Сама собі заповідала:
На відміну від інших жінок, вік ніколи не був владний над Оленою. Та, власне, вона ніколи на нього й уваги не звертала. Бо вважала, що «жінки старіються найбільше від страху перед старістю, яку бачать в кожній зморшці, в кожному сивому волосі, і цей страх відбивається на їх обличчю, позбавляючи його ясного виразу. Зрештою, зморшки зникають від масажу, сиве волосся не старить нікого, але вираз жаху залишається.
Ти скажеш: найбільше старить людину горе і незадоволення життям. Може. Але тоді треба шукати якогось виходу, щоб відмолодитися знову. Відмолодитися душею, яка дійсно старіється, задихається, коли немає потрібного їй щастя».
Надія Миронець:
«Тут доречно було б нагадати, як оцінювали зовнішність і характер Олени Теліги ті, хто її знав особисто, хто з нею спілкувався. Майже всі говорили про її чарівність, відзначаючи разом з тим, що не мала правильних рис обличчя. Галина Лащенко так описувала її зовнішній вигляд у 20 років, коли вони вперше познайомилися: „Висока, тоненька, з живими очима, в ясній сукні, в білім капелюсі з широкими крисами, вона була така весняна, як її 20 років, така іскриста, як соняшний день навколо неї. Її обличчя було дуже мінливе. То зовсім звичайне, а часом таке миле, що тяжко знайти миліше. Риси обличчя мала неправильні, ніс надто короткий, тонкі нервові уста. Але такий особливий склад обличчя, що деякі дефекти мало його псували. Не була красуня, але гарненька, приваблива і дуже жіноча“.»
Олег Жданович вважав, що Галина Лащенко найвірніше описала обличчя Олени Теліги, і від себе додавав, що привабливість її лежала не в «правильних рисах», яких вона не мала, хоч про них говорилося в багатьох спогадах, «а у внутрішньому чарі».
Додамо ще й згадку Уласа Самчука про зовнішність Олени Теліги, яка не розходиться з наведеним вище, а доповнює його деякими рисами: «…Мала чудове злото-бронзове, густе, неслухняне волосся, гарний, злегка кирпатий носик, правильні, вольові уста, дуже гарні ноги, енергійну ходу і такий же, трішечки заїкуватий, тон мови. Не дуже гарні, темно-зеленкаві очі…»
Про характер Олени Теліги, стиль її життя і поведінки є також чимало рядків у спогадах. Відзначають, як правило, її веселу і разом з тим запальну вдачу, товариськість, любов до танців і гарного одягу, до чоловічого товариства, «хотіла подобатись мужчинам і сміялася з жінок з пуританськими нахилами, хоча засадничо вона була великою захисницею жінок». Улас Самчук звернув увагу на таку рису її характеру, як нелюбов до критики. «Дуже не любила, коли їй робили якісь зауваження щодо її зовнішності, не переносила критики взагалі, сама нікого не критикувала також, за винятком добродушного, приятельського, доброзичливого вислову своїх вражінь».
На завершення психопортрета Олени Теліги наведемо вірш під такою самою назвою, написаний Сергієм Кушніренком, який у середині 1930-х років навчався в Варшаві, був членом Української студентської громади, добре знав Олену Телігу. Вірш був опублікований у «Літературно-науковому віснику» в 1936 році.
Психопортрет
(Олена Теліга)
Психопортрет Олени Теліги буде неповним, якщо не згадати про її дивовижний дар передбачення. Прогностичним даром, як відомо, володіють талановиті поети, багато хто з них передбачив свій трагічний кінець. Але в поезіях Олени Теліги вражає те, що деякі події свого життя, як, наприклад, повернення в Україну, вона передбачила навіть у деталях. Коли ми тепер маємо змогу порівняти її поетичні прогнози з фактами та подіями її життя, особливо на останньому етапі, то не можемо не подивуватися їх глибині.
Дмитро Донцов писав про Олену Телігу, що «з неї говорить пророчиця-вістуня, яка бачить лихо, неминуче, як удар Божого бича по спантеличеній, здурнілій людськості, і яка знає своєю великою інтуїцією – і свого народу, і своє власне призначення в цій завірюсі».
Дружба з Дмитром Донцовим, авторитетним ідеологом українського націоналізму, в чиєму журналі вона тоді друкувалася – надихала її кидатися на барикади. Тільки б не тліти. А ще ж дружба з однодумцями-поетами Євгеном Маланюком, Леонідом Мосендзом, Юрієм Кленом… Завжди багла праці, дружби, боротьби, такою вона тоді була – не жила, а горіла. Встигала й писати – статті, рецензії, відгуки.
