вимученим обличчям. Всім стало ясно, що це один з тих, які повертаються з німецького полону. Він запитав московською мовою: „Тут живуть українці?“ Відповідь – „Так!“ Незнайомий безсило опустився на крісло й почав плакати, крізь сльози оповідаючи:
– Три роки тому це було російське місто, а тепер українське. Я князь Трубецкой. Місяць тому я увійшов на територію Росії, але знаходжу – Україну. Де ж Росія?