– Я подумав про свою дружину. Мій страховий поліс убереже її від злиднів. Так, але страхування…
У випадку зникнення застрахованої особи без вісті, її смерть офіційно визнають лише за чотири роки. Перед цією суворою обставиною відступили всі марення. Ти лежиш крижем на сніговому схилі. З наближенням літа твоє тіло скотиться, разом зі сльотою, в одну з тисяч антських розпадин. Ти це знав. Але знав також, що за п’ятдесят кроків перед тобою стримить скеля.
– Я подумав, якщо я підведусь, то, може, дістанусь її. І, якщо притулюсь до скелі, то влітку моє тіло знайдуть.
А звівшись на ноги, ти йшов іще дві ночі й три дні.
– З багатьох ознак я здогадувався про близький кінець. Ось, наприклад: приблизно кожні дві години я змушений був зупинятися, щоб іще трохи розрізати черевики, або ж просто розтерти снігом спухлі ноги чи дати перепочинок серцю. Але в останні дні я почав втрачати пам’ять. Уже доволі далеко відійшовши від місця зупинки, похоплювався, бо щоразу щось там забував. Спершу я забув рукавичку, а це не жарт у такий мороз. Поклав, був, її коло себе, а йдучи, не забрав. Тоді забув годинник. Потім кишеньковий ножик. Потім компас. З кожною зупинкою я біднішав на якусь річ…
Рятунок у тім, щоб зробити перший крок. Іще один крок. Щоразу все починається з першого кроку…
«Те, що я зумів, присягаюсь тобі, жодній скотині було б не до снаги». Знову мені спадає на пам’ять ця фраза, шляхетнішої за яку я ніколи не чув – фраза, що підносить і звеличує людину, визначає істинну ієрархію. Нарешті ти засинав, твоя свідомість вимикалась, але з твоїм пробудженням і вона знову брала владу над знесиленим, понівеченим, потовченим тілом. Тіло є лише цобрим знаряддям, лише служником. І ти, Ґійоме, зумів висловити також свою гордість з цього славного знаряддя:
– Без жодних харчів, на третій день походу… Ти можеш собі уявити, як виснажилось моє серце… Отож, видираючись стрімчаком, просто над проваллям, я виколупував ямки в снігу, щоб упиратися в них кулаками, аж раптом починаються перебої в серці. То завмре, то знову б’ється. І б’ється нерівно. Відчуваю, як завмре на мить триваліше, я зірвуся в безодню. Я завмираю, дослухаюсь до серця. Ніколи, чуєш, ніколи в польоті я так не слухав усім своїм єством до мотора, як у ті хвилини до власного серця. Я казав йому: «Ну ж бо, іще одне зусилля! Постарайся битися знову…» Але то серце вищого ґатунку! Повагається трохи, і знов до роботи – нарешті засинав, важко дихаючи. А я, сидячи при твоєму узголів’ї, думав: якщо заговорити з Ґійоме про мужність, він тільки стене плечима. Але нечесно було б також вихваляти його скромність. Він ставить себе вище цієї пересічної чесноти. Він стене плечима, тому що достатньо мудрий. Він знає, що втягнуті у вир подій люди уже не бояться. Людей лякає тільки невідомість. Та коли стикаєшся з нею, воно перестає бути невідомістю. Надто, коли зустрічаєш її отак спокійно і статечно. Мужність Ґійоме є передусім виявом його щирості.
Та головна його чеснота не в тому. Його велич полягає в усвідомленні власної відповідальності. Відповідальності за самого себе, за пошту, за товаришів, що вірять у його повернення. У своїх руках він тримає їхнє горе чи радість. Відповідальності за все нове, що зводиться там, долі, серед живих, у творенні чого він має брати участь. Відповідальності за долю людства, в масштабі його праці.
Він належить до широких душ, які, мов гаї, вкривають собою широкі простори. Бути людиною саме й означає бути відповідальним. Відчувати сором за вбогість, що, начебто, існує не з твоєї вини. Пишатися перемогою, здобутою товаришами. І, кладучи свій камінь, усвідомлювати, що це внесок у розбудову світу.