А найбільше з неї лилася поезія.
У Варшаві вона очолила мистецьке товариство «Зарево», щодень готувала матеріали, що їх надійні люди будуть поширювати на підсоветських землях України.
А потім в її невгамовне життя-горіння, у її святу боротьбу за волю і кращу долю свого народу увійшла хоч і загадкова, але вже тоді така знаменита ОУН…
Та ОУН, в незримих рядах якої вона житиме і боротиметься аж до свого загину… І те – робота в рядах ОУН – буде чи не найкращою сторінкою її воістину героїчного життя.
Біографи писатимуть: на чужій землі в Олени Шовгенівої, потім Теліги, відбувається перелом, викликаний пережитим у Києві та побаченим у Чехії. Відчувши себе українкою і непримиренним ворогом великодержавності, молода поетеса вступає в ряди Організації українських націоналістів. Вона шукала лицарів в реальному житті, тому й поступила в ОУН.
Кілька сторінок про ОУН
«Поетесі Валентині Чорній… виповнюється 80 літ. Валентина Миколаївна – член НСПУ з 60-х років, автор книг „Гарна внучка“, „У зеленому садку“, „Люблю ще й досі“. Співавтор збірки невільничої поезії „З облоги ночі“.
Учасниця бойових дій. Невинна жертва сталінських репресій, віддала ГУЛАГу 10 років свого життя. В кінці 50-х років була реабілітована, але здоров’я непоправно підірвала. Повість про її тяжку героїчну долю написав В. Чемерис» («Літературна Україна», 9 вересня 2004 р.).
Моя повість про поетесу й чудову людину Валентину Чорну «Державна коханка» свого часу друкувалася в журналі «Кентавр» (№ 5–6, 1992 р.) та в моїй книзі, що так і зветься – «Державна коханка» (Київ, 2005).
Валентину – у повісті вона виступає під ім’ям Катерина, – заарештували в Дніпропетровську за два дні до нового 1946 року. Дівчина, повертаючись з роботи (вчорашня десятикласниця, кілька місяців, як після школи почала працювати), купила ялинку, але прибрати з матір’ю не встигла – вдома її чекала повістка, у якій її, сімнадцятилітню, запрошували до обласного відділу НКС, в таку-то кімнату до такого-то слідчого.
Катерина вирішила «забігти» до слідчого (цікаво, що йому від неї, недавньої школярки, треба?), а тоді вже, повернувшись та повечерявши, займеться з матір’ю прибиранням ялинки – адже Новий рік ось-ось… Бідолашна дівчина й не підозрювала, що додому вона повернеться… аж через десять років.
Ледве вона переступила поріг кабінету слідчого, як той злорадно вигукнув:
– Ну що… с-сука, попалася?..
Після брутальних лайок і триповерхових матюків (Катерина аж отетеріла – офіцер, а отак лається!), а він, слідчий…
А далі процитуємо власну повість:
«Він, здається, ошалів! Схопився, трахкав кулаками по столу, потім підбіг до неї, боляче ляснув її по щоці – аж голова відкинулась назад. А він вертівся навколо, кричав, тупотів ногами, штурхав її кулаками то в плечі, то під бік… Зрештою сів до столу і деякий час важко дихав. Катерина все ще не могла отямитись – невже перед нею офіцер? Та ще радянський? Офіцер тієї армії, яка звільнила її з німецького рабства? І в чому він її звинувачує?..
Та ось слідчий взяв аркуш паперу, щось написав на ньому і простягнув аркуш їй.
– Що тут написано? – запитав погрозливо.
– ОУН… Якісь три букви: О, У та Н.
– О, У та Н, – передражнив він її. – Ти що? Дурочку з себе корчиш?.. ать… ать… ать. Ти мені розкажи, що означають ці букви?
– Не знаю… Букви як букви: О, У та Н…
– Ти знову заспівала казочку про три букви? – схопився слідчий. – Ось я пошлю тебе зараз на три букви! – Він і справді послав її туди, куди й обіцяв. – Ти, с-сука, не прикидайся дурочкою. Затям: з ворогами народу в нас мова коротка. Марш у кімнату навпроти! Посидь там і добре подумай, як жити хочеш. Знай: чистосердечне зізнання значно покращить твою долю, за яку я зараз і ламаного п’ятака не можу дати!
Була четверта година ранку…»
Але на цьому зловісні пригоди вчорашньої школярки в НКВС області не скінчилися. Це був лише початок того абсурду, що його Валентина не могла збагнути… До чого тут якісь три букви – ОУН? І чого так шаленіє слідчий? І в чому її звинувачує?