Таких людей помилково ставлять на одну дошку з тореадорами або гравцями. Славлять їхню зневагу до смерті. До біса ту зневагу до смерті. Якщо коріння її не в усвідомленні відповідальності, вона є прикмета убогих духом або надміру запальних перволітків. Я знав одного юного самогубця. Не відаю, яке нещасливе кохання змусило його старанно увігнати кулю собі в серце. Не знаю, який літературний взірець він наслідував, надівши для того білі рукавички, але пам’ятаю, що в тому позірному драматизмі я відчув не шляхетність, а убозтво. За приємними рисами обличчя, в тому людському черепі не було нічого, геть нічого. Хіба що образ якоїсь дурненької дівчини, яких на світі не бракує.
На згадку про той безглуздий випадок я подумав про іншу смерть, справді гідну людини. То був садівник, що казав мені:
– Знаєте… іноді я добряче упріваю, перекопуючи землю. Гостець викручує суглоби, і я клену це своє рабство на всі заставки. А зараз понад усе хотів би я порати землю. Якою гарною видається мені робота коло землі! Яка це воля несказанна! А потім, хто обрізатиме мої дерева?
Він залишав по собі розпушену землю. Розпушену планету. Він був споріднений з усіма ланами і садами, з усіма деревами нашої землі. Ось хто був великодушним, щедрим ґаздою. Ось хто, подібно до Ґійоме, був мужнім чоловіком, коли змагався зі смертю в ім’я Творення.
Розділ ІІІ
Літак
Не в тім річ, Ґійоме, що професія змушує тебе вдень і вночі стежити за приладами, вирівнювати літак за гіроскопами, вслухатися в подих моторів, спиратися на п’ятнадцять тонн металу. Зрештою, завдання, що стають перед тобою, стосуються саме людей, і ти цілковито в цьому приєднуєшся до шляхетних верховинців. Як той поет, ти вмієш відчути наближення світанку. Занурений у безодню важкої ночі, не раз ти прагнув, щоб там, далеко на сході, спалахнув над чорною землею блідий зблиск, перший зблиск вранішньої зорі. Тепло того дивовижного джерела, траплялось, повертало тебе до життя, коли ти вже лаштувався померти.
Звичка до застосування найскладніших інструментів не зробила з тебе черствого техніка. Мені здається, наш технічний прогрес надміру лякає тих, хто не бачить різниці між метою і засобом. Звісно, життя, покладене на досягнення суто матеріального добробуту, дає набутки, не варті того життя. Але машина не є метою. Літак не є метою – він тільки знаряддя. Знаряддя так само, як плуг.
Якщо нам здається, буцімто машина занапащає людину, це, можливо, пов’язано з браком нагоди поглянути збоку на результати надто стрімких змін у нашому житті. Що таке сто років історії машин проти двохсот тисяч років історії людства? Ми заледве починаємо звикати до шахт і електростанцій у нашому ландшафті. Нам непросто обжити цей новий дім, що ми його навіть ще не вибудували. Довкола нас усе так швидко змінилось: взаємини людей, умови праці, звичаї. Навіть наша психологія зрушена аж до найпотаємніших підвалин. Поняття розлуки, відсутності, відстані, повернення не відповідають тому сенсу, який раніше вкладали у відповідні слова. Щоб охопити думкою світ сьогоднішній, ми вдаємося до словника, складеного для світу вчорашнього. І нам видається, нібито минувшина більш суголосна нашій природі лише тому, що ліпше відповідає нашій мові.
Кожний черговий крок поступу заводив щораз далі від навичок, заледве набутих, і ми подібні емігрантам, які покинули свою вітчизну перше, ніж устигли її як слід вибудувати.
Всі ми юні дикуни, які досі втішаються зі своїх нових цяцьок. Принаймні, наші авіаційні перегони іншого сенсу не мають. Отой літає вище за решту, швидше за всіх. Ми забуваємо, навіщо посилали його в політ. На якийсь час політ, як такий, стає важливішим за його мету. Так трапляється завжди. Для колонізатора, що створює імперію, сенсом життя є завойовування. Вояк зневажає колоніста. Але хіба не заради того він сам воював, щоб на підбитих землях осів колоніст? В захваті від успіхів прогресу ми поставили людину на слугування йому – прокладати залізниці, будувати заводи, пробивати свердловини. Ми наче забули, що все те зводилось саме на службу людині. У добу завоювань ми міркували, як вояки. А нині настав час колоністів. Треба вдмухнути життя в новий дім, який іще не має власного обличчя. Для одних істина полягала в будівництві, для інших – у заселенні.