Лише біля дев’ятої ранку все нарешті стихло. Коридором почали ходити сюди й туди співробітники, голосно розмовляли, сміялися, курили, але до неї ніхто не заходив, її наче й не існувало. Катерина ні їсти, ні пити не хотіла, хоч уже минула доба, як вона тут. Спливала година за годиною. Ось уже дванадцять, ось уже перша година дня, друга… третя… четверта… Катерина, наче заведена, ходила з кутка в куток, ноги гули, як чавунні, все тіло тремтіло, але вона боялась присісти на стілець, бо, здавалось, тільки сяде, як із нею неодмінно щось трапиться… Нарешті зважившись (двері були нещільно причинені), Катерина виглянула – в коридорі ані душі. Навшпиньках прокралася в кінець коридора, де був туалет, і так само навшпиньках повернулася назад. Після тієї подорожі трохи осміліла, і коли з’являлися співробітники – у формі й без – виглядала з кімнати і хрипло прохала:
– Товаришу… товаришу… до кого звернутися? Про мене забули, а мені ж на роботу треба… Вже другий день прогул…
Ніхто не зупинявся і навіть не дивився в її бік.
– Товаришу… товаришу…
Йшли мимо, жваво розмовляли між собою, на неї – нуль уваги.
Увечері помінялася бригада слідчих (вона чула, як ті, що працювали вночі, передавали справи тим, котрі ще тільки-но заступили на чергування), прощалися, щось говорили про Новий рік… І збуджено потирали руки… Катерина довго не могла збагнути – при чому тут якийсь… Новий рік? А вони поспішали в кімнату, що була в кінці коридора, біля туалетної, і виходили звідти з пакунками та згортками в руках… Зрештою хтось пробіг коридором з ялинкою. Катерина згадала, що й вона купила ялинку – два дні тому. Чи три… Стривай, то, виходить, що вже Новий рік? А вона тут… А мама вдома… Місця собі не знаходить…
До неї ніхто не заходив.
З пакунками перестали бігати, всі розійшлися по кабінетах, на якусь мить все стихло, а тоді знову почулися лайки, крики, плачі.
Настала північ.
До Катерини ніхто не приходив.
Лише о третій ночі її повели в кабінет.
Вона зайшла, ледь тягнучи ноги.
За столом сидів все той же слідчий, перед ним на столі стояла все та сама тарілка з голубим обідочком, а на ній – варена курка, білий хліб. На блюдечку – склянка з паруючим духмяним чаєм. Катерині здалося, що вона й не виходила з кабінету. Як і перше, запросивши її сісти, слідчий наче забув про неї, а увесь віддався їжі. Їв він смачно, хрускотів кістками, сьорбав чай… Робив це шумно, явно намагаючись викликати в арештованої почуття голоду чи бодай спраги. Але Катерина, хоч і минуло вже півтори доби, як вона востаннє їла, голоду не відчувала. Навіть самій дивно було. Втім, у німецькому рабстві вона навчилася і голод гамувати, і спрагу. Там, хочеш не хочеш, а навчишся, бо по три дні, бувало, й крихти не давали, а робити змушували. Та й у карцері не раз доводилося сидіти – звикла. Але в Німеччині було трохи зрозуміліше, адже там були вороги, а тут – свої, рідні…
– Ну, згадала? – урвавши плин її думок, з набитим ротом запитав слідчий. – То що таке ОУН?
Знову слідчий учепився за ці три букви! Хотіла б вона й сама знати, що то таке – ОУН. А він немилосердно плямкав, губи й підборіддя його масніли від жиру – її занудило.
– Коли знаєте – скажіть самі…
У відповідь – лайка, матюки.
– Я все, все знаю! – кричав він і, давлячись, квапно доїдав курку, запиваючи її чаєм. (Вона вже здогадалась, що курка – казенна, спеціально йому видана для «виробничих цілей», щоб викликати в заарештованої почуття голоду і таким чином зламати її.) – Ті книжки тобі дав читати оунівець Роман Блакитний. І ти теж оунівка…
Переборюючи нудоту (порожній шлунок почав боляче стискуватись) і огиду, що він так плямкає, і в зубах у нього стирчить лико, Катерина все ж запитала, що таке оунівець?
– А це означає, що ти за самостійну Україну. Ти – націоналістка! І діяла під керівництвом оунівця Блакитного.