Безперечно, дім наш потроху стане справжнім людським житлом. Навіть машина, стаючи досконалішою, виконує свою роботу дедалі більш буденно. Здається, всі виробничі зусилля людини, всі її розрахунки, всі безсонні ночі над кресленням виявляються лише в зовнішній простоті. Здається, потрібен був досвід багатьох поколінь, щоб вдосконалити форму колони, щоб кіль корабля чи фюзеляж літака, аж вони набули, нарешті, ідеальної чистоти лінії грудей або рамена. Здається, ніби праця інженерів, креслярів, конструкторів зводиться до того, щоб шліфувати й згладжувати, полегшувати й спрощувати вузли, урівноважувати крило так, щоб воно не привертало уваги – це вже не припасоване до фюзеляжу крило, а якась довершена форма, що природно розвинулася з бруньки, таємнича гармонійна єдність, подібна до поеми. Здається, довершеності досягають не тоді, коли нема чого додати, але коли вже нема чого відняти. Наприкінці розвитку машина стає непомітною.
Винахід, доведений до найвищої досконалості, межує з відсутністю винаходу. У найпростішого знаряддя праці мало-помалу зникали наочні ознаки механізму, і у нас в руках опинялася річ, ніби створена самою природою, наче ота галька, обточена морем. Так само, застосовуючи машину, поступово забуваєш про неї.
Спершу ми брались до неї, як до складного заводу. А сьогодні вже забули, що в ній працює мотор. Він функціонує, як серце, до биття якого ми не дослухаємося. Знаряддя вже не поглинає всієї нашої уваги. За знаряддям і через нього ми знову знаходимо ту саму одвічну природу, відому садівникам, мореплавцям і поетам.
У польоті пілот має справу з водою і з повітрям. Коли запущено мотори, коли гідроплан розбігається морем, гондола його озивається на удари хвиль, наче гонг, і людина уловлює роботу машини через віжки. Пілот щосекунди відчуває, як машина набирає швидкості, і як зростає її потуга. Він відчуває, як п’ятнадцятитонне громаддя набирає тієї сила, що дозволить йому злетіти. Він стискує кермо, і ця сила, ніби дар, переливається йому в долоні. Цей дар дає йому владу над металом, і машина слухняно виконує його волю. Нарешті його влада над машиною стає цілковитою, – тоді легким, ледь помітним рухом, ніби знімаючи з гілки стиглий плід, пілот відриває машину від поверхні води і утверджує її в повітрі.
Розділ IV
Літак і планета
1
Літак, безперечно, є машиною, але й яким інструментом аналізу! Цей інструмент відкрив нам істинне лице землі. Шляхи, насправді, століттями нас дурили. Ми були в становищі тієї цариці, що забажала відвідати своїх підданців і з’ясувати, чи вони задоволені з її врядування. Щоб напустити їй туману в очі, лукаві царедворці розставили уздовж царського шляху життєрадісні декорації і найняли статистів, щоб перед ними танцювали. Окрім тієї бутафорії, цариця нічого не побачила в своєму царстві і не дізналася, що по численних селах люди конають з голоду і проклинають її.
Ми так само просувалися звивистими дорогами. Вони обминають безплідні ґрунти, скелі та піски; вони служать потребам людини, біжучи від джерела до джерела. Вони ведуть хлібороба від стодоли до лану, приймають коло обори заспану худобу і вдосвіта виводять її в люцерну. Вони з’єднують село з селом, – мешканці обох сіл могли поріднитися одні з одними. А коли, навіть, якийсь шлях зважиться перетнути пустелю, то неодмінно витиметься нею, повертаючи від оази до оази.
Отож, нас вводили в оману втішною брехнею нескінченні закрути шляхів, бо, дорогою нам, знай, траплялися зрошені землі, фруктові сади, буйні луки, ми тривалий час тішили себе причепуреним образом своєї в’язниці. Ми вірили, що планета наша волога й лагідна.