Сама дивуючись своєму спокою, вона сказала:
– Ні сірого, ні зеленого, ні тим більше блакитного я не знала і не знаю. І взагалі я не націоналістка.
– Не націоналістка, кажеш? – зловісно протягнув він. – А це ми легко доведемо. І просто.
– Я вже переконалась, що у вас все просто виходить.
– Почекай, ти зараз і не такої заспіва-аєш!..
Дістав з шухляди якісь листи, і Катерина впізнала свій почерк. То були її листи, що їх вона посилала матері з Німеччини, відразу ж після того, як її звільнила Радянська армія.
– Ось твій лист, написаний тобою з Ростока. Впізнаєш?
– Мій. Але що в ньому такого? Я писала не кому-небудь, а – рідній матері.
– Але ти писала його українською мовою! – зловісно, ніби то найбільший у світі кримінал, вигукнув слідчий. – І цим ти себе повністю викрила!
– Ну й що ж, що українською? – все ще дивувалась дівчина. – Я ж українка і мати моя українка, то чому маю їй писати іншою мовою?
Катерина пам’ятала, що було в тому листі. Писала матері, що скучила за нею, за братиками, за сусідами, за вулицею, за всім своїм рідним краєм, що хочеться додому, на Вкраїну милу, почути бодай слово рідне, бо німецьке вже у вухах застряє…
– Ось… ось… – шарудів він листом, наче щось намагався з нього витрусити. – Перший доказ, що ти… – лайка, мат, – націоналістка! Тебе не в СРСР тягло, а тільки на Україну. Націоналістка! Цим листом ти себе викрила, сука бандерівсько-оунівська!
Вигукуючи образи, він розстебнув кобуру, дістав пістолет, бігав навколо неї, розмахував пістолетом і кричав:
– Уб’ю! Під стінку! Ставай під стінку, німецька шлюха! Прощайся з білим світом!..
Штовхаючи її в плечі, відтрутив до стіни, а сам, відскочивши на кілька кроків, цілився в неї з пістолета й кричав… А вона його не чула і не бачила, кабінет плив перед нею, як у тумані. Та ще почала допікати спрага, в рот наче хто напхав клею, він згущувався, тужавів, приклеюючи язик до піднебіння… Залишивши її стояти під стіною, він повернувся до столу. Тримаючи пістолет в лівій руці, правою схопив ручку і щось довго писав. Та ось він закінчив, крикнув:
– Підійди, сука, до столу!
Тягнучи неслухняні ноги, вона підійшла.
– Підпиши!
Катерина ще знайшла в собі сили прочитати, що там написано. Від її імені слідчий вигадував, що вона, Катерина Ярошенко, зберігала й розповсюджувала націоналістичну літературу, що якийсь Роман Блакитний проводжав її одного разу додому й завербував її, Катерину Ярошенко, в обласний осередок ОУН, що з нею була ще якась дівчина…
– Напиши її прізвище!
Після жорстоких кількаденних (і кільканічних теж) тортур, вже напівжива Катерина (в житті – поетеса Валентина Чорна) підписала (аби врятуватися) все, що їй підсунув слідчий. Що вона, мовляв, була чи не зв’язковою в якомусь ОУН (чи в якійсь ОУН – що означають ті три загадкові літери, дівчина так і не збагнула – як і те, який стосунок вона до них мала).
Суд відбувся 16 січня 1946 року.
Катерину на те засідання не запросили. Коли поцікавилась: «Чому?» – відповіли коротко: «Не було в тому потреби!»
Судила «трійця» – знаменита антизаконна «трійця». За одне засідання вона розглядала десятки й десятки справ, виділяючи на кожну по одній-дві хвилини. Катерину визнали винною за статтею 54-1А – зрада Батьківщини, а також за статтею 54–11 – націоналізм.
Вирок: 10 років позбавлення волі в таборах суворого режиму і позбавлення прав на 5 років.
Катерина – вона ж у житті Валентина Чорна – відбула ті 10 років каторги в Сибіру від дзвінка до дзвінка. Відбула, так гаразд і не збагнувши, що означають ті три незрозумілі їй літери ОУН, що то за організація і яке вона до неї мала відношення…
Так ось про загадкову ОУН.
(За Інтернет-сайтом)
Організація українських націоналістів (ОУН) – український громадсько-політичний рух, що ставить собі за мету встановлення Української соборної самостійної держави, її збереження та розвиток. Визначивши себе як рух, а не як партія, ОУН засуджувала всі легальні українські партії Галичини як колабораціоністські. Заснована 3 лютого 1929 року, легалізована в Україні у 1993 році.