Але зір наш зробився гострішим, і ми зробили жорстоке відкриття. Літак дав нам змогу рухатися по прямій. Відірвавшись від землі, ми одразу покинули дороги, що повертають до водойм або хлівів і зміяться від міста до міста. Вільні від залежності, від потреби в джерелах, ми одразу беремо курс просто на далеку мету. І тільки тепер, з висоти простолінійного польоту, ми відкриваємо правдиву основу нашої землі, підмурок із скель, піску й солі, що на ньому, подекуди, як мох серед руїн, квітнуть острівці життя.
Отак ми стаємо фізиками, біологами, досліджуючи паростки цивілізацій, що де-не-де, по долинах, дивом дивним розкинулись парками, там, де дозволяють кліматичні умови. Ми судимо про людину за її місцем у Всесвіті, дивлячись на неї через ілюмінатор, наче в мікроскоп. Ми перечитуємо свою історію.
2
Пілот, що спрямовує свій літак до Магелланової протоки, пролітає трохи південніше від Ріо-Ґальєґоса над потоком вигаслої лави. Двадцятиметрові завтовшки залишки давнього виверження придушують рівнину. Далі він зустрічає другий такий потік, третій, а потім ідуть пагорби заввишки двісті метрів, і у кожному зяє свій кратер. Жодної подібності до гордого Везувія: розташовані на тій самій рівнині роззявлені жерла гаубиць.
Але сьогодні там панує тиша. Дивним видається спокій цієї здибленої землі, де колись, вивергаючи полум’я, тисячі вулканів перегукуються ревінням підземного органа. А нині летиш над німою пустелею, оздобленою чорними льодовиками.
Однак далі давніші вулкани вже вбралися золотими лужками. Іноді в кратері росте дерево, точнісінько, як та квітка у старому вазоні. У світлі призахідного сонця рівнина скидається на розкішний парк з підстриженою травою і лише злегка надимається навколо величезних роззявлених пащек. Біжить наляканий заєць, злітає птах, життя заволоділо новою планетою, здобним тістом землі, яким, зрештою, вкрилося небесне тіло.
Нарешті, трохи не долітаючи до Пунта-Аренас, пілот бачить, як сходять нанівець останні кратери. Рослинність густо вкриває там пагорби вулканів, скрадаючи всі вигини. Кожна щілина заповнена цією м’якою тканиною. Ґрунт рівний, схили пологі, про їхнє походження забуваєш. Трава стирає з горбів похмурі знаки.
І ось найпівденніше місто Світу, що повстало завдяки випадковій купці багна між первісною вигаслою лавою і південною кригою. Саме тут, коло чорних потоків, особливо гостро відчуваєш, яким дивом є людина! Неймовірна поява! Не знати, як і чому цей випадковий мандрівний забрів у наче навмисне приготовані сади, заселені лише на короткий термін, на одну геологічну добу, один благословенний день у низці непривітних діб.
Тихого вечора я приземлився у Пунта-Аренас! Прихиляюся спиною до колодязя і дивлюсь на дівчат. У двох кроках від цих втілень вроди іще гостріше відчуваєш таємницю людини. У світі, де все живе тяжіє до живого, де навіть квіти, хилячись під вітром, змішуються з іншими квітами, де лебедеві знайомі всі лебеді, тільки люди замуровуються у своїй самоті.
Який особистий простір захищає між ними їхній внутрішній світ? Мрії дівчини ізолюють її від мене, – як мені подолати таку перешкоду? Що можна знати про дівчину, яка неквапливо повертається додому, спустивши очі долу і всміхаючись до себе, і вже сповнена вигадок і милих небилиць? З думок, зі слів і з мовчання коханця вона могла створити ціле королівство, поза яким для неї відтепер суцільний світ варварів. Я знаю, вона ніби на іншій планеті, бо замкнулась у своїй таємниці, у своїх звичках, у співочих відгомонах спогадів. Народжена вчора вулканами, зеленими моріжками або солоною морською хвилею, вона уже напівбожество.
Пунта-Аренас! Стою, прихилившись спиною до колодязя. Старенькі жінки приходять сюди по воду; про їхню тяжку долю я здатен дізнатися тільки з їхніх рухів вічних прислужниць. Упершись потилицею в мур, тихо плаче дитя; в моїй пам’яті воно так і залишиться славним невтішним дитям. Я чужинець. Я нічого не знаю. Не маю доступу до їхніх Імперій.